Дмитро Кавсан: один із Паркомуни

В історії найновішого мистецтва важливо вчасно відокремити інтерпретації та міфи від фактів. Особливо це стосується монументалістів кола сквоту Паризької Комуни, чию творчість в історії українського мистецтва дедалі частіше представляють як утілення всіх богемних гріхів 1990-х. Згодом цей період як тільки не називали, вписуючи постсоцреалістичний ¹ постмодернізм у ритми італійського трансавангарду.

Дмитро Кавсан — один із тих митців Паризької Комуни, чия творчість не вичерпується цим періодом в його житті й не може бути зведена лише до творчого спалаху, що збігся з першими роками незалежності України. Однак тоді, в 1990-х, гостро бракувало логіки та цілісності, і будь-яка спроба естетизації дійсності чи хоча б її узагальнення важили дуже багато.

Мистецтвознавець Олексій Титаренко, пригадуючи ті буремні часи, писав: «Холсты прибивались прямо на стену, бросались на пол. Краска лилась рекой. Поллок радостно махал с неба. За ночь писалась громаднейшая картина, два на три, три на четыре. Голубые кролики волнами шли в психоделические атаки, Сусанна каждую ночь пыталась убежать от охваченных похотью старцев — куда там! От Кавсана разве убежишь? Неистовый “украинский трансавангард” в какие-то два-три года разошелся так, что его итальянский прототип рядом с ним теперь кажется камерным, почти академическим бунтом»².

Тим часом на тлі термінологічної партизанської війни теоретиків самим художникам ішлося про вихід на якісно інший рівень щирості — із собою, з глядачем, зі світом, а найперше — з мистецтвом живопису.

Комуна

У майстернях нині перейменованої київської вулиці імені Паризької Комуни художники намагалися вивільнити власні химери на полотні в спосіб, кардинально відмінний від академічного живопису.

Бетховен, Бойс, Фрейд. Инсталляция. Дерево, вороненная сталь. 1989 г.

Кажуть, строгість силабо-тонічної форми завдяки ритміці дисциплінує уяву поета й перетворює вірш на подобу молитви чи ритуального закляття. Образне відтворення дійсності 1990-х потребувало неабиякої сили від митця, — сили, яка би не дозволяла скотитися до пост-соцреалістичної «чорнухи» й поіменно називала би всіх духів цього дикого й по-своєму прекрасного часу. Український постмодернізм представляв собою сюрреалістичну суміш непоєднуваної символіки, численні переспіви античних мотивів, які завищували трактування вбогої дійсності, суміш штампів і алюзій з усього багажу світової культури, засвоєного пострадянськими гуманітаріями. У творчості митців Паркомуни й Дмитра Кавсана зокрема все це перетворювалося на печальну іронію, смутну радість на понурому святкуванні життя, що його хіба мистецтво могло перетворити на зрозумілі образи подій, почувань і страхів.

Дмитро Кавсан щодо цього періоду у своїй творчості говорить: «Паризька Комуна проіснувала близько п’яти років, а потім все закінчилося, тому що жоден проект, побудований на ентузіазмі, ніколи не триває довше. Помер Олег Голосій. Почалися неприємності з ЖЕКом, які ми всі могли б вирішити, якби просто переїхали в інший будинок. Така можливість у нас була, але ми її не використали. Починалося все так: спершу Сашко Клименко знайшов будинок на розі вулиць Івана Франка та Леніна, навпроти магазину «Журналіст», і ми там працювали щось близько трьох років: Сашко Клименко, Лєра Трубіна, Олег Голосій, Саша Гнилицький, я, Юрій Соломко, Леонід Вартеванов і внизу — Василь Цаголов; потім наїздами там бував Павло Керестей. Ось, власне, тоді і склалась уся компанія. Олександр Соловйов був разом з нами з першої молодіжної виставки 1989 року, яка відбулась у Києві, а згодом у Москві, в будівлі Манежу. Але об’єднали нас не виставки, а розташовані поряд майстерні живописців-монументалістів мого потоку, учнів Миколи Стороженка та Вілена Чеканюка. Голосій та Соломко, які вчились на курс пізніше, підтягнулися згодом.

Дмитро Кавсан із роботою Олександра Гнилицького “Малюк і море”, 1993 р. З особистого архіву.

Чеканюк мене до самої смерті «своїм» не вважав. Крім нього, я навчався у Анатолія Лимарєва та Віктора Зарецького. З Лимарєвим я товаришував; він два роки писав мені листи в армію, і ми з ним багато говорили про мистецтво. Я у відповідь писав йому довжелезні листи. У Зарецького я вчився малювати: людина, яка не вміє малювати, не вміє нічого.

Коли ми мешкали на вулиці Франка, нас знайшли якісь спортсмени, які вирішували всі практичні питання між нами та ЖЕКом. На знак вдячності ми дарували їм картини. Потім ми навчились домовлятися самі; для мене це було важливо, тому що я був бухгалтером Паризької Комуни.

Тепер у багатьох митців колишньої Паркомуни майстерні на горі, там, куди переїхав сквот «БЖ». Але я живу усамітнено, хоча, звісно, з усіма вітаюсь, а постійно підтримую стосунки тільки з аукціонами та мистецтвознавцями. Ну, навіщо мені спілкуватись? Я працюю з тими, з ким можна працювати, і спілкуюся з тими, кому не набридає спілкуватися зі мною».

Сюрреалістичні натюрморти

У 1991 році Дмитро Кавсан розпочав серію вигаданих натюрмортів, що цілком заслуговують на визначення сюрреалістичних композицій. Спершу впадає в око вдячність митця класичній школі живопису, яка відображається в серії тонких реплік на натюрморти «малих голландців». Погляд тішить найперше увічнений ними ремер — римський келих із пустотілою фігурною ніжкою для винного осаду, що так часто зустрічався на життєлюбних натюрмортах Пітера Клааса, Віллема Кальфа, Яна Давидса де Хеема та Віллема Хеда. Їх так важко сплутати з іншими художниками через всі чесноти голландської школи зокрема і епохи бароко загалом – любові до безлічі дорогих речей, наїдків, напоїв і квітів, скупчених на полотні в художньому безладі, відтіненому холодним блиском срібного начиння та витончених, напрочуд складно виконаних скляних посудинок.

Якщо голландці знали про живопис усе, змішуючи у вітальних композиціях всю свою любов до життя з любов’ю до професії, то Дмитро Кавсан додає до цієї нескладної, як на щасливу людину, рецептури власний інтерес – вигаданих істоток. Летючі створіння («можливо, це ельфи», замислено говорить автор) значно менші за розміри наїдків. Вони, незгірше від завсідників різноманітних презентацій, тягнуть до себе шматки їжі, п’ють, а також пускають бульбашки та повітряних зміїв, кохаються, літають, танцюють, уточнюють стосунки, плутаючись у велетенських квітах, між довгими спіральками лимонних шкірок і срібного начиння, приготованого для незнаних, довічно розташованих десь за кадром велетнів.

Францисканский монастырь в Тулузе. 1997

При цьому стіл, на якому розташоване все це свято життя, може бути занурений в воду акваріума, повного флегматичних рибок; чи у водоспад, чи просто в ріку — так, щоб маленькі створіння, вбрані у костюми доби рококо, могли зручно висадитись із маленького човника просто в сутінки величного букету розкішних літніх квітів. Над цими натюрмортами (хоча тут не йдеться про саме мертву натуру, позаяк в ній забагато дивних істот, і, отже, класичне визначення є неточним) можуть скидати бомби маленькі літаки; за ними можуть бути розташовані прямокутні чи ренесансні венеційські вікна з безлюдними краєвидами або музейні інтер’єри тимчасово покинутих невідомими велетнями палаців. Проте їхня суть залишається незмінною: на полотнах буяє таємне життя, і це відчуття таємниці, — людської уяви, коштовних і вишуканих предметів не так розкриває, як тонким поєднанням кольорів уточнює живопис, підтверджуючи своє право на володіння таємницею створення паралельного всесвіту, не гіршого за оригінал.

Африканські композиції

В кожного з нас своя Африка: комусь вистачило снігів Кіліманджаро Ернста Хемінгуея, іншим — повістей Джеральда Даррелла чи віршів Миколи Гумільова. Дмитро Кавсан не полював на африканських тварин, але мав щасливу нагоду побачити їх зблизька: «У 1998 році я відвідав Африку: частково завдяки батькові, який працював у Тулузі, де можна було придбати дешевший від інших французький тур. Все це коштувало, однак, близько 10 000 у. о. — я тоді продав автомобіль, телевізор, відеомагнітофон, заробив грошей і ще позичив. В Африці — а це була подорож на велетенських джипах Кенією та Танзанією — я зробив 680 світлин — на плівковий фотоапарат. Тож усі африканські мотиви на моїх картинах — мої власні: журналами я не користуюсь».

У його творах йдеться про суто реалістичні зображення африканських тварин, що їх оточують персонажі та антуражі з усіх попередніх періодів творчості митця. Тож, намагаючись описати творчість Кавсана кількома реченнями, моя колега недарма писала:  «У його роботах присутні і голландська симпатія до речей, і англійський сплін, і деяка французька манірність, і романтичний баталізм, і цілком реалістичний анімалізм»³.

“189 антилоп”. 1998.

Африканські композиції Дмитра Кавсана — ті ж сюрреалістичні побудови, з властивими стилю поєднаннями гіперреалістичних деталей з цілковито вигаданими істотами і предметами. Знайомі з «голландського» циклу барочні натюрморти з мініатюрними крилатими істотками, що дихають спокоєм і погідністю невеликих прохолодних приміщень Західної Європи котрогось з весняних днів 1600-х років, можуть розташуватись на дерев’яному столі, поставленому просто серед савани, на тлі стада антилоп гну, що відпочивають від спеки поряд із зеленавою, непрозорою, замуленою від спеки та пороху маленької ріки.

Непоєднуване — поєднується, запевняє глядача художник, особливо коли йдеться про дитячу здатність змішувати все, що тобі дійсно подобається, все, що ти любиш, спершу в уяві, а потім — на полотні у спосіб, переконливість якого, сказати б, інфекційна: що-що, а відстороненого здивування ці сюжети не викликають, залишаючи замість нього щось на зразок чистого захвату від споглядання речей та явищ безвідносно, безсенсовно, чисто і однозначно прекрасних.

Дмитро Кавсан. З особистого архіву.

Графіка на біблійну тематику

Протягом кількох років Дмитро Кавсан проілюстрував біблійні книги великих і малих пророків, а також всю книгу псалмів; його графіка ілюструє вісімнадцять книг письменника і перекладача Михайла Ковсана, присвячених біблійним темам. Це вертикальні композиції А4 формату, виконані тушшю і пером.

Вимоги графіки суттєво відрізняються від живопису: точність лінії, на відміну від тонких відтінків колориту, різкіше відтворює як зосередженість, так і експресивність сюжету. Вертикальні прямокутні композиції, пірамідальні чи побудовані на мотиві колони або краю урвища, заповнені неспокійними персонажами; вбрані або оголені, вони уособлюють усі можливі стани душі, увічнені автором псалмів — від відчаю, злості та гніву до вдячності, світлого щастя і неймовірної впевненості в тому, що всевишній справедливо і вчасно вирішить всі конфлікти, розплутає усі складнощі, покарає усіх винних і навпаки, нагородить страждальців. Людська душа в ілюстраціях Кавсана — це майже завжди безпорадно оголене тіло з неясним обличчям, яке протестує, лякається, жаліється, чогось вимагає, до чогось тяжіє — попри фатальне відчуття беззахисності, підкреслене контекстом: зневодненою пустелею, вороже налаштованим оточенням, неймовірною самотністю живої істоти на тлі кам’янистих скель. Лише місто в цій графіці уособлює радість і спокій, обіцянку раю і сам рай, — піднесене, як сам Єрусалим (в якому художник певний час жив) так високо над пустелею, що воно здається прикріпленим просто до неба.

Графіка з циклу “Псалми”, туш, перо.

Щодо цього циклу у своїй творчості художник говорить: «Після того, як я прочитав книгу псалмів Давида та деякі сентенції з книг Пророків, я домовився з моїм автором, Михайлом Ковсаном — єрусалимським письменником і перекладачем біблійних книг російською мовою — що він у майбутньому писатиме мені синопсиси текстів на кілька рядків. І, якщо мені буде щось незрозуміло, я прочитаю першоджерело. Це сталося тому, що я просто озвірів від деяких текстів, — жорстокі, навіть злісні, вони мені навіть снитися почали. І з того часу Михайло пише мені синопсиси, а я ілюструю його книги та книги в його перекладі, намагаючись кожен малюнок малювати в єдиний підхід, без ескізів, — адже саме в цьому і полягає майстерність професійного митця. Я взагалі заробляю на життя лише мистецтвом, — окрім книжкової ілюстрації, це також акварелі, естампи та шовкографія. Професійний митець — це не людина, як малює те, що бачить, як деякі пенсіонери; це людина, яка продає своє мистецтво».

Примітки

1. Скляренко Г. Під знаком «Клеопатри» / Галина Скляренко // Україна. — № 16. — 04. 1990. — С. 13.
2. Титаренко О. Дмитрий Кавсан. Живопись / Олексій Титаренко // Буклет виставки Центру М17. — Березень 2011. — С. 2.
3. Петровська С. Дмитро Кавсан. — В кн.: Сучасне мистецтво України періоду Незалежності: 100 імен / Софія Петровська. — К.: Видавництво «Мысль», 2008. — С. 46.