Житомир: експедиція в пошуках монументального мистецтва

“Можливо це мистецтво” – це проект ініційований ГО “Житомир, зроби голосніше” та київським арт-центром Я Галерея. Фотограф Євген Нікіфоров та дослідниці Анна Орищенко та Поліна Байцим об’їздили тисячі кілометрів у пошуках радянського монументального мистецтва Житомирщини. Результати подорожей та досліджень у архівах можна було подивитись під час однойменної виставки у житомирському кінотеатрі Жовтень. Але історія продовжується: з’явився сайт, присвячений мозаїкам регіону, який буде оновлюватись. Проект підтримав Український культурний фонд. Анна Орищенко написала для Коридорa про те, як дослідники шукали та знаходили мистецькі об’єкти про які майже ніхто не знає.

***

Усе почалося в перших числах липня. Знайомство й окреслення загальної концепції. Довго розповідати про сам проект не хочеться (бо не про те йтиметься), тому тезової замальовки для введення в курс справи вистачить. Отже:

– Завдання створити вичерпний електронний архів монументального мистецтва Житомира й Житомирської області;

– Дві (+1) дійові особи: фотограф і дослідник монументального мистецтва України Євген Нікіфоров та історикиня мистецтв й дослідниця Анна Орищенко. (Ви все правильно полічили, людей було троє, однак про це згодом…);

– Монументальне мистецтво Житомира й Житомирської області – від мозаїк до маркетрі й посередніх розписів;

– 4 місяці на віднайдення та опрацювання архівних джерел….

– і нарешті вишенька на торті (виробництва ТМ «Житомирські ласощі», звісно ж) – експедиції по містах і селах у надії знайти, застати в реальності й зафіксувати на фото об’єкти, інформація про які зустрічалася в документах бібліотек та архівів.

Останній пункт можна окреслити як “роуд-муві”, адже те, що відбувалося «на колесах», у дорозі й на місцях – великий сценарій для фільму про маленький куточок України. А якщо бути більш точною – про подорож фізичними та абстрактними дорогами, де перші – це автомобільні шляхи (самій смішно від цієї гучної заяви, адже те, по чому ми їздили, точно створене не для коліс), а другі – шляхи спостереження за людьми, ситуаціями, реакціями й загальним антуражем (тобто те, з чого в подальшому складається досвід, спробувати осягнути який можна лише чуттєво).

Якщо працювати з джерелами можна було від початку проекту (складність переведення архівних папірців до системності – окрема тема для матеріалу), то для поїздок були необхідні особливі погодні умови й освітлення, яке влітку не дозволяло Євгену Нікіфорову створити хороші кадри. Тому перші подорожі планувалися на справжню «осінь-осінь» – жовтень та листопад. Отже, коли час прийшов, ми зібрали рюкзаки, приїхали з Києва в Житомир, фотограф склав маршрут і єдине, що нам лишалося – знайомство з водієм та сама експедиція. 

Стела на в`їзді до села Райки.

Частина І. Factories raider

Якщо описувати поїздку загалом, то для влучної візуалізації підійшла би зйомка одним дублем через скло автомобіля. Пейзажі лишалися би без суттєвих змін, та й самі локації не особливо відрізнялися б між собою. Однак у цій рутинній картинці, поміж сотень типових автобусних зупинок, знаходилися справді ключові місця й маленькі відкриття – закинуті заводи.

Перший завод «відбувся» зі мною ще влітку, до експедиції, у моєму рідному місті Коростені (так, я з Житомирської області, тому проект виявився ще й особисто близьким). Прогулюючись Коростенем, мені спало на думку відвідати закинутий фарфоровий завод, бо дуже кортіло знайти щось не в архівних документах, а вже нарешті побачити на власні очі те, що досліджуєш. Так пощастило домовитися з охоронцем, який погодився провести «незаконну», як він казав, екскурсію. На колись легендарному радянському виробництві вдалося знайти мозаїку й декілька дивних настінних розписів-панно. Відтоді прокинулася жага продовжувати пошуки на подібних локаціях.

Завод Коростенський фарфор

Розписи на заводі Коростенський фарфор

Басеи?н заводу Коростенськии? фарфор.

Уже під час експедиції ми відвідали Баранівський порцеляновий завод – найстарішу порцелянову мануфактуру України. Мозаїка, яку ми знайшли на фасаді одного з корпусів, особисто для мене стала перлиною всього проекту. Коли ми проїжджали повз завод, на перший погляд здавалося, що там зовсім нічого немає, однак вдалося помітити краєчок мозаїчного панно. Тоді,  зібравшись із духом і набравши каміння для відлякування собак, ми почали пробиратися на закинуте виробництво. Окрім грандіозної знайденої мозаїки, викладеної з розбитого посуду, увагу привернуло й оздоблення корпусів. Раніше вони були схожими на цукеркові будиночки, адже кожен облицьований різнокольоровою, візерунчато викладеною, керамічною плиткою. Зараз майже вся вона лежить на землі, розбита й зовсім не «цукеркова».

Яскраві враження залишилися й від закинутої Фабрики кручених виробів у Коростені. Про мозаїку на фасаді ми знали від початку (її я могла спостерігати чи не кожного дня протягом 16 років, що жила в Коростені), а от про мозаїчне панно всередині їдальні одного з корпусів розказали архівні фото та документи. Під час нашого приїзду біля заводу проводився стихійний базар, була сила силенна люду, а торговці паркували машини прямісінько під дахом головної будівлі. Складалося враження, ніби відбулося викривлення реальності й ми опинилися на одному з ринків південно-східної Азії.

Зрозуміло, що за таких обставин ми не сподівалися знайти нічого, адже фактично від заводу залишилися лише стіни, яких, якщо брати до порівняння звичайну коробку, було не чотири. Нарешті, піднявшись по сходах на другий поверх, перед нами постала мозаїка, схожа на гобелен. Уявіть: все розбите, стіни відсутні і єдина вціліла – з мозаїкою. Як виявилося пізніше, то був лише фрагмент.

Окрім, звісно, пригод і надзвичайного досвіду, від побаченого залишився гіркий присмак занепаду. Дивне відчуття – розуміти, що ці величезні споруди й справді використовувалися за призначенням і давали робочі місця сотням людей, коли все лежить у руїнах – занедбане, а розбиті необпалені керамічні тарілки й глечики так і лишилися на стелажах, не дочекавшись штампу фабрики. Така собі їдюча капсула часу, в якій ти – лише німий свідок. 

Баранівський порцеляновий завод.

Баранівський порцеляновий завод. Анна Орищенко.

Частина ІІ. Третя дійова особа

Саша. Не Олександр, саме Саша. Наш Даніель Моралес. Він зустрів нас ранком із усмішкою, кавою в руках та привітанням: «Добрий вєчєр». Від початку він уперто називав мене «сонечко», а Женю чомусь «Андрюша» (спочатку ми сприймали це як жарт, але на другий день експедиції все ж виправили Сашу й він врешті почав називати Женю «Євгєній»).

Поїздка почалася зі знайомства з музичним смаком Саші, а це протяжність від «Владімірского централа» Міші Круга до «You don’t fool me» гурту Queen. Саша постійно жартував і намагався умовити нас перепочити годинку й піти збирати гриби (яких зазвичай в лісах Полісся стільки ж, скільки бичків у Чорному морі), однак ми стійко трималися. Це не стало перепоною для водія й на кожній зупинці, прикрашеній мозаїками, поки Женя фотографував, а я робила нотатки, Саша втікав у ліс із ножиком і щоразу приходив зі «впольованою» здобиччю.

Також Саша дуже хотів швидше повернутися назад, іноді перепитував: «Ну скільки ще цієї фігні нам залишилося відзняти», – і кожного разу трохи злився, коли потрібно було заїхати ще кудись, особливо якщо це були непередбачувані маршрутом села. Як пояснив Женя, «Він водій і все, чого хоче – відпрацювати якомога швидше, проїхати від точки А в точку В  й піти додому, до сім’ї, або ж відпочивати з друзями» (у той момент я чітко усвідомила, що в душі я також «водій»). Окрім цього Саша, як і годиться «драйверу» (як ми між собою його називали) – матюкався на інших водіїв, жалівся на дороги й часто влітав у ями на великій швидкості. Але без Саші: а) ми б не дісталися до всіх мозаїк, вітражів та закинутих заводів, б) не вивчили б усіх «блатних» пісень, в) не пізнали б місцевого колориту на повну. Отож, Саша став певним талісманом експедиції місцями монументального мистецтва Житомирщини, а вже від другого дня Саша навіть сам увійшов у смак і зупинявся біля кожного атопавільйону з мозаїками без наших настанов.

Коростенська фабрика кручених виробів у базарний день.

Коростенська фабрика кручених виробів, їдальня.

Частина ІІІ. Люди

Окремим епізодом «монументальної» подорожі Житомирщиною стали люди, які допомогли окреслити сутність проблеми дослідження. Ми кожного разу стикалися з нерозумінням й банальною необізнаністю людей, що спочатку дуже дивувало. Запитуючи про мозаїки, доводилося пояснювати, що мається на увазі. Бо часто слово «мозаїка» сприймали за «музей» чи асоціювали з картинами й радили йти в інституції, де проводяться виставки. Звісно, це не стало негативним моментом поїздки:

– Ми шукаємо мозаїки.

– А, так вам треба в Дом культури, там у нас музеї. Там і виставки проводять. А ще в бухгалтерію сходіть, може, там знають.

– Може ви знаєте де у вас збереглися вітражі?

– А що таке «вітраж»? Магазин? Комерчеське шось?

Зустрічалися й справді зацікавлені, щирі та раді прийти на поміч люди. Наприклад, медсестра з санаторію «Лісова казка» в Коростишеві, яка не лише привітно пригощала домашніми яблуками, але й самостійно пішла перевіряти, чи немає бодай мозаїк в інтер’єрі їдальні й домовлятися про їхню зйомку. Або сільський голова Старої Котельні, який піднесено розповідав історію села й підказав де знайти те, що нас цікавить.

Люди ставали посередниками, які мотивували необхідність подібних експедицій і досліджень. Люди допомогли пережити досвід. Люди склали чуттєву картину того простору, що їх оточує фізично.

Автопавільйон Кожухівка.

Хорошів, бетонна скульптура робітника.

Новоград-Волинськии?, фрагмент вітража у міському палаці культури ім. Лесі Украі?нки.

Автопавільйон Іванопіль.

Епілог

Загалом ми проїхали понад 2000 км за 6 днів у межах однієї області, відвідали 185 населених пунктів (і проїхали повз утричі більше), відзняли понад 400 об’єктів монументального мистецтва, побували на колишніх об’єктах процвітання, а тепер нікому не потрібних напівзруйнованих заводах, й встигли чітко зрозуміти, навіщо все це потрібно.

В Україні цікаво. Подорожувати, досліджувати, відкривати нові місця, знаходити те, що бачив лише на архівних фото. Окрім цього, така практика має й утилітарну мету – законсервувати (зберегти) хоча б в електронному вигляді те, що вже є історією. І не обов’язково говорити про міфічні неординарність чи унікальність монументального мистецтва: це спадщина поколінь до періоду незалежності, яка багато говорить про нас нинішніх. Це фіксація того, що лишилося, поки все не покриється пластами євроремонту, не знищиться чи не декомунізується. 

Подивитися результат дослідження й експедицій можна за лінком: http://monumentalart.in.ua/

Житомирський медичний інститут.

Яроповичі, сільськии? будинок культури.

Станишівка, автопавільи?он Дитяча лікарня.

Фото – Євген Нікіфоров для проекту «Монументальні пам’ятки пізнього модернізму Житомира й Житомирської області»