Стояти за своє

В середмісті Києва пройшла акція мистецького протесту проти сваволі забудовників.

Передісторія така: за адресою Рейтарська, 37 розміщується пам’ятка архітектури – Будинок Київського повітового земства (1913), якому не пощастило мати форму літери “Г”.

Саме на оцю коротшу частину поклав око забудовник – компанія з домовитою назвою “НЕСТ”, що в англійському написанні – Nest – перекладається як “гніздо”, але насправді розшифровується “Нерухомість столиці”.

Київська нерухомість, тим паче в центрі – золоте дно. Принаймні наші забудовники чомусь вирішили досягти повної відповідності сентенції Томаса Джозефа Даннінга про капітал, який заради 300 відсотків прибутку наважиться на будь-який злочин, хоч і під страхом шибениці. Тож будівельна компанія, діставши десь сумнівний папірець, оголосила, що коротка поперечина тієї “Г” нібито є окремим об’єктом, який не має культурної цінності, загнала на двір екскаватор і заходилася зносити будинок, прямо в розпал повномасштабної агресії Росії. Силами громадськості це нахабство вдалося призупинити, але загроза все ще лишається.

Зі свого боку, мистецький актив організував прямо під парканом будівництва зі сторони Ярославового валу імпровізований артмайданчик “Мистецтво проти руйнації”. Там і відбулася акція: мистецтвознавиця, художниця й музикантка Олена Грозовська представила роботу “Гніздо”.

Виглядало це просто й дещо інфернально: встановлене на стілець велике полотно, приблизно метр на метр, на якому в чорно-сірій гамі зображено монструозний гібрид павука і пташеня зозулі, яке виштовхує яйце з гнізда. На  задньому плані – руїна в російському стилі, котру влаштувало “НЕСТ”. Виглядало більш ніж символічно. Молодий чоловік з сурмою пікколо грав фрагменти з Баха й Генделя. Це був інтелігентний і красивий протест.

В певну мить організатори запропонували присутнім розповісти про свої потрактування картини. Я пригадав одне з найбільш моторошних вражень дитинства – сюжет по телебаченню, в якому зозуленя виштовхувало яйце з захопленого ним гнізда. Можливо, коментатор нагнав страху, може, якийсь тригер спрацював у моєму дитячому несвідомому, але досі пам’ятаю ту лису бридку істоту з нічних кошмарів, котра копошиться в чужій оселі, знищуючи інше життя. Власне, в історичних кварталах і Києва, й інших наших міст ще багато отаких форм бізнесової активності, до котрих влучнішої метафори й не припасуєш – і навіть війна їх не стримує.

Та все ж емоційний посмак після цієї акції (яка, до речі, таки зачепила забудовника за живе, судячи з його награного обурення у Фейсбуці) – це, в тому числі, тиха радість.

Радісно від того, що отак зібратися в середмісті, протестувати, виставляти живопис, грати музику – цього не знищити ніякій війні. Так само як жодна навала не скасує нашої жаги справедливості. Бажання стояти  за своє. Захищати свої гнізда. Одне слово, все те, що робить нас громадянками і громадянами.

Олена Грозовська відкоментувала мистецьку акцію протесту так:

“Ця робота не була створена спеціально до цієї події, але отак склалося. І тут, окрім першої асоціації з НЕСТом і, власне, гніздом, є ще інші паралелі. Я цю картину намалювала влітку, коли в мене вперше з’явилась майстерня. Я тоді подумала, що цікаво було б робити великий формат, бо це абсолютно інша моторика і в живописному плані – новий досвід. Мені здається, будь-яка робота, яка твориться зараз в Україні, присвячена нашій ситуації, нашому життю, війні. Цей напівпавук, напівзозуля – він, власне, про Росію.

А те, що ми бачимо зараз тут, за парканом, достатньо широко зараз відбувається в Києві. Це не єдиний і, боюся, не останній випадок руйнування історичної спадщини, архітектурної зокрема. І це якраз те, що роблять росіяни, та ж сама ситуація. Але ми маємо усвідомлювати, що страждає не тільки архітектура. Бо цей шар історичної пам’яті створює спільноту. І його руйнація призводить до руйнації міста як такого. Змінюється ландшафт. Центр Києва потроху стає місцем, де важко жити. Якесь абсолютно інше місто, не пристосоване для життя. Радше таке транзитне, де можна зробити гроші і поїхати кудись, де добре й затишно.

І мені здається, що єдиний шанс щось із цим зробити, продовжуючи метафору яйця — це позбутися шкаралупи наших інформаційних бульбашок, проклюнутися, об’єднатися і дати відсіч. Оці горизонтальні зв’язки між різними громадами, різними спільнотами, які усвідомлюють, наскільки важливі історична пам’ять і архітектура – дуже дієві. Тільки якщо ми будемо разом, якщо спілкуватимемося і допомагатимемо одне одному, у нас буде шанс протистояти великим грошам і сваволі забудовників”.