Дніпропетровськ дев’яностих: гудок стабільності на зламі часів

Добігає кінця виставка “Швидкорозчинний час“, яка стала результатом роботи переможців відкритого конкурсу ідей мистецьких проектів, що відбувся в Мистецькому арсеналі восени 2017 року. У колективному експериментальному проекті в центрі уваги опинилася соціально-культурна трансформація міст у 1990-х роках — час, про який нині вже можна говорити з достатньої емоційної відстані, раціонально, з увагою до причинно-наслідкових зв’язків, не впадаючи в некритичні ностальгійні спогади.  

“KORYDOR” поспілкувався з кураторами Дніпра — одного з 9 регіонів і міст, представлених у проекті. Катерина Русецька, Катерина Семенюк, Андрій Палаш працювали з історією 90-х Дніпропетровська й розповіли про певні смислові й естетичні акценти своєї частини проекту. 

Експозиція міста Дніпро. Фото: Мистецький Арсенал

“У роботі над проектом ми відштовхувалися не від імен місцевих художників. Для нас важливо було передати характер міста і його атмосферу, яка панувала в 90-х. Концепція виставки більше стосується смислової наповненості часу. Нині в Дніпрі є молоді художники, які формувалися в контексті міста, знають його історію. Ми звернулися до Даніїла Галкіна, який живе й працює в Дніпрі, й до мистецької групи — Лєри Мальченко й Олександра Ганца, які інколи працюють як колектив Fantastic Little Splash. У всіх них є хороше розуміння міста, вони створюють об’єкти на межі медіа та віртуальної реальності, і тема трансформації міста — це їхній природний посил та інтерес.

Дніпропетровськ у 90-х роках жив своєрідним культурним життям. На тлі інших українських міст, які дедалі більше перетворювалися на стихійні базари, Дніпропетровськ залишався більш-менш цілісним з погляду архітектури, в тому числі завдяки проектам архітектора Олександра Дольника.

Ми були школярами й добре пам’ятаємо, як телевізор і реклама слугували аналогом інтернету. Кожен знав і наспівував мелодії з реклами. Одна з них говорила: «Мальчики и девочки, поехали на Барабашово!» – це про автобусні тури на харківський ринок. Здавалося, що це якесь нове світле майбутнє, куди нас усіх кличуть.

Власне, один із проектів «Швидкорозчинного часу» розкриває тему тогочасної реклами й показує уявлення про щастя, яким його бачили в 90-х роках. Це ролик заправок компанії «Авіас», що належала Коломойському. Обличчям мережі «Авіас» була місцева модель Олена Волошинова. Цей образ красивої успішної дівчини, яка виходить із «запорожця» й перетворюється завдяки чудодійному бензину на принцесу, в 90-х знали всі мешканці Дніпропетровщини.

Звісно, ми не спостерігали офіційного переходу від риторики розбудови космічного міста до капіталізму, як, наприклад, нині вибудовується дискурс постіндустріальних європейських міст, які чітко говорять, що раніше вони займалися важкою промисловістю, а тепер переорієнтовуються на креативні індустрії. Цей перехід відбувався разом зі згасанням індустрій, люди змушені були винаходити нові способи заробляння грошей, і розрив між старим і новим порядком світу відчувався на рівні приватних історій. Ситуація, коли зарплатню видавали хурмою чи глазурованими сирками, примушувала людей пришвидшуватися в рішеннях і пошуках надшвидкісного збуту такого товару. «Швидкорозчинний час» — це також і про «невписування» в новий, прискорений час товарообміну.

Місто мало свій розклад, темпоритм, звички. З настанням стихійного капіталізму за дуже стислий період змінилися пріоритети. Це видно з тієї ж реклами «Авіаса», де формувався образ нового успішного життя, мрії про накопичення капіталу. Мрії ж про космос відійшли в небуття.

У своєму проекті ми говоримо про цей пливкий і місцями болісний перехід від міфу про освоєння космосу до дикого капіталізму.  На місцях розриву між старим і новим часом виникали дивні проекти на зразок журналу «Наш». За всіма законами логіки в тогочасному Дніпропетровську не міг з’явитися такий авангардний журнал. Однак він добре показує перехід від 90-х до 2000-х, залишивши всі свої унікальні риси в аналоговому світі, де цінувалися й колекціонувалися друковані речі, де могло існувати поняття «культовий».

Про журнал «Наш» ми вирішили зробити документальний проект, зафіксувавши голоси його творців і учасників. Нам видавалося важливим показати цей сюжет в контексті історії Дніпропетровська. Журнал постійно включали в рейтинги найкращих московських чи пітерських журналів, мало хто вірив, що таке видання може існувати в якомусь українському регіоні.

Ми зібрали й викупили в різних людей весь архів журналів на OLX, де, до речі, можна часто знайти потрібні експонати для виставок. Всього вийшло 62 номери. Як паперове видання він припинив своє існування в 2008 році. Ми відштовхуємося від образу капіталу 90-х, міста як кузні партійних кадрів, а згодом — олігархії, а журнал  «Наш» — це якраз не лише культурне явище, це місце перетину абсолютно різних світів. Офіс журналу розміщувався у приймальні Геннадія Корбана. Видавець Антон Бухман був його однокласником, і Корбан частенько заходив позичати в редакції розчинну каву “Nescafe”. Офіс розміщувався в центрі міста в будівлі кінця 19 століття, всередині вже були мармурова підлога й охорона. Люди, які дуже хотіли познайомитися з тими, хто робив культовий андеграундний журнал, дуже дивувалися, потрапляючи в такий офісний центр із солідною охороною.

Одного разу (це було на початку 2000-х) Корбан їхав на вручення нагород «Людина року». І сказав редакції: «Давайте прихоплю кілька ваших журналів, передам їх потрібним людям». І ці примірники просто розклали на перших, найдорожчих кріслах у залі, де зібралася тогочасна еліта. Ця ситуація добре характеризує те, в який дивний спосіб культура в 90-х-2000-х виживала. Цікаво, що телепродюсер Олександр Роднянський, звернувши увагу на журнал, знайшов контакти редакції й запропонував протягом року безкоштовно рекламувати журнал «Наш» на каналі 1+1.

Журнал був унікальним із візуального й змістового погляду, з його нестримним фаталістичним сміхом і абсурдом. Там публікували найцікавіших фотографів і художників, Стаса Волязловського, Олександра Каднікова, Миколу Троха й встановлювали важливі зв’язки між різними мистецькими спільнотами всієї країни, не маючи на той час інтернету й технологій. Арт-директор Ігор Ніколаєнко та редактори Макс Шевцов і Дмитро Прибитько забезпечували поєднання дикого візуального наповнення й висвітлення гострих тем у журналі. На обкладинці першого номера 1999 року був чорношкірий хлопчик у вишиванці, на тлі жовтих зірок на синьому полотні (чисто тобі прапор Євросоюзу!), внизу був напис: «Гість із майбутнього: українець через 100 років виглядатиме так».

Історія журналу «Наш», робота Лєри Мальченко та Олександра Ганца, як і історія всього міста Дніпропетровська, розгортаються на звуковому фоні роботи «Гудок» Даніїла Галкіна. Ми в Дніпрі живемо з цим звуком усе своє життя, але ніхто особливо не замислюється, звідки цей гудок і для кого. Інколи за гудком мешканці міста перевіряють час — сьома ранку, п’ятнадцята  й одинадцята вечора. Але більшість людей його не помічає. І сама робота на виставці водночас і видима, й незрима. Завод імені Петровського, в народі «Петровка», нині — ДМЗ «Євраз», прокидає місто своїм гудком з 1894 року. Під час ленінопаду постамент Петровському знесли, залишилися стояти тільки його ноги в чоботях. А гудок декомунізатори наразі не чіпають. Три роки тому місто навіть святкувало 250-тисячний гудок заводу, настільки він злився з образом міста. Завод «Євраз» переходив як прапор у руки тих чи інших власників, побував у власності російського бізнесу, потім повернувся в руки українських олігархів. А гудок став символом “стабільності” й неперервності в часи карколомних змін. Як і в 90-х роках, сьогодні він дає мешканцям відчуття, що щось залишається незмінним”.