Шлюб як пастка: геніальні жінки другого плану

Все почалося з трагічного епізоду дев’ятнадцятирічної Артемізії Джентілескі: дочка римського художника-караваджиста, вона 1612 року була зґвалтована художником Агостіно Тацці, який працював разом із її батьком. Артемізія пережила семимісячний принизливий суд, що засудив ґвалтівника до року ув’язнення і за активного сприяння батька вона вийшла заміж за художника П`єро Антоніо Стіаттесі.

Формальний шлюб і переїзд спочатку до Флоренції, а потім до Генуї, Венеції та Неаполя не дав їй забути травму, але перетворив на художницю, яка на рівних спілкувалась із Козімо Медічі, Галілеєм і Антонісом Ван Дейком, а також отримала замовлення від Карла ІІ на фрескові розписи у Лондоні. Трагічний досвід позначився не лише на дуже відкритому способі життя, в якому подружні стосунки були відсунуті далеко за горизонт інтересів. Картини Артемізії були популярнішими від батьківських настільки, що її зважились, першою із жінок, обрати членкинею флорентійської Академії живописного мистецтва. Про роботи її чоловіка в історії мистецтва делікатно мовчать.

Доля Артемізії, щаслива попри жіночу драму, виявилась важливою для жіноцтва, яке прагнуло художньої кар`єри: впродовж 17 і особливо 18 ст. жінки-художниці вже сприймались не як виняток, а їхні матеріальні статки і кар’єрні висоти поступово сформували обережну енциклопедичну думку, що такі жінки і без сім’ї є важливими для суспільства.

Популярна паризька портретистка Елізабет Віже за вкрай настійним наполяганням матері вийшла 1775 року за художника, реставратора і продавця картин Жана-Батіста Лєбрена, вона також частіше перебувала біля «високих замовників». Включно з королевою Марією Антуанетою, онучками Катерини ІІ і Станіславом Понятовським, оскільки після французької революції опинилась у Росії – без маєтностей і чоловіка, але з репутацією найкращої портретистки і дочкою. Членкиня трьох європейських Академій мистецтв, вона і в Петербурзі жила насиченим живописним життям, що дозволило їй жити безбідно, видати дочку заміж і після закінчення наполеонівських війн повернутись до Франції без флеру вдівства і шлейфу бідності. У своїх «Спогадах» Віже-Лєбрен зізнавалася, що справжнім сенсом її життя і втіхою був лише живопис. Про чоловіка сказано стисло і на маргінесах інших подій.

Однак романтизм приніс дуже суттєві корективи у цю сталу тенденцію жіночої художньої емансипації. Скандальний публічний образ і амурні пригоди Жорж Санд витворили новий зразок для наслідування: фатальна жінка з великим талантом і нестримним любовним апетитом, жінка, яка страждає, і в муках порозуміння з іншим талановитим партнером (або кількома) по-особливому щаслива.

Як це не дивно, але найромантичніша і найзаплутаніша (в сенсі «хто з ким і у якому статусі») історія відбулася не у Франції чи жагучих Іспанії з Італією, а в туманному Лондоні. Осердям цього клубка художньо-любовних пристрастей став син емігрантів Данте Габріель Россетті, дійсно – італієць за походженням, один із засновників лондонського «Братства прерафаелітів». Саме він накинув оком на бліду рудоволосу красуню Елізабет Сіддал, яка працювала моделлю у капелюшковій крамниці матері. Остання запропонувала доньку «за помірну ціну» для позування картини Джона Міллє «Офелія». Дівчина, що слабувала на легені, лежала годинами у ванні, тому ледь не померла від пневмонії, але завдяки цьому і прославилась, і зустрілась із майбутнім чоловіком. Россетті давав їй уроки малювання, а вона йому позувала чи не щодня. Так з`явились картини «дантівського циклу», де Ліззі прославлялась у образах Беатріче, Франчески, Рахілі.

Молоді люди не стримували себе – вони разом зняли квартиру, разом з`являлися на вернісажах, оформлювали будинок подружжя Моррісів, знаменитий Red House. Підозрюють, що саме у цей час відбувся короткий роман між Россетті та Джейн Берден. Дружина витонченого Морріса була одним із прообразів Елізи Дуллітл у «Пігмаліоні» Бернарда Шоу: вона так настійливо працювала під керівництвом чоловіка, що не лише вивчила кілька мов, але й чудово грала на фортеп`яно. Щоправда, неревнивий Морріс її малював не часто, а палкий Россетті увічнив у образі Прозерпіни і Астарти. Пізніше він у своєму садовому звіринці, де жили вільно сови, кенгуру, папуги й павичі, заведе бика, чиї очі йому нагадували «волооку Джейн».

Тим часом живописні твори Елізабет Сіддал виставлялись, вона ставала потроху знаменитою також, а критик Джон Рескін навіть надав їй, єдиній із «братства», щорічну стипендію. Через майже десять років після зустрічі Елізабет тяжко захворіла, Габріель пообіцяв одружитись, якщо вона вирішить народити. 1861 р. новонароджене дитя законного подружжя померло, і почалися сварки, докори, нервові зриви, бо Россетті, як виявилось, продовжував стосунки ще з двома жінками.

Через рік від передозування заспокійливим лаудінумом Елізабет померла, і вражений вдівець вирішив покласти їй у домовину рукопис своєї поетичної збірки з клятвою, що більше ніколи не писатиме. На пошану памя`ті про Ліззі він написав кілька робіт, де використав її образ, однак через кілька років запрагнув… ексгумації тіла, щоб опублікувати книгу віршів. З ним у цей час жила інша рудоволоса натурниця, Фанні Корнфорт: Россетті її зображав то як Ліліт, то як «ту, яка тримає Грааль», однак у листах і серед друзів за дедалі більшу тілистість називав «дороге слоненя». Його стосунки з «пишногрудою Енні» на той час припинились: місіс Міллер, зображена Россетті як Єлена Троянська, порвала із художником також, бо не без скандалу вийшла заміж за капітана Томаса Томпсона.

Фінал цієї примхливої історії: у віці 53 років Россетті помер самотнім паралітиком, що страждав на галюцинації під наглядом служки на віддаленому морському курорті – дружина, подруги і друзі залишились у минулому. Уся ця ексцентрична історія богемних стосунків зчинила свого часу багато галасу – на відміну від імпресіоністів, художні твори «братства прерафаелітів» непогано продавались.

Французькі художники взагалі виявилися набагато стриманішими у матримоніальних стосунках. Жінки-художниці Мері Кассат і Берта Моризо дружили з геніями чи навіть були з ними родичами (остання вийшла заміж за Ежена Мане, брата Едуарда, одного із засновників стилю), однак сімейне життя було для них дорожчим за славу. Вони зробили свій вибір на користь буржуазної сім`ї, хоча таланту їм не бракувало. До слова, картина Берти Морізо «Після обіду» 2013 року була продана аукціоном Крісті за рекордну для жінок суму в $10,9 млн., що лише підтверджує: те, чого мало, ціниться найбільше.

Осердям нового типу конфлікту між партнерами – за успіх і публічне визнання, – стали стосунки між видатним скульптором Огюстом Роденом, однією з його учениць і коханок Камілою Клодель і її сім`єю. Роден усе життя мав стосунки із непримітною Розою Бере, але й численні «творчі романи» з багатьма яскравими жінками: росіянкою Анною Голубкіною, британкою Гвен Джон, американкою французького походження маркізою де Шуазель (саме її він називав своїм «злим генієм»).

Талановита пікардійка Камілла Клодель почала працювати у майстерні скульптора 1884 року, також і позувала для численних творів. Камілла завагітніла від Родена, однак дитину втратила, після чого у неї почастішали депресивні напади. У її пізніх роботах, після розриву з Роденом, є значно більше динаміки і м`якої пластичності, ніж у її вчителя, тому дуже швидко вона стала і популярною, і забезпеченою.

На хвилі успіху 1905 року небезпідставно і публічно звинуватила Родена, з яким давно вже не підтримувала стосунків, у плагіаті композиційних ідей. Однак не він, а її рідний брат запроторив Каміллу до психіатричної лікарні з діагнозом «шизофренія». Парадоксальне нищення Камілою власних робіт дало брату Полю, відомому католицькому поету і дипломату, легальні підстави для ізоляції сестри у місті Вілле-Едвард: згода на госпіталізацію містить підписи лише брата і лікаря. Впродовж маже 30 років лікарі настійливо нагадували Полю Клоделю, що сестра перебуває у доброму стані, однак він відмовлявся її забирати додому, а ревні католички мати і сестри не провідали її взагалі жодного разу.

Відомий критик Октав Мірабо сказав про Каміллу «Бунт проти природи: жінка – геній!», однак її історією парадокси художньо-любовно-сімейних історій у ХХ столітті лише починалися. Зокрема ще й тому, що жінки вибороли право на художню освіту і активну участь у суспільному (не лише політичному) житті. Випадки свідомого «придушення» жіночої емансипації не були аж такими кричущими, як у випадку з Клодель. Закохані художниці нерідко самі відмовлялися від творчої кар`єри, бо відчували свою меншість поряд із партнерами.

Так, Жанна Ебютерн, яка зустріла Амедео Модільяні весною 1917 року в Академії Колароссі, де успішно навчалась, повністю відмовилась від розвитку свого дару, спочатку ставши для художника моделлю, потім – коханкою, а згодом – і дружиною. У січні 1920 року Модільяні помер від туберкульозного менінгіту, а наступного дня після його похорону вагітна Жанна викинулась з вікна п`ятого поверху батьківської квартири.

Інший приклад – Дора Маар. Із Пікассо їх познайомив Елюар 1936 року, коли Дора була вже відомою сюрреалісткою, із власною майстернею, виставками, ризикованим іміджем. Художниця (справжнє її ім`я – Генріета Теодора Марковіч) у кав`ярні «Два маго» вечорами із пришвидшенням стукала гостряком леза між пальцями лівої руки, вдягненої у чорні рукавички. При знайомстві з Пабло вона схибила, проштрикнула пальця, і художник випрохав у неї закривавлену рукавичку. Бурхливий роман продовжувався саме тоді, коли Пікассо створював «Герніку», і образ Дори є на цьому знаменитому полотні – це «жінка, що ридає». Хоча завдяки їй існує величезна фотосерія Пікассо за роботою над епохальним твором, і поряд з нею він почав експерименти із суміщенням фото, гравюри і живопису – назавжди Дора для Пікассо залишилась «жінкою в сльозах».

Неврастенія супроводжувала її аж до 1945 року, коли Пікассо помістив її до психіатричної клініки Жака Лакана. І хоча її персональна виставка 1957 року була досить успішною, після неї Дора буквально зачинила двері своєї квартири від усіх на десятиліття під мотто «Після Пікассо – тільки Бог». Про її творчість критики заговорили серйозно лише після посмертної ретроспективної виставки 1999 року.

Чи були історії гармонійних партнерських стосунків між закоханими художниками?

Не у всіх точилась «війна за імідж». Співжиття мексиканських геніїв Фріди Кало і Дієго Рівери продовжувалось з 1929 по 54-й роки. Сексуальність обох була занадто бурхливою, щоб зберігати стільки часу подружню вірність – однак цей союз зі скандальними перервами (вони і роз’їжджались, і розлучались кілька разів) зберігся. Тільки от парадокс: творчість Фріди сьогодні знають і цінять значно вище, ніж її чоловіка, включно з комерціалізацією імені, а за життя все було навпаки.
Унікальними є стосунки Фернана Леже і Наді Ходасєвіч-Грабовської: вони познайомились у 1924 році, а офіційно стали подружжям у 1952-му. Розлучена Надя і вдівець Фернан прожили разом усього три роки, а до того було її учнівство у нього як у вчителя, спільні виставки, аукціони, участь у русі Опору. Надя і чималу спадщину, залишену їй художником, використала для організації кількох його музеїв, пропагування його творчості за кордонами Франції.

У сім`ї Робера і Соні Делоне (у дівоцтві Сари Елієвни Штерн, народженій у Полтавської губернії) гармонія тривала майже тридцять років. Задля Робера Соня розлучилась із першим чоловіком, вони виховали сина, а коли художник помер від раку – залишилась до кінця життя вдовою. Соня стала першою жінкою, за життя якої відбулася ретроспективна персональна виставка в Луврі (1964 р.), а 1975-го, дев`яностолітньою гранд-дамою, стала офіцером Ордена Почесного легіону. А про творчість її чоловіка згадують лише зрідка.

У цьому вона подібна до нашого академіка, Героя України Тетяни Яблонської: двічі заміжня за художниками, виховала дочок і до останніх днів життя, попри інвалідний візок – малювала і виставлялась. Хто пам`ятає твори її партнерів?

Так що трагедійний і мелодраматичний романи, що так терзали душі й живили світські плітки впродовж кількох століть, врешті поступилися професійній освіті й здоровому прагматизму післявоєнного суспільства. Де талант, а не стать є важливими – і в інтимних справах, і в публічних відзнаках. Де жінки нарешті могли не жертвувати талантом задля сімейного ладу і таланту партнера. Де трагічні обставини не диктували фатальних рішень.