Діма Левицький. Театр. Вихід у місто

Лекція Діми Левицького «Театр. Вихід у місто» відбулася у вересні 2021 року в межах освітньої програми про театр the black box, яку організовує Jam Factory Art Center за підтримки Українського культурного фонду.

Тема цього сезону the black box – «театр і реальність», а місто, мабуть, як ніщо інше відповідає поняттю «реальність». Я хотів би розпочати з простих речей, які  зрозумів про театр, оскільки довго займав різні позиції в театрі: був драматургом, режисером, і навіть деякий час займався акторською діяльністю. Врешті-решт я прийшов до зовсім інших речей і зараз мені дещо складно ідентифікувати себе. Можливо, найкраще підходить визначення «театральний виробник».

Дуже проста думка, яка зараз набуває для мене важливого значення, стосується того, що в останні приблизно 50 років, з моменту, коли почали виникати гепенінги та перформанси, все більше театральних митців і мисткинь почали вдивлятися не на сцену й те, що на ній відбувається, а дивитися за її межі. Все більше практиків прагнули вийти зі сцени і зійти до глядачів. Можемо згадати багатьох режисерів, які почали звертатися до публіки, якось взаємодіяти з нею, іноді навіть доходило до таких дій як обливання водою, хоча, можливо, це і не найкращий спосіб для діалогу. Одним із способів була також робота з радикальними візуальними формами й акціями, що часто включали використання крові, оголеного тіла, насилля, так, наприклад, діяли Віденські акціоністи.

Фото – Гюнтер Брус “Віденська прогулянка”, 1965

Театральні виробники хотіли налагодити зв’язок із публікою, залучати глядачів і глядачок до різних інтеракцій, їм було недостатньо просто показувати щось на сцені, вони прагнули, щоб глядач відчував буквально шкірою. Більше того, вони закликали публіку разом вийти геть із театру, не хотіли бути присутніми в його стінах. Це бажання доволі симптоматичне і я його поділяю.

Перехід зі сцени до глядачів, до публіки, перманентно відбувається ось уже декілька десятиліть.

Театральні мислителі і люди, які постійно намагаються зрозуміти, що відбувається з театром, помітили, що режисери в минулому, як, на приклад, Станіславський, говорили переважно про акторську гру і те, що відбувається на сцені та дуже мало цікавились тим, що відбувається з публікою. Але в останні, мабуть, років 50 відбувається зміщення фокусу в театрі від виробників і акторів до публіки.

Одна з ідей, яку я хотів би розвинути в цій лекції – це те, що зараз театр відбувається вже не на сцені, а в публічному полі, публічному просторі. Ба більше,  театр може відбуватися лише коли існує публічне поле і саме від публіки залежить, чи станеться театр. Ця, на перший погляд, проста думка стала для мене революційною: театр відбувається не на сцені, а серед публіки, в публічному просторі. Але постає питання – чи маємо ми цей публічний простір і чи можемо його якось відчути або створити? 

Трансформацію театру можна прослідкувати в термінології: декілька років тому в Україні став популярним термін «імерсивний театр», а 10-20 років тому звучали переважно «драматичний» і «постдраматичний театр». Якщо поглянути на сам термін «драматичний театр», то в його центрі перебуває виробник – він працює зі сценою, з текстом. Імерсивний театр відрізняється тим, що тут публіка перебуває всередині театрального продукту, стає його центром, тому що саме з позиції публіки театр визначається як імерсивний. Я не дуже полюбляю це слово, але не буду розпочинати цю дискусію, зрештою, я не теоретик.

Міркування, якими я хочу поділитися, зумовлені моєю практикою впродовж останніх п’яти років. Все почалося в 2016 році у Києві, коли Катерина Міщенко, кураторка Центру візуальної культури, запросила мене взяти участь у виставці під назвою «Візит привидів», яка, серед іншого, торкалася теми антисемітизму у міському просторі. Катерина запропонувала мені зробити щось на вулиці. Мабуть, одна з причин, чому мене досі запрошують на якісь події чи фестивалі – «ти робиш щось на вулиці», мало хто займається такими речами.

Так я почав думати, що саме можна зробити на вулиці. Це було якраз після фестивалю Theatertreffen в Берліні, де я познайомився з Rimini Protokoll – театральною компанією, що використовує різні технології в театрі і однією з перших почала робити аудіопрогулянки. Я взяв участь в їхній аудіопрогулянці «Remote. Mitte» і це мене дуже надихнуло, тому коли Катя запропонувала зробити «щось на вулиці», я вирішив, що це буде аудіопрогулянка. Спільно з художником, перформером і кінорежисером Пьотром Армяновським ми створили проєкт «Справа Менделя Бейліса» на основі історії, що відбувалася в Києві в 1911-1913 роках. Почавши роботу над створенням аудіопрогулянки, ні я, ні Пьотр не знали, як називати те, що ми робимо, адже термінології, яка би описувала цю практику, в Україні не було, також ми не розуміли, яким чином розповідати про цей продукт, як його презентувати. 

Але аудіопрогулянка відбулась, а після неї ми створили «Майдан. Прогулянку». Вона втілювалася на Майдані Незалежності в Києві, основою для цієї історії стали свідчення однієї зі студенток Києво-Могилянської академії, яка розповідала про ніч 11 грудня 2013 року і те, як захищала Майдан від Беркуту. У цій аудіопрогулянці слухачі й слухачки йшли її маршрутами тієї ночі. Потім ми провели цю прогулянку у Варшаві у 2017 році, включивши в неї контекст протестного руху проти заборони абортів у Польщі, що розпочався в той час. 

Фото – Аудіопрогулянка «Майдан. Прогулянка», Варшава

Саме тоді з’явилися питання про можливість масштабувати або мультиплікувати аудіопрогулянки і водночас виникли проблеми з ідентичністю. Для того, аби рухатися далі, важливо було розуміти, чим ти займаєшся і що є твоїм продуктом? Що таке аудіопрогулянка: екскурсія чи різновид мистецтва? Якщо це екскурсія, тоді все значно простіше – йди з нею до екскурсоводів. Якщо театральний продукт, то який? 

Після декількох років роботи з аудіопрогулянками я почав помічати деякі речі, пов’язані з містом, і зрозумів, що насправді я не дуже вдивлявся в саме місто. Ми радше створювали якусь історію і кидали її в місто, використовуючи аудіо, музику і акторський голос, але ми мало думали про саме місто, просто втілювали в ньому історію, яка нас цікавила. Та раз за разом, коли ми проводили прогулянки, місто змінювалося, на приклад, прогулянка «Справа Менделя Бейліса» проходила на Подолі, ми підходили до Контрактової площі й там, з огляду на наратив, просили глядачів підняти праву руку, а потім ліву. Люди піднімали праву, ліву руку і продавці мафів, які там перебували – вони нас уже запам’ятали – разом із нами піднімали руки. Вони не знали, хто ми – група людей із навушниками приходять на площу й здіймають руки, – але взаємодіяли з нами, місто якимось чином розмовляло. Потім продавців не стало, після реконструкції Контрактової площі вони зникли, зник будинок, що був пов’язаний з історією. І я помітив, що місто ніби сигналізує: «подивися, що зі мною відбувається, перестань розмовляти з цією історією». Одного разу ми зробили проєкт не в міському просторі, а в сільській місцевості. Нам запропонували зробити аудіопрогулянку в селі Кибинці, де жив батько Гоголя. Ми її зробили і я зрозумів, що це абсолютно інша річ – гуляти селом, полем, по землі в навушниках, це абсолютно інший матеріал, інша фактура, ніж у міському просторі, інші коди, інший тип роботи. 

Три роки, з 2016 до 2019, минули в такій незрозумілій мистецькій ідентичності. Мене запитували: «що ти робиш?». Я лаконічно відповідав – аудіопрогулянки. Дуже складно було пояснити, що ж це таке, адже для мене самого було незрозуміло: я займаюся театром, чи чимось іншим?

Потім мене запросили у Варшаву прочитати курс для студентів і студенток факультету Artes Liberales Варшавського університету про те, чим я займаюся. Тут я й замислився над суттю своєї роботи. Я розробив курс City as a stage [Місто як сцена], опрацьовував тексти різних мислителів і мислительок, які допомагали мені означити те, чим я займаюся. Я побачив у них ідеї, про які сам міркував, але не розумів, у яких термінах і в яких словах це можна передати, а виявилося, що до мене це вже зробили абсолютно довершено.

Серед інших, я відкрив для себе працю Джейн Джейкобс «Смерть і життя великих американських міст», у якій авторка аналізує що зараз відбувається з містами. Хоча вона досліджує абсолютно інший контекст, який не можна просто перекласти на українські реалії, але тут є декілька цікавих і важливих ідей про місто. Наприклад, Джейкобс пише про citizen science [знання містян] – це концепція, яка передбачає, що всі ми є експертами і експертками міста з огляду на наш досвід. Ми багато знаємо про місто, в якому живемо: де найсмачніша кава, на який тролейбус краще сісти, щоб найшвидше доїхати кудись, де купити найкращі продукти, тощо. 

Ще одна цікава особливість міста, яку відзначає Джейкобс, – очі на вулиці. Авторка розмірковує, що безпеку на вулицях міста гарантує не поліція, а самі містянами, які спостерігають за тим, що відбувається, коли гуляють вулицями чи парками, ходять по продукти на базар, сидять на лавочках, тощо. Поки люди перебувають на вулицях, це місце можна вважати безпечним, адже очі помічають усе. Зазвичай небезпечними є саме порожні вулиці.

Я почав переосмислювати, чому люди взагалі дивляться на те, що відбувається на вулицях, чому можуть годинами сидіти в парках, на лавочках і просто дивитися. На що вони дивляться і що бачать?

Про це писав німецький філософ та історик культури Вальтер Беньямін у своїх текстах про Бодлера. Він звертає увагу на фігуру фланера, яку зустрічає в творчості поета. У XIX ст. Наполеон вирішив, що Париж має стати віддзеркаленням сили та величі імперії та запросив містобудівника барона Османа перебудувати столицю. Квартали старого Парижа перетворили на широкі бульвари, що демонструють владу і силу Французької імперії. І тут з’явилися фланери — люди, які є непричетними до цієї пишноти. Це могли бути бідні поети, як Бодлер, і взагалі не корелюватися з цією імперією, але вони почали просто гуляти по цьому образу міста, бачити бульвари, роздивлятися вітрини. Для когось це був предмет цікавості чи просто «гастрономія» для очей, а хтось таким чином насолоджувався спостереженням за міським життям. Я почав розмірковувати над фігурою фланера, приміряти її на себе, адже я також гуляю, подорожую містом. Яким чином цей образ можна використати? 

Поворотною для мене стала ідея Ханни Аренд, що існує публічний і приватний простір. Арендт аналізувала це на прикладі давньогрецьких полісів, де саме в публічному просторі люди могли проявляти свою індивідуальність. І я подумав, що публічний простір не завжди може бути відкритим і безпечним, наприклад, у Білорусі, де проявляти себе справжнього/справжню у публічному просторі небезпечно. Після численних проведених прогулянок я усвідомив, що Київ є досить вільним порівняно з іншими містами і країнами. На приклад, Пьотр Армяновський придумав, що ми будемо транслювати наше аудіо через FM-хвилю: є вільні FM-хвилі і ти просто захоплюєш якусь, як партизан, і транслюєш через неї аудіоряд усім, хто перебуває в радіусі 100 метрів. Мабуть, у Польщі або Німеччині не можна було б так просто захопити FM-хвилю і транслювати що завгодно. Навіть те, що 20 людей у навушниках групою гуляють містом — може, й не підозріла річ, але це привертає увагу. Якщо ти хочеш організувати таке в поліцейській державі, то без ліцензій буде нелегко.

Розмірковуючи над тим, як ці ідеї можна використати в роботі, я також повернувся до питання, чим, власне, є аудіопрогулянка, яка відбувається в публічному просторі міста, чи це театр? Нещодавно я відзначив, що театр працює з невидимим і побудований на спогляданні невидимого, на відміну від кінематографа, що працює якраз із видимим і показує публіці щось візуальне.

У театрі впродовж останніх 50-ти років ми радше говоримо не про виставу, а про театральну ситуацію, яка може відбутися не лише на сцені, а й у місті чи в будь-якому іншому просторі.

Я почав зауважувати, де ми отримуємо театральний досвід у місті, і мені здається, що таким місцем є кав’ярні. Часто люди приходять у кав’ярню не для того, щоб випити каву, а щоби подивитися на людей, поспілкуватися з кимось, або ж побути з собою. Більшість класних, затишних кав’ярень мають великі вітрини, які наче промовляють: «тут ти можеш дивитися на вулиці». І найкращі місця у кав’ярні — це місця біля вікна, ти просто сидиш за кавою і дивишся на вулицю, на людей, які кудись йдуть чи повертаються звідкись. Також цікава локація для спостережень – ринок. Одна з прогулянок, яку я зробив у 2019 р., відбувалася на Лук’янівському ринку в Києві. Вона називалася «У Лариси», тому що в цієї продавчині були найсмачніші помідори й кабачки. Лариса, фактично, була акторкою в цій аудіопрогулянці, тому що активно вступала в комунікацію з відвідувачами і могла розповісти, де саме на ринку варто купувати найкращі продукти. Ринки, як і кав’ярні, перетворюються на місця споглядання, де ти перебуваєш не так через свою конкретну ціль: випити кави чи купити продуктів (хоча, безумовно через це також), як для того, щоби побачити людей. Так я відкрив, що досвід споглядання, який я пропоную під час аудіопрогулянок, можна назвати театральним, і загалом, те, що ми робимо для глядачів – створюємо ситуацію споглядання. 

Розмірковуючи, як я можу використати ці знання та ідеї, я вирішив, що хочу робити історії не через розказані тексти, а через місто, брати тему й говорити про неї через місто, тому що в міському просторі присутні всі можливі теми. Якщо говорити про методологію створення аудіопрогулянки, то це відбувається приблизно так: ти приходиш у міський простір і шукаєш маршрут, визначаєш точки, де він має починатись і закінчуватись. Цей маршрут проходиш декілька днів або тижнів, просто раз за разом ходиш одним і тим же маршрутом, споглядаєш за тим, що відбувається у міському просторі, як фланер, що безцільно тиняється вулицями, спостерігаючи життя міста. Конкретніше покажу, як це відбувається, на прикладі прогулянки, яку я зараз роблю для літературно-перекладацького фестивалю Translatorium у Хмельницькому. Мені запропонували працювати з темою «простір перекладу» і я обрав основним фокусом прогулянки написи і вивіски. Прогулянка називається «Світ донатс», вона починається біля однойменного магазинчика.

Одним із пунктів прогулянки є легендарний магазин продуктів «Рукавичка» [з моменту прочитання лекції магазин закрили – ред.]. Він не вирізняється з-поміж інших продуктових магазинів, але людям сподобалася кава, яку там продають, і його розміщення дуже вдале. Для зручного пиття кави, сидячи на високому бордюрі біля магазину, хтось із місцевих поклав там дерев’яні дошки. А на стіні намалювали пейзаж міста і повісили напис «Я люблю Хмельницький».

Це дуже вітальне місце, де люди люблять перебувати, мені шкода, що міська влада досі цього не зрозуміла і не організувала тут комфортний публічний простір. Сподіваюся, що наша аудіопрогулянка допоможе звернути увагу на це. 

Також я помітив кнопку виклику допомоги на стіні аптеки. У Хмельницькому більшість входів в аптеки й магазини мають високі сходи, на які не може піднятися людина у візку, тому власники аптек зобов’язані встановлювати таку кнопку виклику. Але, як видно на фото, вона дуже пошкоджена і є тут лише для формального дотримання вимоги.

Або ж такий факт: раніше Хмельницький мав назву Проскурів і в ньму мешкало багато євреїв. У місті було 8 синагог, але після погромів та війни не залишилося жодної, і лише в 2009 році відкрили одну синагогу, але в будівлі дитячої спортивної школи. Цю будівлю досі ділять синагога і спортивна школа. Я б не оцінював це однозначно негативно, це може бути цікавий кейс добросусідських відносин, чому б і ні. 

На деякі парадоксальні речі ми ніколи не звертаємо увагу, на приклад, таке вікно в прибудові, на рівні четвертого поверху. Не зрозуміло, куди воно веде, там постійно темно і вікно не відкривається. Якщо звернути на це увагу – уява починає працювати і ми  додумуємо історію, адже хтось зробив вікно у цій глухій стіні, на ньому є фіранки і навіть вазон. 

На вулиці Грушевського є будинок із червоними дверима, побудований ще за радянських часів. На ньому вивіска з написом «Десяті роковини, жовтень». 

Вже багато років головний вхід будинку зачинений, хоч ти помічаєш це не одразу. Але чому вони зачинені? Звичайно, у внутрішньому дворі є вхід, через який заходять мешканці і мешканки цього будинку. Але чому саме таким чином? Це теж стає предметом роздумів. Ти помічаєш багато різних нових деталей, які працюють із твоєю уявою і ти бачиш невидиме. Коли стоїш навпроти цих дверей, що ти бачиш у цей момент? Ти розумієш, що цей будинок — один із перших радянських будинків у місті, він був таким собі прапором нової реальності, а зараз перебуває в такому занедбаному стані. Як це з тобою працює? І чи можемо ми назвати це театральним досвідом, коли ти не бачиш перед собою актора, а стоїш перед дверима, маєш певні культурні коди, наратив у навушниках і просто дивишся на червоні двері? Я вважаю, що з тобою в цей момент відбувається театральна ситуація. Вочевидь, ти прийшов сюди з групою, перед прогулянкою дізнався певний контекст і, найімовірніше, ти побачиш щось інше, ніж просто червоні двері. Тобі відкриваються неочевидні, або парадоксальні речі у, здавалося б, знайомому просторі – так із нами розмовляє місто.