Лав Діас: “Кіно – це не прогулянка в парку”

На 79-му Венеційському кінофестивалі поза конкурсом показали тригодинний фільм філіппінського режисера Лав Діаса «Коли хвилі пішли». Наталя Серебрякова розпитала Діаса про історію створення фільму, роботу у різних жанрах, філіппінську корупцію та його думки про війну Росії з Україною.

Володар «Золотого лева» та «Золотого леопарда» Лав Діас цього разу вільно адаптував «Графа Монте-Крісто» Олександра Дюма, щоб розповісти скорботну, зловісну історію про занепад країни в епоху корумпованого президента-тирана Дутерте. Гермес (Джон Ллойд Круз) і Макабанті (Ронні Лазаро) працюють в корумпованих правоохоронних органах країни і разом збираються продовжити національну «війну з наркотиками». Вони були колишніми союзниками – перший був студентом і протеже другого, перш ніж допоміг видати його за звинуваченнями в корупції. Щойно Макабанті дістає відстрочку ув’язнення, він прагне помститися своєму колишньому колезі, який сам переживає важкі часи, оскільки його шкіра потерпає від жахливого псоріазу й проти нього ще й ведеться слідство у справі домашнього насильства.

Наталя Серебрякова: На фестивалі є кінокритики з різних країн, і багато з них можуть відчути та зрозуміти ваш фільм і вашу конкретну історію. Як ви пишете свої фільми? Як ви досягаєте універсальних значень під час створення конкретної ситуації? Це сила окремої історії чи щось, що ви створюєте просто на знімальному майданчику?

Лав Діас: Для мене важка робота починається з пошуку місця розташування. Отже, я знаходжу місця, де хочу знімати. В розпал пандемії я поїхав на південь острова Лусон, у північну, найбільшу частину країни. За всіма протоколами я міг там перебувати законно і пробув там два місяці, шукаючи потрібні місця – з листопада 2020 року по січень 2021 року, коли отримав усе, що мені потрібно.

Я пишу сценарій щодня. Щодо універсальності: звісно, у нас точиться однакова боротьба в усьому світі зараз, особливо тепер, коли в нас є всі ці демагоги, автократи, і ви знаєте, Маркос чи Трамп, усі ці хлопці, син Маркоса – вони скрізь. Все відбувається таким чином, що ми змушені в дуже, дуже психотичний спосіб дивитися на владу. Ми ненавидимо їх, але одночасно ми їх любимо, ми схильні мати в собі садистську натуру. Чому ми це допускаємо в 21 столітті? Це велике питання зі сфери людської раціональності.

Н. С.: У вашому фільмі є цитати з «Еркюля Пуаро» Агати Крісті і паралелі між вашим персонажем і Пуаро. Чому ви вирішили ввести цю “цитату” з Крісті та зробити таке порівняння?

Лав Діас: Я просто люблю Еркюля Пуаро, мені подобається його спосіб намагатися знайти істину через хаос чи лабіринт.

Н. С.: Ваш фільм — велика міжнародна копродукція. Які можливості дала вам ця співпраця?

Лав Діас: Це дає мені більше простору для виконання завдань, більше коштів тут і там, і це дає нам час більше заглибитися у фільм, не поспішаючи. Міжнародної допомоги прийшло багато, тож це добре, філіппінській команді треба за щось жити.

Н. С.: Чому ви вирішили цього разу знімати на плівку? Адже ви часто обираєте цифрову зйомку.

Лав Діас: Так, це моє особисте рішення. Я вирішив знімати на 16 мм, але це дуже дорого. Це важко, завжди важко, особливо в такій країні, як Філіппіни, де у нас більше немає лабораторій і запасів плівки. Ми змушені замовляти плівку за межами країни. Ми знайшли лабораторію в Румунії. Це проблема, коли ви знімаєте на плівку і не бачите, що ви зняли, протягом кількох тижнів. Отже, ми повинні були відправити рулони до Румунії й чекати тижнями, щоби побачити зображення. Це страшенно вимогливий середній 16 мм, але він також дуже красивий. Це дає глядачу інші відчуття. Просто якщо ви повернетесь до природи й початків кіно, ви відчуваєте його старовинну душу. Заради такого відчуття все й робилося.

Н. С.: Ви  використовуєте чорно-біле зображення, щоб щось підкреслити. У цьому фільмі іноді занадто чорно, ми навіть інколи не бачимо обличчя. Або настільки білий колір, що персонаж зникає на тлі.

Лав Діас: Для мене це як повернутися додому. Тому що я почав використовувати чорно-білий кадр, коли починав знімати кіно, і моїм першим форматом також був 16 мм. «Еволюцію філіппінської сім’ї» було знято саме так, я справді люблю цю плівку.

Н. С.: Ваші фільми завжди дуже тривалі. Це як нібито створюєш своє особисте уявлення про час. Чи можете ви це якось пояснити?

Лав Діас: Ви знаєте, кіно має силу зафіксувати те, чого ми не бачимо і не відчуваємо. Якщо  спростити, це дрібниці, яких ви не бачите. Це дуже важливо в кіно. Тому цей рух – атрибут так званого повільного кіно. Якщо ви звернете увагу, якщо ви заглибитеся в це, зануритесь у світ, повільне кіно діятиме на вас сильніше, ніж орієнтовані на дію фільми швидкого темпу. Повільне кіно більше западає в душу, більше впливає на первісні відчуття людини. Ось чому воно потужне.

Н. С.: Спочатку фільм тривав 10 годин?

Лав Діас: Так, тому що в ньому було три частини. Я зняв фільм ще до початку пандемії. Коли в країні сталося велике виверження вулкану, ми виїхали на зйомки – це була перша частина. А потім прийшла пандемія. А потім, коли ми повернулися до зйомок, я змінив історії, персонажів і ми обрали інший маршрут. Але зрештою, коли я редагував сценарій,  мені дуже сподобалася автономія середньої частини, яка є ось такою. Отже, я зняв пролог і епілог. І з цього вийшов інший фільм. А спочатку було майже дев’ять годин.

Н. С.: Чи будете ви в майбутньому досліджувати інші жанри?

Лав Діас: Всі жанри чудові. Ви можете використати їх, як в моєму фільмі, і все змішати. Є фільми про війну, в них відбувається справжній абсурд. Був театр абсурду, театр сюрреалістичного, можна змішати всі жанри і подивитися, що з цього вийде. Горори такі чудові, наукова фантастика така хороша. Ось чому кіно таке безмежне – ви можете займатися чим завгодно. Ми все ще можемо досліджувати його простори. Кіно ще дуже молоде, йому всього сто років.

Н. С.: А який жанр ви хотіли би дослідити в майбутньому?

Лав Діас: Горор. Але всі мої фанати є фанатами горорів, тому…

Н. С.: Може, комедія?

Лав Діас: Комедія, так. У моєму фільмі багато комічного. Є суміш веселощів і жаху, що дуже реалістично й природно. Кожного разу, коли знімаю фільм, я завжди відчуваю себе нездарою, сумніваюся в собі. Підозрюю себе в тому, що все вийде не так добре, як я запланував. На кожному етапі існує дуже багато факторів і чинників, які сприяють тому, щоб фільм вийшов кепським – від зйомки, монтажу й до всього іншого. Це дуже складне середовище. Ви не знаєте, чи все вийде добре. Всередині нас, кінематографістів, сидить людина, яка завжди питає: «Чи справді ми робимо все як слід?» Ви весь час почуваєтеся неспроможними. Ви можете зробити так багато, а грошей так мало. Дійти можна лише до певної точки, займатися кіно складно. Це не прогулянка в парку, часто щось заважає, і зір стає розпливчастим, і ти часто губишся.

Кадр з фільму “Коли хвилі пішли”

Н. С.: Ви коли-небудь думали про роботу на телебаченні?

Лав Діас: Я щойно закінчив для них один проект «Історія насильства». Це 10-серійна телевізійна робота, і я думаю, що Роттердамський кінофестиваль покаже всю 10-годинну річ. Я ще не знаю. Це зроблено для телебачення, але я почав цей проект як кіно, потім переробив на серіал.

Н. С.: Чи побачимо ми коли-небудь ваш новий мюзикл?

Лав Діас: О, так. Ми зараз робимо один, знімаємо його в Іспанії. Йдеться про дружину Магеллана Беатріс Барбозу. Я писав пісні наприкінці 2020 року.

Н. С.: Не можемо дочекатися, щоб побачити це!

Лав Діас: Для цього мюзиклу вже є пісні. Беатріс — це лише примітка на полях великого роману. Знаєте, про Магеллана написано багато книг, але дружина — це лише примітка. Дві лінії, три лінії… Так ми завжди ставилися до жінок у минулому. Жінки зазвичай були просто якимись анекдотами, оповідками. Хіба що Марія Антуанетта «заслужила» на справжню історію.

Н. С.: Ви зазвичай працюєте з одними і тими ж акторами. Тож цікаво, коли ви пишете персонажа, чи маєте ви на увазі актора, який зіграє цю роль?

Лав Діас: Так і ні. Тому що треба знати їхню доступність у той чи інший час. Іноді я пишу конкретного персонажа для певного актора, але коли ми просимо їх про це, вони повинні пристосуватися до графіку, якщо можуть. Найчастіше я вибираю акторів, із якими я знайомий. Тому що вони друзі, вони знають мій процес, я знаю їхні особливості. Між нами є довіра. Отже, 50% роботи зроблено. Ми працюємо з людьми, яких ми знаємо.

Н. С.: У цьому фільмі танці є способом вижити?

Лав Діас: Так, справді. Ви чули про феномен зумби? (Зумба – це танцювальна фітнес-програма на основі популярних латиноамериканських ритмів. Автор програми Альберто Перес, фітнес-інструктор із Колумбії, хотів поєднати прагнення вести здоровий спосіб життя і регулярні спортивні тренування під танцювальну музику. – ред. ) Я був два місяці на тому острові, де ми знімали. І там дуже суворі протоколи, обмеження у зв’язку з ковідом. Але танцюристи зумби всюди. Їм байдуже до протоколів. Щоранку там танцюють пари, групи. Це свого роду непокора всім цим обмеженням. Я дивився на них щоранку й зациклився на цьому. Тому, коли знімав фільм, я сказав: давайте поставимо в ньому танці. І, звісно, ​​актори кажуть: гаразд, давайте зробимо це.

Н. С.: Щодо танцювальної сцени – ви використовуєте цей танець, щоб керувати двома головними персонажами? І який психологічний зв’язок, на вашу думку, існує між цими двома героями?

Лав Діас: Так, для цього теж. Ну, крім того, що вони обоє з відділу поліції, слідчого управління. Ми повертаємося до чогось первісного, що схоже на племінний ритуал. Якщо подивитися на історію людства, то вона була автоматизована рухами, танцями, ритуалами. Це основні та фундаментальні зв’язки між людьми, племенами та народами. Є якийсь унікальний рух. Ви йдете до ірокезів – у них свої рухи. Ви їдете на Філіппіни – у вас є різні види бітів. Тож це дуже фізична річ.

Н. С.: Наприкінці фільму ми бачимо, як люди дивляться на мертві тіла й ігнорують їх. Чи це тому, що реальне насильство існує у вашому суспільстві як система?

Лав Діас: Так, ми вже пережили таке насильство. Ми втратили чутливість до всього цього божевілля. Ви бачите, що на Філіппінах людей вбивають, і люди просто ходять навколо їхніх тіл. Так, це дуже реально.

Н. С.: Ваш новий фільм знов про корупцію. Під час підготовки фільму у вас була можливість зустрітися з корумпованими поліцейськими?

Лав Діас: У молодості я був журналістом, і моя перша робота була в газеті «Поліцейський удар». Вони призначають тебе в поліцейську дільницю, і ти пишеш про усі ці вбивства, пограбування, усе. І я знаю з досвіду, наскільки поліцейська система корумпована. Ви можете знайти буквально одиниці людей, які можуть залишатися чесними в системі. Дуже важко не йти на компроміс. Поліцейська культура дуже, дуже складна. У такій роботі важко бути хорошою людиною.

Н. С.: А як щодо релігійного аспекту одного з персонажів? Того, хто має особливий зв’язок з релігією, але замість того, щоб рятувати людей, він їх убиває. Що з ним не так?

Лав Діас: Ну, всі релігії небезпечні. Релігія насправді може вбити. Релігія часто є вбивцею душ. Тому що це дає вам іншу, нав’язану перспективу. Релігія або, знаєте, жорстокі ідеології, як-от католицизм чи деякі євангельські віри, навіть іслам, вони можуть вбити душу, що трапляється з багатьма людьми. І це частина цього, є велика стіна невігластва.

Н. С.: Кіно – це теж ніби релігія? Режисер може зробити щось, що буде нашою реальністю.

Лав Діас: Можливо. Кіно може бути дуже небезпечним світом. Ви дотримуєтеся певної точки зору режисера чи фільму, яка вас вражає. Це стає релігією. Тому що в якийсь момент ви повірите в цю реальність. І щойно ви потрапляєте в таку так звану віру, ви готові втратити все, що маєте. Ось чому це називається вірою: це підкорення. Ви віддаєтеся перспективі режисера чи якогось потужного фільму. Потім це стає релігією чи ідеологією.

Я думаю, що й ідеологічні, і релігійні переконання можуть бути однаково деструктивними чи прогресивними. Ви знаєте, марксизм такий хороший, але його застосування дуже погане. Католицизм може бути дуже хорошим, але на практиці він буває занадто хардкорним та екстремальним. Те саме з ісламом: ліберальний іслам такий гарний, але радикальний іслам небезпечний. Ви повинні практикувати раціональне. Завжди. Я все одно бачу свої фільми як одну цілісну роботу. Це різні частини, але для мене це одне висловлювання. Якщо ви бачите мій перший фільм і мій останній фільм – це, по суті, те саме. Я бачу це так.

Н. С.: Ви вважаєте, що корупція, яка у вашому фільмі вражає обох головних героїв, пов’язана з соціальним середовищем, зображеним у фільмі, чи це щось, що існує поза соціальним середовищем?

Лав Діас: Корупція, дійсно, є складовою частиною моїх героїв. Це також у природі моєї країни. Ми пройшли через багато труднощів, від іспанської колонізації, яка тривала майже 400 років, до майже ста років американської колонізації. А потім чотири роки японського зґвалтування і 25 років диктатури Фердинанда Маркоса. Це частина нашої історії. А зараз у нас останні шість років із новим президентом. Отже, це вже частина нас, усі ці насильницькі атрибути нашої культури, а також цей світ невігластва, з яким ми маємо справу, тому ми завжди претендуємо на цю манію величі, тому – призвали «сильних людей», щоб врятувати нашу країну. Це мікс психозу і шизофренії, насправді… Це божевілля. І зламати цю стіну зараз важко. Як тепер зламати стіну невігластва по всьому світу? Чи можемо ми поспішити з освітою? Чи можемо ми поспішити з переорієнтацією людства? Це важко.

Н. С.: Як ви думаєте, чи покращиться ситуація на Філіппінах із новим президентом?

Лав Діас: Побачимо, побачимо. Це ж син диктатора. Він розповідає про дні слави та золоті роки, про те, як складалася історія за режиму його батька. Це поганий знак.

Н. С.: Ваша країна брала участь у багатьох війнах…Що ви думаєте про війну між Україною та Росією та про тоталітарний режим Путіна?

Лав Діас: Не треба бути генієм, щоб розуміти, що ми маємо справу з божевільним. Путін – божевільна людина. Він масовий вбивця, він – диявол, він – зло. Як ви можете пояснити вчинки його особистості? У наші дні немає нічого більш злого, ніж Путін. Він повинен піти. Він повинен померти вже зараз.