Це був 2023

У наших месенджерах багато обірваних діалогів. Мовчання, з яким нічого неможливо зробити – ні перервати, ні заперечити.

Мама каже: “Знаєш, що мене тривожить? Не гуркіт ракет і шахедів щоночі, а те, що наші діти в поїздах на Перемишль не плачуть. А собаки в нашому місті чемно переходять дорогу на зелене світло разом з людьми”.

З того самого лютого я купила мамі три красиві нічні сорочки. Як і всі українки, лягаючи спати, мама дбає про те, як її знайдуть в разі чого.

Я також дізналася, що одних службових собак тренують для пошуку живих, а інших – для пошуку мертвих. Буває, що деякі собаки універсальні.

Для тата я купую цибулини квітів, тато шукає все нові сорти винограду. Це єдиний наш спосіб думати про завтра.

Навколо відчутно чужий досвід, який тягнеться за власниками, ніби мішки мокрого піску. У Тараса Григоровича в кожному місті свої мішки, у мешканців – свої. Розказані історії з цього досвіду – лише обережне наближення до того, чим є чорний вир, який втягує в себе дедалі більше територій і життів. Багато виснаження і терпкого розуміння, що все це надовго. І в голові крутиться дитяче питання: а надовго – це скільки? А завтра – це далеко?

Знаючи, як працюють алгоритми інстаграму, я навмисно частіше дивлюся відео про реабілітацію воїнів. Не хочу відводити погляд, не хочу, щоб ця частина життя лишилася “соціалкою” в медіа. Хочу розуміти, що  насправді означає “повернутися живим”. Уже за місяць уся моя стрічка була в тренуваннях незламних людей. Перші кроки на нових протезах, падіння, похід на вершину гори на милицях, перші пробіжки, знову падіння. Там є завжди усміхнена жінка Юлія, у неї троє маленьких синів і половина чоловіка. Вони щасливі разом. Маючи одну руку й одну ногу, чоловік тренується, заново вчиться керувати авто й плете тактичні браслети для побратимів. Це велика людина, більша за багатьох.

Але є й стидна для мене річ. Я більше не підписуюся на нові екаунти незнайомих військових і медиків. Один припинив публікувати записи в липні, інший у вересні. 

Інколи я зазираю в пітьму, отримую помилкові імейли з Росії. Одного разу мені прийшло підтвердження про купівлю парфумів. Товар замовили й оплатили з невеликого містечка Ніжегородської області. У нас із адресаткою схожі імена, тож я з цікавості легко знайшла її сторінку в соціальних мережах і дізналася, що це молода жінка з кулінарною освітою, любить фотографуватися з подружками, вони пишуть одне до одної “моя карамелечка”.

Я зовсім забула про цю історію. Але після лютого прийшло повідомлення, що та сама жінка купила крем для обличчя і зволожуючі патчі під очі. Можливо, вона знімає стрес у такий спосіб – дізналася про війну, не знаходить собі місця, компульсивні покупки? Може, злякалася, що припиниться імпорт якісної косметики? Листів ставало дедалі більше. Жінка жадібно купувала одяг, рушники й шампуні, живильні маски для обличчя. Мені стало цікаво, що ж змінилося в її житті. З фотографій зник її коханий – очевидно, пішов убивати українців, як її рідний брат, на знімках у формі. І, очевидно, збільшилися виплати. Одне з останніх замовлень цієї жінки було для дитини – спортивний костюмчик кольору хакі «защитник Родины» для трирічного хлопчика.

А потім на їхньому обласному сайті я побачила конкурс дитячого малюнка. Одна з робіт хлопчика Артьома називалася “Наступление”. На ньому через якесь село бігли російські солдати зі зброєю, сунули танки, по небу летіли літаки – все це неслося в одному напрямку. Мій погляд зачепило те, що бомби з літаків падали на дахи білих будиночків, які залишалися позаду солдатів. Дитяча щирість. 

Містечко, в якому живе та жінка, – це російська провінція, де щодня по дев’ять годин немає світла, в новинах оголошення про відкриття в школі нової меморіальної дошки “герою СВО”, між тим – новини про святкову новорічну ялинку. Звичайній родині з містечка Бор дуже треба простого російського щастя – убивати українців і трошки шопінгу.  

Наша війна стала роботою багатьох, вона не цікавиться ні кведами, ні досвідом, її влаштовують усі – викладачі, фермери, письменниці, власники заправок. Як писав товариш, який зараз проходить службу, “поки ви вдома, краще купіть берці і починайте їх розношувати по кілька годин. Потім не буде часу”.

Невпинно ширяться військові цвинтарі – жовто-блакитні мовчазні міста. З іншого кінця країни розповзаються міста випалені, чорні. 

Мовчанка огортає іноземних глядачів у залах кінофестивалів. У заціпенінні вони сидять після перегляду українського документального фільму, не розуміючи, як така реальність взагалі можлива. Це занадто. Українці живуть у ній щодня без вибору. Символічні хвилини мовчання на культурних заходах, де вшановують пам’ять загиблих на війні письменників чи журналістів, – здається, цього вже дуже замало. Потрібні години тиші, так багато стає втрачених голосів.

Хоча все ж, здається, найпопулярніша фраза цього року – “Та заваліть нарешті свої п..здаки”. Вона пасує абсолютно всім.

Іноземні репортери все ще дивуються, як уперто українці продовжують вести нормальний спосіб життя – п’ють ранкову, найкращу в Європі каву, відкривають виставки, нові книгарні, ходять на прем’єри, і всюди  переповнені зали. Втім, якщо уважно придивитися, можна помітити очі, червоні від сліз і постійної депривації сну. Якщо не знати щоденних змагань людини за нормальність, то можна написати критичний репортаж з України – якими лякаюче невибагливими стали потреби українців, якщо найкращим подарунком для них є підпис на снаряді з побажанням смерті росіянам. В українців навіть різдвяні ялинки з відстріляних снарядів. Хіба це все ще люди культури?.. 

Щоби мовчання не ставало лише особистим болем людини, щоби досвід проживання війни став більш зрозумілим світу, все ще потрібні слова і тексти. Вони не мусять викликати жалість чи недоречне відчуття провини в читачів – вони ведуть шляхом, яким денно проходить людина у найважчих обставинах.

Що цінне сьогодні? Напевно, відчуття несамотності, непокинутості. Можливість озвучити питання, якого боїшся. “Надовго – це скільки?”. Найчастіше ми пригнічені різницею досвідів, тим, що немає куди й кому нести весь огром болю й несправедливості.

Жінки, які лишилися в Україні. Жінки, які повертаються. Жінки, які все ще за кордоном. Кожна з них має рацію, коли запитує: “Та що ви знаєте про моє життя?”

Подолати прірву, сплести сітку з живих розмов і текстів між світами миру й війни, війни і війни – мабуть, десь для цього пишуть репортажі, роблять нову виставу чи фільм.

Є чого повчитися одне в одного, і, поки є можливість, “порозношувати” черевики чужого досвіду. І поки світиться зелений вогник у месенджері.

Тато підрізав і обгорнув виноград біля дому, цибулини ірисів уже причаїлися й ждуть, зовсім скоро знову буде життя. А десь, безумовно й безумно, наші сусіди вирощують нові “кинджали”.

Опубліковано за фінансової підтримки  Фонду польсько-німецької співпраці.