«Хорошие русские» і де їх шукати

Захід воліє покласти провину за вторгнення Росії в Україну виключно на Володимира Путіна. Але для цього потрібно, аби російський народ виглядав хоча б трохи краще за свого лідера.

«Ця війна – це війна Путіна», — впевнено каже німецький канцлер Олаф Шольц з трибуни у Бундестазі. Мовляв, це президент Росії, а не російський народ винен у повномасштабному вторгненні, в якому вже загинули тисячі цивільних українців і поки жодного цивільного росіянина.

Британський журналіст та дослідник Atlantic Council Бен Джуда пише тужливий текст про «Росію, яку ми втратили», та його російських друзів-лібералів, із якими він пиятикував у московських барах. Тепер ці друзі перелякано шлють йому повідомлення про те, що Путін «все ж це зробив». І авжеж, саме Путін, на думку Джуди, винен у тому, що Росію «втрачено», а його приятелі змушені тікати з країни. Ці ліберальні друзі нагадують автору сучасних декабристів, які, якби пощастило, могли би повести Росію до демократичного майбутнього. Джуда зачаровано розповідає про Олексія Навального, якого слухав під час мітингу на Болотній площі у Москві і який заявляв, що «Росія буде вільною». Але не пощастило.

Німецький PEN-клуб своєю чергою заявляє, що вважає жертвами війни навіть «обманутих і завжди погано оснащених російських солдатів, які гинуть, борючись за фантазії та параною Путіна». Не менше занепокоєння німців викликають і заклики бойкотувати Росію не лише в економічному, але й культурному плані, «адже такі заходи вдарять не лише прихильників режиму, а й тих, хто виступає проти тиранії Путіна та війни в цілому». Все це, вважають вони, може призвести до програшу людяності та торжества безумства. «Ворог – Путін, а не Пушкін», — цією цитатою президента німецького PEN-клубу Деніза Юджеля в організації резюмували своє бурхливе виверження гуманізму по-німецьки.

І це не поодинокі заяви. Після того, як на Заході потроху почав минати перший шок через те, що Росія розпочала в Європі наймасштабнішу з 1945 року війну, численні діячі та діячки усіх можливих сфер — політики, журналістики, мистецтва та науки — раптом в унісон почали говорити про те, що головним винуватцем кривавої бійні в Україні є Путін, але аж ніяк не російський народ, а особливо — ліберальні діячі, науковці, митці, а для декого, як виявляється, і солдати армії РФ, яких обманули настільки цинічно, що вони не можуть нічого вдіяти і змушені вдаватися до воєнних злочинів.

Ефект повного занурення в першій залі музею “Дорога пам’яті” в комплексі храму збройних сил Росії

Втім, як би не хотілося Шольцу в це вірити, російський народ у своїй більшості підтримує агресивну політику свого лідера. Згідно з опитуванням, проведеним CNN напередодні вторгнення, половина росіян підтримують застосування військової сили проти України, аби не допустити її вступу до НАТО. Лише чверть заявила, що виступає проти такої ідеї. Зрозуміло, що опитування, які проводяться російськими державними центрами, демонструють ще жахливіші цифри.

Українців, що мають родичів у Росії, такі цифри не дивують. Спроби показати цим родичам фотографії власних розбомблених будинків натикаються на розповіді про зазомбованість українських співрозмовників натовською пропагандою. На цьому спілкування між рідними колись людьми зазвичай обривається. Якщо ж у вас немає російської рідні, достатньо просто вбити у пошук Facebook хештег #мненестыдно, і почитати, чому тисячам відносно молодих і прогресивних росіян разом зі спікером Путіна Дмитром Песковим не соромно, коли їхня армія вбиває українців. Щоправда, на частоту повторення західними політиками мантри про провину Путіна, а не російського народу, це жодним чином не впливає.

Можливо, ситуація з такими милими Джуді російськими лібералами трохи краща? Навряд чи. Навіть у своєму тексті британський публіцист пише, як його друзі, які мали б повести Росію до світлого майбутнього, не наважуються згадати імʼя Путіна, замінюючи його займенником «Він» (так, саме з великої літери), та назвати війну війною, вживаючи замість цього страшного слова соромʼязливе «це». «Він все ж це зробив».

Підтримка “Z операції” автопробігом

Той самий Навальний, хоч зараз і виступає проти війни, але його набагато більше хвилює збіднення громадян Росії та закриття Instagram, а не той факт, що його країна веде агресивну війну і чинить воєнні злочини. При цьому раніше він спокійно транслював типові для офіційної російської пропаганди наративи щодо українців та суверенітету їхньої держави. Чи не найбільш відомим його висловом є порівняння Криму з бутербродом. На думку опозиційного політика, півострів залишиться частиною Росії і ніколи не стане знову українським. При цьому пізніше він заявляв, що «не вирішить проблему Криму», навіть якщо сам стане президентом замість Путіна. Ну і так само, як і Путін, Навальний вважає росіян та українців фактично єдиним народом.

Попри це рятувати «братів» від власних співвітчизників ліберали не дуже поспішають. Російський антивоєнний протест не відрізняється ані масовістю, ані рішучістю. Протести у захопленому росіянами Херсоні збирають тисячі людей, які не бояться виходити з українськими прапорами проти російських танків. Натомість із Росії надходять відео з людьми, що виходять на одиночні пікети з пустими аркушами паперу. Але і їх без жодного спротиву «пакують» правоохоронці. А відео невеликого натовпу демонстрантів, що мовчки (бо кричати заборонено) тікають від єдиного поліцейського з кийком, було для українців достатнім, аби зрозуміти, що чекати від російських протестів хоча б мінімального тиску на кремлівську владу не варто. Складається враження, що серед «незадоволеної» частини населення набагато більше людей переймаються блокуванням Instagram та неминучим зниженням рівня життя у Росії, ніж тими злочинами, які коїла і продовжує коїти їхня влада.

Про це опосередковано свідчить хоча б той факт, що росіяни набагато завзятіше тікають з країни, ніж протестують. За словами правозахисників з ОВД-Інфо, за підсумком антивоєнних акцій у близько 60 містах Росії, що відбулися 6 березня, було затримано близько пʼяти тисяч осіб. Для порівняння, лише у Грузію з початку війни станом на 7 березня виїхали більше 20 тисяч громадян Росії. Коротше кажучи, кількість втікачів непропорційно вища за кількість людей, готових сісти в автозак за свої переконання. І ця масова втеча розпочалася не одразу після нападу на Україну, а лише через декілька днів, коли стало зрозуміло, що санкції завдадуть російській економіці нищівного удару, а Володимир Путін може оголосити в країні військовий стан та мобілізацію. Ані напад на Грузію, ані воєнні злочини в Сирії, ані анексія Криму та війна на Донбасі не викликали такого стрімкого бажання залишити батьківщину і припинити сплачувати в ній податки.

Не вселяють надії і журналісти та медіа, яких на Заході звикли вважати «незалежними» і «демократичними». Славнозвісна Meduza попри перебування власної редакції за кордоном не перестала додавати до своїх матеріалів примітку про свій статус іноземного агента навіть тоді, коли видання остаточно заблокували в Росії. А «Новая газета», головного редактора якої нещодавно нагородили Нобелівською премією миру, у повній відповідності до такої почесної нагороди спокійно заявила, що підкориться рішенню влади запровадити цензуру, і видалила з власного сайту статті про війну в Україні. Здається, якщо Держдума ухвалить закон про те, що писати статті можна буде, лише знявши капці, усі опозиційні журналісти його суворо дотримуватимуться, навіть коли їх ніхто не буде бачити.

При цьому навіть той кволий російський антивоєнний рух, що поки хоч якось проявляє себе, сконцентрований набагато більше на самому собі, ніж на пошуку шляхів припинення війни. У найкращому випадку заклики зводяться до абстрактного «нет войне», ніби йдеться про якесь стихійне лихо, що зʼявилося нізвідки і не має жодних винуватців. Подекуди здається, що єдиною метою акцій є зняти з себе відповідальність за злочини, а не припинити їх. Мовляв, Путін — це не Росія, а «ми його не обирали». Попри це закликів усунути російського президента від влади ви майже не побачите. Але і на це є відповідь: «Ми не можемо нічого зробити». Особливо помітним це бажання позбутися відповідальності є за кордоном, де нашвидкуруч створені відомими та не дуже росіянами благодійні фонди підкреслюють передусім не той факт, що вони збирають гроші для українських біженців чи на гуманітарну допомогу, а те, що це роблять «інші», «кращі» росіяни.

На намаганні зняти з себе відповідальність ці «кращі» росіяни не зупиняються, часто наголошуючи на тому, що вони такі самі «жертви» власного політичного режиму, як і мешканці зрівняного з землею Маріуполя. Їм, мовляв, також важко — їх можуть побити правоохоронці, а від санкцій вони страждають так само, як і всі інші, хоча, знову ж таки, «його не обирали» та «нічого не можуть зробити». Тому й тікають з Росії, хоча більшість робить це ще до того, як почне протестувати.

Але потреба у пошуці «добрих росіян» є настільки великою, що багатьом щиросердним європейцям і цього достатньо, аби прирівняти «жертв режиму Путіна» до українських біженців, які тікають від бомбардувань, обстрілів, вбивств і зґвалтувань «обманутих» російських вояків, та обговорювати спільні механізми допомоги як для перших, так і для других.

На додачу до цього окремі західні медіа починають писати про загрозу «русофобії» через «війну Путіна». Ці повідомлення переважно спираються на розповіді окремих росіян про отримані ними «погрози» та заяви російських посольств на цю тему. Втім, це не нова історія: після кожної нової агресивної витівки Кремля у відповідь на звинувачення в порушенні всіх можливих норм міжнародного і гуманітарного права починають лунати зустрічні закиди росіян у «шаленій русофобії» Заходу. Так було, наприклад, під час анексії Криму, на початку війни на Донбасі та після збиття літака MH-17. Так це є і зараз. При цьому скаржитися на русофобію щодо себе полюбляють і Кремль, і його критики, і ті, хто вдають з себе людей «поза політикою».

Прості російські люди на мозаїці у храмі збройних сил Росії

Нині про ненависть до всього російського в унісон знову заговорили усі: від відверто навіженого голови «Роскосмосу» Дмитра Рогозіна до ніби респектабельного та добре укоріненого на Заході Євгена Лебедєва, власника британських видань Evening Standard і The Independent та за сумісництвом сина російського олігарха і колишнього офіцера КДБ Олександра Лебедєва. Як завжди, ці голоси добре чують західні журналісти і політики. Зрештою, кому як не сину російського КДБ-шника і олігарха, якому попри застереження власних спецслужб британський премʼєр Борис Джонсон допоміг стати членом Палати лордів, говорити про дискримінацію росіян за межами їхньої батьківщини? І як британським журналістам не почути його слова, якщо «упосліджений» росіянин володіє їхніми виданнями?

Але навіть на цьому тлі західний гуманізм подекуди здатен сягнути незбагненних висот, дозволяючи співчувати не лише ліберальним росіянам, чий суворий протест проти режиму обмежувався лаконічним «нет войне» та негайною втечею з країни, але й російським солдатам, які беруть участь у вторгненні в Україну. Та якщо спробу співчувати умовним російським опозиціонерам та пересічним «ні в чому не винним громадянам» ще якось можна зрозуміти, то крокодилячі сльози за людьми, які спокійно зізнаються на камери про отримання наказів вражати цивільні цілі та їхнє виконання, нагадують ніщо інше, як спробу бути святішими за Папу Римського.

Тому на тлі закликів співчувати російським Kindersoldaten («дітям-солдатам» німецькою) жодного здивування не викликає шалений спротив ізоляції Росії у культурному, науковому та спортивному плані. Мовляв, це «вище політики», «місток між цивілізаціями», і «війна не має вбивати культуру, науку, спорт (необхідне підкреслити)». Хтось, як німецький PEN-клуб, говорить про «програш людяності», хтось, як деякі західні журналісти, — про cancel culture.

Але симпатикам російської культури, науки і спорту вкрай важко захищати свою точку зору. Бо самі представники цієї культури записують пісні, в яких порівнюють росіян з євреями у Берліні в 1940 році, та демонстративно відмовляються дистанціюватися від політики Путіна, російськи ректори та студенти-міжнародники роблять колективні звернення на підтримку війни, а російськи гімнасти виходять на міжнародні змагання із символом “Z”, також недвозначно демонструючи своє схвалення військової агресії проти України. Західним інтелектуалам дуже хотілося б відділити мистецтво, спорт і науку від політики там, де це було б зручно, але росіяни такого шансу їм просто не залишають.

Але якщо сучасні російські культурні діячі так часто не виправдовують очікувань, це ж не значить, що можна «кенселити» усе надбання російської культури? Пушкін же точно не ворог? Так, на щастя, найголовніший російський поет дійсно вже не зможе тримати автомат і вбивати. Але у його вірші «Клеветникам России» без жодних сумнівів можна почути ті самі ідеї, які зараз, через декілька століть озвучує штатний російський пропагандист Володимир Соловйов: відчуття власної переваги перед Заходом і заклик розпочати війну проти нього. Говорячи про ще одного знакового поета Йосипа Бродського, західний поціновувач російської культури навряд чи одразу подумає про його вірш «На независимость Украины». Але він вартий уваги. Зрештою, не так вже багато нобелівських лауреатів спромоглися написати настільки імперський, шовіністичний твір, сповнений презирства та ненависті до народу колишньої колонії, але так і залишилися культовими для західного читача. Я можу помилятися, але мені відомий лише один. Я вже мовчу про культовий для Заходу «Злочин та кару» Достоєвського, який, порпаючись у нетрях загадкової російської душі, дуже добре показав, як ця душа може виправдати у власних очах будь-який найжахливіший та найабсурдніший злочин. І це ми згадали лише найпопулярніші імена літературних класиків, добре знайомих на Заході майже кожному, не заглиблюючись особливо у нетрі російського підсвідомого.

Втім, чи можна через таке ставлення «кенселити» російську культуру? Жодним чином! Її треба дуже й дуже ретельно вивчати, аби зрозуміти, як Росія дійшла до того, що більшість її населення в один голос кричить, що йому не соромно, коли їхні військові чавлять траками російських танків тих самих українців, яких вони нібито хочуть звільнити від «нацистів». Але вивчати критично, а не вдавати екзальтоване захоплення за гроші, щедро підкинуті з кишені чергового російського мінігарха, та не співробітничати із тими, хто готовий поширювати людиноненависницькі цінності, прикриваючись свободою самовираження, плюралізмом думок чи аполітичністю.

Чи можна дискримінувати росіян лише за те, що вони є росіянами? Ніколи. Щоправда, якщо навіть у момент масового вбивства, яке здійснюють твої співвітчизники, ти не здатний засудити його і назвати речі своїми іменами, тобі не місце серед цивілізованих людей. Якщо російська організація не засудила війну, з нею не можна мати справу. Якщо російський громадянин не засудив війну, з ним не можна мати справу. І це не русофобія — це мінімальна відповідальність.

Чи варто знецінювати позицію тих росіян, як наважилися виступити проти війни та допомагають хоча б трохи помʼякшити її наслідки? Ні, жодним чином. Але надмірно захоплюватися і вважати таких людей героями, крім тих випадків, коли йдеться про справжню жертву своїм життям, здоровʼям чи свободою, немає жодних причин. Виступати проти несправедливості, особливо коли немає життєвої небезпеки, — це нормально. Допомагати нужденним, коли ти знаєш, що твої співвітчизники спричинили поневіряння мільйонів людей, — це нормально. Це варто схвалювати, але екзальтовано радіти таким вчинкам — це приблизно так само, як радіти тому, що доросла і дієздатна людина може самостійно сходити в туалет, прибрати за собою і помити руки. Якби більшість росіян була здатна на це, усьому світу тепер не довелося б думати, що робити з усім цим лайном.

Чи можна звинувачувати у всьому російський народ? У всьому — може, й не варто. Але якщо Путін бреше і віддає злочинні накази, а більшість росіян його радісно підтримує і без жодних нарікань ці накази виконує, то проблема точно не лише у Путіні. Йдеться тут не тільки про солдата, який тисне на гачок, бо йому так сказали. Йдеться і про журналіста, який спокійно затикає собі рота, бо йому так сказали. Свобода і відповідальність завжди йдуть поруч. Якщо ви дозволяєте віддати комусь свою свободу, вам доведеться відповідати за вчинки того, кому ви її віддали.