Віталій Шупляк: “Для мене важливим є експеримент, гра з формою, спостереження”

Віталій Шупляк — художник, що народився в Бережанах (Україна), наразі мешкає в Німеччині. Займається відео, інсталяцією та перформансом, є засновником Pi Gallery, також був учасником групи Carrousel.

Віталій в основному працює з темою розуміння ідентичності, наслідків та впливу міграції, співвідношення реального та віртуального. Korydor поговорив з Віталієм про важливість середовища, його творчу діяльність і виставку, зроблену спільно з фондом ІЗОЛЯЦІЯ.

Оксана Семенік: У твоїх інтерв’ю тебе часто питають про освіту за кордоном. Про те, як вона змінила тебе, твої погляди та практики. Якби ти лишився у Львові або переїхав у Київ, то наскільки змінилися б теми й медіуми, з якими ти працюєш?

Віталій Шупляк: Думаю, що змінилися б, але не кардинально. У перший рік за кордоном виникає дуже багато вражень і рефлексій, починаєш аналізувати їх та порівнювати системи освіти. Зараз мене менше цікавлять ці роздуми і я не хочу до них повертатися, бо нарешті закінчив навчання, яке тривало 9 років. По суті, я вчився в п’яти різних навчальних закладах: у Львові, Гданську (Програма обміну студентами), Познані, а потім у Німеччині. Якби я, звісно, відразу після завершення навчання хотів бути педагогом, я би присвячував цьому час, порівнював університети та методики.

Найбільших результатів під час навчання я досягав у співпраці з особами, практиками чи теоретиками, які повернулися в університет і почали викладати, маючи реальний, позауніверситетський досвід діяльності. Тобто вони розвинулися самі, а вже після цього університет їх «покликав», аби вони ділилися своїм досвідом зі студентами.

О. С.: Нині дедалі більше молодих митців їдуть жити та навчатись за кордон. Це видно навіть, якщо спостерігати за преміями та проектами — половина або третина українських митців у еміграції. Як думаєш, із чим це пов’язано?

В. Ш.: Так, часто спостерігаю і задумуюся над цими питаннями, спілкуюся з художниками з України, які живуть і працюють за кордоном. Думаю, що на це є низка причин, хоча б економічний чинник, якість мистецької освіти, підтримка інституцій культури чи можливості розвитку… Але це складне і неоднозначне питання, що  вимагає окремої розмови.

О. С.: Для тебе важливо залишатись в контексті сучасного українського мистецтва?

В. Ш.: Звичайно! Хоча дистанційно трохи складно, стараюся діяти і маю надію що в майбутньому вдасться реалізувати більше вартісних проектів в Україні. Тому я вдячний Фонду ІЗОЛЯЦІЯ за резиденційну програму і можливість попрацювати у Києві і створити виставку в IZONE, а також  інтеграцію з локальним середовищем.

О. С.: Як сильно, на твою думку, на художника впливає середовище, в якому він перебуває? Наскільки важливо враховувати контекст і місто, аби краще розуміти творчість художника? Наскільки важливо для тебе є те, що ти народився в Бережанах, навчався у Львові і жив у Познані?

В. Ш.: Для мене цей досвід важливий, але я думаю, що все залежить від особистості. Таке враження іноді, що середовище, в якому перебуває художник, не має жодного значення. Але, звісно, оточення впливає на творчість тоді, коли середовище і є його об’єктом дослідження.

Я вважаю, що оточення особливо важливе для молодих художників. Навчання зазвичай асоціюється з лекціями і майстернею, але тільки зараз, остаточно вийшовши за стіни школи, я усвідомив важливість середовища та контакту з однодумцями. Тому моя порада студентам: не покладати всі надії на академію чи університет, особливо в Україні, де програма не зовсім відповідає сучасності. Варто проявляти більше ініціативи і одразу вчитися працювати самостійно поза навчальним закладом.

О. С.: Яким було середовище в Познані?

В. Ш.: Познань — це трохи менше місто, ніж Львів, але там більше культурних інституцій. Для розуміння важливо пам’ятати, що Познань розміщується між Берліном і Варшавою. Хоча в Познані досить цікаве середовище, зазвичай після завершення університету мистецтв активні випускники не залишаються і переїжджають до столиць.

О. С.: З якими медіа ти встиг попрацювати?

В. Ш.: Я починав досить класично: з рисунку, живопису та іконопису. Я виріс у сім’ї художника, тому живопис мені був близький з дитинства, спочатку я вчився на кафедрі сакрального мистецтва у Львівській академії. Навчання було досить консервативне, але це дало мені хорошу академічну базу, тому не шкодую. Ще будучи у Львові, я багато працював поза навчальною програмою: робив виставки в своїй майстерні в підвалі, брав участь у групових виставках і подіях поза Львовом. Разом із Данилом Ковачем, Іваном Олексяком і Василем Савченком ми сформували арт-групу «Carrousel». У Львові, до речі, тоді були дуже важливими для всього мистецького середовища події в галереях Дзига і Detenpyla, це мало на мене великий вплив.

Найбільш проривною та експериментальною  для мене була поїздка в Гданськ. Там я вперше почав працювати з перформансом, інсталяцією і відео. Нарешті з’явилась можливість вільно займатися тим, що мені цікаво, і більше експериментувати, пробувати і освоювати різні техніки і виражальні засоби .

О. С.: В тебе є відеоробота, документація проекції синього фону з написом no signal на білий прапор. Я читала різні тексти про цю роботу і цікаво, що кожен у ньому бачив щось своє: європейський прапор без зірочок, український прапор без жовтого кольору або щось третє…

В. Ш.: Так, я навіть чув такий коментар, що це прапор інтернет-піратства. Для мене інспірацією була технічна ситуація, коли під час презентації неочікувано втрачається сигнал. Ситуація з “Flag (no signal)” непередбачувана: ми не знаємо, яке зображення може увімкнутись, коли з’явиться сигнал. Сигналу ж попросту немає. Мене зацікавила  ця достатньо вимовна непередбачуваність. Мої коментарі до роботи — це, звичайно, тільки моя інтерпретація, а глядач сам може вирішити, яку позицію сприйняття йому зайняти. Моя розповідь — це тільки варіант, спосіб прочитання або підказка, яка може скерувати. Я намагаюсь уникати однозначних інтерпретацій моїх робіт.

О. С.: Я помітила, що в твоїй творчості тобі важливі питання віртуальності: як на нас впливає віртуальний світ, як він розвивається. Ти пам’ятаєш той момент, коли почав досліджувати віртуальність?

В. Ш.: Я навіть не помітив, коли питання пов’язані з віртуальністю з’явилися в моїх роботах (сміється). Але дякую за цікаве питання. Взагалі я намагаюся займатися архівацією своєї творчості, аби мати порядок в документації і, відповідно, мати можливість простежити перебіг своєї діяльності і потім з часом будувати рефлексію. Можливо, це було два роки тому, коли я переїхав у Німеччину і почав працювати в майстерні фільму, експериментувати, грати з технікою. Для мене особливо важливим є експеримент, гра з формою, спостереження, а вже потім аналіз. Хоча часто все відбувається навпаки, спочатку є конкретна ідея і потім вибраний засіб для її втілення.

О. С.: Твоя виставка в IZONE називалась «Протираючи штани». Чому саме така назва? В мене, наприклад, вибудувалась асоціація, що це про те, як люди сприймають творчу роботу роботу художника. Мовляв, сидиш і протираєш штани.

В. Ш.: Бо так і є (сміється). Назву можна інтерпретувати в різний спосіб. Я цю фразу більше асоціюю з навчанням: протирати штани — це ходити на заняття і нічого не засвоювати. Для виставки в IZONE я спробував назву не перефразувати, а використати дослівно. Мабуть, все почалося зі спостережень і питання, яке я собі поставив — скільки повідомлень я мав би отримати, аби телефон протер дірку в штанах, вібруючи в кишені? Це абсурдне питання, але воно вплинуло на назву виставки. Іноді, якщо поспостерігати, можна побачити на штанах протерті силуети від телефону або гаманця. Це дуже цікава скульптурна форма. Чимось подібним може бути старий стертий поріг як свідчення тривалого руху тіла в просторі. Так само кордон може розмиватись між перформансом і відео, вони можуть переходити з одного в інше. Запис перформансу може стати окремим самодостатнім відеотвором, а відео може бути використане під час перформансу наживо. Наприклад рисунок — це рух руки з рисунковим матеріалом по поверхні, на якій залишається слід. По суті, живопис —  це запис дії на полотні і теж є перформансом в основі. Тому я не особливо замикаю себе в рамки тих чи інших виражальних засобів, радше перетинаю кордони між ними.  

Wearing out trousers (IZONE, Kyiv), UA Photo. Vitalii Shupliak 2019

О. С.: Розкажи більше про виставку і роботи, які ти створив під час резиденції.

В. Ш.: В основу виставки лягли трохи абсурдні питання. Наприклад, чи можна пальцем протерти дірку в екрані або чи можна, гортаючи стрічку на смартфоні, стерти відбитки пальців? Звичайно, ці питання не варто сприймати дослівно, але під час роботи над 50-елементною інсталяцією “Flags / sandpaper” я використовував рулон шліфувального паперу для створення прапорців. Після виконання приблизно перших десяти прапорців я помітив, що сенсорне розпізнавання на смартфоні вже не працює, бо відбитки на моїх пальцях дослівно почали стиратися.

Інша робота, триканальна відеоінсталяція «Scrolling / RGB» представляла жести перегортання, скролення, зумування, але так, ніби ми дивимось  з середини екрану, через скло котрого торкаються пальці. Така собі серія знайомих жестів, які складно прочитати. Ці відео я міг би назвати мікро-перформансом. Інсталяція складалася також  з  білих камуфляжних сіток, які використовуються в основному для камуфлювання військової техніки в умовах зими. Я помітив, поки шукав сітки на сайті продавця, полярність призначення для неї. Зазначається, що сітку можна використовувати також для альтанок, або дитячих ігрових майданчиків щоб зробити фільтр від світла. Абсолютно різні ситуації і діаметрально розбіжні функції. Мене зацікавила також форма, яка опадає на плазму, ніби павутиною накриваючи екран. Відповідно, відеозображення делікатно камуфльоване, його можна прочитати, але фільтр сітки частково його приховує. Якщо йдеться про кольори, то синій, червоний та зелений — RGB — це  адитивна колірна модель. Я працював над цілісністю експозиції, аби роботи функціонували разом, але не втрачали своєї вартості окремо. У іншій, живописній роботі «No avatar / CMYK» я використав іншу колірну модель, яку в основному  застосовують в проіграфії. Наскільки тут просто чи складно впізнати силуети?

Wearing out trousers “No avatar / CMYK” painting, canvas, acrylic paint, 210 х 150 cm, 2019 Photo. Vitalii Shupliak 2019

О. С.: Мені це схоже на людину, яка стоїть до нас спиною, а ще мішень… або лялька-мотанка.

В. Ш.: Таких асоціацій я ще точно не чув (сміється). Але все простіше, ніж здається. За основу я взяв зображення з трьох найбільших за кількістю користувачів соціальних мереж, яку пропонує додаток, коли не маєш аватарки. Для мене також  важливою є асоціативність з іконою, тому що коло за силуетом виглядає як німб на іконі. Питання, яке мене давно цікавить, наскільки діджиталізація і щораз сильніша присутність віртуальності впливає або змінює потреби духовності? Коли формується щось на кшталт «вірую в краще віртуальне життя»? Ситуації, коли віртуальність домінує над реальністю. Також я досліджую матеріальну сторону віртуальності, стосунок між ними і як це впливає на формування ідентичності.

Для двох рисунків з назвою «5 kopiyok» я вирішив використати форму, яка асоціюється з вертикальними, спадаючими прапорами, які експонуються зазвичай на фасадах урядових будівель. Цілісна довжина кожного рисунку 30 метрів, але глядач мав можливість бачити тільки малу частину, так як більшість паперу залишалася в рулоні на підлозі. Ця форма теж пов’язана зі  стрічкою, яку ми, наприклад, скролимо в своєму смартфоні — це, по суті, сувій.

Wearing out trousers (IZONE, Kyiv), UA Photo. Vitalii Shupliak 2019

ID, please Object, different dimensions (University of the Arts in Pozna?), PL Photo. Vitalii Shupliak 2018

Atlas of the World Performance 13’00” (University of the Arts in Pozna?), PL Photo. Marta Bosowska

ID, please Video installation, different dimensions (University of the Arts in Pozna?), PL Photo. Vitalii Shupliak 2018

О. С.: До речі, я читала, що людина в середньому за рік проскролює стрічку, довшу за Еверест.

В. Ш.: Тобто 30 метрів це ще мало? (сміється) Для мене скролінг асоціюється з біговою доріжкою. Коли біжиш декілька кілометрів, але стоїш на місці.

Чому “5 kopiyok”? Для рисунків я використав сторону 5 копійок, на якій зображений тризуб. Такі замальовки — це забава з дитинства. Коли в юному віці кладеш монету під картку паперу і протираєш олівцем, мало задумуєшся над символами, що на ній зображені. Але мене зацікавило, наскільки ці символи протирають слід в свідомості і формують ідентичність? В залежності від інтенсивності, коли ми говоримо про опрацювання матеріалу, тертя може полірувати, шліфувати, відточувати, але може стирати характерні гострі риси, узагальнювати форму.

Прапорці з шліфувального паперу теж порушують проблематику відточування або стирання ідентичності. Для мене особисто прапор, який лежить на землі, сильно асоціюється з конфліктною ситуацією, капітуляцією, але з другого  боку, цей прапорець може бути піднятий у будь-який момент і знову виконувати свою функцію демонстративного сигналізатора. Колір шліфувального паперу практично не несе наповнення, тому не зовсім зрозуміло, який саме це був би сигнал.

Остання робота — це «Carpet on the Wall», яка складалася з килима і відеопроекції.  Повісивши на стіні радянський килим, я замалював його вапном, а процес був задокументований і потім транслювався в формі відеопроекції  на цей самий килим.

О. С.: Здається, ніби це не килим, а екран просто.

В. Ш.: Мене цікавив передусім формальний процес трансформації з приємного на дотик і насиченого в кольорах килима в матеріал, який не заохочує, аби до нього торкались, і нагадує великий шматок шліфувального паперу. Основна ціль була перетворити килим на екран і висвітлити один в один фіксацію перформансу. Це нагадує віртуальну ілюзію.

Замальовування і стирання — це схожі явища, адже можуть мати подібний результат — нівелювання зображення. Також  я задумувався про паралелі між замальовуванням церковних розписів в радянський час і замальовуванням зразків радянського мистецтва в наш час. В цьому висловлюванні я залишаюсь на позиції спостерігача, залишаючи глядачу можливість самостійно робити висновки.

О. С.: З якими темами та медіа ти хотів би попрацювати?

 В. Ш.: Швидше за все з тими, з якими ще не працював (сміється). Не обмежую себе в пошуках, тому складно передбачити, що саме мене зацікавить. Вважаю, головне — щоб це процес був натуральний і невимушений, тому працюю і маю намір працювати з темами й виражальними засобами, які мені справді близькі і цікаві.

Більше про роботи художника – на сайті https://vitaliishupliak.com/