Флоріан Юр’єв: “Сучасна архітектура Києва – це піратство”

Флоріан Юр’єв – архітектор, художник-шістдесятник, музикант, автор теорії про музику кольору (не плутати зі світломузикою), автор кольоропису, автор знаменитої «тарілки» на Либідській. До списку того, чим свого часу займався Юр’єв, можна додати ілюстрування книжок, і навіть створення Асоціації скрипалів України.

Його, як і багатьох художників того часу, звинувачували в абстракціонізмі та формалізмі, спалювали його роботи й заарештовували виставки. Але Юр’єв називає себе “духоборцем”, а не бранцем режиму. Сьогодні йому самому є що сказати про декомунізаційний закон.

У 1997-му за особисті досягнення в культурі та мистецтві Міжнародний біографічний центр у Кембриджі нагородив українського архітектора та художника золотою медаллю та почесним дипломом «доктора з мистецтвознавства». А через три роки американський біографічний інститут США визнав його «Людиною року».

Юр’єв народився в Росії, але свої найкращі роботи він створив та реалізував у Києві і вважає себе на чверть українським націоналістом, як власне, на чверть і російським. До цього дня він залишається жителем української столиці. Нещодавно його роботи можна було побачити у Національному художньому музеї під час виставки «Мистецтво українських шістдесятників. Можливості музею». І в свої 80 років він готує до видання третій том трилогіі з музичної теорії: перший том присвячений музиці і вміщував вокальні композиції; другий – про значення кольору в інформації; третій – психології духу в гармонії сфер.

Ми зустрілися з архітектором і художником й розпитати його про Київ, його роботи та нову декомунізаційну політику.

Катерина Яковленко: Ви працювали архітектором у 70-х роках. З того часу суспільство дуже змінилося. А чи змінився Київ?

Флоріан Юр’єв: А чим Київ так особливо змінився? Тим, що зараз дуже багато випадкових об’єктів, які не підпорядковані містобудуванню. Раніше містобудівний план був узаконений та обговорювався як будівельниками, так і архітектурною громадськістю. До слова, тоді архітектурна громадськість була вагомою, зараз її немає як такої. Спілки архітекторів фактично теж немає. Звичайно, можна говорити про те, що тоді це був нашийник, оскільки нами керували згори. Але в нас було суспільство професіоналів. І я керувався думкою колективу архітекторів. Зараз же ніхто не радиться.

Пам’ятаю, коли мені з ЦК сказали: роби що хочеш. Я тоді вилив “тарілку”, що біля станції метро «Либідська» (будівля Інституту науково-технічної та економічної інформації в Києві). Якщо б мені так не сказали, чорта б з два я б зміг її зробити. Зараз, звісно, можна експериментувати по-іншому. Але зараз немає тієї архітектурної громадськості, немає cпілки архітекторів, немає академії – нічого немає. Тому зараз в архітектурі суцільне піратство. Може, це й добре. У літературі, наприклад, з піратів роблять героїв. Але я ніколи не був піратом. Я був духоборцем проти тієї системи, навіть не дивлячись на те, що сам перебував у цій системі. А це не так вже й просто. Тепер ніхто ні з чим не бореться. Узгоджують із замовником і роблять, що хочуть.

К. Я.: Як ви ставитеся до процесів, пов’язаних із законом про декомунізацію?

Ф. Ю.: Я знав усіх цих художників-шістдесятників, всі ми варилися в одному місці. Тоді була спільнота, хоч і замкнута, хоч і на кухні. Зараз у духоборництві немає ніякого сенсу. Тоді це був тиск проти волі. Була одна партія, одна людина, зазвичай – повний ідіот, і він тиснув на тих, хто внизу. А ми знизу пручалися. Пручалися по-різному. Наприклад, не брали участь в урядових проектах, але в такому випадку людина не могла бути членом жодного союзу, але до неї не могло бути ніяких притензій. Я якраз був членом союзу, і я був у колективі, який постійно перебуав під цим пресом. Та членом партії я не був, попри те, що мене тягли в партію постійно. Я завжди відмовлявся. Уявіть, я побудував 25 тисяч квадратних метрів житла, але мені не могли дати квартиру саме тому, що я не був членом партії.

Майже всі мої труди були знищені. Жодної ідеї не вдалося опублікувати. Й «тарілку» не знищили тільки тому, що це було замовлення партії.

Я пам’ятаю, коли проходила молодіжна виставка спілки архітекторів, на якій я представив свої роботи, присвячені музиці кольору. Вся виставка була арештована, а мої роботи були спалені. Я єдиний художник тих часів, у якого заарештували й спалили як виставку, так і роботи. Причому мене ніхто не питав, ніхто ні в чому не звинувачував. Просто прийшли, забрали і спалили.

Мало того, тоді сталася така історія. Коли вони запитали, що це за тип, тодішній головний архітектор та голова спілки архітекторів сказали, що мене чіпати не можна, тому що я працюю як проклятий на спілку, а ось художника Анатолія Сумара, який також виставлявся на цій виставці, можете знищити, адже він не є членом спілки архітекторів, не є членом спілки письменників, він «ніхто й взявся тут абсолютно випадково». Тоді вони приписали мій абстракціонізм Сумарові, хоча його роботи зовсім не були абстрактними. Навпаки, він дуже хотів вступити до спілки архітекторів і виставив роботи, які, на його погляд, не могли бути неприйнятними. Єдине, що відзначили у його роботах, це «похмурість». Так, похмурі, але ж не абстрактні! Так що все відбулося абсолютно сплановано.

Після того, як виставку «зарізали», пройшов пленум ЦК, на якому обговорювалися наші роботи. А абстракціоністів тоді Хрущов називав педерастами. Ось тоді на пленумі показували мої роботи і говорили: «Подивіться, яка гидота. Коли мій онук Пєтя какає, то виходить красивіше». Це пряма цитата.

К. Я.: Але що робити з пам’яттю й тими пам’ятниками?

Ф. Ю.: Ті методи, які сьогодні використовуються в наш час у боротьбі з так званою декомунізацією, ще гірші, ніж були тоді. Тому що сьогодні більше свободи як для правди, так і для брехні. Та давайте спочатку визначимося, про яку пам’ять та пам’ятники йдеться. Якщо про пам’ятники Леніну та Щорсу – то це не пам’ятники, а символи.

До «ленінопаду» я ставлюся із сарказмом. Тому що якраз Ленін і створив цих людей, які зараз його скидають. Вони ж всі були членами партії. Від того мені страшенно смішно. І народ теж не може посипати голову попелом, що Леніна немає, тому що немає для цього підстав. Це не Сталін почав репресії, а Ленін і Троцький, тому я зовсім не шкодую, що так відбувається. Але, з іншого боку, все те, що відбувається, дуже схоже на тероризм. Адже це пам’ятники архітектури.

Цілком можливо, що робота Меркулова, виконана з чудового червоного матеріалу, була пам’ятником архітектури. Навіщо його ламати, якщо його можна було би відвезти на кладовище скульптур? Як мистецтвознавець я вважаю, що знищувати пам’ятники культури з політичних мотивів категорично не можна. Так само і наші роботи можна було спалювати і знищувати. Перед тим, як його спалили, Джордано Бруно сказав: «Спалити – не означає спростувати». Знести пам’ятник Леніну не означає спростувати його політику, яка й сьогодні продовжується. Так що ця політика щодо предметів мистецтва теж екстремістська, недемократична, сталінсько-ленінська. Тому що ці люди в душі залишилися ленінцями й сталінцями.

Флоріан Юр’єв серед своїх робіт. Фото: Олександр Бурлака

К. Я.: Зараз дуже активно поєднуються технології, зокрема – так звані нові медіа, із різними гуманітарними дисциплінами, біологією. Ваша теорія щодо музики кольору у цьому контексті дуже затребувана.

Ф. Ю.: Мені подобається, коли це називається синтезом. Так от, синтез мистецтв існує дуже давно. Візьміть того ж Арістотеля, Леонардо да Вінчі або Ньютона. Те, що ми всі пропонуємо сьогодні – це розвиток старих теорій. Мої ідеї не отримали свого розвитку, тому що їх спалювали. Редактора, який допустив до друку мою книгу про музику кольору, звільнили з роботи, а весь тираж книги пустили під ніж. Я врятував лише 25 екземплярів, які встиг забрати з друкарні (копії цієї книги зберігаються по всьому світу, зокрема і в бібліотеці конгресу США – ред.). Потім я давав концерти музики кольору і за випадковим збігом обставин на концерті були присутніми журналісти з Польщі, які тоді написали, що були на «першому в світі концерті музики кольору без звуку». Але в мене тоді забрали фільм і повернули його вже пошкодженим, з перфорацією. Після чого пригрозили: у разі, якщо я й далі буду показувати «цей абстракціонізм», мої діти залишаться без хліба. Минуло понад 25 років, але це й теперішній Україні виявилося не потрібним.

К. Я.: Чим ви займалися, коли вам не вдавалося влаштовувати виставки чи концерти?

Ф. Ю.: Я намагався не братися за роботу, яка має стосунок до ідеології. Наприклад, щоб прогодувати сім’ю, я займався ілюстрацією книг. Ілюстрував науково-популярну фізику, хімію, біоніку, за що навіть отримував премії та призи. Це була наука, яку потрібно було зробити популярною. Одного разу я ілюстрував книгу про музику, де, так би мовити, відвів душу. Тоді я помістив у книгу портрети всіх композиторів. Я дуже хотів зробити ілюстрації до «Слова о полку Ігоревім», адже я знав і дуже любив історію та мистецтво, та мені не дали цього зробити. Тоді замовлення віддали художнику Якутовичу й він проілюстрував твір чорно-білими картинками. Хоча в «Слові» дуже багато кольору, і в пейзажі, і в знаменні біди. Я присвятив цьому твору ціле дослідження. Я запитав Якутовича, чому він зробив його чорно-білим? На що він мені відповів, що дальтонік.

К. Я.: Повертаючись до теми музики, хотіла би розпитати про ваші скрипки. Ви маєте  чималу колекцію. Одна з них присвячена вашій мамі?

Ф. Ю.: Насправді це бабусина скрипка. Кажуть, якщо хочеш знати, хто ти, подивися на своїх дідусів та бабусь. У зв’язку з цим я цікавився, хто вони. Моя бабуся-чешка була скрипалькою й працювала у квартеті. Про подорож її скрипки можна написати окрему книжку. У бабусі було два сини, мій батько грав на віолончелі, а мій дядько – на скрипці. Він брав свою скрипку завжди й всюди. Він входив до формування білогвардійців, й коли його стратили в Іркутську, скрипка була з ним. У цей час вона потрапляє до одного єврея, який її сховав, адже боявся, що його теж можуть стратити. Та коли він помирав,  сказав, щоб знайшли племінника Юр’єва і поверни йому скрипку. Мені везли її через увесь Радянський Союз. Ця неймовірна скрипка з портретом Моцарта, зроблена майстром Савицьким, який, до слова, робив скрипки для Паганіні. Я сам граю на ній і сьогодні,  вона й досі чудово звучить.

К. Я.: А скільки у вашій колекції інструментів?

Ф. Ю.: У мене багато власних скрипок, самому навіть страшно, скільки їх. Свою першу скрипку я зробив у Іркутську. Я там відвідував два відділення в училищі: скульптурне та художнє. Там я писав музику й виконував її на скрипці (це було до того, як отримав бабусину скрипку). Тоді були фабричні інструменти, які дуже погано звучали. І я подумав: якого чорта?! І вирішив зробити скрипку власними руками. З того часу, як я приїхав до Києва, зробив багато скрипок. Одну для себе, одну скрипку з портретом улюбленої художниці Катерини Білокур подарував своєму другові скульптору Борису Довганю. Пізніше я зустрів найкращого київського майстра Івана Леонтійовича, з яким ми створили асоціацію скрипкових майстрів України.