Олексій Радинський: “Фільм із ефектом метелика”

На Роттердамському кінофестивалі було представлено  український фільм – «Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського. Стрічка змальовує портрет дивовижної людини — Флоріана Юр’єва, творця знаменитої київської пам’ятки архітектури — «Тарілки». За Флоріаном, одиниця, поділена на нескінченність, дорівнює нулю, і Юр’єв вважав, що нуль — це вся людська цивілізація, яка має поводитися гідно перед своїм кінцем. Квартира Юр’єва – справжній храм науки, де гори книг, музичних інструментів і написаних ним речей. Радинський зафіксував, як Юр’єв зустрічає своє 90-річчя, хоча митець думав, що не доживе до цієї дати (у нього був рак). Флоріан Юр’єв помер 11 вересня 2021 року. Чи не головна лінія фільму пов’язана з будівництвом другої черги ТРЦ Ocean Mall  біля «Тарілки», яке загрожувало знаменитому об’єкту. Але на щастя, у 2020 році будівництво було заморожене, а «Тарілку» визнали пам’яткою архітектури. Наталя Серебрякова поговорила з автором фільму про архівні кінохроніки як важливу частину фільму й про те, як працювалося з Юр’євим.

Наталя Серебрякова: Цей повнометражний фільм виріс із твого попереднього короткометражного?

Олексій Радинський: Так. Мій короткометражний фільм називався «Колір фасаду: синій», і вже тоді одразу було зрозуміло, що в рамках короткометражного фільму неможливо розкрити весь цей калейдоскоп різних тем, які генерує наш головний герой Флоріан Юр’єв. Крім того, ми вирішили спочатку запустити короткометражний фільм як політичний жест, щоби привернути увагу до цієї історії і зробити фільм більш зосередженим на власне проблемі, яка існує в Києві, з корумпованою владою забудовників, і з тим, до чого це призводить.

Ще під час роботи над коротким метром було очевидно, що ми натрапили на невичерпний скарб — я маю на увазі роботи Флоріана Юр’єва і різноманітні аспекти його творчості в абсолютно різних дисциплінах, якими він досить щедро з нами ділився. Я тут би ще наголосив на тому, що коли ми починали цей проєкт, то про існування і творчість Флоріана Ілліча Юр’єва в принципі знало відносно мало людей. Можливо, якраз авдиторія видання «Коридор» про нього чула, але загалом він перебував у напівзабутті, жив досить відлюдним життям і дуже мала кількість поціновувачів сучасного мистецтва була в курсі, що він є, хто він такий, і що він саме та людина, яка не лише спроєктувала «Тарілку», але й створила, наприклад, герб Києва у вигляді каштану, і так далі. Коли вся ця історія почала розкручуватися, то виявилося, що потрібно робити повнометражний фільм. 

Н. С.: Чи використовував ти якісь архівні кадри з «Київнаукфільму»?

О. Р.: Ми використовували два шари архівних матеріалів. По-перше, матеріали до експериментальних фільмів Флоріана Юр’єва, над якими він працював майже 50 років тому, які, на жаль, не були завершені. Із зацікавлення цими фільмами почалося моє знайомство з Юр’євим. Матеріали вважалися втраченими, але під час роботи над фільмом нам вдалося віднайти їх в особистому архіві Флоріана Ілліча — він навіть сам не знав, що вони у нього досі були. І другий шар матеріалів — це архівні, історичні зйомки, хронікальні зйомки Києва 60-х, 70-х, 80-х років, тобто того часу, коли будувалися проєкти Юр’єва. Архівні матеріали грають важливу роль у цьому фільмі, вони є його фундаментом і за хронометражем займають значну частину, це те, з чого фільм починається.

Кадри, зняті не Флоріаном Іллічем, — це фільми, які зберігаються в архіві Пшеничного, саме там ми їх знайшли. Справа в тому, що це було ще до того, як ми отримали доступ до занедбаного архіву плівок «Київнаукфільму». Звісно, якби це сталося раніше, то я впевнений, що ми би використали значно більше хронікальних матеріалів у цьому фільмі. Але хочу наголосити, що основний архівний матеріал, найбільш важливий, як на мене, це численні фрагменти фільмів самого Юр’єва, які він не мав змоги завершити, і ми в діалозі з ними в фільмі. 

Н. С.: Чи просто було налагодити контакт із Флоріаном Іллічем, щоби він розкрився як людина, щоби зробити такий глибокий портрет? 

О. Р.: Могло бути значно складніше, але тут, мабуть, допомогло те, що я був особисто знайомий із Флоріаном Юр’євим біля 10 років, і познайомилися ми на ґрунті фільмів: я випадково почув від нього про експериментальні стрічки, які він робив, і протягом усіх цих років я намагався його вмовити знайти ці матеріали. У різний час приходив до нього, діставав цим питанням. А історія нашого фільму почалася з того, що я в якийсь момент зателефонував Флоріану Іллічу, щоби повідомити неприємну й тривожну інформацію про те, що «Тарілку» ось-ось збираються перебудовувати на вхідну групу торгового центру. Щойно він зрозумів, що існує справді серйозна загроза, що це не якась чергова спроба захоплення будівлі, як це відбувалося дуже багато разів, то одразу підключився до цього процесу, причому дуже продуктивно, попри вік: у 88 років у нього були абсолютно інші плани на життя в той момент. Коли він зрозумів, що я займаюся кіно, сам  запропонував мені, щоб я був з камерою на його зустрічах, на його перемовинах з усіма учасниками цього процесу з «Тарілкою», для того щоб, як він сказав, у цього були якісь свідки. Я, звісно, погодився, і так ми почали називати себе «свідками Флоріана». 

Н. С.: Оці хронікальні кадри нагадують мені фільм «Останні та перші люди» Йоганна Йогансонна.

О. Р.: Мені здається, ми взагалі змонтували епізоди ще до того, як я подивився цей фільм. Можу сказати, що не є прихильником стрічки Йогансонна, але і не є його противником: це один із предметів такої моди, що існує вже кілька років – на архітектуру другої половини 20-го століття, того, що називають «соціалістичним модернізмом» у світі. Це те, на що, звичайно, багате наше місто. Але також це та сама архітектура, яка сьогодні найбільш активно знищується забудовниками.

Я радий, що з’явилася така мода, тому що 10 років тому, коли ми з колегами почали досліджувати цю архітектуру, таке мистецтво цікавило дуже вузьке коло людей і навіть у професійному середовищі панувала думка, що все це «жахливий спадок радянського режиму». Але я підкреслюю, що нині це означення звучить саме в лапках, тому що тепер це такий собі мем, аргумент, який використовується як привід для перебудови якогось чергового об’єкта потрібної людям соціальної структури, як, наприклад, кінотеатру чи бібліотеки, чи як було у випадку з «Тарілкою» — концертного залу, який хотіли перебудувати чи просто знести. Побудувати на його місці торговий центр — на інше в інвесторів у нашому місті бракує фантазії. Насправді окрім цього фільму, який ти згадала, за останні десять років з’явилося багато стрічок і виставкових проектів, книжок на тему соціалістичного модернізму, мистецтва повоєнного авангарду. Саме цим фільмом ми, мабуть, надихалися найменше.

Н. С.: А ти вважаєш свій фільм більш політичним чи приватним висловлюванням? 

О. Р.: Будь-яке моє приватне висловлювання все одно є політичним. Це висловлювання точно не приватне, воно щонайменше публічне, і я би хотів, щоб цей фільм став частиною, серед іншого, публічної дискусії про те, що відбувається з нашим містом за останні роки, а конкретно — коли владу в Києві захопив забудовний бізнес у 2014 році з приходом Кличка на посаду мера. Але у фільмі дуже багато шарів, на мою думку, і, звичайно, у фільмі є центральна фігура, головний герой — Флоріан Ілліч Юр’єв, який на жаль, нещодавно пішов із життя. Я сподіваюся, що звернення до його постаті й біографії і те, що нам у цьому фільмі вдалося зафіксувати й розповісти, можливо, стане також в пригоді для якогось переосмислення історії мистецтва України останніх десятиліть. Тому що, як я вже казав, Юр’єв до останніх днів свого життя був досить маргінальною фігурою. Його, на жаль, не сприймали всерйоз у багатьох тих середовищах і  мистецьких дисциплінах, де він працював. Загалом, як на мене, його постать не вписується в жодні з усталених категоризацій і уявлень про те, яким чином розвивалося мистецтво в Україні в СРСР і в пострадянській Україні. І, можливо, саме тому він і був таким маргіналом, тому що його фігура не відповідала цим уявленням. 

Н. С.: Як можна назвати стиль, у якому виконані картини Юр’єва?

О. Р.: Його живопис дуже різнобічний, він працював як у фігуративному живописі, так і в нефігуративному. Його нефігуративний живопис надзвичайно рафінований і, можна сказати, елітарний, він зовсім не примітивістський. Я тут спеціально не вживаю слово «абстракція», я вживаю слово «нефігуративний», тому що сам Юр’єв заперечував свою приналежність до абстракціонізму і вважав себе реалістом. Це для мене теж дуже важливо, я також згоден, що Юр’єв був усе-таки реалістичним художником, попри те, що найвідоміші його живописні роботи на перший погляд виглядають як абстракція. Він казав, що це, власне, реалізм, тому що він аналізує в своїх роботах роботу кольору, він розкладає в своїх роботах людське сприйняття кольору на елементи. Тому це в певному сенсі протилежність до наївного мистецтва чи примітивізму.

Хоча, з другого боку, в його живописних роботах є інша лінія, фігуративна, де він зображає найчастіше в рамках цієї лінії портрети людей, інших митців, мисткинь, це те, що він називав «портретом-модусом» і в цій лінії дійсно можна побачити великий вплив так званого «наївного» мистецтва, можливо, навіть його подруги Марії Примаченко, портрет якої він також малював.

У деяких своїх роботах він був близький до наїву, я би це назвав ближче до такого явища мистецтва, яке називають «арт-брют», у нас це іноді перекладають як «маргінальне мистецтво», чи «мистецтво маргіналів». Юр’єв, як я казав, опинившись на цілковитому маргінесі художнього процесу ще в 60-х роках, увесь цей час не мав можливості виставляти свої роботи, тому фактично працював як аутсайдер. Він був поза всією наявною в нашій країні художньою ієрархією, міг не озиратися й не думати особливо про те, що скаже про його роботи так звана професійна спільнота. Власне, я би розглядав ці його фігуративні роботи, що близькі до наївного мистецтва, як мистецтво аутсайдера, тобто людини, яка вільна і в якої немає тиску ієрархії чи художньої спільноти, якій все одно, що скажуть про її роботи.

Н. С.: Чи охоче Флоріан Ілліч розповідав про свої тюремні строки? 

Ф. Ю.: Я не можу сказати, що охоче. Він розповідав про це в різних ситуаціях, в різних обставинах, різним людям, і саме тому я зрозумів, що ми можемо використати цю історію в нашому фільмі. Тому що ми не порушуємо якісь його межі приватності й не використовуємо якусь історію, яку він, можливо, не бажав розповідати або, можливо, не прагнув, щоб це було у фільмі. Я можу сказати, що Флоріан Ілліч, на щастя, встиг авторизувати всі свої репліки, він прочитав режисерський сценарій. Він був усім задоволений, вніс тільки одну правку, яка стосувалася його перебування в таборах. Я щиро задоволений, що він це зробив, тепер я впевнений, що ми не розголошуємо щось із того, що він би не хотів публікувати.

Н. С.: Чи вважаєш ти, що «Колір фасаду – синій» допоміг отримати статус пам’ятки архітектури «Тарілці»? 

О. Р.: Я передусім маю сказати, що цей фільм не існує у вакуумі, він існує в суспільстві, тому важко виміряти його вплив на нашу дійсність. Я би не перебільшував його значення, але той фільм був частиною громадської ініціативи, якій точно вдалося привернути увагу до проблеми з цією будівлею і з торговим центром. Але сам по собі фільм, особливо в нашій країні, не впливає на рішення Міністерства культури надати охоронний статус будівлі. Було б наївно так думати.

Ми точно знаємо, що у нас Мінкульт може вдавати, ніби прислухається до думки громадськості в тих випадках, у яких йому це вигідно. В абсолютній решті випадків він навіть не намагається нічого вдавати. В цій історії виникла ситуація, що в якийсь момент міністру культури стало вигідно зробити те, що вимагала громадськість дуже довго, і виправити абсурдну ситуацію, коли визнана архітектурна споруда не мала жодного охоронного статусу. Вони цей статус надали, але я можу сказати відверто, що їм було просто вигідно зробити цей крок у рамках своєї політичної війни з мером Києва Віталієм Кличком. Це все сталося напередодні виборів, і в мене немає жодних ілюзій щодо «добрих» намірів міністерства культури. Але незалежно від того, які були мотиви цього рішення, я вважаю його справедливим.

На жаль, це сталося дуже пізно, це мало статися багато років тому. А фільм має такий собі ефект метелика, тобто десь хтось в одному кінці світу поворушив якимись кінцівками, і це через різні опосередковані впливи через якийсь час доводить до якоїсь дії, яка можливо би не сталася, якби метелик не поворушив крилами якийсь час до того.