Оксана Дудко: “Прийшла пора позбуватися казкових ідеалізованих наративів”

Цей текст продовжує цикл публікацій, створений разом із Центром міської історії у Львові про дослідження та осмислення подій Другої світової війни та Голокосту в Україні. В цьому циклі ми розвиваємо дискусію про память у локальному та на національному рівні. Цього разу розмовляємо з українською історикинею, яка працює в Канаді Оксаною Дудко. Редакторка серії Дарія Бадьйор.

Дарія Бадьйор: Є велика спокуса говорити про 1941 рік, початок Голокосту в Україні як про концентрат болю й насильства, яке захлиснуло ХХ століття. Якщо контекстуалізувати його у всьому ХХ столітті й ширше, якщо вкласти його в якийсь наратив, що ми зможемо про нього краще зрозуміти?

Оксана Дудко: Коли ти займаєшся ХХ століттям і переважно Європою, то завжди хочеться назвати дві світові війни й фронти в Європі найстрашнішими, найкривавішими. Однак це дуже євроцентрична перспектива.

У ХХ столітті було дуже багато насильства загалом, не тільки у Європі, але й поза нею. Насильство – це не нове явище і не виключно європейське. Якщо контекстуалізувати Голокост, то треба пам’ятати, що ми говоримо про євреїв як про цивільне населення.

Голокост є трагедією ще й тому, що він уневажнює всі межі, зокрема – міжнародного гуманітарного права, яке мало б захищати цивільне населення. Тобто Голокост породив страх, що ніхто нікого не може захистити від насильства. Це, безперечно, страшно, адже справді докорінно підважує підґрунтя західної цивілізації.

Однак, говорячи про Голокост, варто пам’ятати і про глобальний вимір насильства, масових убивств цивільного населення. На зламі 1950-1960-х років внаслідок так званого «Великого стрибка» в Китаї загинуло щонайменше 20 мільйонів людей. Поділ Британської колонії Індії після Другої світової війни привів до смерті щонайменше 2 мільйонів людей і ще від 10 до 20 мільйонів було примусово переміщено, що теж є насильством, щоправда, дещо іншого ґатунку. У 1980-х роках у Гватемалі під час війни було вбито понад 80% автохтонного населення (200 тисяч). Війна на Сході України є трагедією ще й тому, що гинуть цивільні й цілі регіони змушені залишити свій дім. Я згадую ці події не для того, щоби применшити роль Голокосту, а щоби показати: вбивство цивільних є серйозною проблемою ХХ століття і її важливо вивчати, не будуючи ієрархій страждань і ієрархій жертв. Мені здається, що розгляд Голокосту в контексті глобального насильства ХХ століття якраз може допомогти оприявнити його специфіку, зокрема в Україні.

Одразу хочу зазначити, що я однозначно проти універсалізації Голокосту, що було офіційною політикою пам’ятання (чи радше забування) Голокосту в Радянському Союзі.

Якщо повернутися до Голокосту й України, то тут важливо, що повоєнні дискусії про Голокост створили прецедент у міжнародному праві. Вони створили юридичні норми для правового захисту цивільного населення. Поява таких концепцій як геноцид і злочини проти людяності були якраз тією спробою відновлення віри в те, що цивільне населення можна захистити, принаймні частково, за допомогою міжнародного права. Цікаво, що Рафаель Лемкін і Герш Лаутерпахт, які розробляти концепції міжнародного права (Лемкін — геноциду, а Лаутерпахт — концепції прав людини і злочинів проти людяності), родом зі Львівщини. Добре, що Центр міської історії у Львові реалізував кілька проектів, присвячених цим важливим правникам.

Однак згадані концепти через свою закоріненість у Голокості зробили цікаву річ із розумінням усього насильства у ХХ ст. Концепція геноциду, яка є часто синонімом Голокосту, привела до того, що геноцид почали вважати особливим злочином, чи, як зазначає австралійсько-американський історик Дірк Мозес, «злочином над злочинами». Тому тепер ми можемо помітити змагання різних націй та етнічних груп за те, щоби випадки масового вбивства у їхніх країнах назвали геноцидом, адже без цієї назви ці злочини вже не виглядають такими важливими. В Україні це помітно у намаганнях назвати геноцидом Голодомор.

Так от, коли ми говоримо про Голокост в Україні, то для мене важливо вийти поза межі цих правових і концептуальних дискусій і подивитися з максимальною чутливістю на  жахливу ситуацію, в якій вбивство тисяч євреїв стало нормою у 1941 році у Львові.

В історії дуже важливо дивитися на контекст – і вузький контекст Львова важливий. Якщо ж говорити про ширший контекст, то для мене він радше просторовий, ніж хронологічний. Антисемітизм і вбивство євреїв я би радше розглядала в контексті модерного антисемітизму другої половини ХІХ і початку ХХ ст. у Європі й Російській імперії, а також у контексті нормалізації вбивства цивільного населення як модерної практики.

Д. Б.: Коли ми говоримо про історію як науку, ми можемо вбачати всі тонкощі, про які ти згадала. Але коли йдеться про історичні політики, ми бачимо, що в них витворюється якийсь головний наратив, який на ці тонкощі може не зважати. На твою думку, чи є зараз в Україні такий загальний наратив і в чому його суть?

О. Д.: Я не проти гранд-наративів. Це притаманна людям риса – будувати зв’язки й схеми, узагальнювати, щоби бачити ширшу перспективу. Однак в українському націєцентричному наративі для мене проблемою є те, що він застарілий, що він ніяк не допомагає нам адаптуватися до сучасного світу і говорити з ширшою міжнародною спільнотою (для України, добре це чи погано, цією спільнотою є Захід) однією мовою.

Як людина, яка колись викладала в школі й готувала учнів та учениць до зовнішнього тестування, можу говорити лише про українську шкільну програму з історії. Я не так добре знаю решту державних історичних політик. Шкільна програма (можливо, щось змінилося в останні роки) вибудовує гранд-наратив української історії, який є націєцентричним і говорить про боротьбу української нації за незалежність.

Націєцентричний наратив залишається не лише в програмі з української історії, а й у всесвітній історії, українській літературі і так далі. Україна позиціонується як «держава-в-огні», оточена ворогами, яких безкінечно довго варто бороти. Відповідно, цілі групи, які не вписуються в історію боротьби за незалежність, просто з нього випадають. Початок російської проксі-війни на Сході України лише слугує підтвердженням цій концепції і критикувати зараз націєцентричний наратив вважається майже зрадою українських інтересів.

Але мені здається, навпаки, у цих екстремальних умовах варто говорити з більшою інтенсивністю про потребу нового гранд-наративу української історії. Я не бачу проблеми в україноцентричному наративі. Національні держави ще ніхто не скасував і ми живемо в одній з таких. Більше того, Голокост, масові депортації й радянські політики зрештою зробили територію, яка зараз є Україною, досить національно гомогенною. Тому я справді не уявляю, яким мав би бути великий наратив української історії, якщо не українським. Однак цей наратив мав би бути не наративом виключення, а наративом інклюзивним. Подібно як і зі створенням ієрархій у насильстві, велика небезпека є і в тому, щоби будувати ієрархії і вивищувати українську націю над іншими.

Мені здається, що більш продуктивно подивитися на Україну, українців і українок як на спільноту, яка зберегла свою унікальність у взаємодії й протистоянні з іншими спільнотами. Подивитися на те, як інші спільноти й національні групи впливали на українську і навпаки. Також варто визнати, що частиною цих впливів було насильство. Ми вбивали і нас убивали. Щойно вийшла у Польщі книжка «Історія Польщі» Мацея Гурного. Книжка має два підзаголовки «історія без чудес» та «історія для дорослих». Мені дуже подобається ця назва. Я думаю, що в Україні теж прийшла пора позбуватися казкових ідеалізованих наративів. Я часом викладаю в університеті й дивлюся на сучасне покоління студенток і студентів – вони дуже глибокомислячі. Я думаю, вони заслуговують на новий критичний гранд-наратив української історії. Ми живемо в ХХІ столітті, історична наука далеко пішла вперед, читачі й читачки — розумні, їм можна розповідати складні історії. Я дуже не люблю тези про те, що «суспільство не готове», це політична маніпуляція.

Єдину небезпеку в гранд-наративі я бачу лише тоді, коли його позиціонувати як універсальну історію, яка з часом може перетворитися на «єдино правильну історію». Тому я вважаю, що робота з українським наративом має бути дуже обережною, щоби патріотична дидактика не перетворилася на ідеологію.

Фото: Ірина Середа

Д. Б.: В чому проблема націєцентричного підходу?

О. Д.: У тому, що він дуже обмежений і транслює дуже вузьку картину. Однак я розумію, чому він виник. Незалежні держави мають чітко окреслені кордони і їм не треба шукати меж своєї держави, щоб написати про неї історію. Українцям теж хотілося окреслити себе. Територіально це було неможливо, бо інакше довелося б себе визнати частиною якоїсь із імперій. Залишалася етнічна історія. Проте зараз ми можемо спробувати бути сміливішими і подивитися на Україну в ширшому контексті. Тоді ми побачимо, що Україна не складається виключно з українців, до того ж, і українці всі різні. Але ми маємо якусь спільну ідентичність. Чому б її не дослідити?

Я зараз перебуваю в Канаді, і тут відносно недавно історію Канади почали вивчати з урахуванням народів, які населяли цю територію до другої половини XV століття, до того, як сюди приїхали торговці з Європи. Оскільки державність Канади почалась у ХІХ столітті, до того тут начебто не було «справжньої історії» проза історією білих колонізаторів. Тепер такі трактування намагаються переглянути й у шкільній програмі, і на популярному рівні і передусім в академії. Якщо ж розглянути історію не з погляду білої європейської цивілізації, а з перспективи людей, які жили на цій території й творили суспільство, то вийде кількатисячолітня історія. Звісно, при такому радикальному перегляді історії треба визнати і злочини колонізаторів, зрозуміти відповідальність, навіть якщо сучасні канадці й канадки не були тими, хто безпосередньо здійснював злочини проти корінного населення.

Школа-інтернат Пукатаваґан (Манітоба) для корінного населення, католицькі монахині з учнями, 1960 р.
Травень 2021 року, Shingwauk Hall – колишня школа-інтернат, акція вшанування жертв – дітей корінного населення Канади, чиї масові поховання було викрито цього року.

Так само й в Україні. Якщо ми відійдемо від націєцентричної моделі, то так, на жаль, ми побачимо багато насильства. Доведеться визнати, що наша історія сповнена несправедливості, яку ми чинили щодо різних людей і груп. Так, доведеться визнати, що ми були не тільки жертвами. Але якщо мати силу це прийняти, то нас чекатиме дуже цікава і інтелектуально стимулююча історія.

Націєцентрична модель після 1991 виникла як контртеза до радянської історії. Я думаю, що ми можемо бути добрішими до себе і дати українцям ці 30 років на те, щоб оплакати самих себе. Для багатьох в Україні, особливо, якщо їм не пощастило народитися у місті і після Другої світової війни, радянський період був дуже травматичним.

До того ж, радянська модель непам’ятання євреїв як окремої групи, яка постраждала від Голокосту, думаю, мала серйозний уплив на те, як ми розуміємо Голокост. Радянський союз і його політика пам’яті універсалізували страждання, говорила про «один радянський народ» і не говорили про євреїв як конкретну групу, яка постраждала в інший спосіб, ніж решта груп. Коли довгий час відбувалась така універсалізація, дуже важко прийняти нову модель, особливо для тих, хто не бачив Голокост на власні очі.

Попри це важливо взяти на себе відповідальність за Голокост. Культивування ексклюзивної націєцентричної моделі, особливо зараз, коли ми знаємо набагато більше, ніж знали наші батьки у 1990-х, є дуже проблематичним. Націєцентрична модель передбачає героїзацію історії, перетворення її на бінарну історію про своїх і чужих. Відповідно, все, що не вписується в категорії героїв і ворогів, замовчується, маргіналізується або ігнорується.

Голокост — це особливо чутлива тема для українців. Під час Голокосту ми, українці, не просто перебували на його території, не просто спостерігали, а безпосередньо брали в ньому участь, і часто — активну участь. Це дуже складно. І не слід забувати, що це територія не лише історії як науки, а родинної історії й пам’яті. Йдеться про чиїхось родичів, сусідів. Це чутлива тема, це не просто абстрактні архівні матеріали. І чи мають право історики й історикині втручатись у ці родинні історії й вимагати від людей розповідати те, що вони не хочуть розповідати? Чи ми як науков_иці, а не правники чи правнички, маємо право змушувати людей розповідати про своїх родичів-призвідників Голокосту? Я думаю, важливіше створити такий контекст, у якому людям (мені, зокрема) захочеться самим переосмислити власну історію, історію родини, свого міста чи села.

Україна, на мою думку, перебуває перед викликом. З одного боку, є радянська пам’ять про Голокост, а з іншого — західна модель пам’ятання про Голокост, яка є начебто взірцевою, але насправді теж проблематичною.

Д. Б.: За що її критикують?

О. Д.: По-перше, якщо заглибитися, немає однієї західної моделі – вони різні в різних країнах. По-друге, ця політика пам’яті теж контекстуальна і має свої проблеми. Пам’ятання про Голокост, яке сформувалося на Заході після Другої світової війни – це теж явище політичне. Воно формувалося під упливом певних політичних подій і взаємовідносин між різними державами. Можна, наприклад, безкінечно довго дискутувати про те, чи західні держави з їхніми ресурсами могли мінімалізувати Голокост. Наприклад, США не прийняли багато євреїв і не захистили їх від Голокосту. До того ж, після війни США користали з німецьких спеціалістів, які працювали на нацистів. Ще однією проблемою є те, що Західну Німеччину потрібно було якнайскоріше «прийняти» у Західну спільноту в зв’язку з Холодною війною, тому покарання винуватців Голокосту згорнулося, багато речей «прийняли», «не побачили», не ескалювали. Це теж упливало на політику пам’яті й розуміння того, кого західні країни карали за злочини під час Голокосту, а кого ні.

До того ж, ми не маємо залишати поза увагою злочини західних союзників – масові бомбардування цивільних, що й казати про атомне бомбардування Японії. Тому зараз на Заході є багато досліджень, які вивчають ці проблеми.

Україна «зависла» десь посередині між цими різними моделями пам’яті – радянською і західною, що сформувалися під час Холодної війни, тому варто вибудовувати власну модель пам’ятання про Голокост. Наприклад, Голокост на заході є «формуючим насильством». Це насильство, яке сформувало західну цивілізацію. Але для України це не так – це страшна трагедія, але іншого ґатунку. Тому важливо не безкритично копіювати західні практики, а заглибитися в українську історію і будували власну чутливість і прийняти відповідальність за злочини, здійснені нами на території нашої, вже нарешті незалежної, держави.

Д. Б.: Що таке «формуюче насильство»?

О. Д.: Це тема, якою більше займаються філософи та антропологи. Вона веде нас до питання про те, чи може бути створена держава без насильства? Якщо ми погоджуємося з точкою зору, що це неможливо, українці стають дуже типовим прикладом — можна врешті визнати, що наша нація виросла з насильства, і в цьому ми не патологічні, бо всі нації виросли з насильства, право виросло з насильства.

Я якраз читаю книжку Лінди Колі «Зброя, корабель і перо: війни, конституцій і створення сучасного світу»  про те, як конституції з’явилися не тому, що людська думка сягнула такого високого польоту, що вирішила врегулювати стосунки між людьми, а тому, що велику кількість чоловіків треба було залучити до ресурсозатратних глобальних гібридних воєн, які відбувалися на суші та на морі. Наприклад, таких як семилітня війна, яку дехто вважає першою тотальною глобальною війною. Права і привілеї, закріплені в конституціях, були платою чоловікам за їхні тіла.

Однак зараз багато західних філософів_инь та інтелектуалів_ок намагаються уявити світ без насильства. Для прикладу, американський історик першої світової війни Джей Вінтер, коли писав про війну, стверджував, що геноцид вірмен став можливим тому, що ми як людство собі уявили, ніби можемо вбивати цивільних людей у великій кількості. Зараз дослідники і дослідниці пропонують протилежне: не боятися концептуально помріяти про неієрархічне горизонтальне суспільство без насильства. Джудіт Батлер видала книжку про ненасильство, хоч вона, звісно, суперечлива.

Д. Б.: Чому?

О. Д.: Тому що тут є стандартний великий розрив між теорією та практикою. Будувати теорії це привілей. Мріяти про ненасильницьку реакцію на насильство можна, коли тобі безпосередньо нічого не загрожує, тебе не б’ють і не переслідують, ти у безпеці. Натомість коли ти перебуваєш у ситуації відкритого воєнного конфлікту, я не певна, що захочеться читати Батлер. Більше того, ці ідеї не стосуються так званої «реальної політики», тобто прийняття швидких рішень у конкретний момент часу. Іншими словами, я не бачу, як умовна Батлер може вирішити конфлікт на Сході України, враховуючи, що Путін далі керує Росією.

Однак мені здається привабливою можливість думати про те, що ми можемо побудувати суспільство, в основі якого є ідея кооперації і співзалежність, а не насильство. Як суспільство, ми так довго мілітаризували свої мізки, так довго перебували у ситуації, коли уявляли світ як ворогів, від яких треба захищатися, що думка про інакший світ є своєрідним звільненням. Тому в ситуації вибору я, звісно, схиляюся до того, щоб обрати цю можливість думати радикально оптимістично, обмірковувати, як побудувати світ без насильства.

Також як дослідниця я радше не готова обстоювати ту позицію, за якої світ неможливий без екстремального насильства. Як людина, яка займається дослідженням війни, я звісно що не можу заперечити факт її тривалого існування у різних суспільствах, але я не вважаю це визначальним для майбутнього. Люди і суспільства змінюються. Для мене найважливіше в історії — це момент, коли історик чи історикиня окреслюють свою позицію. Це дуже важливо — визначити, з якої перспективи ти розповідаєш свою історію. Я вже зараз не уявляю, як колись нас вчили одній універсальній історії, яку треба було вивчити і отримати «п’ятірку». Зараз це немислимо — займатися історією і не проблематизувати історичні наративи.

Д. Б.: Коли відбувся цей поворот і зник універсальний об’єкт історії?

О. Д.: Раніше був проєкт позитивістської історії, коли історики йшли «до джерел», як заповідав німецький історик Леопольд фон Ранке, і, послуговуючись ними, писали «об’єктивну» історію. Вважалося, що на базі архівних джерел можна об’єктивно реконструювати минуле. Для істориків (історикинь тоді майже не було) це були прекрасні часи. Історики перебували в дуже привілейованій позиції, бо вони мали монополію на розповідь про минуле. Це була позиція сили і влади, і розповідь була «універсально» правильною. Часом я мрію про таку позицію. (сміється)

Тому історики-позитивісти дуже часто наближені до влади, адже розповідали офіційну, часто героїчну історію держав. Це було дуже тісне сплетіння. Завданням істориків було захищати державу через наративи. Зараз, на Заході, наприклад, публікується багато досліджень про те, як історики легітимізували колонізацію і західну імперську політику. Вони розповідали, що це була місія західних країн – нести добро і «цивілізацію» і «прогрес». Традиційно разом із модернізацією й прогресом йшло масове насильство й експлуатація. Дуже цікава монографія «Монстр часу: як історія робить історію» професорки зі Стенфорду Прії Сатії, яка розповідає про співучасть британських істориків у проєкті британської колонізації.

В Україні позитивізм в історії є сильним досі. І не дивно, що багато позитивістської історії пишеться з привілейованих владних інституцій, університетів, Академії наук.

Однак давно з’явилося нове покоління істориків та історикинь. На мене дуже сильно вплинув Гейден Уайт із його книжкою «Метаісторія» 1973 року, яку, на щастя, ми вчили у Львівському університеті на курсі у Леоніда Зашкільняка. Там я прочитала про те, що є «подвійна суб’єктивність» — суб’єктивність джерела і суб’єктивність людини, яка пише історію, спираючись на це джерело. Колись ця теза на мене сильно плинула.

Зараз сучасні історики й історикині бачать свою функцію зовсім не так, як їхні позитивістські колеги. Навпаки, вони критикують державу і підважують націєцентричні моделі розмови про історію. Так у дослідженні історії з’явився простір для багатоманіття і увага до маргіналізованих груп, які не були включені до гранд-наративів.

Роль історичної науки дуже змінилась. І це дуже помітно в працях, які зараз виходять.

Д. Б.: Я б хотіла спитати про те, чим зараз дихає історична наука, але звузити це до теми Голокосту. Про що пишуть дослідники Голокосту? Чи підважують вони наратив про Голокост, і якщо так, то яким чином?

О. Д.: Я можу лише побіжно означити теми, які я бачу і які мені цікаві, адже я не займаюсь Голокостом і не слідкую за всім, що виходить. Я цікавлюся історією Голокосту, передусім як предметом викладання у межах університетських курсів. Ну, й тому, що це частина історії України.

По-перше, до теми Голокосту увірвались феміністичні та гендерні студії, які викликають багато дискусій. Наприклад, британська дослідниця Зої Вексмен написала книжку «Жінки під час Голокосту: феміністична історія» (2017) , у якій вона звертає увагу на відмінність досвідів чоловіків і жінок, як вони по-різному переживали Голокост. У книзі зачіпається, як на мене, дуже важливе питання, яке важливе загалом для історії, а не тільки історії Голокосту — питання віку. Люди різного віку по-різному переживають події. Очевидно, що досвід 80-річної жінки під час Голокосту відрізняється від досвіду 20-річного чоловіка.

У цьому контексті є цікавою книжка чесько-британської дослідниці Анни Гайкової «Останнє гетто: історії щоденного життя у Терезієнштадті».  Терезієнштадт був так званим «ідеально показовим гетто», яке навіть мало своїй театр. Дослідження Гайкової, власне, намагається показати всю різноманітність життя у гетто з огляду на вік, гендер, національність, соціальних статус і т.д. Її праця проблематизує концепцію євреїв як «ідеальних жертв». Книга показує складну соціальну структуру єврейського суспільства, зі своїми ієрархіями й конфліктами. До речі, проти Гайкової навіть почали судовий процес родичі однієї з жінок, якій вдалося вижити у Голокості, оскільки в одному зі своїх досліджень Гайкова написала про лесбійські зв’язки цієї жінки з нацистською військовою злочинницею, есесівкою Анелізою Кольман. У будь-якому випадку, ця книга й інші дослідження Гайкової важливі тому, що розповідають про суспільство у часи екстрем, а це дуже важлива і складна історія. Звісно, це історія про життя, приречене на насильницьку смерть, але це передусім історія про людей, різних і неідеальних.

Ще дуже цікаві квір-студії Голокосту. Донедавна були відомі тільки поодинокі спогади геїв і їхній досвід Голокосту. Найвідомішою книгою, яка вивчається у західних університетах, є «Чоловіки з рожевим трикутником: правдива історія життя і смерті гомосексуалів у нацистських таборах смерті»  — спогади гея, який пережив табори, книжка опублікована англійською на початку 90-х роках. Зараз цей контекст розширюється до всієї квір-спільноти. Скажімо, дослідження лесбійок показують складну динаміку у прийнятті рішень у нацистській адміністрації, щодо того, хто мав право жити в нацистській Німеччині, а хто мусив померти. Завжди цікаво зрозуміти сірі зони, де державна система дає збій і не знає, як поводитися. Моя колега розповідала, що важливою є тема переодягання (cross-dressing) і загалом життя транс-людей під час Голокосту. Якщо відійти від теми Голокосту, то зараз активно обговорюється публікація 2019 р. аматорських фотографій солдат вермахту, які переодягалися у жінок. Але я ніколи спеціально не вивчала цю тему.

По-друге, важлива тема сьогодні — це Голокост у Радянському Союзі. Варто пам’ятати, що третина вбивств євреїв (приблизно 2 мільйони) відбулися саме у Радянському Союзі, більшість із яких — у радянській Україні. Коли викладаєш Голокост на загальному курсі, у тебе зазвичай дуже мало часу й студентам передусім цікавіше слухати про індустріальний вимір Голокосту,  про те, як він був організований. Ідеальна модерна індустріальна картинка вбивства всіх жахає і заворожує. А Голокост в Радянському Союзі не має цього «вау-ефекту», він більше схожий на звичайні вбивства. Тому зараз у студіях Голокосту дослідники й дослідниці роблять наголос на тому, що крім газових камер, таборів та індустріального насильства Голокост мав інший вимір. Цим виміром був так званий «Голокост від куль», як його часто називають, чи радше «Голокост-у-ярах» — вбивства в ярах, масові розстріли, які мало були схожі на високотехнологічну і продуману нацистськими умами машину. Власне, «яр» для мене є визначенням Голокосту в Радянському Союзі. До речі, американська дослідниця Венді Лауер написала важливу роботу «Яр» (2021)  якраз про вбивство у ярах, зокрема про один розстріл у Мирополі на Житомирщині. Ціла книга присвячена одній фотографії, що фіксує безпосередньо момент вбивства (такі фото унікальні в історії Голокосту). Лауер розглядає фото і вбивство єврейської сім’ї з перспективи жертв, фотографа і вбивць. Це так звана «довга історія», яка досліджує біографії людей на фото до і після вбивства.

В книзі “Яр” Венді Лауер досліджує фігури на цій фотографії, сподіваючись з’ясувати, ким саме були жертви-євреї, і викрити їхніх убивць. Фото – архів СБУ

І врешті — дослідження пост-Голокосту, того, що було відразу після нього. Виходять книги про суди, правосуддя, зокрема у Радянському Союзі. Також цікавими є історії про те, що відбувалось із тими, хто вижив, як відбувається адаптація і «повернення» у суспільство. Як відбувалось народження дітей, одруження, кар’єрні і соціальні шляхи у тих, хто пережив Голокост. Це дуже важлива тема.

Є багато спогадів, які вийшли одразу після Голокосту, але вони майже всі були на їдиші й донедавна їх мало хто з дослідників читав. Зараз почався цей бум, і до цього пласту джерел повертаються.

Д. Б.: Чи накладається дослідження Голокосту на критику європоцентричності, яка відбувається зараз?

О. Д.: Голокост контекстуалізується, він став частиною порівняльних студій. Одними з перших, хто почали порівнювати Голокост із іншими масовими вбивствами, були дослідники й дослідниці з політичних студій. Зараз про це пишуть й історики і історикині. Наприклад, згаданий на початку Дірк Мозес у своїй роботі вписує Голокост у ширшу історією масових вбивств, які відбувались в ХХ столітті, зокрема в контекст колоніального насильства. Йдеться не лише про так звані геноциди, але й про інші масові вбивства, які не отримали такого статусу.

Порівняльні студії Голокосту зчинили великий рейвах і викликали страшну критику. Щоб зрозуміти причину цієї критики, варто знову повернутися до дискусії про правові категорії і до того, що концепція геноциду Лемкіна закріпила за Голокостом статус унікального злочину, «злочину над злочинами», який неможливо порівняти з іншими смертями. Багато хто боїться, що порівняльні студії Голокосту приведуть до його універсалізації.

Однак, на мою думку, ці дискусії змушують нас уважніше задуматися над методологією історії й інструментарієм, яким ми послуговуємося, над тим, як юридичні категорії і правові терміни впливають на концептуальний історичний словник. У будь-якому випадку, я вважаю, що важливо розвивати власну чутливість до слів і термінів, які ми використовуємо, й історизувати їх.