Ольга Балашова: «У нас немає іншого шляху, ніж створювати множинні наративи»

6 липня відбудуться вибори на посаду генерального директора Мистецького Арсеналу. Програми й бачення розвитку інституції кандидат(к)и на цю посаду представляли в різних медіа, зокрема, на Lb.ua була опублікована розмова з чинною директоркою Мистецького Арсеналу Олесею Островською-Лютою, яка займається розвитком інституції останні 5 років. Із її програмою можна ознайомитися тут.

«Суспільне культура» провели розмови з кількома іншими претендентами – Ольгою Данилюк, Михайлом Кулиняком та Наталею Заболотною. Ольга Балашова представила своє бачення інституції на шпальтах видання «Новое время», і очевидно, що така радикальна концепція змін потребує більш детального розгляду – про це з кандидаткою розмовляла Дарія Бадьйор.

 

Дарія Бадьйор: Олю, ти хочеш повністю об’єднати дві інституції – Мистецький Арсенал та Національний художній музей, додавши туди фрагмент НАОМА. Навіщо?

Ольга Балашова: Щоб об’єднати дві частини єдиного пазлу, які мають окремі ресурси. В однієї є колекція та люди, які розуміють, що з цією колекцією треба робити і як її розвивати, а в іншої – величезна територія, яку незрозуміло чим наповнювати, щоб туди ходили люди. Я не розумію, чому раніше їх не об’єднали, якщо чесно.

Д. Б.: Як мінімум, тому що одна інституція підпорядковується Державному управлінню справами, а отже, – президенту, а інша – Міністерству культури. А по-друге, тому що ніхто не захоче передавати комусь фонди.

О. Б.: Їх не треба нікому передавати. Ідея полягає в тому, що все це має бути Національним художнім музеєм, а Мистецький Арсенал перестає існувати як окрема інституція. Треба реформувати Нацмузей і в нього влити Мистецький Арсенал як територію, систему проєктів (Книжкового Арсеналу, Арсеналу Ідей) та команду, яка – єдина в Україні – вміє робити складні проєкти.

Ці дві інституції посилять одна одну, буде неймовірна синергія. В цього реформованого Нацмузею буде інша система управління – у вигляді Ради директорів, куди увійдуть ті, хто знає, як управляти махіною Арсеналу, ті, хто знає, як його реставрувати та будувати, а також частина команди НХМУ. Всі рішення прийматиме Рада директорів, а не один директор, це дозволить уникнути ситуації, коли після зміни директора відбувається розворот інституції на 180 градусів.

Д. Б.: Щоб це провернути, тобі потрібен другий пілот – людина, яка очолить Нацмузей і буде поділяти твої ідеї. У тебе є така людина?

О. Б.: Це найголовніше питання. Конкурс на директора Нацмузею має відбутися у серпні. Я впевнена, що якщо моя концепція береться в роботу, стосовно неї приймається політичне рішення, і не буде в Нацмузеї нікого, хто б відмовився від такої розкоші.

Д. Б.: Ти говорила з цими людьми?

О. Б: Я говорила з тими, хто подаватиметься на конкурс. Але на сьогодні це найкращий сценарій для Нацмузею. Ти можеш придумати краще? Це неможливо.

Тому що Нацмузей – і я знаю це напевне – живе в умовах, коли він задихається в тісноті. Мені відомо про щонайменше три проєкти розширення Нацмузею – один пропонував  добудувати історичну будівлю, другий – приєднати ще одну будівлю в музейному провулку, інший – збудувати корпус на Інститутській, де тепер буде Музей Революції гідності. У людей, які зараз працюють у музеї, – реставраторів, учених – у голові вже були розкреслені плани їхніх нових майстерень та кабінетів у новій будівлі на Інститутській. Тому ніхто не сперечатиметься з розширенням просторів НХМУ.

Тим більше, що в Арсеналі передбачається будівництво. Під це будівництво можна привести всі потреби Нацмузею. Одного першого поверху буде достатньо.

В Арсеналі можна створити музейну інфраструктуру – з реставраційними майстернями, з освітнім простором, з кінозалом. Це може бути мультидисциплінарний національний музей. Можливо, він перестане бути виключно художнім музеєм, але я не бачу в цьому проблеми. Адже в історії Нацмузею була і археологія, і декоративно-прикладне мистецтво, він містить в собі міждисциплінарність.

Д. Б. : Тобто твоя концепція – це план порятунку Національного художнього музею?

О. Б.: Це план порятунку свідомості людей, які тут живуть, але упереджено ставляться до всього українського.

Д. Б.: Ти серйозно зараз?

О. Б.: Ти смієшся, але одним із тих, хто мене підтримав, був Сергій Данилов, нейрофізіолог, який послухав презентацію, зателефонував мені і сказав: «Олю, це ж просто геніально».

Адже що таке ідентичність? Ідентичність – це пам’ять. А пам’ять розміщується в гіпокампі, що відповідає серед іншого і за просторове мислення. Пам’ять у живих істот виникає для того, щоби фіксувати важливі місця – тут вода, тут можна їсти, сюди краще не ходити. Коли ти наділяєш певними сенсами територію і вибудовуєш зв’язки між ними, ти отримуєш можливість помислити усі протиріччя, які зараз видаються нерозв’язними.

Д. Б.: Те, що ти говориш, можна вирішити кураторськими рішеннями на виставках Мистецького Арсеналу, наприклад. Навіщо для цього зливати дві величезні інституції?

О. Б.: Арсенал за Олесі [Островської] намагався вирішувати це виставками. Те, що відбувалося в Арсеналі останні п’ять років – це великі, дорогі і добре зроблені музейні виставки. Скільки людей їх подивилося? В результаті люди все одно не знають, хто такі Гнилицький, Голосій, Проценко. Ці художники нікуди не вписані. Так працює людська свідомість – якщо ти не можеш провести зв’язки між новою інформацією і тим, що тобі вже відомо, ти її не засвоїш. Щоб вона залишилася з тобою, ти маєш її доєднати до досвіду, який уже маєш.

В чому моя ідея? Розгорнути цей досвід, з’єднати історію-history з історіями-stories. Основна експозиція будуватиметься на, скажімо, 50 ключових роботах українського мистецтва з Нацмузею, які має знати кожен українець. Вони мають бути завжди в доступі, у тебе має бути можливість в будь-який робочий день музею прийти і на них подивитись.

Д. Б.: В Нацмузеї хіба не так? Туди не можна прийти подивитись такі роботи?

О. Б.: Можна, але навколо них не можна розкрити історії. Там експозиція статична.

Д. Б.: Чому? Напишіть тексти нормальні, експлікації до залів, до робіт, до періодів, і все буде.

О. Б.: В Нацмузеї немає можливості розгорнути потрібну сценографію, немає можливості робити змінні експозиції довкола ключових робіт. Там можна показати лише ключові речі. А вони не так просто з’єднуються в цілісну складну картину, їх потрібно контекстуалізувати.

Наприклад, ідеш ти залами ХХ століття українського мистецтва – все красиво: і авангард, і Спецфонд, але чомусь лише дві-три роботи соцреалізму – мовляв, і таке теж було, але давайте скоріше звідси – дивіться, ось шістдесятники. В результаті у тебе не складається розуміння конфлікту, не з’являється уявлення про те, що це була за епоха, адже усе, що ти побачив, – гладеньке і несуперечливе.

І в цьому є проблема, тому що в НХМУ немає достатньо простору, щоб цей конфлікт показати. В обмеженому просторі музею треба вибрати найкраще з найкращого.

Уяви: із 44 тисяч робіт тобі треба обрати 800, щоб повісити на стіни. Зробивши один раз цей вибір, ти не можеш від нього просто відмовитись. А коли у тебе є простір, ти можеш вибудовувати наратив і розповідати різні історії довкола основного каркасу.

Д. Б.: Тобто головна проблема Нацмузею – у тому, що там мало місця?

О. Б.: Одна з головних проблем. З неї виходить багато інших. Це і радянська структура управління, і розруха в головах, і багато чого іншого. У музеї немає де води попити людям, які прийшли. Ти знала, що співробітникам НХМУ немає де пообідати на роботі? Вони мають це робити десь у закутках або просто на робочому місці. Це ненормально.

Д. Б.: Чому ти тоді не подаєшся на конкурс директора Нацмузею?

О. Б.: По-перше, тому що не можна в одну річку ввійти двічі. Я там уже була і розумію, що проблеми Нацмузею не зможу вирішити зсередини. Але я думаю, що є люди, які захочуть і зможуть цим зайнятись.

Д. Б.: Така велика операція потребує політичного рішення і підтримки з боку влади. Чи є у тебе ця підтримка наразі?

О. Б.: Ні, поки немає.

Д. Б.: Ти говорила з кимось з влади про свою концепцію?

О. Б.: Лише з колегами. Я зробила публічну презентацію – ніхто з тих, хто на неї прийшов, не заперечив їй, окрім однієї журналістки – з журналу «Антиквар», – яка сказала: «Чекайте, так це ж неможливо».

Я запрошувала на цю презентацію і представників Мінкульту, і ДУС, але вони не прийшли, що наводить на думку, що питання з тим, хто буде наступним директором Арсеналу, вже вирішено.

Тому я думаю, що найкращим варіантом для всіх було б об’єднатись. Але об’єднатись навколо Арсеналу, який будувала Олеся Островська, неможливо.

Д. Б.: Чому? Що тобі в ньому не подобається?

О. Б.: Мені все подобається, окрім того, що там немає людей. І це не проблема Арсеналу, а глобально відсутність запиту в суспільства.

Я постійно розповідаю цю історію, і тобі розкажу: я сім разів була на виставці Сагайдаковського і вважаю, що це найкраща виставка минулого року. Це дуже потужний проєкт, який ніхто не подивився. Я була там в різний час і в різні дні тижня зі мною і тими, кого я приводила, його дивились ще 2-3 людини.

Це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Арсенал – це величезна територія, яку неможливо використовувати в такий спосіб – занадто дорого для платників податків.

Д. Б.: І знову ж таки – іншого ефекту за потреби можна досягти малою кров’ю, переписавши тексти, які супроводжують виставки. Плюс більше реклами на телебаченні та радіо.

О. Б.: Ні, це не допоможе. Саме через те, як працює людська психіка. Вона потребує єдиного культурного простору, щоби схопити цілісний досвід. У нас немає такого простору, куди можна було б прийти й прожити 1000 років – через візуальні образи, через синтетичний досвід різних видів мистецтва. Уяви, що ти можеш охопити цей досвід за один день.

Ти маєш справу з творами мистецтва, які не можуть брехати, вони свідчать про історію. Коли стоїть задача не сфальсифікувати історію, а її осмислити і прожити, використання мистецтва дає феноменальний ефект. Я не раз у цьому пересвідчувалась.

Що ми пропонуємо? Не ділити мистецтво на сучасне, класичне, сакральне, або ще якесь, а говорити про феномени, події, історичний контекст і для цього використовувати увесь репертуар образів, який у нас є.

Д. Б.: Чим це відрізняється від «Українського Лувру», концепції, яку вже всі, кому не лінь, озвучили, і яка досі лунає в програмах претендентів на директорство Арсеналу?

О. Б.: Тим, що це не Лувр. Те, що ми взагалі проводимо аналогію з Лувром або Ермітажем – це катастрофа. Тому що це музеї,  які  можна було створити лише в певний час. Це імперські музеї, які вимивали з колоній твори мистецтва. Вони побудовані за хронологічним принципом і містять у собі історію імперій. Ми ніколи не були імперією і ніколи, я сподіваюсь, не будемо.

Наша рольова модель – це Рійксмузей в Амстердамі, де в основу покладено національну колекцію. Цей музей створювався в інший час, але створювався національною державою.

В ХХІ столітті ми вже не можемо орієнтуватися на Лувр. Ми маємо розповідати історію про себе, але не можемо відмежовуватись від світу і його образів. Але щоб вони нас не руйнували, ми маємо збудувати цілісне відчуття себе.

Д. Б.: Про що твоя ідея обрати 50 ключових творів мистецтва і навколо них будувати експозицію? Про вертикаль і про створення національного наративу культури?

О. Б.: Йдеться про множинність наративів. Є ключові роботи, які дають таймлайн загальної історії, а довкола них вибудовуються змінні експозиції, які розповідають різні історії, що дає можливість створити багато різних наративів.

Одна з проблем полягає в тому, що Національний художній музей, як і всі українські музеї, дуже герметичний і погано впускає до себе людей ззовні. Я думаю, що це неправильно. Це суперечить моїй природі. Завдання тут – залучити інші музеї, інші кураторські позиції, дати їм простір і зробити його поліфонічним, показати різні наративи, зіштовхнути їх між собою, обговорити. У нас немає іншого шляху, ніж створювати ці множинні наративи.

 

«Арсенал не є музеєм сучасного мистецтва і не може ним бути, доки він підпорядковується ДУС»

Д. Б.: Давай перейдемо від ідей до практики. Розкажи, будь ласка, про момент, коли ти вирішила подаватись на директорку Мистецького Арсеналу.

О. Б.: Останні чотири роки я живу з ідеєю створити музей сучасного мистецтва. Ми з командою кожного дня займаємося цим музеєм і розуміємо про нього все, в тому числі й те, що він має бути державним. Про його створення ми говорили з одним міністром, з іншим, обговорювали варіанти розмістити його в Українському домі, в Гостиному дворі, в новій будівлі.

Тим часом Національний художній музей, головний музей України, з найкращою у світі колекцією українського мистецтва, вміщається в маленькій будівлі, яка зараз переживає фасадну реставрацію, але не змінить своєї структури. Було б дуже дивним будувати нову будівлю для музею, коли цей музей живе в таких умовах.

Але в якийсь момент мене та моїх колег перестали кликати в Мінкульт на обговорення Музею сучасного мистецтва, а в Офісі президента почали говорити про те, щоб зробити цей музей в Мистецькому Арсеналі – уже без нашої участі.

Д. Б.: Я пам’ятаю, ти казала, що не треба створювати музей сучасного мистецтва в уже наявній інституції, треба робити щось нове, щоб не успадкувати ригідну радянську структуру. Але чи правильно я розумію, ти усвідомила, що збудувати нову інституцію наразі не вийде, тож треба все-таки створити музей сучасного мистецтва на базі того, що уже існує – наприклад, Арсеналу? І подалась на конкурс?

О. Б.: Ми з командою готові обговорювати створення музею сучасного мистецтва де завгодно. Просто щоб це був саме музей сучасного мистецтва. Ми претендували на те, щоб сформулювати, яким має бути софт цього музею, його логіка, структура, процеси, якою має бути робота, про що має бути цей музей. Але ми ніколи не претендували на визначення локації. Скажете «Гостиний двір» – окей; скажете «Український Дім» – теж добре. Арсенал так Арсенал. Питання в тому, що таке музей сучасного мистецтва в Арсеналі? Чи це окрема інституція? Чи Арсенал уже є музеєм сучасного мистецтва і тому йому не потрібна нова інституція? (Це, я так розумію, філософія, яку сповідує Олеся Островська). І третій варіант – Арсенал припиняє існувати, і замість нього постає музей сучасного мистецтва.

Ми запитали в колег з Арсеналу, який із цих сценаріїв вони обговорюють. Звідти – нуль реакції. «Ми не знаємо», «Ми хочемо додати ще 50 ставок, і буде музей» і так далі. Але музей – це не 50 ставок. Арсенал не є музеєм сучасного мистецтва і не може ним бути, доки він підпорядковується ДУС, доки у нього – вертикальна система управління. Ми просили про зустріч з Олесею, щоб це обговорити, – нам було відмовлено. І в цей момент ми зрозуміли, що можемо самі за це поборотись.

Д. Б.: Ми – це хто?

О. Б.: ГО «Музей сучасного мистецтва».

Д. Б.: Хто туди входить?

О. Б.: Юлія Гнат, Юлія Карпець, Іларіон Лозовий, Гнат Забродський, Валентина Клименко і Марія Халізєва. У нас також є стратегічна рада, куди входять Руслан Нонка, Володимир Бородянський, Яна Барінова, Олена Афанасьєва, Яся Пруденко та Олена Червоник.

Ми   вирішили, що треба щось робити. Слід сказати, що ані в мене, ані в моїх колег немає бажання просто бути директором інституції. Я хочу робити інше – щось пов’язане з контентною частиною, з кураторською роботою, дослідженнями, популяризацією. Я хочу водити екскурсії, врешті-решт, що на посаді директора Арсеналу неможливо.

Але ми хочемо запровадити в Арсеналі горизонтальну структуру. Адже за свою 16-річну історію як культурного центру в нього було три директори, які робили три різні культурні інституції. Щоби зміна голови не призводила до того, що інституція пливе в іншому напрямку, і потрібна структура із суб’єктними учасниками. Тоді колектив не переживає катастрофи і стрес щоразу, коли змінюється один член колективу.

Д. Б.: Але те, що ти пропонуєш, і є стрес.

О. Б.: Так, я пропоную цей стрес, бо, мені здається, він необхідний для всіх, щоб перезапустити і показати, як можна реформувати всю музейну систему. У нас є такий шанс.

Ми не зобов’язані жити в старій системи, ми маємо її змінити, тому що вона не придатна для цілей, які ми собі ставимо.

Д. Б.: Давай про конкретику поговоримо. Ти стаєш директоркою Мистецького Арсеналу – які твої перші кроки на посаді протягом перших пів року?

О. Б.: Якщо мене призначають, це значить, що у моєї ідеї є політичний бекграунд, що є її адепти не лише в нашій бульбашці. Але треба дочекатись конкурсу в Нацмузеї, тому що має з’явитися робоча група зі злиття цих двох інституцій. Зрозуміло, що треба розробити концепцію, адаптувати проєктно-кошторисну документацію під інституцію нового типу, запустити ремонт Арсеналу, а в процесі треба почати генерувати і запускати контентну частину – експозицію. Тому що не можна повністю закрити Арсенал на два чи три роки, він має – хоч частково – працювати.

Але найперше – треба зібрати міжінституційну робочу групу, яка буде здатна витягнути цю трансформацію. Це не має бути складніше, ніж будь-яка інша реформа.

Д. Б.: Твоя ідея полягає в тому числі в тому, щоб приєднати до оновленого Національного художнього музею частину НАОМА. Розкажи, будь ласка, про це.

О. Б.: Щоб дати студентам, які навчають на мистецтвознавстві, простір та матеріал для роботи, для опису мистецького процесу та практики. Адже найкраще, що є в українському мистецтвознавстві – це студенти. Вони палають, вони хочуть, вони шукають, вони живуть в іншому інформаційному полі, вони відрізняють живе від неживого. Цей ресурс дуже важливо використати.

Робота в такому музеї дуже покращить освітній потенціал і ми зможемо описувати процес відразу по його творенню. Перші десять років треба буде дуже багато формулювати, описувати та створювати наративи – це прекрасна задача для студентів.

Але найголовніше, мені здається, в тому, що це посприяє появі адекватних програм у художній освіті. Ми покажемо наратив у його повноті, проведемо медіацію, зробимо програму для вчителів з різних регіонів України, які б могли приїздити сюди на кілька тижнів та проживати історію мистецтва, а потім їхати назад і передавати ці знання далі. Це має бути досвід, який лишається з тобою назавжди.

Арсенал розміщується в ідеальному місці, щоби розгорнути і винести цей наратив за його стіни. Навпроти розташована Лавра, далі – музей Голодомору, парк Слави, радянський модернізм, Інститутська. Цей простір настільки насичений смислами. Це фрагменти мозаїки, які наразі не складаються воєдино, але її можна скласти. У тебе Спас на Берестові стоїть поруч із Батьківщиною-Матір’ю, і ти не знаєш, як вони поєднуються. А якщо Нацмузей починатиметься на Грушевського і закінчиться в Арсеналі, увесь цей квартал стає одним великим простором для осмислення.

Д. Б.: Дуже великий виходить квартал.

О. Б.: Але його можна пройти за один раз і зібрати цілісну картинку, якщо сформулювати потрібний наратив. Бо не можна знайти кращої ілюстрації для історії, ніж твори мистецтва. Тому мистецтво й існує так довго.

Д. Б.: Чи є в цій історії місце для музею сучасного мистецтва і концепції, над якою ти з колегами працювала чотири роки? Чи буде цей музей в Арсеналі?

О. Б.: Так. Тому що ми працюємо над софтовою частиною, над внутрішніми процесами музею, який можна назвати Сучасний музей мистецтва. Ми говоримо про музей не як про стіни, а як про адекватну музеєфікацію сучасного мистецтва. І в рамках Нацмузею ти можеш це зробити, в продовження роботи над колекцією уже в Арсеналі. Що не скасовує потреби в окремій інституції.

Д. Б.: Ми поговорили про те, що ти будеш робити, якщо ти станеш директоркою Арсеналу, а тепер давай поговоримо про те, що ти робитимеш, якщо не станеш нею. Останнім часом у мене з’явилось враження, що ти виходиш за межі бульбашки сучасного мистецтва і робиш кроки в бік ширшої розмови – про культурну політику, наприклад. Тобі це цікаво і ти будеш продовжувати? Чи будеш ти свою програму якось адаптувати і пробувати втілювати в іншому місці?

О. Б.: Я не знаю, чи буду я подаватися на посаду директорки Національного художнього. Наразі моя відповідь «ні», але два місяці тому і про Арсенал я б сказала те саме.

Я точно продовжу працювати над створенням умов для адекватної музеєфікації сучасного мистецтва. Це те, що мене драйвить. Навколо мене є неймовірні художники, дослідники, куратори, люди, які генерують фантастичні речі, які здатні створювати явища світового рівня, і при цьому вони невидимі для більшості наших співгромадян і для офіційних інституцій. Мені здається це дуже несправедливим. Для того, щоб це виправити, необхідна інституція. Тож будемо створювати її далі.

Що я зрозуміла за останні роки – хто б не був у владі, що б вони не обіцяли, що б не говорили – ці люди тимчасові. Вони йдуть, а ми лишаємось. І ми продовжимо робити те,  що вважаємо важливим.