«Надзвичайний стан»: ядерні катастрофи, високі технології, війна

Наталя Серебрякова обрала найбільш цікаві фільми з програми спеціального випуску 19 Docudays UA «Надзвичайний стан», що розпочнеться в Києві 11–13 листопада, а далі помандрує нашою країною

«Синдром Гамлета», Ельвіра Нєвєра, Пьотр Росоловский (Польща, Німеччина)

З перших кадрів документального фільму Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловского «Синдром Гамлета» глядач дізнається, що за кілька місяців до руйнівного повномасштабного вторгнення Росії в Україну п’ятеро молодих людей брали участь в унікальній постановці, яка намагалася поєднати їхній досвід війни з синдромом Гамлета. «Бути чи не бути, ось у чому питання» — це відправна точка тривалого процесу, який включає обговорення, акторські репетиції та реакції на конкретні ситуації, закарбовані в пам’яті акторів і акторок. Режисери зняли фільм на основі театральної постановки Рози Саркісян – сценічного проживання особистого досвіду акторів з часів початку військової агресії в Україні в 2014 році. Усі учасники постановки походять із покоління Майдану. Вони працюють у вільній взаємодії між собою, ці репетиції можна сприймати як глибоко емоційні психодраматичні сесії, оскільки кожен актор і акторка відтворює свої травми з минулого. Троє з них брали участь у війні як бійці, а один – як медик. Але, враховуючи різний досвід і погляди на поточну ситуацію і навіть минуле, знайти шлях один до одного виявляється складніше, ніж очікувалося.

Міжнародна прем’єра фільму «Синдром Гамлета» відбулася в селекції Semaine de la Critique в Локарно після того, як він став успішним на Краківському кінофестивалі, де здобув кілька нагород, включно з премією «Найкращий польський фільм».

Ельвіра Нєвєра та Пьотр Росоловский співпрацюють разом відтоді, як вони зустрілися в Берліні під час зйомок короткометражного документального фільму Бартоша Конопки Mauerhase, який був номінований на премію «Оскар» у 2010 році. Відтоді вони разом зняли три документальні фільми, серед них – «Ефект доміно» (2014), який отримав низку нагород, зокрема «Золоту голубку» в DOK Leipzig та «Золотий ріг» у Кракові. Їхній другий документальний фільм «Принц і Диббук» (2017) отримав «Золотого Лева» як найкращий документальний фільм у Венеції.

«Фортуна Валентин», Єва Найдлінгер (Німеччина)

Валентин уже втретє намагається перепливти Чорне море на саморобній байдарці. І цього разу він відчуває себе добре підготовленим, щоб витримати великі хвилі, спекотну погоду, свинцеву втому, яка зрештою настає… Події у фільмі відбуваються після революції Гідності 2013-2014 років, коли Крим було анексовано Росією й на сході країни спалахнула війна. Поки багатьом молодим українцям доводиться йти на війну чи жити звичним повсякденним життям в незвичних умовах, Валентин вирішує повернутися до рідного міста, щоб стати міським радником. Він пробивається крізь нутрощі корумпованої, мафіозної містечкової політики, яка відкриває йому причини системної хвороби в країні. Його успіхи та невдачі схожі на підйоми та падіння хвиль, через які його крихкий човен не може прямувати до цілі, але сила яких також дає Валентину надію, що він зрештою впорається. Режисерка Єва Найдлінгер працює у сфері документалістики, одночасно пишучи сценарії, перебуваючи за камерою та самостійно монтуючи фільми.

«Балконне кіно», Павел Лозінський  (Польща)

Цей простий і досить глибокий документальний фільм розповідає про все і про всіх. Режисер Павел Лозінський просто сидить на своєму балконі з камерою та мікрофоном  і ставить людям питання про їхнє життя, дні та сенс існування. Результат – кумедний, душевний і панорамний погляд на життя сучасної Польщі. Попри те, що фільм був знятий до пандемії коронавірусу, це невелике камерне кіно, яке відчуває момент – спосіб людини досліджувати світ, не покидаючи свого маленького куточка. Павло шукає героїв. Деякі перехожі стримано відповідають, інші з радістю зізнаються у всьому своєму житті, тоді як треті демонструють дотепність і людяність.

Ми бачимо всяке: від стареньких, які сумують за онуками, до бездомних і молодих людей, які розповідають про свою роботу. Одна жінка навіть намагається продати йому нові штори. Польща — католицька країна, і  місцеві жителі, здається, ставляться до процесу як до сповіді. Є гей, який розповідає про те, як жив зі своїм покійним партнером, вдаючи, що це його брат; є жінка, яка нещодавно овдовіла, яка починає життя заново і каже, що вперше по-справжньому щаслива; є чоловік, який нарешті кинув пити і тепер повинен зрозуміти, що таке життя. Просто з вікна перед глядачем дивовижно розкривається варшавське життя.

«Мені так шкода», Чжао Лян (Гонконг, Франція, Нідерланди)

У своєму фільмі «Бегемот» 2015 року китайський незалежний режисер і мультимедійний художник Чжао Лян перетворив біблійного ненажерливого звіра на метафору видобутку вугілля та пов’язаних із ним екологічних і соціальних проблем. У своїй новій роботі «Мені так шкода», прем’єра якої відбулася на 74-му Каннському кінофестивалі в новій секції «Кіно та клімат», Чжао веде глядача крізь інше рукотворне пекло в захопливу подорож до найбільш постраждалих від ядерної зброї районів світу, створюючи сильний антиядерний заклик. Фільм починається вражаючими зображеннями ядерних вибухів і не залишає жодних сумнівів щодо теми, а незабаром після цього переходить до показу прямих наслідків ядерних катастроф, використовуючи грубий і досить ефективний підхід. У своїх дослідженнях по всьому світу Чжао відвідав не лише сумнозвісні ядерні зони відчуження –  Чорнобиль в Україні та Фукусіму в Японії, а й Семипалатинськ, місце розташування в Казахстані випробувальних баз ядерної зброї Радянського Союзу, а також демонтаж атомної електростанції у Німеччині, територію навколо постійного підземного сховища ядерних відходів Онкало. Тихі безлюдні місця досліджуються довгими статичними кадрами. Зруйновані будівлі, дитячі майданчики, кондомініуми, заводи, моторошно позбавлені будь-якої людської присутності, змушують  задуматися.

До пекла глядача веде загадковий персонаж, одягнений як артист театру Но, у скорботній масці, який крокує безлюдними просторами. Присутність виконавця додає сюрреалістичний елемент, майже посилюючи внутрішню абсурдність усього цього. У голосі за кадром режисер сам декламує свій вірш.

«Світло, всюди», Тео Ентоні (США)

Кожне око має сліпу пляму, де зоровий нерв з’єднується з мозком, але ми не помічаємо цього, оскільки наш розум заповнює прогалину замість нас. У точці, де світ проникає в розум, він одночасно стає невидимим і сконструйованим; чим більше ми женемося за об’єктивною реальністю, тим легше вона вислизає від нас. У своєму останньому документальному фільмі Тео Ентоні із захопливою ясністю досліджує, як наші спроби захопити візуальну реальність за допомогою технологій є за своєю суттю ідеологічним актом.

Поєднуючи галюцинаційні та часто абстрактні візуальні ефекти, «Світло всюди» – неймовірний експеримент у документальній формі. Передумова Ентоні про те, що бачення в усіх його формах – людській, технологічній, концептуальній – конструює світ так само, як і фіксує його, не є особливо новою. Але постійні нагадування аудиторії про власні обмеження його документального фільму у відображенні реальності є життєво важливими як формально, так і в рамках політичних дискурсів, які він досліджує. Крім того, це захопливе, невідкладне дослідження того, як поліція, держава та приватні корпорації використовують концепцію об’єктивної реальності як ідеологічне виправдання для стеження, контролю та отримання прибутку.

«І кожна річка», Олеся Моргунець-Ісаєнко (Україна) 

Річки мають сакральне значення. У кожного народу є своя, священна річка. Особисто для режисерки цього фільму Олесі Моргунець така річка – Остер, яка, на жаль, скоро може зникнути. Остеру та іншим українським річкам режисерка присвятила цей фільм. За думкою Моргунець, кожна річка – це чиєсь відображення і пам’ять. І стан кожної річки – це результат нашої діяльності чи бездіяльності, а не лише кліматичних змін. Понад половина території України – це рілля. За високе звання житниці Європи наша країна заплатила також високу ціну – осушені великі території торф’яних боліт, вимирають озера, зникають річки. Моргунець намагається донести до глядача те, що українські річки перебувають у кризовому стані, і навіть Дніпро не оминула ця доля. У річки зливаються тони хімічних речовин, тому вода в них цвіте та має неприємний запах. На перший погляд, фільм «І кожна річка» – досить простий майже телевізійний досвід, але тема серйозна, навіть на тлі війни.

📺 До кінця року фестивальні стрічки «Синдром Гамлета», «Фортуна Валентин», «Балконне кіно», «Світло, всюди» та «І кожна річка» можна переглянути в онлайн-кінотеатрі docuspace.org.