Треба почути свій голос

Останнім часом чимало молодих людей звертається до вивчення традиційного українського фольклору. Якщо раніше основою для зацікавлення були етнічні фестивалі на кшталт «Країни мрій», то тепер інформація про можливості навчитися співати «як бабця» чи танцювати гойру чи гречаники шириться через інтернет та особисті зв’язки.

Музика і традиційна культура, якщо вона справжня й не викривлена, зачіпає. Традиційні танці – комунікативні. Коли люди танцюють двійкові чи трійкові танці, вони починають спілкуватися, що сьогодні уявити дуже складно, адже в сучасному танці кожен стоїть і рухається окремо, це зовсім інша форма. Людина – соціальна істота, вона потребує комунікації, а коли комунікація ще й правдива і побудована на живій енергії, це людину торкає.

Коли вдається долучитися до традиційної культури через такі проєкти як «Рись», то в людей, які не вчаться музиці фахово, народжується жага й інтерес. Проєкти «Рисі» – це одна з форм неформальної освіти, вони першопрохідці в цьому напрямку в Україні. Різноманітні майстерні зі співу, танцю – це популярний рух за кордоном, а в нас власне «Рись» започаткувала літні школи традиційної музики, які дали поштовх для розвитку інших локальних осередків.

Раніше це все було «закритим»: концепції фольклористів, фольклорні гуртки, а зараз народні співочі практики переходять на рівень повсякденної культури молоді, як це і було в традиційній культурі. Людина, яка хоч раз спробувала, на це «підсідає». Це така ланцюгова реакція: коли ти співаєш удвох, то хочеться спробувати, як воно співається вп’ятьох. Зі слухання і починається зацікавлення – «чи я так зможу?». Це така «магія зараження». Народна пісня – це пісня не до слухання, вона до власного виконання, відтворення.

Заняття з новачками я починаю з того, чим відрізняється справжня традиційна музика від клубної, сценічної, породженої радянською культурою, оскільки дуже часто люди сприймають народну пісню через призму «Ой на горі два дубки» чи «Ой мій милий вареничків хоче».

На фольклорних святах і фестивалях такого контенту 80-90%. З баянами, у віночках, без традиційної стилістики. Справжній народний спів наближений до говоріння, до природної вимови. А коли починаються оці постановки на кшталт «Стееепоом степоом…» — це вже зовсім інша історія. Тому спочатку я говорю про ази, на чому будується спів у традиційному середовищі, чим він відрізняється від сценічного: слухання, знайомство, заглиблення.

Кожна людина, кожна аудиторія унікальна. І коли починаєш спілкуватися з людьми, які вперше прийшли на майстер-клас, я маю зрозуміти, з чим і звідки вони прийшли, чому прийшли, формую те, що можу їм дати. І моє завдання – показати правдиву музику.

Кожному своя фішка. Комусь достатньо буде почути спів іншого, і людині захочеться зуміти так само. Комусь цікаво дізнатися про функцію пісень, співу – коли й чому співається веснянка, чому вона не так співається, як колискова. Когось захоплює, коли дивляться відео з бабусями, які спокійно, природно, не викривлюючи міміку, видають потужний шикарний звук. Кожен шукає щось своє, і для кожного є своя дорога до цієї музики.

Чимало людей приходить до неї через психотерапевтичну функцію. З тілом можна пропрацьовувати чимало проблем. Коли людина затиснена психологічно, вона не може заспівати. Тому тут має бути велика робота над собою, треба почути свій голос. І йдеться навіть не про рівень виконавства, а про волю для свого внутрішнього голосу. Тут немає вікових, професійних, гендерних, чи якихось інших обмежень. Народна культура стає актуальною, переходить у живе побутування, стає потужним комунікатором.

Левковська Надія Кирилівна, 1923 р. н. Невмержицька Надія Калениківна, 1925 р. н. Село Гошів, Овруцьий район, Житомирська обл. 2015 рік. Фото – Дарина Котляренко.

Ігор Перевертнюк, гурти «Чорноморці», «Древо»

Я виріс у сільській місцевості і в мене в дитинстві все це було, народна культура не була чужою. Якщо говорити про місто, то народний спів для нього досить екзотичний і якоюсь мірою модний. Неформальний і небанальний. Цим власне й притягує, бо маловідомий. У когось це викликає захват, а в когось – відразу. В обох випадках люди часто з цим жанром не знайомі, їхня реакція залежить від якогось емоційного складу, уподобань, характеру. Я особливо нікого не переконую. Це подобається передусім мені, а мети поширювати на велику аудиторію я не ставлю, взагалі ренесанс цієї традиції – це нереалістична ідея. Натомість реконструкторський фольклорний рух – це потрібна й цікава справа, тому я за те, щоб у цьому колесі глобального світового єднання людини в однин вид все ж таки зберігалося розмаїття ідентичностей. Натомість відновити це в селі, де воно вмерло, неможливо.

Я проводив різні майстер-класи в Україні, в Польщі і в Америці. З іноземцями простіше у тому плані, що в них немає складеного враження про українську музичну культуру. Вони відтворюють так, як почули, наскільки вже вийде, не знаючи мови. Натомість українці приходять із усвідомленням, що вони вже багато знають. Але нерідко це уявлення ґрунтується виключно на хоровій традиції. Тому українців учити важче.

Я народився на заході Житомирщини, але в мене немає прив’язки до Полісся: я люблю і лівобережний спів, і Херсонщину, і Кубань. Найскладніше для мене – виконання карпатського регіону.

«Рись» залучає багато людей і фактично це вже третя хвиля молодого поповнення етнографічної тусовки. Це працює. За останні роки, коли триває російсько-українська війна, у «старому» фольклорному колі нічого серйозного не відбувалося. «Рись» додала ковток свіжого повітря в цей рух. Більшість київських гуртів існують досить формально, частково перегоріли. «Рись» своїми заходами цю справу освіжили.

Йоанна Ґурська, учасниця фольклорного колективу «Варшава Всходня» (Польща)

Чому люди з міст звертаються до традиційної музики – кожна людина, для якої традиційна музика стала частиною приватного життя, має свою власну відповідь. Мене традиційна музика (передовсім спів) зачарувала своєю рафінованою структурою (як джаз) та органічністю («білий голос», техніка його застосування залучає всі резонатори у тілі та здирає полуду й маски з усіх виконавчих манер, це твій «справжній» голос). Спершу я почула український та литовський традиційний спів, і мене буквально струснули почуті співзвучання. Це дуже важливий аспект традиційної музики – це голос спільноти, багатоголосні пісні, які не зазвучать без підтримки інших співачок і співаків. Традиційна музика охоплює всі рівні суспільного життя – вона супроводжувала народження, весілля, похорони, працю в полі тощо. У хаотичному і зіндивідуалізованому сучасному світі ми сумуємо за інтеграцією, спільнотою, безпечним переходом із одного суспільного статусу до іншого.

Також мене захопили контакти зі співачками, до яких я потрапляла під час експедицій, що уможливило почути їхню музику в її природному середовищі. Давно усвідомила, що ніколи не буду співати так як вони, бо живу в іншому світі й переосмислюю вивчені від них пісні з допомогою власної чуттєвості й досвіду, цілком інакшого. Але думаю, що новий контекст не заглушить якість та важливість традиційних пісень, а навпаки, надасть їм нового дихання.

20 років тому в Польщі починався рух реконструкції значення музики та спроби її реконструкції на музичному рівні – з’являлися перші інструментальні гурти та вокалісти, котрі починали їздити «в поля» й використовували архівні записи, прагнули грати й співати, як колись. Без спрощення та з мінімальним переробленням віднайденої музики. Ще жили тоді геніальні музиканти, від яких можна було вчитися безпосередньо регіональних виконавських стилів. Виникали, за прикладом Угорщини – Доми танцю (Варшава, Познань), почала діяльність Міжнародна школа традиційної музики Яна Бернада в Любліні, зараз функціонує фестиваль «Усі мазурки світу» та чимало локальних ініціатив, які організованим чином уможливлюють контакт із традиційною музикою. Діє також чимало гуртів, які у більш чи менш «чистій» формі намагаються продовжувати музичну традицію, і не лише польські.

Раніше поїздки за піснями та мелодіями організували також альтернативні театральні групи, такі як Ґардженіце чи Венґайти, які здобуті матеріали з цих походів використовували потім у своїх виставах.

Зараз однозначно набагато легшим є доступ до джерельних матеріалів – аудіо- та відеозаписів, фільмів тощо. Після ІІ світової війни по цілій Польщі велася кампанія записування народних співаків та музикантів для створення архіву польської традиційної музики. Її вели Ядвіґа і  Маріан Собецькі. Біля 10 років тому ці записи були оцифровані і тепер доступні в Інституті мистецтва Польської Академії Наук. Знаним у нашому середовищі фіксатором польської традиційної музики є Анджей Беньковський, засновник видавництва «Віднайдена музика» (Muzyka Odnaleziona), у якому поступово видає свій багатий аудіо-відеоархів. 

Нещодавно на Варшавському кінофестивалі відбувся передпоказ документального фільму «Агонія» (61 хв.), який є власне відповіддю на питання – для кого нині традиційна музика. Сценаристом є Адам Струґ, важлива постать у нашому середовищі (хоч має досить радикальні погляди), а режисером Томаш Кніттель.

Вочевидь, в Україні раніше усвідомили важливість та почали документувати традиційну музику (зрештою, за прикладом російської практичної етномузикології). Про неї почали писати не лише етномузикологічні трактати, але теж виконувати та вчитися на майстер-класах. Створено методологію обробки та навчання, як робити записи в полях. На перших моїх майстер-класах я зустріла власне етномузикологів із Консерваторії у Києві, членів легендарного гурту «Древо», бо в нас власне лише творилися кадри, які могли би повести навчання польських пісень та інструментальної музики.   

Олексій Нагорнюк, етнолог, науковий співробітник Рівненського обласного краєзнавчого музею

У Рівному багато молодих людей співають і виступають. Але це Рівне, тут мотивації інші: ходити в гуртки, співати в школі, потім їздити на концерти з виступами. Є кілька крутих активних людей, які вчать і виступають менеджерами поїздок, концертів, майстер-класів – Людмила Вострікова, Юрій та Алла Ковальчуки, Віктор Ковальчук і його етноцентр «Веснянка» при Палаці дітей та молоді.

Ми все одно інші, тут інший контекст сприйняття фольклору. У Києві це відбувається якось більш живо й інтегровано в особисте життя, люди цим реально живуть. У нас все чітко – гарно співають і музикують, намагаються робити концерти і фестивалі.

Юра Ковальчук і Алла – вони автентичні співаки зі співочих поліських родин з Рокитного і Сварицевич, але вони навчають дітей в школі – від 1-го по 10-й класи. Ведуть фольклорний гурт «Ранкова роса». Люда Вострікова керує гуртом «Горина», він був при Інституті мистецтв в РДГУ, але потім його розформували. Попри це Люда сама збирає всіх, хто хоче співати, і вони існують, їх знають, Люду часто запрошують в Польщу на майстер-класи.

Віктор Ковальчук – крутий менеджер цих всіх рухів. У нього в Палаці дітей та молоді взагалі як ціла «фабрика фольклору». Там три гурти і може кілька сотень дітей різного віку.

Натомість якщо говорити про «Рись», то так, вони мега-круті, це взагалі нове слово в українському  фольклорному русі, чисте і незасмічене.

Ірина Клименко, викладачка Музичної академії ім. Чайковського, гурт «Древо»

У мене і моїх колег бажання співати виникло безпосередньо в експедиціях. Але з-поміж молодших поколінь етномузикологів зустрічається мотивація від власних викладачів у музичних училищах – якщо це була яскрава постать і гарний виконавець, то це надихнуло декого вибрати саме цю доріжку. Але далі це були вже самостійні експедиції.

Народні пісні, вивчені в академії для того, щоб здати екзамен з предмету «Музичний фольклор» – для когось на цьому інтерес і вичерпується. Але є й такі, що через деякий час запитують про певні твори, просять проконсультувати, переважно для створення власних нових композицій.  Але всі студенти гарно згадують навіть невеличкий досвід співу, тим більше, якщо вдалося підкріпити його концертним виконанням – а ми, я і Євген Єфремов – завжди старалися організувати це не просто як екзамен, а саме як якесь дійство, залучаючи обрядовість. Частина цих експериментів зафіксована на нашій сторінці у Фейсбуці (Київська лабораторія етномузикології).

Я якось заклякла у вузьких колах, де всі це діло люблять. Нові середовища – це нові учні на майстер-класах, ну але вони ж вже чимось вмотивовані, моя справа – дужче їх розкочегарити. Можу сказати, що цьогорічні студенти-композитори всі дуже позитивно налаштовані на мій предмет. Також весною був курс вокалістів, де все пройшло чудово. А так назагал ми випускаємо одного етномузиколога раз на два роки. 

Василина Ткачук, фольклористка, співробітниця Центру фольклору та етнографії КНУ ім. Тараса Шевченка

Я була на школі «Рисі», викладала бас (басолю, віолончель) для початківців. Бас — це досить простий інструмент, тому непогано підходить для початківців. Він виконує роль фундаменту, і хто навчився на ньому грати, з часом переключаються на більш складні інструменти, на скрипку-втору, потім на першу скрипку.

Не так просто знайти компанію, яка зголоситься хто на першу скрипку, хто на другу, хто на бубон чи на цимбали. Але те, що я бачу зараз серед молодших людей, то можливість гуртуватися є і вони досить завзято за це беруться і це насправді дуже круто. 

Для мене найпривабливішим у народному співі є те, що він не має меж. Коли мені трапляється нагода когось повчити співати і я бачу, що людині це тяжко дається, я говорю: співай так як говориш. У народі не було такого, що існували чіткі рамки: маєш звучати тільки так і так. Співали й звучали так, як їм було дано природою. Їхні тембри, їхні природні голоси були актуальними. І це власне дає оцю унікальність, тому що візьмеш якийсь один гурт, і коли заспівує одна жінка, чи дівчина, це звучить по-одному. Коли заспівує інша, це вже звучить по-іншому, це варіативність. У цьому і є приваба. Ніхто не скаже: ой ні, ти не так співаєш. Те, що додав якийсь новізм чи нотку «не так» взяв, то навпаки цінується. Ти своїм голосом можеш показати свою унікальність і додати якоїсь краси.

Раніше в природному середовищі співали змалечку. Не могло бути такого, що «я не співаю», це вже мав бути зовсім унікальний випадок. Існує думка, що голос формується в період 4-6 років. Якщо з дитиною зовсім не співати, то, можливо, її слух не проявиться. Зараз ми, звісно, бачимо людей, котрі в ноти не потрапляють. Це значить, що той момент був імовірно упущений. Але навіть у випадках, коли «ведмідь на вухо наступив», із людиною можна досягти якогось результату. Неважливо навіть, щоби це було «чисто» — супер заспів, вивід. Якщо людині комфортно співати, якщо їй чується якась гармонія, коли вона співає, то це чудово. Цій людині ж не обов’язково їхати на фольк-фестиваль. Це для душі, про душу, коли людина співає, вона лікує сама себе.  

Чи є це субкультурою? Можливо, так, але не «розрекламованою». Це ж не панки чи готи, яких ми знаємо по всьому світі. Але ми, фольклористи, наближаємось до цього – з кожним роком цих «утаємничених» стає більше.

Щодо зовнішнього виміру, то навіть у мені це змінилося. Я з фольклором 9 років, але до того я трохи стидалася виходити надвір у строї, ловила всі погляди, скеровані на мене. Під час колядок теж говорила собі: ой, я оце в хустці зав’язана, а всі дивляться… Зараз до цього ставлюся простіше, і навіть навпаки подобається, коли люди звертають увагу, питають, чого це ми так нарядилися. Це дає шанс донести ширшому колу, що це класно, що це правдивий український святковий стрій. Люди позитивно на це реагують: ніхто жодного разу щось на кшталт «фу, мерзость!» не сказав. Коли ми виходимо на вулицю хоч у сорочці, чи в якомусь іншому елементі, ми не повинні комплексувати і приховуватися. Зараз такий час, що ніхто нам цього не заборонить.

Ті, хто знаються на традиційній музиці, мають власні записи, експедиційний досвід, мають голос, можуть ним керувати й гарно співають. Це не залежить від віку. Звісно, до таких «титанів». як Євген Єфремов з «Древа», Олександр та Наталя Терещенки з Кропивницького [засновники гурту «Гілка»], — до них поважне ставлення, але вони на це і заслужили. Є також чимало молодих талановитих музикантів, співаків і співачок, які заслуговують такої ж поваги. І в них так само можна вчитися, вони дуже відкриті: напишеш до них у фейсбук чи інстаграм, і можеш вже від них учитися.