Гаяне Атаян: “Гілка, що виросла з яблуні”

У другій частині інтерв’ю говоримо з Гаяне Атаян про  спадок художниці Тетяни Яблонської — матеріальний (картини, етюди, ескізи, альбоми рисунків, архів) і символічний, про її «життя після смерті» — в історії мистецтва, чому інтерес до Яблонської є (підробки її творів  тому підтвердження),  а досліджень немає, про колекцію картин Тетяни Яблонської і про можливість/неможливість музею художниці. Ми також поговорили про порівняння матері й доньки, їхній діалог у часі та спільну майстерню.

До речі, про майстерню Тетяни Яблонської, в якій  працює Гаяне Атаян, Тетяна Нилівна написала так: «Не можна уявити, яка я була щаслива, коли Галина Никифорівна Кальченко, що була тоді головою Київського відділення Спілки художників, виділила мені, після смерті Олексія Шовкуненка, його майстерню! Цей будинок виник тут, на садибі Київського художнього інституту, у 1930-ті роки. Я була студенткою цього ж інституту та з почуттям благоговіння дивилася на величезні вікна майстерні, де працював тоді мій вчитель — Федір Григорович Кричевський. Пізніше, після війни, вона належала Олексію Олексійовичу Шовкуненку, асистентом якого я була тоді в інституті. І я ніколи не сподівалася, що колись буду дивитися з цих самих вікон на будівлі старого Києва, на заповітні гори. Десятки і десятки разів писала я їх із вікна майстерні, і з майданчика, що знаходиться за огорожею території інституту, куди вела крихітна хвірточка» (цитата з книжки “Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми” видавництва “Родовід”).

 

 

Валентина Клименко: Пані Гаяне, судячи з опублікованих спогадів, Тетяна Нилівна не любила скаржитися. Але жінка на перших позиціях у мистецтві, у чоловічому світі, напевне, почувалася не завжди комфортно. Бо першими художниками були чоловіки, авторами великих програмних творів були чоловіки. Функціонери були чоловіками. Ніколи про це не говорила з Вами?

Гаяне Атаян: Говорила. Про неї часто казали: Тетяна Яблонська — найкращий художник серед жінок.  Це її завжди ображало, і вона відповідала: ні, я не серед жінок, я  просто  найкращий художник!

Але ж бувало й  багато ситуацій — і в Спілці, і в інституті, коли чоловікам бракувало сміливості проявити принциповість чи відстояти свою точку зору, а вона брала удар на себе, добивалася, сперечалася. І художники казали інколи, що Яблонська в нас єдиний мужчина.

Думаю, і в цих ситуаціях її рятував гумор — вона вміла добре посміятися, і  тепер я згадую її як людину веселу. До речі,  книжка її спогадів також вийшла весела, — як на мене, це книжка про людину, яка перемогла. Ганна Улюра в своїй рецензії  дуже влучно про це написала, вона побачила в текстах те, що й я бачу, — особистість, яка перемагає обставини,  недругів,  і саму себе також.

В. К.: Я хочу запитати про меморіальні речі, мистецький спадок, архів. Ми  живемо в світі, насиченому речами. Коли помирають дорогі тобі люди, ти не можеш відпустити речі, які нагадують про них. Що вже казати про митців! Ви взяли на себе функцію зберігачки родинних мистецьких скарбів, і це важка роль. Чи думали Ви про те, щоб створити фундацію Тетяни Яблонської, яка би стимулювала наукові дослідження творчості Яблонської, перепиняла вигадки жовтої преси?

Г. А.: Щодо  пліток і «жовтої преси» тут ніякі фонди не допоможуть. Люди завжди будуть щось вигадувати,  краще не дивитися в той бік. Так само я не хочу дивитися онлайн-галереї, бо там повно ненависних підробок.

Я щаслива, що вийшла книжка в «Родоводі», вона — першоджерело, яке захистить деякою мірою ім’я Тетяни Яблонської від вигадок і неправди і  задовольнить цікавість до її особистості. Хто хоче знати, що і як було, нехай читають цю книжку.

А  ще  сподіваюся, що книга деякою мірою захистить мамине ім’я від підробок. Погодьтеся, сьогодні  є інформаційний вакуум по Яблонській — ім’я звучить, а  інформації по роботах мало. В інтернеті є сайти, де представлені її справжні твори і, а є комерційні сайти, які  поруч зі справжніми картинами Яблонської свідомо публікують підробки, і для людини непідготовленої ця напівправда може видатися 100% правдою.  Добре, що в книжці «Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми» є багато репродукцій автентичних творів Яблонської.

Щодо спадку. Від діда Нила залишилося тільки три  малюночки — ті, що  малював дітей на документи замість фотографій, щоб виїхати з родиною за кордон. Мамина родина пережила важкі часи, вони  кочували зі Смоленська в Одесу, з Одеси в Кам’янець-Подільський. Фотографію, де були зображені мій прадід  зі шістьома синами, вочевидь, свідомо знищили — боялися, що там видно, що вони священики. І напевне не одну. Отже, від фотоархіву маминих батьків мало що вціліло. Мамин фотоархів, звісно, більший.

Є певна кількість маминих творів  із 1990-х років до кінця її життя. Я вже з кінця 90-х почала притримувати їх, бо надто багато хто хотів купувати — це було тоді відносно недорого.

Коли просять мамині твори на виставку в хороших умовах,  не відмовляю.  Малюнки є, ескізи — тут все більш-менш впорядковано.

Мамин архів (зошити, альбоми, документи, фото, трохи листів) зберігається в нашій родині: з нього власне ми й складали цю книжку. Добре, що в мене є діти, думаю, вони будуть зберігачами наших родинних архівів.

 

В. К.: Мені швидше йдеться про дослідження, про доступ дослідників до матеріалів. Хоч Яблонська й була художницею №1 офіційного мистецтва, але монографій обмаль і не все досліджено. Я читала стару монографію Владіча і більше нічого не знайшла.

Г. А.: Книга Владіча «Т. Н. Яблонська»  вийшла у 1950-х роках, у 1960-1970-х писали Лідія Попова і Володимир Цельтнер. У 1991-му році в Україні вийшло останнє серйозне видання про Яблонську — альбом у видавництві «Мистецтво», автор Ігор Бугаєнко. На той час альбом коштував дешево, і його розкупили за пару тижнів. А в Китаї після того вийшло аж три альбоми — в 2004-му році, в 2008-му, і в 2019-му.

Я не переоцінюю важливість досліджень, для мене зараз найважливіше те, що опубліковано першоджерело. Вірю: якщо буде суспільна потреба в окремих дослідженнях – це визріє природно. Такі справи не можуть відбуватися штучно.

В. К.: Чи готові  Ви співпрацювати з мистецтвознавцями, які хочуть  досліджувати чи ранню творчість, чи ескізи, чи альбоми? Це теж робота, яка забирає багато Вашого часу на творчість?

Г. А.: Коли бачу справжню зацікавленість та фахівців високого рівня, ніколи не відмовляю. Така зацікавленість, як не дивно, є в Москві. Кілька років тому до мене зверталася Олена  Воронович з Третяковської галереї, вона готувала доповідь на наукову конференцію в Римі по творах Таїра Салахова й Тетяни Яблонської, присвячених Італії, і просила в мене матеріали про картину «Вечір. Стара Флоренція». Я скомпонувала мамині записи — у 1972 році вона скромно пише в італійському щоденнику: повернулася в готель, поїла сухарів із чаєм і довго натхненно малювала,  може, картинка вийде. А згодом, вже у 1990-х пише спогади про те, як тоді, у 1973-му запропонувала Мінкульту купити вже готову картину для Національного художнього музею України, щоб не віддавати в Третяковку, — наче відчувала, що Україна відокремиться.

У цих текстах – мамина любов до цієї картини, яка писалася на моїх очах. Пам’ятаю, що в неї лінійка була, за допомогою якої вона писала архітектуру, вибудовувала вертикалі, як вона тоді захоплювалася раннім Відродженням, як Оля зробила рисунок маминої фігури на тлі вікна.  То все для мене абсолютно живе, наче було вчора. Коли я зібрала докупи всі записи про «Флоренцію», різних часів, з різних зошитів — раптом заплакала: в мене було відчуття, що я торкнулася маминої душі.  І мені було дуже радісно від того, що  ця гарна жінка з Третяковки розповість італійцям про улюблену мамину картину «Вечір. Стара Флоренція».

Інколи звертаються дівчата з Могилянської академії, які пишуть дипломну або курсову роботу, я також надаю матеріали. Поки книги не було, давала окремі мамині тексти. Тепер, сподіваюся, книга візьме на себе цю функцію.

У Третяковської галереї  є своє видавництво, і  пару років тому там хотіли видати маленьку книжечку, присвячену окремо  картині «Хліб». Я вислала всі матеріали й фото до теми, які в мене були. Вважаю, що, попри всі політичні обставини, нащадки художників мають співпрацювати з музеями, як і музеї мають співпрацювати між собою, якщо йдеться про фундаментальну наукову роботу. Українські музеї відмовилися співпрацювати з Третяковкою, напевне, з ідеологічних питань – війна ж. Я це також розумію. А книжечка про «Хліб», на жаль, не вийшла.

В. К.: Ви казали, що авторське повторення «Хліба», яке Тетяна Нилівна зробила для Національного художнього музею, сама художниця не любила?

Г. А.: Не любила. Бо повторювати нецікаво і вона писала його без натхнення.

В. К.: А як виникла ідея зробити авторський повтор?

Г. А.: Їй запропонував хтось із українського керівництва, адже після присвоєння Сталінської премії «Хліб» забрали в Москву.

Мама погодилася, але  писала її вже без бажання. А знаєте, скільки було написано копій з неї?! У Радянському Союзі при Худфонді були копіювальні цехи, де  копіювали відомі картини. З Яблонської, знаю, «Хліб» копіювався, «Ранок», «Весілля». А в наш час, коли соцреалізм став ходовим товаром, спритні ділки намагаються перетворити всі ці копії на оригінали — ставлять туди новенький штампований підпис Яблонської (але ж на копії не має бути підпису автора), і пропонують це для продажу як оригінали. В останні роки життя мамі нескінченно тягали ці, як вона казала, хлібчики й булочки, — зменшені копії «Хліба». Вона сердилася: «Якби я написала всі ті «хліби», де б я взяла час на інші твори?!».

В. К.: Пані Гаяне, розкажіть, будь ласка, про мистецьку колекцію, яку збирала Тетяна Нилівна. За якими критеріями вона вибирала твори?

Н. А.: Ви бачили цю колекцію, вона абсолютно суб’єктивна, відображає її смаки й уподобання. Найперше й головне, що впадає в очі в майстерні, де й висить ця колекція, — це Коцка. Вона дуже любила художників закарпатської школи, спілкувалася з ними і вони вплинули на неї. Колекція зібрана не за музейним принципом — вона й повішена  за «килимовим» принципом. Дещо вона купувала, не знаючи навіть автора, щось їй дарували художники, з кимось мінялася творами. Їй це було цікаво. Ще є папка з  графікою різних авторів.

В. К: Я пам’ятаю, в майстерні є народна картинка.

Г. А.: На стіні висить народна картинка «Гуси»,  а ще є дві здорові картини на папері, прекрасні — на одній красуня з лебедями, а сюжет другої не пам’ятаю. Мама любила на базарах купувати такі речі. Коли  була виставка наївного мистецтва в Арсеналі, я шкодувала, що  не змогла показати їх там. 

В. К.: Пані Гаяне, а Ви не думаєте про музей Тетяни Яблонської?

Г. А.: Я не думаю  про те, що не є реальним. Мама мріяла про музей, казала: може, в Седневі? У неї з Седневом  був особливий душевний зв’язок. Але то все – не більше, ніж мрії.  

В. К.: Я не кажу, щоб Ви взяли й організували музей самостійно, це державна справа.

Г. А.: Я реаліст. Щодо держави ілюзій не маю. Чого тільки варта ганебна ситуація, коли у 2004-му, в останній рік маминого життя, у державному музеї, який тоді називався Київський музей російського мистецтва, організували виставку з приватних колекцій, і там експонували кілька підробок під Яблонську, з метою легалізації. Там і Григор’єв несправжній був, і Костецький. Страшна історія. Вже після маминої смерті я пройшла суди, які, я, звісно, програла – іншого у наших реаліях бути не може, — моїм головним ворогом, дещо прихованим, був усім відомий Дмитро Табачник. Були й інші вороги, деякі досить добре почуваються й тепер. От вам і держава.

Добре, що ми дочекалися книжки спогадів, можливо, колись будуть інші. Я абсолютно впевнена, що  творчість Яблонської буде затребувана.

В. К.: Майстерня теж могла би бути музеєм. Бо якщо вона розвалиться чи заїде хтось інший, зникне ця магія, яка є зараз.

Г. А.: Поки я жива,  майстерня буде, буде й магія. Думаю, я дуже живуча (сміється) — у  мене хороші гени. Моєму батькові зараз 98 років. Я, коли зрідка йому телефоную, щоразу думаю — ну коли ж він почне вже скаржитися, а він тримається бадьоро, веселий, жартує.

З одного боку, це моя майстерня і мені подобається там працювати, цей мій маленький світ, де я можу від усіх сховатися й почувати себе щасливою, а з другого, це вже своєрідний музейний об’єкт — так склалося. Коли хтось приходить до моєї мами, я ховаю все своє, дістаю мамине, сама стаю екскурсоводом, або експонатом, два в одному, і відпрацьовую цю роль.

В. К.: Про вплив мами  зрозуміло. А вплив батька-художника на Вас був?

Г. А.: Особливого впливу бути не могло — ми не так багато з ним спілкувалися. Але я дуже вдячна долі за нього. Я їздила до батька в 2008-му році, вже коли мами на світі не було, і ми з ним прекрасно провели 2 тижні — їздили на етюди, в гори. Брали з собою хліб і виноград. Мене вразило, що можна цілий день прожити тільки на хлібі і винограді, і більш нічого не треба.

В. К.: В нього є ще діти?

Г. А.: Є донька, старша за мене, від іншого шлюбу. Після мене дітей не було.

В. К.: Він живописець?

Г. А.: Так. Він має своє обличчя, досить упізнаване. У 2008-му він трошки мені допомагав етюди писати, виправляв своїм пензлем. У горах неподалік від Єревана – краса там неймовірна!

В. К.:  Де вони познайомились?

Г. А.: У Вірменії.  Батько викладав у Єревані в художньому інституті, а  мама була уповноважена в державній екзаменаційній комісії — тоді на екзамени посилали представників від інших міст. Вона приїхала, і там з ним познайомилася.

В. К.: І він переїхав до Києва?

Г. А.: Не одразу, але переїхав. Він  прожив тут 11 років,  його багато хто пам’ятає, тут залишилися його картини — нещодавно в Одеському музеї виставляли його роботу.

В. К.: Ви казали, що відчуваєте мамин вплив у майстерні, і коли працюєте, прибираєте з очей її твори.

Г. А.: Так, я  мамині роботи ховаю, кажу: мамо, ти йди, я працюватиму. Знаєте, вона на мене впливає завжди. Мистецтвознавець Ігор Верба дуже добре сказав про мене: «Ти гілка, що виросла з яблуні». Я отак себе і бачу. Все, що в мені є, виросло з мами, усі мамині  пошуки і періоди якось в мені проростають уже моїми пошуками. Маю  відчуття, що мама дала мені якісь поштовхи, а  далі я розвиваю їх сама. І чим далі, тим більше вона зі мною. Причому не тисне, а підтягує, підштовхує, дає планку, допомагає вирішити складні питання. Вона казала: якщо сумніваєшся в картині — викидай! Інколи вона говорила дуже різкі речі, але тепер саме вони для мене – найцінніші. Я б зараз не відмовилася, щоб мама мене і полаяла, і покритикувала.

В. К.: Але це не програмує Вас? Що Ви дивитесь тепер на ці роботи маминими очима?

Г. А.: Вона мене запрограмувала на серйозне ставлення до мистецтва, і до себе також. Як на мене, непогана програма. Я і мої колеги, що вчилися в один час зі мною, маємо певну школу. Недавно говорили з колегою-подругою про те, що зараз все перемішано, немає орієнтирів, немає критеріїв. Уже не розбереш, де фахівець з академічною освітою,  а де любитель, — любительщина проникає скрізь. Всупереч цьому, я чим далі, тим більше ціную отримані колись уроки мами й інших моїх вчителів, ціную саме школу. Та довіряю своїм внутрішнім відчуттям – художник завжди сам найкраще відчуває, що вдалося, а що – ні. І мама тут мені допомагає, змушує бути чесною перед собою.

В. К.: Ваша донька Ірина Зайцева сказала: я не хотіла бути художницею, щоб не бути завжди в тіні бабусі, не бути вічною внучкою Яблонської.

Г. А.: Це був її свідомий вибір. Мої діти зростали в 1990-ті роки, коли вже зникла ота совкова забезпеченість, діти бачили, як нам інколи бувало важко. Як ми часом економили кошти, який той фах непевний.

Бути дочкою Яблонської теж непросто, ще й як. Це змалку я не відчувала цю відповідальність чи тягар бути донькою Яблонської. Я була нормальною дівчинкою. Ну, в мене мама відома, але я не надавала цьому значення. Наш дім був відкритий для всіх. Мої шкільні й інститутські подруги згадують, що моя мама всіх годувала — завжди так було.

В. К.: А в інституті Ви відчували до себе якесь особливе ставлення?

Г. А.: В нас  інституті була жінка, працювала на кафедрі живопису – Лідія Петрівна Рачковська, вона щоразу, як мене бачила,  голосно вигукувала: «золото»!  І розкривала мені назустріч  обійми. Мені це було незручно, бо я розуміла, що її емоції стосуються моєї мами. А моїх однокурсників це розважало — смішно їм було.

Знаєте, я  спочатку не поступила в інститут – на вступних іспитах ледве не провалила завдання з композиції і не пройшла за балами. Разом зі мною ще одна дівчинка не проходила, і для неї добилися  додаткових місць, а мене разом із нею  протягли – мені пощастило. Ректор Олександр Михайлович Лопухов чомусь дуже уважно поставився до мого вступного твору, сам прочитав його — і оцінив грамотність, навіть мамі про це розказав. Звісно, я відчувала, що я дочка зірки, але й розуміла, що я трохи вмію, а чого зовсім не вмію. Мені інколи важко було серед решти студентів, бо я не вчилася в художній школі: мама  мене вчила сама, і я не пройшла деякі необхідні пункти програми. В живописі я почувалася впевнено, а в композиції мої одногрупники були сильніші, і швидкі начерки робили більш вправно. Я не була  самовпевненою, намагалася догнати товаришів. І досі я так почуваюся — не надто впевнено.

Моя старша сестра  Олена поїхала вчитися в Москву, щоб відірватися від маминої слави і географічно, і професійно: спочатку не хотіла живописом займатися, навмисне вибрала текстиль, ужиткове мистецтво. Потім вона і книжки дитячі робила, і мультфільми, і монументальні роботи, і гобелени. Згодом дійшла й до живопису, але також любить дуже рукоділля.

Оскільки я пізня дочка, в мене не було вибору. Обидві сестри вчилися в Москві, а мене мама не пустила:  нікуди не поїдеш, будеш тут.  У 1980-ті й 1990-ті роки я весь час була біля неї — подавала їй полотна, вона часом не хотіла сама фарби давити, тюбики новітні — жорсткі, неприємні.

В. К.: То Ви фактично були асистенткою?

Г. А.: Виходить, що так. Вона тільки одне слово казала — забезпеч. Коли в неї бувало натхнення, вона  бачила мотив,  виникало бажання писати — забезпеч! Я повинна була дати їй полотна – маленькі, великі, фарби, все мало бути під рукою. «Тепер  іди і не заважай». Вона любила працювати на самоті. У 1990-ті роки, коли їй самій вже важко було ходити в майстерню, вона казала: піди куди-небудь, іди в майстерню. Діти — в школу, я також десь піду, а вона чаклує. Мені було дивно: я ніби нічого за 5-6 годин не зробила, а вона за цей час написала шедевр.

Тепер я це розумію, бо й сама люблю від усіх тікати й ховатися в майстерні, і коли маю натхнення писати, ставлю собі Уфо, маю 4 квадратні метри теплого повітря, і це – справжній  рай для мене.

А до того, що мені доводиться «відпрацьовувати дочку  Тетяни Яблонської», я вже ставлюся спокійно. Був період, коли я переживала: а де ж я? як мені бути? мене вічно порівнюють, хто кращий, хто не кращий. Як можна порівнювати просту людину з чемпіоном? Мама — чемпіон. Вона прекрасний майстер, яких  мало. Не пам’ятаю, хто сказав, що художника можна вважати таким, що відбувся, якщо він зробив хоча б одну знакову річ. А вона зробила їх декілька  – «Хліб», «Безіменні висоти», «Юність», «Життя триває», «Вечір. Стара Флоренція».

Але мама – то мама, а я – це я. Якщо вже порівнювати, й поставити поруч мамині й мої роботи, схожі за жанром й навіть за мотивами — вони так чи інакше будуть різними, бо писали їх різні люди. Це проявляється в енергії, в русі пензля — це  в оригіналах видно одразу.

В. К.: А які свої роботи Ви самі вважаєте знаковими?

Г. А.: Одразу уточню: знаковими особисто для мене. В мене була велика картина «Вечір над Києвом», написана під упливом маминої «Флоренції». Там зображено панораму старого Києва й вечірнє небо, і це саме нібито продовжується віддзеркаленням у вікні. Було навіть два варіанти. Один в Москві в купили, на всесоюзній молодіжній виставці в кінці 1980-х, а другий я потім написала, він вийшов  кращий, як на мене, більш теплий у колориті — цей  у приватних руках в Україні. Ще є декілька улюблених з колишніх робіт, важливих для мене. Зараз мене більше цікавлять не картини, а невеличкі ліричні етюди, і чим менша за розміром робота, тим цікавіше мені над нею працювати.

Я  почуваю себе дещо не в своєму часі. Зараз час грубий, як на мене. Грубі, спрощені стандарти. І публіка інша, чужа, дух чужий.

В. К.: А який ваш час?

Г. А.: 1980-ті. Мені було дуже затишно й цікаво з мамою, з сестрою Ольгою,  з її чоловіком Валерієм Ласкаржевським. Вони завжди були сповнені ідей, оригінальних задумів, читали цікаві книжки, навколо були цікаві люди. Та й виставки, якщо відверто, були цікавіші за теперішні – попри засилля нудних соцреалістичних картин та офіційних портретів, там інколи з’являлися дуже яскраві й цікаві речі, тому що деякі художники, щоби переконати ті офіційні виставкоми, загострювали свою мову до межі, напружено шукали виразності, та й школа ще була менше втраченою – фаховий рівень того, що експонувалося, був набагато вищий за теперішній. Тепер начебто є необмежена свобода, але чомусь мало трапляється справді цікавих та глибоких мистецьких явищ. Якщо відверто.

Звісно, з того часу я чогось навчилася, постійно намагаюся себе вдосконалювати, мої роботи змінюються разом зі мною. Але середовище — чуже.

В. К.: Напевне, є колекціонери, які цілеспрямовано купують саме ваші роботи?

Г. А.: Траплялися кілька разів такі люди. Не так давно був період, коли я творчо була спрямована на Китай, кілька разів їздила туди працювати, роботи мої йшли у Китай. То було мені цікаво.  

В. К.: Чому Китай?

Г. А.: Наприкінці 2006 року я взяла участь у груповій виставці українських художників у Шанхаї. Я возила й мамині роботи, і свої.  З того епізоду і з’явилися зв’язки з китайцями.  

В. К.: Я знаю, що Ви дуже чекали цю книжку, і дуже довго над нею працювали. Що буде наступне, що далі?

Г. А.: Я думаю, щось буде, воно народиться. Якщо будуть на це кошти та чиєсь бажання. Якби я була мільйонером, я б видала багато книжок про мою маму. По-перше, здоровенний альбом. По-друге,  поділила  б ці спогади на окремі книжечки, наприклад, могла би бути геніальна книжка окремо про Седнів. Ми  з дизайнером мучилися, як  увіпхнути все, що проситься,  в обмежену кількість сторінок: текст увійшов, а картинок можна було б набагато більше дати по деяких розділах, можливо,  це було б цікаво людям.

До 100-річчя Яблонської була чудова ідея однієї юної співробітниці НХМУ  видати книжку – «Україна Яблонської». Дослідити, які картини з яким місцем пов’язані, звідки та для якої роботи виникло натхнення, вона багато місць об’їздила — і Карпати, і Крим, і Канів, Шевченківські місця, і Житомирщина, і, звісно, Седнів. Сторіччя минуло, й ідея розчинилася у повітрі. Може, колись матеріалізується.

Це мало б сенс, щоб трошки росіян вгамувати, які возять по світу мамині картини та подають  їх як «шедевры русской живописи». Я бачила китайський каталог виставки з Третяковки, де була й картина «Ранок» із такою подачею. А цей твір задуманий та  написаний у Києві, на вулиці Червоноармійській, тепер Велика Васильківська, у будинку на розі з вулицею Саксаганського – колись там був відомий антикварний магазин.

Яблонська писала: я тут отримала освіту  і ніколи не шкодувала, що вчилася й жила саме в Україні. Вона вважала себе українською художницею. Уся її творчість народилася в Україні, все свідоме життя її пов’язане з Україною. І російське етнічне походження тут ні до чого.  

Ще  б я видала окремо її портрети художників, рисунки. Коли їх перебираю,  дивуюся, наскільки усі ті люди схожі, як точно впіймані характери! Той пласт художників поступово забувається, відкидається, а шкода – публікація тих маминих чудових малюнків могла б нагадати про цілу епоху. Справжня школа малювання також поступово йде у небуття, на жаль. Але щось забагато мрій!… Хочеться мені вірити в подальшу щасливу долю мистецтва Тетяни Яблонської.