Валентина Хархун: “Американський музей – це радше система запитань, аніж система відповідей”

Докторка філологічних наук та професорка Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Валентина Хархун 4 роки мешкає у США. Двічі ставала стипендіаткою Програми Фулбрайта і стажувалася у Пенсильванському та Колумбійському університетах. Наукові інтереси Валентини – на перетині літератури та ідеології, а останнім часом вона прицільно працює з темою радянського минулого та його осмислення. Із науковицею ми говорили про плагіат як наскрізну хворобу української науки та критичне мислення як ознаку остаточного прощання із радянським минулим.

Катерина Кисельова: Рік пандемії та локдаунів підштовхнув українську освіту до онлайн-формату. Мешкаючи у США та викладаючи у Ніжинському університеті, ви певно вже давно звикли до віддаленої роботи зі студентами. Що, на вашу думку, є найбільшим викликом дистанційного навчання?

Валентина Хархун: Справді, я мала справу з дистанційним навчанням протягом трьох років до початку пандемії, тому для мене перехід у цю віртуальну реальність не був настільки травматичним, як для багатьох моїх колег. Я  хотіла би зазначити, що в дистанційному навчанні, окрім інших чинників, багато важить авдиторія, з якою ти працюєш. Я спілкуюся переважно з аспірантами: це завжди розмова сам на сам, чи наживо, чи віртуально. Звісно, аспіранти більше мотивовані, ніж, скажімо, студенти бакалаврату, яких набагато важче «зібрати» в умовну авдиторію. Тому оцінюючи потенціал дистанційної освіти в Україні, я б сказала так: в умовах пандемії це спрацьовує як більш-менш продуктивний замінник стаціонарному навчанню. Формально передача/отримання знання відбувається, але це не завжди навчання, яке передбачає відповідну «атмосферу», перебування серед інших, вчування в сказане й емоційну реакцію. Особливо це стосується  гуманітарної  царини, де викладач  – це передусім диригент, котрий мусить чути/відчувати кожного й групу як спільноту, реагувати на її потреби. Дуже важливо бачити живу реакцію авдиторії, у віртуальному спілкуванні цього дуже бракує. Якщо заглядати в майбутнє, то мене турбують перспективи збільшення ваги такої форми навчання в Україні. Дистанційна освіта має багато переваг, вона чудово зарекомендувала себе в західному світі, але я остерігаюся того, що в Україні це може працювати на профанацію освіти. 

К. К.: Чи погодитесь, що мотивація – слабке місце дистанційного навчання, причому і для студентів, і для викладачів?

В. Х.: Безперечно. Якраз дистанційне навчання загострило проблему мотивації, яку я метафорично назвала би проблемою «чорного екрану»: з різних причин студенти не вмикають відеокамери протягом заняття, тож викладачеві доводиться говорити з набором чорних віконець. Тобто за браком мотивації студенти просто «відсиджують» за чорним екраном, що, безумовно, знижує мотивацію викладача, змушеного говорити ніби в прірву, а тому сенс навчання підважується, бо воно перетворюється на «процес» і «процедуру». Якщо узагальнювати проблему, то за 25 років викладацької праці я добре усвідомила: вироблення ґрунтовної  мотивації до навчання, чи радше сказати, до пізнання і себе , і світу – найважливіша місія викладача. Легше поділитися знаннями, аніж мотивувати, тому я палка прихильниця твердження про те, що справжній учитель – той, хто надихає й мотивує. З досвіду знаю, що намагання спонукати студентів, приміром, до наукової роботи, і компенсувати брак їхньої мотивації своїм баченням перспективи їхнього особистісного розвитку не спрацьовує: неспроможність чи небажання бачити горизонт і постійно його «розширювати» зазвичай не сприяє ні навчанню, ні особистісному становленню. 

К. К.: А як мотивовані американські викладачі й студенти?

В. Х.: Я мала можливість дізнатися, як працює «мотиваційний  пакет» у західній академії, протягом  двох фулбрайтівських стажувань у США  в Пенсільванському та Колумбійському університетах. Окрім виконання своїх наукових проектів, я прагнула дізнатися, як працює університет, або радше – як моделюються ролі викладача й студента. Я  попросилася до своїх колег-викладачів на їхні курси, де займалася як звичайна студентка. Мотивація викладачів та студентів – перше, що я зауважила, коли сіла в студентську авдиторію. Викладач дбає про свою кваліфікацію, репутацію та рейтинг, бо це впливає на можливості працевлаштування, умови контракту і загалом на розвиток кар‘єри. Прикметно, що багато університетів вимагають студентські оцінки викладача, який подає документи на конкурс із працевлаштування. Натомість студент мотивований отримати якісні освітні послуги. Узагалі значення цієї «комерційної» фрази, яка часто повторюється в українському вжитку, мені відкрилося саме в США, де зазвичай здобуття якісної освіти коштує дорого, або дуже дорого, як, приміром, у Колумбійському університеті. Тому студенти дуже мотивовані отримати якісні знання, за які заплачено. Я хочу підкреслити: саме знання, а не диплом, як це часто трапляється в Україні. Окрім того, американський студент має більше впевненості, що якісні знання, отримані в престижному університеті, уможливлять перспективне працевлаштування. Для них укладання коштів у якісну освіту – це інвестування в майбутнє. Ця проста й ефективна формула  часто не спрацьовує в українському контексті, якщо зважати на статистику, котра показує тривожні цифри непрацевлаштування й  виїзду за кордон.

К. К.: Ви вже чотири роки мешкаєте в Штатах, але й часто буваєте в Україні. Як змінювалася ваша оптика в сприйнятті України і, можливо, самої себе? І як Україна трансформувалася за цей час?

В. Х.: На постійне проживання я переїхала чотири роки тому, але раніше я стажувалася в США чотири рази за різними програмами й загалом прожила в цій країні приблизно два роки.  Тому моя оптика бачення України з дистанції склалася давно й має певну історію.  «Налаштування»  цієї оптики відбулося в 2005 році під час мого десятимісячного стажування в Пенсільванському  університеті. Я приїхала туди тридцятидвохрічною доценткою,  можна сказати, сформованою особистістю з певним світоглядом і цінностями, але головне, як мені тоді гадалося, – з уявленнями про світ і своє місце в ньому. Проте довготривале стажування, проживання в мультикультурному середовищі, спілкування з колегами з різних країн і багато ознайомчих подорожей в США відкрили для мене не просто Америку, як можна було сподіватися, вони відкрили мене саму й точніше означили, ким я є: українкою, українською професоркою та членом української спільноти. Метафорично кажучи, ці слова «обросли» повнокровним значенням.

Момент цього означення відбувався переважно тоді, коли я готувалася до різних інтелектуальних і культурно-освітніх подій, пов’язаних з Україною, і шукала способів «культури перекладу»: оповіді про свою країну, її культуру і свої наукові зацікавлення, які були б цікаві й пізнавальні для іноземців. Це так, ніби шукаєш у фотокамері фокус – і він стає дедалі чіткішим, аж допоки ти бачиш саму себе як частину від цілого. Звідтоді я зрозуміла, що значить належати до певної культури та її репрезентувати.  Як і відчула те, що це назавжди зі мною, де б я не жила.

Тимчасові опції бачення України здалеку, а потім зблизька, коли до неї повертаєшся, завжди породжували  в мене бажання щось удосконалювати, принаймні на науковому чи викладацькому рівні, тобто впроваджувати той досвід, який я здобувала в закордонних стажуваннях. Так народжувалися мої книжки, упроваджувалися нові навчальні курси та створювалися наукові лабораторії. Останній переїзд докорінно змінив і опцію, і можливі перспективи. Хтось точно описав цю ситуацію, як сидіння на двох стільцях: коли ти фізично далеко і це, напевно, надовго, але належиш своїй культурі і своїй країні.  Можна сказати, що я зараз у пошуку узгодження цих опцій і перспектив.

К. К.: З Вашого погляду, як Україна трансформувалася за цей час, із перспективи останніх 4-5 років?

В. Х.: Упадають в око інституційні реформи, точніше, форми управління культурою. Передусім мені йдеться про Український культурний фонд, робота якого, можливо, і не бездоганна, але проте поява цієї інституції – дуже важливий етап у виробленні прозорих механізмів регулювання культурними проєктами. Я бачу, якими мотивованими стали мої українські колеги й друзі, як вони навчилися готувати й реалізовувати культурні проєкти. Окрім управління фінансами в царині культури, діяльність Українського культурного фонду актуалізувала важливість репутації, експертизи  й відкритої конкуренції як важливих чинників  в регулюванні культурою. Так само знаковою стала поява Українського інституту, головної державної інституції, покликаної впроваджувати культурну дипломатію, формувати образ України для світу. Роль подібної інституції важко переоцінити, бо в часи інформаційних воєн, які стали звичною справою у світовій політиці,  дуже важливо закорінювати позитивний, інформаційно потужний образ країни. Це першорядна, дуже важлива справа, і я дуже сподіваюся на появу філіалу інституції в Сполучених Штатах, де я могла б долучитися до її роботи. Також для мене як для філолога дуже важливою стала робота Українського інституту книги, який, окрім іншого, активно підтримує переклад українських авторів іноземною мовою.

К. К.: Якщо узагальнити, то це про тяглість, послідовність і про інституційні зміни в країні. А якщо говорити про наукову гуманітарну сферу – як вона виглядає?

В. Х.: Наукова гуманітарна сфера, незважаючи на безперевні реформування, перебуває в системній кризі, яка, на мою думку поглиблюється. Парадоксально те, що чим більше реформ, які, здавалося б, мусили переструктуровувати царину, тим глибшає криза. Однією з причин, на мою думку, є те, що ми реформуємо радянську систему, впроваджуючи західні норми. А радянська система управління наукою, яка мала свою ідеологічну вертикаль і чітку  структурованість, після «косметичних»  реформ докорінно не змінюється. Як приклад, українська академія наук, яка протягом останніх років була об’єктом багатьох дискусій, але не зазнала концептуальних змін.

Інший приклад – кількаразове впровадження нових вимог для захисту дисертацій, які покликані унеможливити недоброчесні дослідження. Насправді, як показує практика, дехто «призвичаюється» до змінних вимог і вчиться їх успішно оминати. Виявляється, що справа не в науці, а в майстерності відповідати певним стандартам, що безумовно, профанує науку як таку.  Ще один приклад – це співіснування/ співпраця гуманітарної та технічної  наукових царин. Ця проблема оприявнилася протягом дискусій над нормативними документами Національного  фонду досліджень України, коли з’ясувалося, що  вимоги до проектів із технічних дисциплін були скопійовані для гуманітарних дисциплін, які засадничо мають іншу інституційну підтримку й обмеженіші можливості для оприлюднення наукових досліджень у журналах, індексованих у міжнародних наукометричних базах. 

К. К.: А якщо говорити про наукову гуманітарну сферу і плагіат? Здається, тут ми маємо тяглість іншого ґатунку, бо далі тривають історії з плагіатом науковців.

В. Х.: Якщо ми говоримо про системну кризу в гуманітаристиці й науці загалом, то тема плагіату буде магістральною. Тут треба відзначити дві взаємозалежні тенденції. Освітяни й науковці нарешті почали відверто говорити про випадки плагіату, з’явилися групи зацікавлених освітян, журналістів, які виявляють випадки наукової недоброчесності й оприлюднюють їх. Це дуже важливий початок, який вказує на назрілу потребу «внутрішньої» ревізії, а саме очищення наукового простору від плагіату, який вбиває сутність науки, а отже, з нею несумісний. Моніторинг та його обговорення оприявнив катастрофічні результати: плагіатом «заражена» вся система науки й освіти, починаючи від міністра освіти й закінчуючи студентом першого курсу.

Ба більше, батьки почали свідчити, що система, названа «копіпейст», інакше кажучи, «запозичив і привласнив», починає працювати з дитячого садка, тобто прищеплюється як звична практика. Звідси інша тенденція – неопірність суспільства й толерування плагіату, що розростається до цілих кампаній у підтримку плагіаторів. Зазвичай обговорення плагіатних випадків переводиться в інший контекст, особистісний, як випад проти того чи іншого науковця, котрий «оступився» і взагалі «не зробив нічого поганого». Щоб зрозуміти глибину проблеми, я дозволю собі таке порівняння. Коли ми обговорюємо плагіат, звичайні американці, які не представляють американську академію, скажуть: а який предмет обговорення? Плагіат – це крадіжка. Така загальна настанова американського суспільства, не тільки наукового середовища, тому випадки плагіату поодинокі, зазвичай вони означають утрату будь-якої можливості працювати в університетах. Якщо ми прагнемо впровадити західні стандарти, про які повсякчас говориться, то мусимо передусім викорінити явний і прихований плагіат (переписані чужі думки), а також прищеплювати толерування й захист інтелектуальної власності, починаючи з молодшого шкільного віку. Без цього жодні інституційні зміни не дадуть бажаного результату в реформуванні освіти й науки.

К. К: Зараз ви працюєте над книжкою “Multi-faceted memory”. Про що вона? Про яку ознаку пам’яті тут ідеться?

В. Х.:  Українською назва книжки звучить як «багатолика пам’ять» – це базова метафора, яка позначає багаторівневість і різнорідність нашої пам’яті про радянське минуле.  Головне завдання цієї книжки – дослідити, як в українських музеях експонується радянська доба, хто «ініціює» та «створює» те чи інше бачення минулого, як сконструйований  наратив взаємодіє з відвідувачами музеїв і як зрештою впливає на наше розуміння колективного минулого. Я досліджую три основні «наративні шаблони». Віктимність в осмисленні радянської доби вивчаю на прикладі музеїв окупації, меморіалів жертвам репресій, музеїв Голодомору, а також  на прикладі музеїв, які експонують пізньорадянську травму (Чорнобиль, Афганська війна) і проблематизують співвідношення «жертва – героїзм». В аналізі  музеїв опору (музеї визвольної боротьби та героїв ОУН-УПА), переважна більшість яких локалізована в Галичині, вирізняю героїчний опозиційний наратив. Зрештою, з’ясовую, як поп-музеї комунізму, представляючи аматорські варіанти рецепції радянської доби, формують наратив  меланхолії.  Як ці наративи співіснують в одному культурному просторі? Чи вони конфліктують чи взаємодоповнюють один одного? Чи вони працюють на «війну пам’ятей» чи на утвердження поліморфного бачення минулого? Як, зрештою, ці наративи впливають на наше розуміння сьогодення й сучасних соціополітичних та культурних викликів. Ось це коло питань я планую осмислити у своїй книжці.  

К. К.: Чи сприяє політика декомунізації в такому вигляді, як це є в Україні, зрощенню різноманітного, різногранного і критичного погляду на непросте минуле?

В. Х.: Говорячи про декомунізацію, її процесуальність і результати, ми мусимо враховувати два принципові моменти. Перший – декомунізація, тобто очищення простору від радянської символіки, відбулася у нас запізно. Це особливо помітно, якщо порівнювати з іншими країнами Центрально-Східної Європи, які очистили свої публічні простори від радянської матеріальної спадщини, передусім пам’ятників і пам’ятних знаків, ще на початку 1990-х років. Демонтаж пам’ятників Леніну почався в Західній Україні також на початку 90-х, але це явище не стало загальноукраїнським. Кілька мап ленінопаду чітко показують, що до Євромайдану центральна і східна частини України були  «перенаселені» пам’ятниками Леніну, які стали звичною частиною нашого повсякденного життя майже на 25 років після розпаду Радянського Союзу. Зважаючи на чимало чинників, на початку 1990-х ми не скористалися дуже важливим в екзистенційному сенсі моментом: символічним «прощанням із радянським», насамперед із радянською топографією, який би пришвидшив творення нової спільноти з новими цінностями. Ми продовжували бути пострадянським суспільством із величезною кількістю пам’ятників Леніну на наших вулицях, звикнувши до думки, що це частина нашого ландшафту. А це не просто ландшафт. Пам’ятники – це важливий ресурс у формуванні  владного дискурсу. Це вкотре продемонструвала хвиля демонтажів пам’ятників у контексті руху BLM в США і всьому західному світі. Такий контекст дуже важливий для розуміння українського ленінопаду, бо це явища одного й того ж типологічного ряду.

Замовчування, запізнення чи зволікання з осмисленням складного чи «незручного» минулого, уникнення демонтажу пам’ятників, які символізують неприйнятну  для певної частини сучасного суспільства владну домінанту, як-от радянське минуле в українському випадку чи колоніалізм і білий супрематизм у США – це і спричинює брутальні порахунки з минулим у моменти суспільної мобілізації, викликаної, однак,  не минулим, а сучасним: корумпованістю української влади  і вбивством чорношкірого мешканця Міннеаполіса американським поліцейським. Обидва явища і в Україні, і в США, переконливо демонструють, як минуле і його репрезентація важливі для  сучасності, для позиціонування того, ким ми є і які наші цінності. Другий важливий момент для оцінки результатів декомунізації  (як зрештою і руху проти пам’ятників у США) – це розуміння того, як вона змінила наше бачення минулого. Ми очистили наші вулиці від радянської матеріальної спадщини, але чи «очистили» власну свідомість? Чи ми осмислили радянське минуле, саме так, осмислили, а не зруйнували й заперечили? Яким було це минуле і чим воно є для нас зараз? Як воно допомагає нам зрозуміти, ким ми є сьогодні?

У контексті цих запитань дуже важливими є результати досліджень фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва». Це було опитування різних вікових груп про їхнє ставлення до радянського минулого й декомунізації. Мене вразило те, що близько 25% молодих людей, які народилися після розпаду Радянського Союзу, ставляться до радянського минулого байдуже. Це дуже тривожний сигнал, особливо зважаючи на те, що українська держава цілеспрямовано проводить політику пам’яті, націлену на віктимність, тобто зображення українського народу як жертви радянської окупації, що б мусило викликати емпатію.  Натомість ми отримуємо такий рівень байдужості у вікової групи, яка не знала радянського минулого, і на яку найбільше спрямований виховний потенціал держави.

Я спробувала знайти відповідь у музейній справі, – тій царині, на якій я зараз спеціалізуюся. Мої студії засвідчують, що багато українських музеїв формально замінили ідеологічну настанову з виховання радянської людини на націоналістичний наратив, тобто репрезентацію радянського минулого в термінах жертовності чи боротьби проти окупації. «Зручна» історія подається однобоко й у чорно-білих тонах, вона не запрошує до діалогу і не сприяє критичному мисленню. І це, безумовно, відштовхує молодь.

Мені видається, що музей може зробити те, на що не здатен повалений пам’ятник: пам’ятник перекодовує простір і символічно позиціонує дискурс влади, тоді як музей (ідеться про історичний музей)  –  це простір, де можна створити багатоголосу оповідь, відкрити простір для дискусії, спонукати до пошуків і роздумів. Цього нам дуже бракує в музейній справі, якщо порівнювати її з американською: за радянською традицією українські музеї працюють із відвідувачем як із об’єктом виховання, на який націлена «потрібна» інформація, тоді як американські – як із суб’єктом, котрий співтворить оповідь. Американський музей – це не просто розповідь про історичну подію чи історію загалом, це запрошення до пізнання історії й до діалогу. Це радше система запитань, аніж система відповідей. Я переконана, що «декомунізація» в музейній царині – не так переакцентування експозиції з радянської на націоналістичну, як зміна в музейній комунікації, у співпраці з відвідувачем. Саме такий музей буде спроможний виробити критичну настанову щодо радянського минулого. Наша найголовніша відповідь у процесі декомунізації має бути така: ми не є радянськими людьми, тому що ми критично мислимо. І це дуже простий, але важливий аспект нашого прощання з комуністичним минулим.

Kehinde Wiley’s first monumental public sculpture “Rumors of War”, Broadway Plaza, New York. Photographer: Walter Wlodarczyk

К. К.: Ви згадували, що є ідеї на місці пам’ятників лідерам конфедератів встановлювати пам’ятники корінному населенню. Відбувається примирення з минулим чи це лише механічна заміна?

В. Х.: Так, є два цікаві приклади заміни пам’ятників. Перший – у Ричмонді, столиці Вірджинії, місті, де ведуться найзапекліші баталії навколо пам’ятників конфедератам. Ще в 2019 році біля Художнього музею було встановлено пам’ятник «Чутки про війну», який реплікує стандартизовані пам’ятники конфедератам й зображує чорношкірого вершника, одягнутого в сучасний одяг. Це своєрідний контр-пам’ятник, покликаний  проблематизувати правомірність пам’ятників конфедератам в публічному просторі США.  Звісно, протести  і демонтаж пам’ятників конфедератам у центрі Ричмонда створить новий контекст для інтерпретації цього пам’ятника.

Інший приклад трапився в Санта Фе, що в штаті Нью Мексико, місті зі значною краще організованою громадою корінних народів.  Ця громада ініціювала  демонтаж пам’ятника солдатам, які воювали проти корінних народів. Водночас місцеві митці отримали значний грант для дванадцяти муралів у центрі міста, які будуть зображати історію корінних народів Америки. Ці мурали покликані заповнити символічну й фізичну «прогалину», яка утворилася після демонтажу пам’ятника. Також планується, що будуть внесені зміни до навчальних програм у школах регіону: там з’явиться інформація про корінні народи та їхню регіональну специфіку. Обидва приклади свідчать, що відбувається кардинальна ревізія американської історії, пов’язана з критикою білого супрематизму, колоніалізму й геноциду, а також урівнювання в правах на репрезентацію раніше упосліджених расових та етнічних груп. Така заміна не механічна, вона політично назріла й мотивована, але наскільки вона сприятиме примиренню з минулим, покаже час. 

К. К.: Які би Ви назвали музеї чи проєкти в Східній Європі, в Америці й Україні, де тема травматичного, історичного досвіду представлена так, що це спонукає до розвитку критичного мислення?

В. Х.: Оскільки ми сьогодні говоримо про мій американський досвід і оскільки ця тема набула надзвичайної актуальності, поділюся своїми спостереженнями про репрезентацію афро-американської історії в американських музеях. Відкриття Національного музею афро-американської історії у Вашингтоні в 2016 році – безумовно, знакова подія в багатьох сенсах. Музей розташований у самому осерді столиці США, поруч із монументом Вашингтона, в оточенні інших Смітсонівських музеїв. Уже саме розташування однозначно вказує, що афро-американська історія міцно вплітається в національний мета-наратив і займає там визначальну роль. Основна музейна експозиція виконує два задання: презентує травматичну історію афро-американців (рабство, лінчування, боротьба за рівні права), водночас подаючи її як частину історії становлення американської нації, кристалізацію її демократичних цінностей. Експозиція торкається дражливих тем, зокрема пов’язаних із рабовласництвом. У ній, приміром, говориться, що одинадцять американських президентів були рабовласниками. Ця тема дуже незручна, бо вона «підважує» героїчний наратив  про батьків нації, який посідає чільне місце в репрезентації американської історії.

У цьому сенсі дуже цікаво поглянути на іншу групу музеїв, розміщених у колишніх маєтках перших президентів США, де мешкали і їхні раби: Маунт Вернон (Mount Vernon),  Монтпілієр  (Montpelier), Монтічелло (Monticello) і Гайленд (Highland). Це знакові місця для американської історії, своєрідні туристичні мекки. Тому наративи, які тут створюються, мають широку авдиторію, а отже, дуже важливі для формування колективного бачення минулого. Донедавна тут творився патріотично-героїчний наратив про бездоганних батьків американської нації. А потім відбулася ревізія пріоритетів. Відповідаючи на моє питання про те, як і коли це сталося, співробітниця Гайленду сказала таке: «Десь до кінця 1980-х років ми дуже переймалися інтер’єром, підшукували меблі відповідної доби на аукціонах, щоб відтворити історично достовірну атмосферу в маєтку. У якийсь момент ми зрозуміли: достовірність не в меблях, про які ми дбаємо, а в людях, чорношкірих рабах, які тут жили і про яких ми нічого не знаємо, але мусимо показати, що вони мешкали в маєтку, унаочнити їхню присутність».

Зараз усі президентські музеї говорять про рабовласництво, власне цей наратив має таку ж вагу, як і державницький: тут обов’язкові експозиції про рабів, тематичні екскурсії  й спеціальні події. Мене особливо вразив один дуже простий прийом візуалізації, який використовується чи не в кожному подібному музеї: це графіка з постатями білих власників  маєтку і чорношкірих рабів, зазвичай це співвідношення 3-7 до 100/200/300. Так без жодних слів демонструється, скільки людей працювало на президентів, поки вони займалися державницькими справами, і мимовільно ставиться питання про їхній внесок у таку ж таки державну справу – розбудову США.

Чи не вадить рабовласницька тема героїчним образам перших президентів? Ні, тільки коригує. Як уживаються такі, здавалося б, взаємовиключні теми як героїчно-патріотична й рабовласницька? За допомогою контекстуалізації. В експозиціях детально описане історичне тло, пояснені причини рабства, а також ставлення президентів до рабства та еволюція їхнього світогляду. Експозиції переконують, що президенти хоч часом і випереджали свою добу, але були її продуктом, і ті цінності, які диктувала їм відповідна історична епоха, зараз неприйнятні. У такий спосіб експозиції запрошують до роздумів і формують критичне мислення, не розвінчуючи героїчність американських президентів, але й не замовчуючи те, що вони були рабовласниками. 

George Washington’s Mount Vernon, museum and education center

К. К.: Ми підійшли до питання загального історичного наративу в освіті. Багато українців намагаються уникати розмов із дітьми на складні теми. Як результат, ми втрачаємо ціле покоління, якому тепер байдуже. Якою може бути розмова про травматичне історичне минуле із найменшого віку?

В. Х.: За тридцять років української незалежності виросло кілька поколінь, які не мають власного досвіду життя за радянської влади, тому для них вирішальними є «вторинні» джерела пізнання цієї доби: книжки, музеї, кіно тощо. Вибір цікавих і пізнавальних джерел – безумовно, відповідальне завдання. Відповідаючи на Ваше питання, якою може бути розмова про травматичне історичне минуле з найменшого віку, відповім коротко – щира! Мені здається, що найліпшим джерелом для найменшого віку може бути родинна історія, вона ще «жива», і в цьому її цінність і переконливість. Власне, це дуже важливе джерело знань про радянську добу не тільки для найменших. Зараз важливо запитати у старшого покоління, що воно пам’ятає про радянське минуле. Припускаю, що відповіді будуть дуже різні, інколи взаємовиключні. Можливо, не такі, які хоче держава, бо не всі вони будуть відповідати формулі «жертви радянської окупації». Але їх усі треба слухати, записувати й збирати.

В ідеалі, було б чудово, якби дітям пояснили, чому інколи родинні історії відрізняються від тих, які пропагує держава, і як це толерувати.  Ця практика «запитування», по-перше, сприятиме розумінню того, що пам’ять не можна увібгати в одну «потрібну» формулу, що цю різноликість пам’яті треба враховувати, при державному регулюванні політикою пам’яті зокрема. По-друге, вона навчить критичному ставленню не тільки до минулого, а й до сьогодення, це, власне, найкращий результат, що його можуть забезпечити наші вправи  з пропрацювання минулого. Мене дуже тішить, що з’явилася книжка “Союз радянських речей”, і щойно Києво-Могилянська академія видала посібник про те, як розповідати про радянську владу в школі. Цей страшний карантинний рік і вихід цих книжок свідчить, що ми нарешті ставимо собі питання: як і що ми мусимо сказати нашим дітям про минуле? Ця розмова наболіла й назріла.