Оля Михайлюк: “Треба говорити, грати, жартувати, не мовчати — говорити й чути”

Мультимедійна художниця Оля Михайлюк продовжує свої мистецькі пошуки, поєднуючи музику, тексти, візуалізацію, часом і перформанс. Ми поговорили з авторкою, як війна впливає на її проєкти, а ті, натомість, допомагають пам’ятати та повертатися до життя після війни. Зокрема, недавно Оля Михайлюк презентувала відеоколаж про окупований Донбас, а нині працює над проєктом про Крим.

Відеоколаж «паМ’ЯТАти / rememberMINT», над яким Оля Михайлюк працювала з 2014 року, був для перегляду онлайн лише на місяць. Як називає проєкт авторка, «М’ята», — твір, який мовою музики, фото/відео, незапланованих інтерв’ю і перформансу, розповідає про те, як на український схід прийшла війна і який слід залишила в житті людей. «Ландшафтний дизайнер, тренер з фрі-файту, режисерка. Вони не збиралися бути всередині цієї війни. Але кожен зі своєї причини не лишився осторонь», — розповідає анотація. Інтерв’ю на екрані супроводжуються кадрами рослин, птахів, дірок в стінах, розбомблених будівель під акомпанемент акордеону Олексія Ворсоби та контрабаса Марка Токара. Головним лейтмотивом проходить м’ята, що росте в дворі в окупованому Алчевську.

Ольга Суровська: З чого почалася «М’ята»?

Оля Михайлюк: В 2014-му востаннє відбувся фестиваль АртПоле, до якого я розробляла сценарії протягом попередніх років. Це, власне, був уже не дуже й фестиваль — експериментальна музика, документальне кіно, перформанси… Після його закінчення було якось незатишно опинитися в Києві й знати, що деякі учасники повернулися в Донецьк. І ми з моєю подругою, теж з АртПоля, поїхали на схід. З одного боку, щоб усе побачити на власні очі, з другого — вмовити друзів виїжджати. Але вийшло так, що не вони виїхали, а ми застрягли там на кілька тижнів, бо в день, на який були квитки, підірвали колії в Дебальцево. На все життя запам’ятала це відчуття, просто навіть фізичне, коли щодня стає дедалі менше простору. Цікаво було прислухатися до того, що довкола, але й до себе, відслідковувати, як в тобі щось змінюється, загострюється, а дещо відмирає. У дворі того будинку, де ми зупинилися, росла м’ята. Так для мене вона стала особливим запахом і смаком. А ще вона проростає у слові паМ’ЯТАти. Слово «пам’ятати» насправді може розсипатися і складатися в багато різних слів і саме по собі розповідати цілу історію. В ньому ж є і «я», і «ти», і «пам-пам-пам», і «я та ти», і «м’ята»…

Не було сценарію. Були нотатки, фото, відео, якісь тексти і щось, що тільки в пам’яті.

О. С.: Ви фіксували те, що відбувалося довкола?

О. М.: Так. Щось із цих нотаток було документальним, щось — ні. Бо часом це були вірші або навіть і музика. Після повернення до Києва у мене, як і у багатьох, був стан, коли не знаєш як про це говорити і не знаєш як про це мовчати. І десь на цій межі відчула, що дуже хочу знайти висловлення, бо є хтось такий як я, загерметизований, і йому, як і мені, бракує слів. І мені, як і йому (або їй), потрібне взаєморозуміння.

О.С.: Спочатку способом висловитися став перформанс?

О.М.: Так, на той момент перформанс був єдиною для мене формою не мовчати. Я завжди була безпосередньо перед аудиторією, мала чорну тканину, крейду й м’яту, яка виїхала саме з того подвір’я в Алчевську. Тепер вона добре росте під моїм київським вікном. І я розсаджувала її в усіх тих містах, де відбувалися перформанси (зараз росте у Варшаві, Празі, Бахмуті, Києві, Кропивницькому). За допомогою цих елементів і рухів я розповідала свою історію. Але «м’ята» не була перформансом в чистому вигляді. Вона — колаж із дуже різних елементів. Всі вони мої, але такі різні. Перформанс змінювався медитативним відео, потім шматком відвертого монологу, потім фото трави, в якій я була, побачивши вперше, але і востаннє, справжній обстріл. І потім знову крейда. Рух. І знову оповідання. Мені складно жанрово визначити цей твір. Але завдяки цим нотаткам, шматку тканини й м’яті, я змогла показати-розповісти його в дуже незвичних місцях і ситуаціях.

Вперше це було в Празі у 2016 році на фестивалі документального театру і перформансу. Досвід був  хороший, але недостатній. У 2017-му я поїхала з «М’ятою»  в Бахмут, Старобільськ, Сєвєродонецьк, Краматорськ, Покровськ, Маріуполь. Мені важлива була реакція людей, історію яких я розповідаю.

О. С.: Як з перформансу проєкт переріс у повнометражну стрічку на 80 хв?

О. М.: В один із суперечливих моментів життя я записала інтерв’ю з двома близькими мені людьми. Один зі сходу — Олег Божко, ландшафтний дизайнер, який став вимушеним переселенцем. Інший із заходу — Валєра Чоботар. На фестивалі АртПоле контролював охорону, а заодно і атмосферу, яка завжди лишалася дуже відкритою й мирною. А потім пішов на фронт, як і більшість його хлопців. Власне, про них ця історія. Про них, про нас, про траєкторії, про життя і смерть і знову життя, і так до безкінечності. Потім ми слухали ці інтерв’ю з Олексієм Ворсобою і Марком Токарем, моїми друзями й колегами по багатьом іншим проєктам. Емоційно це було важко. Але відповіддю на почуте стала музика. Отже, елементів мого майбутнього колажу ставало все більше. В якийсь момент я зрозуміла, що хочу організувати їх у твір, щоб назавжди «пам’ятати». Був карантин, а отже, звільнився час на довгі монтажні процеси. Я написала заявку на індивідуальний грант в House of Europe і отримала підтвердження. Так знайшлася форма і можливість її реалізувати. «М’ята» вже як відеоробота була показана в Маріуполі та у Франківську. Я особисто їздила на ці покази. І зі мною була алчевська м’ята, яка росте тепер в обох цих містах.

О. С.: Презентації «М’яти» проходили у цілком протилежних місцях — на сході України, де люди живуть із війною щодня, і у Європі, де про цю війну чують із новин, не завжди об’єктивних. Як фільм сприймали глядачі з таким різним розумінням ситуації?

О. М.: Згадую, як гуляли якось Алчевськом влітку 2014-го і натрапили на парк пам’яті — багато великих чорних громіздких брил про всі жахи ХХ століття — Афганістан, Чорнобиль, І Світова, ІІ Світова… Мені стало геть ніяково там. Так важко-важко. Там зовсім не про пам’ять, не про людей, не про щось, що викликає у мене тиху особисту повагу.

Про місця, де росте наша м’ята, звичайно, відомо не так багато, як про парки слави. Але мені важливо, що це щось особисте, не узагальнене, не роздуте до великого, відполірованого й безсенсовного.

Мені здається, що «М’яту» зрозуміли і у Варшаві, і в Маріуполі, і в усіх інших місцях. Бо це рослина і її запах, а ще музика, рух, візуальні образи — це універсальна мова. Слів ми в творі говоримо не так вже й багато. Є переклад чеською, польською, англійською.  Але і слова — про те саме, про здатність пам’ятати і неможливість уникнути.

О. С.: Люди, які щодня живуть в цих емоціях, однозначно потребують їх проговорювання.

О. М.: Не буду нічого стверджувати. Але комусь ця розмова напевне потрібна. Бо це ж постійне життя в тривозі. Тому треба говорити, грати, жартувати, не мовчати, говорити й чути. В тій поїздці по шести містах сходу я була здивована тим, наскільки відкритими були люди, наскільки готові були ділитися найпотаємнішим. І це був добрий знак, бо за рік до того я частіше зустрічала там лише заціпеніння й апатію. А коли людина сама не хоче виходити з цього стану — все набагато складніше. 

О. С.: «М’ята» для людей, які живуть у зоні війни, може стати терапевтичною?

О. М.: Мені складно оцінити. Реакції різні. Те, що глядачі, наприклад, з Києва сприйняли як жорсткий момент — змонтовані під контрабас дірки від куль у парканах, глядачі зі Станиці сприйняли інакше. На обговоренні після показу одна з глядачок говорила: «Зловила себе на тому, що вперше дивлюся на світло, коли бачу ці паркани. І чомусь відчула, які вони мені дорогі». І це, власне, теж про пам’ять. Про унікальний, нехай і болісний, але свій особистий досвід кожного, хто мусив зіткнутися з війною. 

О. С.: У грі слів «м’ята — пам’ятати» про яку саме пам’ять йдеться?

О. М.: Можна запитати у перекладачів. Я та ти, пам’ять — м’ята, я та ти, жити не зловживати, не вживати зло, пам’ятати, я та ти, пам’ять — м’ята, ти. Цей на перший погляд простий віршик було доволі складно перекласти. Перекладачі шукали способи, враховуючи мовні й ментальні особливості.

Пам’ять — це те, що формує майбутнє. Саме досвід дає нам створити й розвинути образ. Пам’ять —  це ж не минуле, вона багатовимірна. Про це можна говорити і в контексті себе, і в контексті країни, і в контексті планети. І ця пам’ять — в тобі, а отже, її неможливо уникнути.

О. С.: Фільм триває 1:18 — за часом цілком повнометражний фільм.

О. М.: Я не мала на меті вийти на такий хронометраж. Процес роботи був для мене абсолютно новим. Я вперше монтувала сама, ні з ким не радилася, нічого не планувала. Просто рухалася інтуїтивно. З ночі в ніч один епізод випливав у наступний, і в наступний. Не було необхідності розмірковувати над структурою, вона так очевидно вибудовувалася сама, що я тільки слухняно підбирала файли. У мене маса папок записаного матеріалу. І при цьому я не губилася, що для мене не характерно, розуміла, який саме файл і з якої папки я хочу виловити наступним. Дивне відчуття. Вперше так працювала і зараз намагаюся відсторонено подивитися на це й усвідомити метод. Я, до речі, є однією з тих, хто має монолог в «м’яті». Це справа рук Наталі Перчишеної, з якою ми їздили і в Крим, і на Луганщину. Я брала тоді багато інтерв’ю. А якось вона запропонувала: «А давай тепер я тебе запишу?» Я сказала ок і вийшло, що це відео увійшло в «м’яту». Цікаво зараз відчувати цю відстань у часі — між собою і тою людиною, яка говорить.

Це матеріал з 2014 по 2021 рік. Птахів, які з’являться там на початку, я знімала цієї зими в Маріуполі на замерзлому морі. А є кадри з 2014-го.

О. С.: Роздуми — не лише про події у 2014-му, а й про те, як нині цей досвід проживається і яким є його слід?

О. М.: Валерій, який говорить в «м’яті» про птахів більше ніж про війну, хоча йому довелося бути в дуже складних ситуаціях, за цей час проілюстрував книгу, яку написала наша знайома й відвідувачка фестивалю, орнітологиня Наталя Атамась.

Ще один мій герой Олег Божко, ландшафтний дизайнер, який мусив переселитися з Алчевська в Київ, за цей час, як і його рослини, вкорінився в Києві, має багато цікавих тематичних замовлень. Мені пощастило, що маю такі хороші історії. Тоді — в 2017му, коли записувала їхні монологи, ми всі були ще в тривозі й пошуку. Не можу сказати, що зараз вони зникли остаточно. Це ж не про перемогу над злом, тривогами-депресіями і т.д., не геппі-енд, взагалі не енд, це про процеси, зміни, нові середовища і про пам’ять.

О. С.: Сьогодні ви працюєте над новим проєктом «Крим. Третій вимір». Це продовження кримської теми з «АртПоле-Крим» у 2011 та «АртПоле-ПроКрим», який у 2014 через анексію відбувся вже в Одесі.

О. М.: І в цьому проєкті я знову поліфункціональний персонаж. У 2011-му, коли «АртПоле» ще активно організовувало фестивалі, а я розробляла для них концепції-сценарії, нам вперше вдалося провести «АртПоле-Крим» у Бахчисараї, біля Східних воріт Чуфут-Кале. Там неймовірно гарний ландшафт, а ще — було цікаве поле для дослідження міжкультурних і міжрелігійних взаємодій. Крім того, ми знали, що в Криму бракує українських подій. В результаті було не тільки унікальне місце, але й унікальна програма, не схожа на жоден інший фестиваль. А оскільки з дитинства люблю Крим, то тішилася як мала, що ми розпочали тут проєкт і буде нагода повертатися. Ще не знала тоді, якими різними можуть бути причини повернення.

В Одесі в 2014 була така напівфестивальна зустріч, що включала трохи тематичного кіна, трохи музики й багато рефлексій, обміну ідеями, дискусій.

Ще під час Майдану ми зрозуміли, що не зможемо провести наше АртПоле таким радісним, велелюдним, потужним, яким робили раніше. Але не хотіли втрачати зв’язок і прийшли до концепції трьох тематичних зустрічей. Одна мала відбутися на сході, інша — на заході, третя — в Криму. В травні ми дійсно змогли провести «АртПоле» у мальовничій садибі Мсциховського під Алчевськом (Луганщина), влітку — традиційно в Унежі (Івано-Франківщина), а ось восени в Бахчисараї це було неможливим. Тоді ми схитрували й зробили АртПоле-ПроКрим під Одесою.

О. С.: Тоді в березні ви почали серію репортажів з Криму для «Української правди»?

О. М.: Так. Я виїжджала в 2014-му, не маючи цієї мети. Просто відчувала тривогу, яка посилилася під кінець зими. А коли вийшла на зв’язок зі своїми бахчисарайськими друзями, зрозуміла, що вона цілком виправдана. Протягом двох тижнів, поки наближався фейковий референдум, я записувала інтерв’ю. І так випадково вийшло, що серед моїх героїв є кримські татари, євреї, чінґене, росіяни, українці, той багатонаціональний Крим, який насправді не був розділений за етнічними питаннями. Зараз я хочу повернутися до тих інтерв’ю.

О. С.: Потім ви ще поверталися до Криму 2015 і 2016 року. І теж готували репортажі.

О. М.: 2016 рік був останнім.

О. С.: До проєкту «Крим. Третій вимір» увійдуть відео, записані під час цих поїздок?

О. М.: І ті, що записую зараз. Змонтую в такий часовий коридор, в якому люди будуть зустрічаються з собою з відстанню в часі в сім років. Вже зараз бачу, що виходить дуже промовисто, і мені не доведеться нічого додавати від себе.

О. С.: Герої будуть ті ж?

О. М.: Так. Дехто (з героїв вже записаних інтерв’ю) виїхав у Київ, дехто — за кордон. Найскладніше, звичайно, з тими, хто в Сімферополі. Думаю,  спробуємо писати в Zoom. Але це завжди пов’язано із певною небезпекою. Тому ще розмірковую над цим. Розмова з тими, з  ким прожила той березень, для мене особисто дуже важлива. Якщо хтось відмовиться говорити й у відповідь матимемо білий шум на екрані, це теж багато про що скаже.

О. С.: Ви сподіваєтеся, що проєкт «Крим. Третій вимір» будуватиме стежки не лише з півостровом, а й з людьми?

О. М.: Так, він перш за все про зв’язки. Зараз прозвучало в запитанні слово «стежка» і я згадала «АртПоле.ПроКрим» — Одесу в 2014-му. На більшість запитань тоді не було відповідей, під час дискусії ми кілька разів заходили в глухі кути. І випадково на перерві я почула розмову між художниками Яремою Стециком з Івано-Франківська і Рустемом Скибіним з Сімферополя. Вони говорили про колір, про орнаменти, про збіги й відмінності. І тоді прояснилося. Стало зрозуміло, що поки не маємо якихось певних сценаріїв і розроблених шляхів повернення, треба прокладати «стежку». Так з’явився наш стріт-арт проєкт. В різних містах України, де є художня спільнота, готова включитися й взаємодіяти з нашим кримським контекстом, ми розробляємо разом ідею, яка у вигляді муралу лишається в місті — таким собі відбитком Криму, але вже з локальними особливостями. Рада, що цього року до нас долучається Івано-Франківськ.

О. С.: Арт-проєктом «Стежка» ви залишили згадки на стінах у Києві, Вінниці та Бердянську. А чому в Чернівцях підтримки для реалізації задуму не знайшли?

О. М.: У Чернівцях не знайшлося активної спільноти та чесної комунікації на цю тему. Ми могли замалювати стіну. І навіть мали на це офіційні погодження. Але «Стежка» не про це, а про взаємодію і про наше спільне середовище існування.

О. С.: Робота, яку створять на стіні у Франківську, теж буде певним посланням з Криму?

О. М.: Сподіваюсь. Важливо ж, що це не заготовка, не штамп, який ми просто набиваємо в різних містах. Це робота з місцевою спільнотою. Наприклад, у Вінниці до нас долучилася художниця Юля Гушул. І її фантастичні істоти й дерева разом з орнаментами Рустема Скибіна утворили прекрасний сад, в якому органічно виникли цитати з оповідань Михайла Коцюбинського. Він, як відомо, любив Крим, писав про нього, а заодно ще й жив у Вінниці прямо навпроти бібліотеки, яка була об’єктом нашої роботи. Цитати обирала я. І захотілося, щоб вони з’явилися не лише українською, але й кримськотатарською З’ясувалося, що переклад існує. Цікаво, що перехожі більше реагували саме на кримськотатарську, на яскраві екзотичні рослини й приховані сенси. Були заінтриговані, зупинялися, ставили запитання. Потім ці цитати з’явилися й українською. І так подільське й кримське якось гармонійно взаємодоповнилися. У Франківську ми теж будемо шукати особистий зв’язок з Кримом через його мешканців.

О. С.: З ким із франківських художників будете співпрацювати?

О. М.: Напевно, з Яремою Стециком. Хто ще долучиться, побачимо.

О. С.: У Вінниці бібліотеку з «кримською стежкою» на фасаді утеплили, не сказавши про це художникам. Нині малюнок взялися відновити. Можливо, якраз завдяки тому, що малюнок не просто нанесли, а  шукали спільне?

О. М.: О, це унікальна історія. Якщо в Чернівцях нема жодного, то в Вінниці буде в два шари. Сподіваюся, що так — без любові не обійшлося. В результаті за чотири роки ми встигли неодноразово перечитати Коцюбинського різними мовами, розмалювати бібліотеку, отримати підтримку спільноти й порадіти. Потім поспостерігати за її «утепленням», після якого всі наші роботи опинилися під шаром штукатурки, й посумувати. Протягом кількох років чути зворушливі відгуки вінничан й жартували у відповідь, що наш розпис, як стародавні фрески, відкриють через кілька століть. І нарешті кілька тижнів тому дізналися, що вже цієї осені вінницька команда має намір, а зараз вже дозвіл і ресурс, відновити «Стежку». Словом, back to the future. Те, з чого ми починали розмову.

О. С.: Якими ще містами цього року пройде «Стежка»?

О. М.: Почнемо прямо на КПВВ Каланчак. Тут ми інкрустуємо в банальну плитку під ногами кілька кахлів Рустема Скибіна з різними орнаментами. Хочеться, щоб люди іноді замислювалися над тим, куди йдуть.

Наступним пунктом стане Херсон. Там працюватимемо з опорами залізничного мосту, під яким проходить одне з найжвавіших шосе. Вже готові ескізи від Саші Марченка — мураліста, який родом з Красноперекопська, але поки живе на території материкової України. Днями він буде в Херсоні, щоб почати роботу. А потім — повз Київ і Вінницю — до Франківська.

О. С.: Які ще складові проєкту «Крим. Третій вимір»?

О. М. Буде інсталяція Рустема Скибіна «Крим.Дім». Будуть дискусії, до яких хочу долучити героїв своїх інтерв’ю, адже серед них історики і психологи, музиканти і художники, військові й цивільні, має бути цікаво й щиро. Буде концерт.

І буде аудіовізуальний проєкт «Ніхто не острів». Готуємо його разом зі SK.EIN — саунд-артистом з Мінська. Над візуальною частиною я працювала кілька тижнів поблизу Каланчака — знімала трави, море, хвилі: патерни, пов’язані із Кримом. Тепер знаю, наскільки різним буває море — за кольором, звуком, інтенсивністю. Те саме і з рослинами — є подібні, але чимало різних на материку й півострові. Неможливо створити Крим на материку, але можливо наблизитися й не втрачати фокус. Ми коли були на КПВВ почалася гроза, а потім проявилася величезна веселка, яка поєднала світлом півострів і материк. Дещо патетично, але ж і документально. Такий величний кадр вийшов. Думаю, що це проявиться і в музиці — близькість і недосяжність, але і тимчасовість цієї недосяжності-неможливості. Перші композиції ми вже створили, але ще плануємо два тижні резиденції поруч з Каланчаком. Ми запросили до співпраці різних музикантів. Рустем Асанов із Сімферополя грає на скрипці, Сурен Восканян грає на дудуку й кларнеті — він із Маріуполя, Мустафа Кизилделі зі Cтамбула — грає на багламі. Сподіваємося, всім нам вдасться незабаром зустрітися Києві та зробити записи, щоб потім використати ці цитати в творі. А якщо у музикантів складеться цікава взаємодія, то можна буде їх почути наприкінці жовтня в Кримському Домі в Києві, де буде проходити «Крим. Третій вимір».

Зараз за нами можна спостерігати (у Facebook — cпільнота «Ніхто не острів», в Instagram — профіль artpole_agency), будемо по трохи викладати композиції.