Чорніше від чорнозему

Тімоті Снайдер. Чорна земля. Голокост як історія і застереження. – К.: Медуза, 2017 / Переклад з англійської Павла Білака, Олесі Камишникової, Тетяни Родіонової.

«Чорна земля» – вже п’ята книжка Тімоті Снайдера в українському перекладі. І водночас одна з двох найважливіших. За шість років, відколи українською з’явилися «Криваві землі» (2011), цей американський історик, викладач Єльського університету, дослідник Східної Європи, став, певно, найпопулярнішим у нас західним істориком, і не лише в межах не такого й широкого гуманітарного середовища.

Підстав для цього більш ніж досить. Крім того, що всі перекладені Снайдерові праці так чи так «про нас» (Голодомор 1930-х – у «Кривавих землях»; ерцгерцоґ Вільгельм фон Габсбурґ, він же полковник Василь Вишиваний, – у «Червоному князеві»; постання України як модерної нації – в «Перетворенні націй»; зрештою, Україна як одна з територій, де відбувався Голокост, – в «Чорній землі»), ледь не від початку Майдану він став також одним із найактивніших «адвокатів» України в світі. Саме Снайдер у десятках статей та інтерв’ю для різних світових видань невтомно пояснював, що ж насправді тут відбувається і чому Європі так важливо протидіяти російській пропаганді (більшість статей того періоду ввійшли до оригінального збірника «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє», 2014).

Нарешті Тімоті Снайдер неодноразово приїздив сюди з публічними лекціями та презентаціями; а в травні 2014-го став одним із ініціаторів міжнародної конференції у Києві «Ukrainе: Thinking Together», покликаної засвідчити солідарність світових інтелектуалів із Україною.

Тімоті Снайдер успішно поєднує роль професійного історика, чиї нові праці щоразу стають приводом для дискусій на міжнародному рівні (скажімо, на «Чорну землю», яка англійською з’явилася 2014-го, відгукнулися чи не всі головні дослідники Голокосту, хоч нерідко і з критикою), із набагато «небезпечнішим» амплуа публічного інтелектуала, котрий не боїться коментувати поточні політичні процеси, час від часу накликаючи на себе хвилі критики.

І, last but not least, Тімоті Снайдер – чудовий стиліст і оповідач. Як і його старший і вже покійний колега Тоні Джадт (котрого в Україні, на жаль, знають значно менше), Снайдер уміє писати не лише про важливе, а й так, що його попросту завжди цікаво читати.

Саме тому, що «Чорна земля» – це добре написана книжка,  рецензії на неї з’явилися не лише у спеціалізованих часописах, а й, приміром, у «Guardian» чи «New York Times». І відгукнулися на неї не лише історики, які є одним, але, без сумніву, не єдиним її адресатом.

Українське видання, до слова, теж заслуговує позитивної згадки: і за доволі непоганий переклад (при тому, колективний), оригінальний дизайн (Микола Леонович), і доречні примітки (Павло Білак), і наявність наукового редактора (Володимир Склокін). Ця книжка – чи не найсолідніший на сьогодні проект незалежного видавництва «Медуза», яке виникло 2013 року і ставить за мету популяризувати інтелектуальну, зокрема перекладну, літературу. 

«Чорна земля» – це також приклад іще однієї дуже влучної назви, що, як і «Криваві землі» («Bloodlands»), несе подвійне смислове – і власне кольорове – навантаження. В цьому випадку ідеться не лише про чорний як колір смерті та спустошення, а й буквально про «black earth», себто українські чорноземи, які були однією з головних цілей у Гітлеровій концепції розширення «Lebensraum» («життєвого простору») на схід, що стало врешті однією з причин Голокосту.

«Чорна земля»  в жодному разі не є популяризованою історією. Тут не бракує наукових посилань, фактажу та аргументації. А часом через велику концентрацію інформації доводилося робити в читанні паузи. Та, звично для Снайдера, це справді добре написаний текст, із продуманою структурою, чіткою фабулою, безліччю яскравих історій та деталей, але також із кількома головними «меседжами», які автор прагне донести до читача і саме тому періодично їх повторює. Не нав’язливо, але виразно.

Головний меседж «Чорної землі» винесено вже в підзаголовок: Голокост для Тімоті Снайдера – це не лише минуле, яке належить переосмислити («історія»), а й майбутнє, якого треба за всіляку ціну уникнути («попередження»). Автор ставить перед собою завдання не лише по-новому узагальнити історію Голокосту, зробивши при цьому декілька принципових, на його думку, акцентів, а й показати, які загрози сучасному світові несуть певні способи осмислення історії євреїв. Або, кажучи ще простіше: де саме людство ризикує наступити на ті самі граблі (може, навіть зі ще більшими наслідками), якщо не зробить належних висновків із найстрашнішого уроку ХХ століття.

Почну з кінця – зі «застереження». Неважко здогадатися, що саме це викликало найбільше скепсису з боку Снайдерових колег, адже історик, котрий «дає поради», – фігура апріорі вразлива й неоднозначна. Хоча, на суб’єктивну думку, авторові таки вдається залишатися обережним, не-публіцистичним і, головне, переконливим у цьому єдиному розділі про «наш світ» (який, до речі, займає лише 25 сторінок із близько 300).

Крім сподіваного для нас акценту на російській політиці експансії (як небезпечному прецеденті відвертої зневаги до міжнародного права з потенційно глобальними наслідками), ще більше уваги автор приділяє загрозам, які окремим регіонам і людству загалом несе глобальне потепління. Обмежені ресурси, дедалі більша конкуренція за них, привілейоване становище одних країн і загрожене – інших, а головне, схильність перекладати відповідальність за загальні(ші) проблеми на певні групи (байдуже, етнічні, релігійні, сексуальні тощо) – це те посутнє, на Снайдерову думку, що споріднює сучасну ситуацію з минулим, у якому змогло дійти до «остаточного розв’язання».

І мало тішити себе ілюзіями, що ми «кращі за європейців 1930–1940-х років у етичному сенсі або менш вразливі до того типу ідей, які Гітлер так успішно проголошував та втілював». Тільки створення і розбудова надійних «структур» (і тут американський історик особливо наголошує на ролі держав) може так-сяк гарантувати нас від повторення в різних масштабах страшного минулого.  

І саме тут доходимо до одного з головних «історичних» меседжів Снайдерової книжки – зв’язку між Голокостом і бездержавністю. На думку історика, саме на тих територіях, де держави було зруйновано (а особливо там, де їх було зруйновано двічі, спершу Радянським Союзом, а згодом Німеччиною – в зоні т.зв. «подвійної окупації»), і відбулося «остаточне розв’язання». Хоча пізніше масові убивства євреїв поширилися й на інші території.

Послідовно простежуючи цю тезу, Тімоті Снайдер аналізує, як склалися долі єврейських спільнот на просторі від Австрії, Чехословаччини та Польщі (цій країні та її ролі в гітлерівських планах автор приділяє найбільше уваги, і ці декілька «польських» розділів – одні з найрізноплановіших у книжці) до балтійських країн, України, Білорусі та Росії; не кажучи про короткі екскурси в ситуації країн Західної Європи.

Відомий парадокс: у нацистській Німеччині, де, за логікою, антисемітська політика мала б бути найжорсткішою, загинуло значно менше євреїв, ніж у Польщі, Україні, Білорусі тощо (лише 3% від винищених за роки Другої світової). Але саме в цьому автор і бачить головну послідовність: там, де Гітлерові вдалося створити зону бездержавності, позбавивши євреїв громадянства, їхня доля склалася найтрагічніше. І навпаки: наявність бодай якогось паспорта – в тому числі, німецьких документів – значно підвищувала шанси на виживання.

Найяскравіший і найчастіше цитований приклад із книжки – порівняння доль євреїв Естонії та Данії: в першому випадку 99% із них загинуло, в другому десь стільки ж урятувалося. Так сталося саме тому, запевняє нас автор, що Данії, на відміну від Естонії, вдалося зберегти значно більше ознак державності, тож вона мала важелі – а також, звісно, волю – для захисту своїх громадян.

Інше важливе запитання, на яке Тімоті Снайдер шукає в цій книжці відповідь: як пояснити активнішу колаборацію місцевого населення з нацистами (і насамперед їх участь у винищенні євреїв) у одних країнах і менш активну – в інших. Річ, на думку дослідника, не в особливому антисемітизмі окремих національних груп, хай то українців, поляків чи литовців (і це ще одна теза, яка викликала критику в частини Снайдерових колег, мовляв, Снайдер, недооцінює тодішню роль націоналістичних рухів), а знову-таки в «подвійній окупації». Як він пише, там, де місцеві вже встигли «заплямувати» себе співпрацею з Радянським Союзом, вони через участь у єврейському винищенні намагалися «відбілити» себе перед німецькими окупантами, підтримуючи в такий спосіб гітлерівський міф «жидобільшовизму». Простіше кажучи, ідеться, на його думку, про спробу перекласти відповідальність за власні дії і врешті про банальне бажання самозахисту, хай у багатьох випадках і дуже химерно (і злочинно) реалізоване.

Найбільше ж конкретних прикладів та історій – у тих розділах, що стосуються порятунку євреїв. Тімоті Снайдер демонструє, яким немонолітним було це явище, якою різною – мотивація і методи рятівників. Часом це були дипломати, котрі напівлегально організовували виїзди сотням євреїв, або церковні діячі, які використовували інституційні ресурси для порятунку цілих груп людей, не маючи при цьому підтримки з боку церковного верховенства (мова, звісно, насамперед про митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького); іноді – про кількагодинне переховування в коморі, а часом – про багатолітню опіку або навіть виховання врятованих дітей як власних. Інколи рятівники і врятовані десятиліттями потому підтримували зв’язки, часом – назавжди зникали з поля зору одне одного.

Також і мотивація була різною: від сексуального потягу до конкретної особи чи бажання створити з нею сім’ю (саме так не раз ставалося з урятованими молодими єврейськими жінками) до браку робочих рук на господарстві чи бажання залишити дитину в бездітному подружжі.

Через десятки конкретних історій Снайдер делікатно підводить до висновку: героїзму в тій формі, в якій ми часом собі уявляємо, не існувало. Недарма більшість рятівників не люблять / не любили розповідати про свої вчинки і нерідко вважали, що нічого особливого не зробили. Хай там як, щоразу ішлося у про дуже індивідуальні мотиви та виняткові – хоч як це сумно визнавати – випадки. І виняткові не тому, що люди тоді були «погані» чи, тим паче, «гірші», ніж зараз (адже себе в цій ситуації більшість воліла б уявляти в ролі рятівників), а якраз тому, що було зруйновано механізми, які захищали б одних, другим не давали б змоги нікого знищувати, а третіх спонукали б до порятунку загрожених.

І ще, на Снайдерову думку, не варто переоцінювати міцність структур, що здаються нам непорушними: приклад довоєнної Польщі (як і Австрії, Чехословаччини) засвідчує, що підважити державність тоді вдавалося і без прямих воєнних втручань. І на початку 2014-го Україна мала нагоду переконатися, що в цьому плані мало що змінилося.    

Тімоті Снайдер – насамперед історик. Але, звісно, не тільки. Усвідомлюючи резонанс своїх праць, автор свідомо розраховує їх і на фахових читачів-істориків, і водночас на значно ширшу аудиторію. Саме тому він пише так, щоб його книжки були зрозумілі для других, але не банальні – для перших. Здається, цьому разу йому це вкотре вдалося. Навіть якщо деякі висновки чи інтерпретація певних аспектів Голокосту в «Чорній землі» (як-то місця Аушвіца в «остаточному вирішенні» чи ролі «подвійної окупації») викликали зауваження в колег, ніхто не може заперечити: свої тези чи припущення історик щоразу обґрунтовує, а узагальнення – спирає на конкретні факти.

Інша річ, що сама тема Голокосту є для Снайдера надто серйозною і, головне, сучасною, аби залишати її тільки на істориків. «Якщо ми уявляємо себе жертвами якоїсь глобальної змови, то наближаємося до Гітлера. Якщо ми віримо, що Голокост – результат вроджених рис євреїв, німців, поляків, литовців, українців чи ще когось, ми перебуваємо у світі Гітлера».

З-поміж іншого, Снайдерів підхід засвідчує і принциповий авторів оптимізм: вибудовуючи свою книжку саме так, він, вочевидь, виходить із припущення, що історія може якщо не навчити, то принаймні застерегти. Що ж. Саме в цьому випадку особливо хотілося б йому повірити.