Люблінська версія “Ukraine! Unmuted”

Коли команда львівського Інституту стратегії культури (ІСК) запросила мене відвідати 5-те триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» у Любліні, я непристойно зраділа – сподіваючись закрити нарешті гештальт з промоцією збірки есеїв, яка була створена спеціально для «UKRAINE! UNMUTED» ще в 2022 році.

Це і змістовно приваблива програма дискусійних панелей у рамках ІІІ Конгресу Культури стали вагомою причиною подивитися на люблінську версію виставки, ще глибше зануритися в тексти, чия унікальність відкрилася мені наново, і зрозуміти, як Захід «перетравлює» нашу емансипацію через оптику мистецьких практик.

Споглядання Іншого

Захід відбувся у просторах галереї Biała, що розташована у Центрі культури в Любліні. Звісно, упорядниці заходу спитали мене, що я думаю про тутешні експозиційні рішення. Це невдячна справа – порівнювати абсолютно різні простори, маючи на увазі моє ревю «Зрізу» в Каунасі, але скажу, що домінантою стала кінетична відеоінсталяція Сергія Петлюка «Коли розвіється туман», яка перфектно відтворює атмосферу концтабору – через «репресивне споглядання безжальних апаратів, що вихоплюють з темряви оголені частини людських тіл.

Це трохи бентежило моїх колежанок – чи не губляться в її тіні менш фактурні й не такі «гучні» роботи. Певною мірою так і було, але це найменше стосувалося «Mappa Mundi» Павла Макова і «Мосту» Саші Курмаза, які панували в виваженій взаємодії в окремому затемненому просторі, та й світ інвазійних рослин Алевтини Кахідзе був теж міцно закапсульований.

Два відео – «Хвостосховище» Андрія Рачинського і Даніїла Ревковського і «Конкретний і неясний» Fantastic Little Splash, розташовані «в опозиції» одне до одного, подарували мені дотепне співставлення: поки останні гомосапієнси Рачинського спостерігали провал цивілізації в спотворені нутрощі землі, себто в пекло, навпроти у власний брендовий рай злітала зграя футболок із графічним образом культової дніпровської недобудови.

А ще набагато опукліше проявилися лайтбокси Вячеслава Полякова («ı.|.ı 2022») – сяючи естетським розпадом едему поряд із «забронзовілим» садом Костянтина Зоркіна.

Я була вражена коридором галереї, щільно вкритим графікою з різноманітними сюжетами – це пролонгований проєкт «Колоквіум з історії мистецтва та цивілізації» Маріуша Таркавяна, створеного ним у 2007-2009 рр. у Центрі культури в Любліні. Монументальний п’ятдесятиметровий твір було знищено під час ремонту будівлі кілька років тому. З 2016 року, на основі каталогу, опублікованого тоді галереєю Biała, Таркавян знову почав малювати на стінах коридору, обираючи мотиви з кожної наступної виставки. Епіграфом до тотальної фрески є цитата з «Метаморфоз» Овідія: «Et ignotas animum dimittit in artes» («I вiн звернув свій розум до невідомих мистецтв»), якою Джойс починає свій «Портрет митця замолоду».

Не оминув Маріуш і «Український зріз» – зробивши омаж проєкту «Дякую» Стаса Туріни і «Захисному шару» Зоркіна. Це органічне вплетення упізнаваного шрифту і перфорованого листя в загальну канву дуже мене потішило.

Вишки нависали звідусюди, але продуковані апаратами звуки, що переслідують тебе в будь-якій частині експозиції, мені не тільки не заважали, а й навпаки – підсилювали враження від кожної роботи, здавалося б, достеменно дослідженої раніше. Ти можеш скільки завгодно ховатися в різних концепціях від пильного ока тиранії, вона не дозволить забути про себе. Гадаю, для європейського глядача цей троп оголеності перед тоталітарною машиною через образ вишок з прожекторами зчитується доволі легко і налаштовує на відповідне сприйняття нашого болю.

Власне, про це й точилися розмови – як ми, українці, сприймаємося з інших ракурсів, очима наших колег (менеджерів, дослідників, кураторів, митців) із Польщі, США, Великої Британії, котрі долучилися до дискусій.

Фото: Marcin Pietrusza

Мистецтво війни. Розмови навколо збірки нарисів української культури

Панель почалася з коментаря Катерини Ботанової, яка влучно звернула увагу присутніх на «паляницю» Кадирової, що буквально «центрувала» приміщення, і на інсталяцію «Зализуючи рани війни» Лії Достлєвої та Андрія Достлєва, як найкращого візуального ряду до своєї промови. Катерина розповіла про історію створення трилогії есеїв: «The Elephant in the Room», «Заметені снігом» (The Blanket of Snow), який увійшов до збірки, і «An Open-ended History». Трилогія, замовлена та опублікована онлайн-журналом Various Artists у 2022 році, є спробою пояснити швейцарській аудиторії, чому Україна і, певною мірою, інші країни Східної Європи є сліпою плямою в європейських культурних і мистецьких колах: «Сівши писати тексти, я зрозуміла, що пояснювати треба дуже багато. Відчуття того, що ти постійне маєш проговорювати очевидні речі, амбівалентне – з одного боку, це безсилля, а з другого – місія, як би пафосно це не звучало. І тут немає часових або фізичних обмежень – будемо пояснювати, допоки триває подекуди неадекватне ставлення швейцарської аудиторії».

Ще в Каунасі, читаючи англомовну версію есею, я надихнулася чітким резюмуванням дискусій навколо нашої участі в «комерційному параді Венеційської бієнале». Аналізуючи як ніколи помітну присутність України на Венеційській бієнале у 2022 році, Катерина слушно зауважила, що національні павільйони – річ, звісно, застаріла, але має великий сенс, якщо стає платформою для можливості голосно заявити про себе, своє існування. Тоді це ознака суверенітету й рівності. І тільки тоді, коли нація здобуває нарешті суверенітет і рівність, вона може розмірковувати про «деконструкцію» павільйону як чогось анахронічного в «постнаціональному» світі.

Втім, я дозволю собі обрати більш узагальнюючу цитату з третьої частини трилогії, бо вона є відповіддю на мої особисті думки про нерелевантність «терапевтичної» опції мистецтва: «Те, що відбулося під час Майдану, а потім продовжилося під час початку російської агресії в Криму, на Східному Донбасі та за його межами, стосувалося не лише розмивання кордонів між мистецькими та соціальними практиками чи мінімізації дистанції між політичним і неполітичним просторами. Йшлося про прийняття та присвоєння радикальної турботи та солідарності як рушійної сили будь-якої дії, чи реальної, чи символічної… У деколоніальній боротьбі митці перестають бути лише спостерігачами, відстороненими коментаторами, «радикальними суб’єктами», які дбають лише про жест, але не про результат. Мистецтво перестає зцілювати або примушувати до діалогів і взаєморозуміння. Мистецтво стає щоденною практикою свідчити та збирати докази, зберігати близькість до реальності та заново винаходити мову, яка може її підтримувати та витримувати».

Другий учасник панелі, Юрко Вовкогон, який проходить реабілітацію після фронту, казав, що його ще від 2014 року хвилюють наступні речі: як пояснити пережите іншим? Як мистецтво може перетравити і прокомунікувати цей досвід? Які умови ми маємо створити для творців, які повернуться з війни, щоби вони змогли це зробити? Як пробитися крізь завали кон’юнктури, «байрактарщини» – щоби побачити щось справжнє, щире? Що робити з тим, що одні не мають чуття, а інші — досвіду?

«Межа між патріотизмом і мистецтвом загострюється. Хоча є надія, що воно згодом само очиститься, і залишаться саме такі твори». Що, власне, ми всі маємо зробити, щоби увесь цей гіркий досвід, відрефлексований у площині мистецтва, допоміг наступному поколінню зрозуміти те, що ми не розуміли до сьогодні?

Власне, ці питання тали основою його есею «Мистецтво війни».

Зауважу, що Юрко постійно наполягає на тому, що він не митець, який зазвичай «пропускає крізь себе кіловати переживань» і мучиться сумнівами. Хоча я сприймала його саме як митця, адже моє перше знайомство з ним відбулося у 2015 році в галереї «Детенпула», де він, повернувшись з фронту на Сході, презентував спільну з Сергієм Петлюком мультимедійну інсталяцію «Рани» – із нарізок відео, де з понівечених осколками дерев витікають соки. Я вбачаю в цьому не кокетування, а неймовірну пошану до художників і людей культури, які згорають між відчуттям спустошеності і невіри у творчість і жагою говорити про війну власною мовою. Не кажучи вже про тих, хто масово йде на фронт, залишаючи своє призначення на післяперемоги.

Фото: Piotr WYSOCKI

Наша світла сторона. Історія солідарності. Що люди дізнаються про себе як спільноту під час кризи?

Дуже насичена панель, вибірково пропоную декілька важливих тез.

Тамар Джейкобі (Tamar Jacoby), президентка вашингтонської некомерційної організації «Opportunity America», директорка проєкту «Нова Україна» Інституту прогресивної політики, колишня журналістка (The New York Times, The Wall Street Journal, The Washington Post), авторка книги «Displaced: The Ukrainian Refugee Experience», з березня 2022 року працює волонтером у Польщі та Україні, допомагаючи біженцям і розповідаючи американцям про агресію Росії проти України.

Роблячи триб’ют до теми солідарності – чому вона досі в Києві, спікерка чесно проаналізувала еволюцію ставлення американців до нас. Сама Тамар вбачала свою місію в уважному вислуховуванні наших історій задля їхнього транслювання в американське суспільство, бо щиро вірила, що це може перетворити ліниву емпатію американців на енергійну допомогу. Так розповісти про реальні страшні речі, що відбуваються в Україні, щоби люди, далекі від цього, зрозуміли, про що йдеться. Вона воліла показати нас як людей, «які більші самі за себе, цей неймовірний колективний спротив, готовність жертвувати собою заради ідеї, що не може не надихати». Але правда в тому, що світова увага перших днів після вторгнення поступилася більш стриманим реакціям, притуплюючи й емпатію, й бажання опікуватися нашими проблемами. Якщо вже її друзі не розуміють, чого вона сидить у місті, яке регулярно обстрілюють, що казати про решту.

Також треба враховувати журналістські стандарти, які вимагають балансу між емоційною заангажованістю та об’єктивністю. Загалом цінується відсторонений, навіть частково іронічний погляд попри жахливо серйозний контент – аби уникнути цієї заангажованості. А це іноді нівелює меседж, який мав би пробивати стіну байдужості. Я спитала потім Тамар, чи їй самій вдається зберігати цей баланс. Вона зізналася, що це нелегко. Як нелегко констатувати той факт, що легковажна емпатія до чужого болю так й не переросла в чітку ідентифікацію того болю, його причин і наслідків. Тобі здається, що ти абсолютно переконлива, натомість отримуєш ще більший скепсис. Тому наступає момент вигорання, ти приховуєш емоції і шукаєш більш виважений тон. Втім, Тамар залишається з нами, адже це все про упевненість у своїй місії, хай би як не було виснажливо лупати цю стіну.

Її переконаність проявляється в регулярних «просвітницьких» публікаціях. В своїй статті «Ukrainian culture thrives despite war with Russia» Тамар пояснює американцям, чому art matters in wartime, і наскільки якісно змінилася індустрія загалом: «Багато митців, кінематографістів та інших культурних діячів почали надавати нового пріоритету міжнародній аудиторії. Для кінобізнесу це стало фінансовою необхідністю. Економічна модель, яка колись підтримувала індустрію, зазнала краху… Та співпродукція з російськими дистриб’юторами, які колись забезпечували профіт українським фільмам і серіалам аудиторію на величезному російськомовному ринку, зараз немислима.

Але найбільша зміна – це цільова аудиторія. Ринок, який зараз має найбільше значення, розміщується в Європі. Для кінематографістів та інших митців як ніколи важливо представити Україну світовій аудиторії. Мета полягає в тому, щоб пояснити, що поставлено на карту у війні, і водночас згуртувати міжнародну підтримку для країни.

Чому ж мистецтво має значення у воєнний час – для солдатів чи цивільних? Для українських митців відповідь починається з національної ідентичності. Боротьба за відокремлення від Росії почалася не 15 місяців тому. Українські культурні традиції – музика, живопис, поезія, їжа – мають багатовікову історію. Але це не єдина причина. Не менш важливо, як кажуть культурні діячі, з якими я розмовляла в Києві, допомагати українцям впоратися з травмою війни. Дуже мало пересічних українців говорять про вплив травми на їхнє життя, але практично всі зі світу мистецтва згадували про це», ­– каже Тамар.

Чи це не є відлунням роздумів Зої Звиняцьківської про народження нового українського «споживача культури»?

Анна Лазар, кураторка і дослідниця, почала свій виступ про українську культуру з роботи «Жінка усміхається, жінка бере, жінка народжує. Овал» Каті Лібкінд – нагадавши про її курування виставки «Тим часом у домі Ханенків» як найбільш ілюстративний прояв солідарності й руйнування радянських схем, що свого часу «совєтизували» музей.

За словами Анни, головне, що робить українське сучасне мистецтво–переосмислює радянську спадщину. Її хвилює не тільки те, як західна культура просуває ліві дискурси у нашій культурі, а й те, що західна культура геть не розуміє радянську спадщину. Це причина того, що Росія так впевнено нав’язує всім своє право на наші землі. І так буде, допоки цю спадщину не відрефлексують на рівні денацифікації в Німеччині. Тобто солідарність з українськими культурними діячами допоможе знову і знову пріоритезувати це питання, аби увесь світ прийняв власну відповідальність за можливість російської агресії і почав протидіяти їй глобально, не ховаючись за спинами українців.

Ендрю Вілсон (Andrew Wilson), професор Ukrainian Studies, University College London, автор книги «The Ukrainians: Unexpected Nation», з великим сарказмом навів думку Бєлінського про українців як «народ, далекий від цивілізації, який не може нічого дати всесвіту у сенсі загального духу епохи». «Зараз ми бачимо протилежну ситуацію – саме Україна є уособленням цього духу. Україна – більш західна, ніж багато людей на Заході», додав Вілсон.

Епічний (без іронії) виступ Ірини Старовойт, доцентки кафедри культурології УКУ, дослідниці культури, авторки трьох збірок поезії, про перервану солідарність через наші історичні травми, зокрема, Голодомори, і як вона відновилась після 24-го, зірвав аплодисменти.

Вельми емоційно і водночас виважено Ірина препарувала настрої суспільства впродовж Майдану, після вторгнення і як ми відчуваємо реальність зараз. Попри всі сварки і ностальгування за міфічною «золотою добою» (для деяких це досі «совєтскоє врємя») більшість співгромадян довели спроможність об’єднуватися заради збереження демократичних цінностей, відстоювати власний «цивілізаційний вибір». Чого не врахував Путін і його оточення – величезну хвилю солідарності з боку демократичного світу. А головна наша відмінність від «території терору» – здатність побудувати суспільство без жорстокості, на всіх можливих рівнях. Ірина процитувала студентів за часів Майдану – «какая оху…нная доброта на улицах», чим дуже потішила присутніх.

І ще одна важлива ремарка від Старовойт, коли йшлося про високий рівень корупції в Україні: «Це корупція транзитної країни». Ця теза звучить в її виступах постійно: «Так само як ми були транзитною країною для російського газу, ми були і транзитною країною для російської корупції».

Саме Ірина розказала мені, що Вілсон, який обрав шлях україніста задовго до того, як це стало модним, вирішив змінити підзаголовок книги «Unexpected Nation», що зчитується в контексті вторгнення як «небажана», на «People into Nation»: «Взагалі, регіональні штудії в Британії змінили й тон, й оптику. І буде все більше людей, які впізнаватимуть нашу країну не через Росію, а безпосередньо через нас. До 24 лютого справді складалося враження, що українці говорять як невротики – ніби ми перестрашені, нам усюди вбачаються імперські «поползновєнія», але немає підстав для цього. Це не нам відкрилися очі, а Заходу. Та мене більше турбує, що цього не сталося на Півдні, Азійському континенті, у Південній Америці. Гадаю, тут спрацьовує інерція, вони пам’ятають, як радянський союз був «осередком свободи» на тлі їхньої антиімперіалістичної боротьби. Багато їхніх лідерів здобули освіту в Москві, і в такому ж дусі виховали наступне покоління, яке продовжує дивитися на Москву як на велику ліберальну силу, що їх звільняла і давала можливість соціальних ліфтів, економічну руку допомоги і таке інше. Для того, щоб вони змінили думку про російську інвазію і наш спротив, вони мусять фактично переглянути власну історію. І визнати, що та «світла сила» є абсолютним злом. Та вони ще не готові…».

Ірину також вразила розповідь Едвіна Бендика, письменника, дописувача часопису «Polityka», про те, як після 24-го лютого потужно солідаризувалося польське громадянське суспільство, не просто об’єднавшись між собою, а створивши інфраструктуру разом з місцевою владою – на противагу до державних інституцій, які не знали, як реагувати. Це більшою мірою стосувалося Любліна, Пшемишля, Жешува, Хелма. Пізніше підтягнулися Краків, Варшава, Гданськ: «Ми самі були здивовані нашою спроможністю об’єднатися заради допомоги сусіду в такій жахливій кризі, її масштабом, а в подальшому – тим, що це досі не розвалилося, хоча й потребує чималих зусиль для підтримки. Адже до вторгнення опитування показували, що поляки мало цікавляться проблемами «інших».

Фото: Marcin Pietrusza

Між нами: як сприймають українське сучасне мистецтво за межами України?

Збігнєв Собчук, куратор, керівник Man City Studio в Центрі культури у Любліні, нагадав про роль мистецьких інституцій у промоції українського сучасного мистецтва, зокрема, Центру культури в Любліні в особі його директора, Рафала Козинського, який безперечно є «промоційним» взірцем: він започаткував програму співпраці Transmisja Lublin – Ukraina, є співавтором проєкту L² (2009), у якому взяли участь близько 100 українських митців під кураторством Влодко Кауфмана, організатором багатьох польсько-українських фестивалів, як-от Тиждень актуального мистецтва, JazzBez і Fort Missia. Він також відповідав за Львівський місяць культури (з виставкою «Український зріз: переТВОРЕННЯ»), що відбувся у Вроцлаві, тодішній культурній столиці Європи 2016.

До того ж, Рафал є координатором команди ECOC Lublin 2029 – Люблін серед 12 інших польських міст претендує на звання культурної столиці Європи у 2029 році під гаслом «Re:union»: «Це спроба реінтеграції в часи після пандемії, війни в Україні, кризи в багатьох сферах». Місто вже у короткому списку. Остаточний вибір переможця заплановано на середину 2024 року.

Принагідно хочу зауважити, що ІСК зараз активно просуває термін «ЄСК» – «Європейська столиця культури», оскільки Львів має таку амбіцію і це було зафіксовано у міській Стратегії розвитку культури ще в 2017 році. Саме ІСК є інституцією, яка мала б курувати процесом аплікування на ЄСК, адже має досвід взаємодій Львова з різними містами-ЄСК. У 2007 році, готуючи заявку на здобуття титулу столиці культури, Люблін планував на один місяць передати цей статус Львову. В тому конкурсі переможцем став Вроцлав, який організував Львівський місяць культури. Звісно, обставини дуже змінилися, але з огляду на статус України як кандидата до ЄС, варто вже сьогодні мислити про титул ЄСК в практичному розрізі, для чого ІСК розробив документ «ЄСК: Чеклист для українських міст», з переліком пунктів для самоперевірки міст, а також відповідями на запитання «Що дає місту здобуття цього титулу?».

Собчук, який провів для нас чудову екскурсію «Зрізом», підкреслив, що саме мобільність виставок дозволяє доносити їхні ідеї до нових аудиторій, висвітлювати певні питання і пізнавати одне одного, демонструючи спільність цінностей. У справі промоції важливі не тільки інституції, але й низові ініціативи: «Через транскордонні проєкти ми допомагаємо українським митцям стати видимими тут. Така співпраця є продовженням діалогу між нашими країнами на державному рівні».

Директор галереї «Лабіринт» Вальдемар Татарчук, наводячи приклади солідарності, почав з анонсу «Це просто виставка» в рамках Київської бієнале, що відкривалася наступного після заходу дня. Вона зібрала роботи українських художників, які пішли на фронт: «Це виставка про людей у часи війни та солідарності, і під час неї стане зрозуміло, чи це просто виставка, чи, можливо, щось більше».

Вальдемар відслідковує supported-centered thinking протягом багатьох років, підкреслюючи, що «наша колаборація не так про підтримку, як про партнерство. Підтримка – це про гроші. А співпраця – про справжню солідарність… Минулого року я втратив свою роботу на 8 місяців, став фрілансером і почав думати, що робити, адже я втратив інструменти співпраці з українцями. Але я все одно залишався головним двигуном цієї взаємодії. І моя команда навіть без мене продовжила підтримувати біженців з України. Я тоді почав думати про проєкт «The Sky Is Open. Voices From Ukraine» (лютий – березень, 2023) – архів робіт, створених після 24 лютого митцями з України. Очевидно, що митці і мисткині, які залишаються в Україні, опиняються десь на нижній сходинці «підтримувальної» ієрархії, оскільки на першій – потреби армії, шпиталів, уразливих верст населення. Надихає Гете-інститут з їхньою допомогою митцям, на відміну від польських інституцій і польського дипломатичного корпусу, що були не надто щедрими.

Ми якось відмовилися від розкладів і графіків, і парадоксальним чином примудрилися зробити чимало виставок за останні 2-3 роки. Наприклад, «Мені наснились звірі» з галереєю «Артсвіт» (Дніпро), яку курували Катерина Яковленко і Галина Глеба. Або «Повторюйте за мною» з «Відкритою групою».

Нагадав Татарчук і про те, що павільйон Польщі на Венеційських бієнале майже завжди залучав українських кураторі і митців. Плекав таку співпрацю й музей сучасного мистецтва у Варшаві.

«Паляниця» його теж спонукала до роздумів на тему, чому інституції показують роботи митців, які є міжнародно визнаними і не потребують критично підтримки: «Ось робота Кадирової, яку всі знають. Жанна продала одну з «паляниць» за кілька тисяч доларів (кіло цього «хліба» коштує більш ніж тисячу доларів) і задонатила ці гроші до армії. Якби вона була «провінційною» мисткинею, навряд чи б їй вдалося заробити такі кошти».

Жанна Комар, історикиня мистецтва та архітектури, кураторка, яка працює в Інституті європейської спадщини при Міжнародному культурному центрі, розповіла про свій досвід знайомства Польщі з нашим мистецтвом: «Хоча ми більше фокусуємося на спадщині й історії (адже вона є відповіддю на всі питання), ми бачимо тенденції в культурній сучасності і уважно слідкуємо за емансипацією українського мистецтва. У 2010 році я вирішила поїхати до Кракова, адже я не вірила в Україну часів Януковича. Тоді тут ніхто особливо не цікавився Україною, фокусуючись на польській спадщині. У 2014 році все змінилося і ми зробили масштабну виставку «The Myth of Galicia», показавши між іншим традиційний живопис Влодка Костирко, якому вдалося привернути увагу до України. Ми з цікавістю почали дивитися, що власне відбувається на цій землі. У 2016 році ми зробили виставку «Україна. В очікуванні героя» з Костирко і Євгеном Равським – першу виставку сучасного мистецтва в Міжнародному центрі. Хоча їхній живопис дуже традиційний, навіть архаїчний, то був успіх. Ми почали залучати дедалі більше українського мистецтва і поза Львовом теж. Щира подяка Оксані Баршиновій і Анні Лазар за співпрацю у проведенні великої виставки «Україна. Інші погляди на взаємини» (2021-2022 рр.), то була надзвичайна інтелектуальна подорож, де були заміксовані  старе і нове мистецтво, козацькі і сарматські міфи… Не кожен міг то проковтнути, адже багато чого мали відкрити одне про одного. Ми питали людей у Кракові просто на вулицях: яких українських художників ви знаєте? Нікого. То було дуже зухвало з нашого боку – робити такі виставки для пересічних людей».

Оксана Карповець, мистецтвознавиця і кураторка, що спеціалізується на сучасному мистецтві Східної Європи, зробила бріф-аналіз історії українського сучарту за 30 років незалежності: «Якщо порівняти мистецтво 90-х, брутальне, зухвале, нарешті вільне, але соціально і політично незаангажоване, зараз мистецтво залучене в політичну адженду у великій мірі, з часів Помаранчевої революції стаючи відверто протестним, а вже протягом Революції Гідності остаточно інтегрувавшись у кардинальні зрушення, й активно їх рефлексуючи. «Зріз» у 2016 р. був яскравим прикладом усвідомлення своєї ідентичності і розуміння природи колоніалізму. Нинішній «Зріз» – це ілюстрація до того, яку точну оптику мають наші митці. Кожна робота на виставці є твердженням стосовно того, хто ми є. Не дивно, що «Земля» – у сенсі, який надав їй Кауфман у своєму проєкті, скомпілювавши різні мистецькі бачення, – привертає багато уваги. Адже промовляє багатоголосно про українську ідентичність».

Підсумую цитатою з есею «Кіно як apparatus антиколоніального дискурсу» Івана Козленка: «Сьогодні, коли цілий світ дивиться на війну в Україні українськими очима, ми засвідчуємо перемогу вигадливої антиколоніальної стратегії поетичного над застарілою імперською механікою пропаганди. Уявне – це сфера свободи. В боротьбі уявлень завжди переможе той, хто не знає страху бути вільним».

Прикро, що поки відбуваються такі зовнішньо важливі події, знову активізувалися апологети «реорганізації» Довженко-центра. Паралельний світ невмирущої радянщини. Солідарність у протидії руйнації потужної культурної інституції неабияка, але до перемоги над тим самим «злом» ще вочевидь далеко. Втім, люблінські дискусії, здається, стали не тільки черговим інтелектуальним рупором нашої емансипації для Заходу, але й дзеркалом нашої згуртованості перед внутрішніми загрозами.

Фото: Piotr WYSOCKI

Фото: Marcin Pietrusza

Тексти як артефакти

Упорядниця збірки, Оксана Форостина у передмові вказала, що її ідея як «набору лінз для пояснення української культури» народилася у неї і Ліди Савченко-Дуди під час сирени. Вони не пішли до бомбосховища, а залишися в кав’ярні. І це ознака часу: зараз багато чого спадає на думку під час протиповітряних тривог.

Збірка не є всеохопною, але контекстуально абсолютно доречною, якщо ми говоримо про латання прогалин і руйнування імперських міфів у свідомості, між тим і в західного споживача культури.

В есеї «Мапування “нації нізвідки”» Миколи Рябченка є згадка про рецензію від The New York Review of Books на книгу «The Nowhere Nation» Джека Ф. Метлока, колишнього посла США до СРСР (2000), де пишеться, що «Українська незалежність не лише породила дилеми державності для цієї країни, а й привернула безпрецедентну увагу науковців, які прагнули досліджувати перехід від комунізму до чогось іншого». Висновок, що відносини між Україною і Росією після розпаду СРСР є фундаментальним питанням, звісно, здається не надто інноваційним. Але це для нас. Для західного ж читача все це історично забарвлене імперськими наративами, які породили стільки хибних уявлень про нас, що наші голоси мають «перекривати» їх ще досить довго. Менше з тим, увага є. «Tragic success», як висловився шведський письменник Карл Хенрік Фредрікссон на публічній дискусії «Відкриваючи Україну» в рамках «Зрізу» у Канаусі в 2022 році. Маючи на увазі підвищений інтерес західного суспільства до нашої культури в розпал війни і задаючи питання, чому його було так мало до 24 лютого?

До речі, на цю книгу люблять покликатися, але зрідка хто додає, що Метлок був проти такої ефектної, але «ганебної» назви, наполягаючи на більш аналітичній «Ukraine Today: Stalled on the Road to a Better Life». Його питали потім, як сильно українці були обурені цим «Nowhere Nation» і наскільки оптимістично сприймається твердження «Україна сьогодні: застрягла на шляху до кращого життя».

Автор есею зазначає, що подібні дефініції були нормою: «Ця презирлива назва була не одна така: протягом дев’яностих років заголовки, що так само «дотепно» (а заразом і «вдумливо») називали Україну «брудною», «країною-розколиною» і навіть застосовували до неї химерний епітет «небажана пасербиця совєтської перестройки»,  були радше типовим явищем.

Тексти іноді вступають до діалогу. Вислів Віталія Портникова у «Зустрічі із собою»: «Українська культура – це сумний мартиролог людей, які стали жертвами свого вибору на користь власного народу», маючи на увазі всіх тих, хто постраждав від репресивного режиму, знаходить продовження у Ярослави Стріхи в «Неочікуваній історії успіху української культури»: «Попри всі болісні, часто нищівні втрати, українська культура — це історія неочікуваного успіху, й не лише тому, що вціліла. Вразливе маргінальне становище заохочувало багатьох українських митців досліджувати свої переконання і стратегії уважніше, ніж чимало їхніх колег із панівних імперських культур того часу. Це породило культуру, схильну дивитися під несподіваним кутом на успадковані сюжети і стилі, казати «так, але» на кожну ідеологічну пропозицію, й досліджувати владні структури при підвалинах культурного виробництва».

Тобто «розм’ютити Україну й інші слов’янські культури й досвіди», – це означає збагатити знання іноземних аудиторій. Саме це й є прикладом погляду на нашу «історичну віктимність» зовсім з іншого кута, яку Портников теж трактує як уявну: «…коли хто хоче зазіхнути на цю романтичну закоханість у життя, на цю святковість, українська мрійливість легко переплавляється у сталь».

Есей Діани Клочко «Український авангард і народне мистецтво» підхоплює тему модерністських художників, зокрема їхніх омажів українській етніці: апропріювання Екстер «ідей народної мисткині Ганни Собачко-Шостак», іконічний образ козака Мамая від «татарсько-запорізького футуриста» Бурлюка, супрематичні малюнки Малевича для вишивальниць села Вербівка, Черкаської губернії, переосмислення Нарбутом «національної версії бароко, рококо й ампіру», яку творили анонімні майстри минулого, радикальний погляд Богомазова на київський урбаністичний ландшафт – через рух «як зникнення форми, розірваний силует предмета з невизначеними подробицями».

Окрема подяка за чудовий фрагмент «Володимр Татлін і повітряний велосипед над Києвом». Татлін, що власноруч майстрував у 1914 р. бандури, аби співати у вишиванці козацьких дум у Берліні (для кайзера Вільгельма ІІ) й Парижі (для Пікассо), казав: «Мій планер – для народу, і мистецтво, і корисне пристосування. Народ України буде особливо зацікавлений в планері «Летатлін». Над полями без єдиного дерева можна ширяти годинами, так само, як і над лісами».

Зоя Звиняцьківська у есеї «Імперія виходить із моди» іронізує над профанацією теми, згадуючи часи, коли медіа на День незалежності зверталися до неї за чимось патріотичним і водночас «легеньким»: «…я з року в рік слідкую за тим, як саме українське суспільство інструменталізує інформацію про українську моду, тобто який у нього, суспільства, є запит на інформацію такого штибу».

Революція Гідності суттєво додала ваги темі, але теж не без анекдотичності: Зою питали про «особливості крою традиційних сердаків Гуцульщини», про що вона гадки не мала, або вимагали підтвердити гіпотезу про те, що «українська вишиванка – унікальний витвір цивілізації, який невдовзі підкорить світові подіуми».

Після вторгнення авторка отримала нові суспільні запити.

Перший був доволі очевидний: патріотична мода часів війни… Але був ще один запит, неодноразово повторений, наполегливий і абсолютно конкретний: мене просили розповісти історію наочної появи і зміцнення нашої інакшості, відмінності від Росії за останні три десятиріччя – звісно, через моду та одяг… Справа в тому, що, за великим рахунком, ані Україна, ані Росія ніколи не були країнами, що виробляють моду. В цьому сенсі вони обидві були провінціями і вдячними споживачами модної глобальної метрополії – так само, як і десятки країн в світі… Не можна відповісти на це питання і через опис зразків вітчизняної моди в національному етностилі, яких щороку більшає. Адже tribal chic етнічного костюму може бути водночас і інструментом деколонізації, ствердженням своєї суб’єктності, і продовженням експлуатації колоніальних стереотипів. Тут все складно, мінливо і дуже залежить від контексту і деталей… Та сама «різниця», яку зараз всі воліють наочно, через моду і одяг роздивитись, – це, насправді, ступінь нашої емансипації від метрополії».

Далі – блискучий «онтологічний» екскурс в багатошаровість вищеозначених контекстів і найцінніше надбання модної деколонізації – «новий споживач української моди, який «пройшов ментальний шлях від зневаги та презирства щодо всього, створеного і виробленого в Україні, до захвату українською модою і довіри до вітчизняної модної індустрії…, який більше не будуть толерувати колоніальні наративи, який рішуче налаштований на усіляку підтримку – лайком, голосом і, нарешті, власними грошима – рідної української моди».

Як на мене, збірка доволі успішно порається з задачею показати Україну в багатовимірному культурному і історичному полі, виправити хибні уявлення про нас, показати «фундаментальність» питання відносин між імперію та її колишнім субалтерном з радикально інших перспектив. Власне, допомогти умовному Заходу позбавитися «колоніальної зарозумілості», що вбачає в наших деколонізаційних прагненнях голий націоналізм. Як пише Ботанова в другому есеї, «боротьба – не смертельна, але засадничо важлива – проти Заходу з його незнищенною владою називати, (ре)презентувати й вирішувати, чия суб’єктність і суверенність варта того, щоб за неї боротися. Як означив це український художник Нікіта Кадан в одній зі своїх нещодавніх робіт, створеній у київському бомбосховищі: «ЦІНА – ЦЕ МИ».

5-те триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» у Любліні організували Інститут стратегії культури, ГО «Вірменська 35»(Львів), Centrum Kultury w Lublinie та Galeria Biała (Люблін) за підтримки Українського культурного фонду, Міжнародного фонду «Відродження», ЗМІН Фундації та Львівської міської ради.