Karelian Guestbook: втрачені карельські краєвиди

Ця стаття є результатом дослідження фінської вернакулярної фотографії і впливу досвіду вимушеного переселення на фотографічні практики, проведеного під час побуту на резиденції в Serlachius Museum в місті Мянтта (Фінляндія) в 2019 році (продовження).

Очевидно, що розмова про втрачені території не може відбуватися без аналізу безпосереднього їх представлення у фотографії. Краєвид, який ми щоденно бачимо зі свого вікна, який постійно оточує нас, поки ми зростаємо, є присутнім навколо нібито за замовчуванням. Ми можемо захоплюватися ним або майже не помічати його, використовуючи як вимушене тло для селфі, але в кожному разі це щоденне оточення впливає на нас, обумовлює нас, стає частиною нашої ідентичності, наших звичок і габітусу.

Ми звикаємо бачити навколо себе сніг або гори, сумуємо за морем, коли доводиться переїхати з узбережжя вглиб країни, нам бракує сонця, якщо доводиться виїхати десь далі на північ, на півдні сонце випалює нашу шкіру, у місті біля моря вітер з незвички видуває нутрощі, і так далі. Польська знайома розповідала, як після кількох років на Мальті вона повернулася до рідного містечка й ходила до лісу обіймати дерева — чого ніколи не робила до свого від’їзду. Вона не так не задумувалася над тим, що дерева можуть не бути частиною краєвиду “за замовчуванням”,  як не очікувала, що це може виявитися для неї таким важливим. Нам, як і багатьом нашим знайомим з промислового сходу, і досі здається, що це гори нагадують терикони, а не навпаки.

Лія Достлєва, з серії “In Donetsk, there were no real mountains so we used to stare at spoil tips instead and dream” (2018)

Промислові пейзажі Донбасу можуть також слугувати хорошим прикладом того, як із часом і через певні події ландшафт змінює своє символічне значення — якщо до війни вони могли сприйматися радше як утілення занепаду й деградації природи, то тепер для тих, хто виїхав звідти, вони поступово перетворюються на міфологізований простір спогадів і ностальгії.

Власне, вищенаведені приклади добре показують, що ландшафт можна сприймати як сукупність певних культурних практик і різновид дискурсу, який пов’язує територію, людей, історію, а також простір спогадів і пам’ятання.

Те саме стосується й національного виміру краєвидів — Кетрін Палмер зауважує, що ландшафт, який представники певної спільноти розпізнають і сприймають як “свій”, є одним із проявів “банального націоналізму”, і, разом із тілом і їжею, слугує матеріальним медіумом для національної ідентичності. Також, попри те, що в реальності крайобраз на території певної країни зазвичай сильно варіюється, репрезентація так званого національного ландшафту зображує краєвиди як однорідні та типові. Такий “типовий”, усталений краєвид набуває загального використання і відтворення у мистецтві, освітньому процесі та засобах масової інформації (Palmer 1998).

Тепер повернемося до Фінляндії.

Починаючи з 19 століття в літературі і мистецтві поступово формується уявлення про типово фінський пейзаж — це ліси та озера. Важливе місце в іконічній репрезентації національного ландшафту займає також Карелія — територія, яка сторіччями була спірною для Росії й Фінляндії. Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, зазначає фінський дослідник Ансі Паасі (Anssi Paasi), карельська культура в цілому і особливо карельські краєвиди були ключовими темами для фінського національного романтизму, скандинавського відгалуження північного модерну. Після Другої Світової Війни ситуація докорінно змінюється — Фінляндія втрачає значну частину Карелії, і карельські краєвиди більше не мисляться як частина національного пейзажу. Поступово їх місце займають зображення Північної Карелії, — частини, яка знаходиться на фінському боці кордону, — і її надозерні пагорби стають новим символом типово фінського ландшафту (Paasi 2008). 

У вимірі особистих архівів людей, чиї будинки після руху кордонів остаточно опинилися з російського боку, ця метаморфоза національного ландшафту виглядає так: до евакуації світлини на тлі власних будинків слугували для них не більш ніж реєстрацію щоденного життя, записом буденного перебігу подій, і не мали більшої символічної ваги. В родинних альбомах вони були вклеєні десь поміж знімком худоби і фотографією сусідської дитини на ровері.

зображення з приватного фотоархіву

Після евакуації ці знімки (особливо пейзажні фото самих будинків) одномоментно перетворилися на єдине документальне свідоцтво з мирного життя і надважливу сентиментальну пам’ятку. Відповідно, змінилося й ставлення до них: знімки збільшували, ставили на видному місці або вішали в рамках на стіну в нових оселях. Часто у художників замовлялися малюнки (чи навіть великі кольорові пейзажі), перемальовані з таких фотографій, — в одному з досліджених родинних альбомів серед світлин була вставлена фотокопія рисунку, зробленого за фотографією дому.

Зображення з приватного фотоархіву

Власне, в такий спосіб після евакуації карельський будинок вийшов поза межі маленької чорно-білої фотографії, змінив медіум репрезентації, розмір, масштаб, набрав кольору і символічного значення, і з непомітного місця десь у глибинах родинного альбому перекочував на почесне місце на стіні, де його може бачити кожен.

Втрачені карельські краєвиди ж з тла, присутнього за замовчуванням, перетворилися на міфологізований простір спогадів і ностальгії.

Паралельно з цим одразу після війни видавалися недорогі фотоальбоми з довоєнними карельськими краєвидами, які передусім мали на меті задовольнити ностальгічні потреби евакуйованих.

Із часом ці збірки й узагальнені ностальгічні краєвиди втратили популярність і зникли з полиць книгарень. Натомість ностальгічний зв’язок із особистими ландшафтами, який підтримувався через репродукції приватних фото, залишився так само міцним. Серед родин евакуйованих, з якими ми записували інтерв’ю, були представники другої генерації, які розповідали, що теж замовляли собі картини за мотивами архівних фотографій з карельськими будинками своєї родини — тобто це були люди, народжені вже після війни, які на власні очі цих будинків ніколи не бачили.

В меморіальних збірках, присвячених маленьким спільнотам з окремих карельських сіл, майже в кожній розповіді про окрему родину фотографії будинку займають почесне місце поруч із парадними портретами голів цієї родини. (Як приклад, книжка Kotona Reuskulassa, видана у 2016 році.)

Сторінки з книжки Kotona Reuskulassa (видавництво Suur-Jaakkimalaiset r.y, 2016)

Жанр родинних фотографій на тлі свого будинку в Карелії набув дещо несподіваного повороту в 90-х роках, коли після розпаду СРСР відкрилися кордони. Тоді у евакуйованих з Карелії фінів з’явилася перша легальна можливість відвідати свою колишню батьківщину, і багато хто вирушив на пошуки своїх покинутих домівок. 

Варто теж зазначити, що такий ностальгічний туризм, мотивований бажанням ще раз побачити примусово полишені рідні місця, не є чимось винятково притаманним карельским фінам. Так само, наприклад, у семидесятих роках* німці, позбавлені осель повоєнним рухом польсько-німецького кордону, приїздили до радянської Польщі і стукали в двері власних будинків – якщо, звісно, на місці колишньої домівки їх не зустрічало попелище.

На жаль, часто-густо фінські мандрівники теж знаходили на місці свого будинку лише руїни або вигорілі чорні прямокутники, зарослі травою. Ці згарища і румовища теж ставали об’єктом фотографування: в родинних альбомах можемо зустріти багато кольорових, знятих на “мильниці” світлин, де родини — або сумні, або ж веселі — позують на тлі того, що залишилося від їхнього будинку.

Вяйньо і Айрі в Суласальми, Карелія, зі зборів Serlachius Museum

Вяйньо з донькою Ірмою на місці свого старого дому, зі зборів Serlachius Museum

Руїни амбару біля дому Вяйньо, зі зборів Serlachius Museum

Як бачимо, краєвид стає своєрідним екраном, на який нащадки переселених і самі переселенці проекціюють свій сум, ностальгію і втрату. Таке розуміння ландшафту є суб’єктним, процесуальним, він ніби взаємодіє з тим, хто на нього дивиться і, відповідно, змінюється, набуваючи значення ландшафту пам’яті чи ландшафту як пам’яті.

Власне, тут ми цілком погоджуємося з дослідниками, які вважають, що ландшафт слугує не так географічною чи просторовою категорією, як антропологічною рамою для роздумів над травмою, пов’язаною з певним місцем (див. також Szczepan 2014, Adams 2012).

Андрій Достлєв, Ольга Зеленська, Лія Достлєва, з проекту “Lost Karelian landscapes”

Продовженням цієї дослідницької розвідки і спробою мистецькою рефлексії над її проблематикою є наш поточний проект “Lost Karelian landscapes”, створений у співпраці з дизайнеркою Ольгою Зеленською. Для нього ми перемальовуємо з архівних фотографій карельські будинки на саморобний папір із домішаними в нього зернами поширених фінських рослин і документуємо процес їхнього пророщування. Потім ми висушуємо ці аркуші, насильницьким чином перериваючи ріст і розвиток рослин, щоби зробити з них своєрідний гербарій або ж альбом ландшафтів пам’яті.

*після відкриття кордонів між Німецькою Демократичною Республікою і Польською Народною Республікою; більше про це див. Karolina Kuszyk (2019) Poniemieckie, wyd. Czarne

Джерела:

Jenny Adams (2012) Cities under a sky of mud: landscapes of mourning, w: Land and identity: theory, memory, and practice, ed. Ch. Berberich, N. Campbell, Rodopi, Amsterdam

Anssi Paasi (2008) Finnish Landscape as Social Practice: Mapping Identity and Scale. In: Nordic Landscapes. Thinking Landscape and Regional Identity on the Northern Edge of Europe, Minneapolis: The University of Minnesota Press

Catherine Palmer (1998) From Theory to Practice: Experiencing the Nation in Everyday Life, Journal of Material Culture, 3

Aleksandra Szczepan (2014) Krajobrazy postpami?ci, Teksty Drugie: teoria literatury, krytyka, interpretacja nr 1 (145), 103-126