«Власність диявола»: 25 років миру в Північній Ірландії крізь оптику мистецтва

Чому нас може навчити досвід країн, які переживають наслідки воєнних або громадянських конфліктів, зокрема, через оптику роботи з пам’яттю і мистецьких рефлексій? Таке питання я задавала собі, коли мене запросили до української делегації у міжнародній культурній програмі Peace and Beyond 2023 у Белфасті з нагоди 25-ї річниці підписання Белфастської угоди/Угоди Страсної П’ятниці (Belfast/Good Friday Agreement). У 1998 р. цей документ поклав край 30-річному конфлікту в Північній Ірландії, який забрав життя понад 3500 осіб. Подію організувала Британська Рада Північної Ірландії, підкреслюючи роль мистецтва у розділених та поляризованих суспільствах у врегулюванні невирішених проблем та суперечливих питань для локальних громад.

Протягом тижня ми разом із 30 делегатами з 10 країн (з Колумбії, В’єтнаму, Лівану, Іраку, Індонезії, Палестини, Південної Африки, Польщі) дізнавалися про діяльність мистецької спільноти та креативних організацій в умовах постконфліктного розвитку Північної Ірландії.

Дискусії, воркшопи, виставки та екскурсії – занурення в контекст було тотальним. Досвід, за який я дуже вдячна всім причетним. Ти наочно бачиш результат неймовірних зусиль щодо встановлення миру після 30 років Заворушень (the Troubles). Вони, як і поточна політична ситуація, здаються контроверсійними. Недарма я запозичила назву статті з фільму The Devil’s Own (1997) – з Гаррісоном Фордом і Бредом Піттом, про моральну дилему щодо припинення ескалації насильства, яке виправдовує помсту за скоєний злочин.

Побачивши напис на сувенірній футболці: «Titanic. Збудований ірландцями. Потоплений англійцем», я і потішилася ірландському гумору, і засумувала – лікування ран минулого залишається утопією, допоки не буде остаточно подолано сектантство і сегрегацію. Про це казали всі культурні діячі, яких ми зустрічали – незалежно від того, народилися вони в католицькій чи лоялістській родині*. Девід Робінсон (David Robinson), Good Relations Officer в муніципалітеті Белфаста, був відвертим: «Я ірландець і пишаюся цим. Але я не можу дозволити собі, як мій батько, гойдаючись у кріслі, лаяти лоялістів. Моя задача – визнаючи розбіжності, об’єднувати спільноти, розділені політичним маніпулюванням і релігійними чварами, а не підкидати дрівець у розбрат».

Ми чекали масової публічної реклами «святкування» Угоди, але побачили один банер, що скромно розмістився в майже безлюдній портовій зоні. Щоправда, у провокативності йому не відмовиш – «Чи ми передали майбутнє Північної Ірландії у надійні руки?» Мабуть, це теж додає до розуміння тутешньої прихованої напруги.

 

*«Республіканцями» в Північній Ірландії називають прихильників об’єднання Ольстера з Республікою Ірландія (ідентифікують себе як Irish). Прихильники збереження союзу з Британією неформально діляться на войовничих «лоялістів» і «юніоністів», що засуджують насильство (ідентифікують себе як British).

 

Діти «миру»

Є ще й постконфліктне покоління – peace babies, діти, народжені після підписання Угоди. Вони також є носіями травм минулого, про що свідчить велика кількість самогубств.

До речі, лише 67 із 976 шкіл, що становить близько 7% учнів у Північній Ірландії, офіційно об’єднані. У Белфасті до 96% соціального житла розділено за релігійною ознакою.

Identity disaster – так тут характеризують найболючішу проблему самоідентифікації. Як мені сказала художниця і перформерка Amanda Coogan, довго про це взагалі відмовлялися говорити, молодь більше цікавиться питаннями гендерної рівності та соціальної справедливості, ніж політикою. Остання є тригером великого роздратування, адже перетворилася на арену ворогуючих партій, які, між тим, після брекзиту не хочуть брати відповідальність за будь-які рішення в країні. Влада практично не працює зараз.

До того ж, «брекзит відродив привид об’єднаної Ірландії» і це теж відчутно в загальних настроях. Притому молоді люди «дуже ірландці», їх не може не турбувати, чому і як довго все це триватиме. Поряд із культовим пабом «Sunflower» є портрет молодої жінки з цитатою «Так не буде завжди. Зміниться на краще» – це 29-річна журналістка Ліра Маккі (Lyra McKee), яку застрелили в ході заворушень в Деррі в 2019 році. Трагедія сталася відразу після 21-ї річниці Угоди. Нам показали фільм про цю жінку – історія, зроблена її подругою-режисеркою Елісон Міллар (Alison Millar), про життя Ліри, як вона зробила камінг-аут як лесбійка, займалася висвітленням міжпоколіннєвих травм, самогубств та прав ЛГБТК+, і як її смерть змусила політиків на час похорон «голосу покоління припинення вогню» зібратися разом. Втім, за спільною думкою, політики вкотре через трагедію нарощували собі політичний капітал.

Тема цинічних заяв з боку можновладців зчитувалася й в проєкті «AGREEMENT» художниці Аманди Дансмор (Amanda Dunsmore), що був презентований в університеті Ольстера. Це колекція з 14 відеопортретів, на яких зображені особи, залучені до Угоди – мовчазні, нерухомі, задумливі… І хоча це про повагу до людей, які поклали край насильству, дехто з відвідувачів мав стійке відчуття символізму цього мовчання політичних «голів», які зазвичай багато говорять.

Приховані історії

Так, Угода – далеко не ідеальна, «ми домовилися домовлятися», як влучно висловився журналіст Брайан Ровен (Brian Rowan), коментуючи роль кінодрам у висвітленні конфлікту на події «A Journey Through Northern Ireland on Film». Колишній кореспондент Бі-Бі-Сі в Белфасті, він чотири рази ставав переможцем у номінації «Преса та радіомовлення Північної Ірландії». Є автором кількох книг про мирний процес, остання – «Living With Ghosts, The Inside Story From A ‘Troubles’ Mind» – є однією з найкращих документацій Заворушень, адже Брайан «дружив» зі всіма сторонами, включаючи ІРА, лоялістів, поліцію, військових, розвідку, політиків та клерикалів. Після публікації книги тиск на нього з боку спецслужб Британії був шалений. Якщо почитати британську пресу, Північна Ірландія так чи інакше є осередком тероризму, адже через Угоду звільнили вбивць мирного населення. Його стаття «Peace is not clean. It can be cruel» пояснює, чому Угода тримається на амністії учасників збройних зіткнень і чому заклики притягнути «терористів» до відповідальності зараз є загрозою і без того непевного миру. «Цю проблему слід було вирішити з 1998 по 2000 роки, а справу передати міжнародній команді для формування процесу. На думку багатьох, амністії є отруйними, але вони є необхідною частиною тих процесів, які шукають шляхи виходу з конфлікту. Мир – це іноді брудно і жорстоко».

Його кінорев’ю, до речі, змусило мене передивитися майже всю тематичну фільмографію і з цього може вийти окрема стаття – стільки там прихованих пластів відкривається, починаючи з замовників стрічок і закінчуючи фідбеками «упереджених» глядачів, політиків та експертів.

Рівень тривожності досі критичний

В Белфасті я вдруге. Перший раз відвідала місто в липні 2014-го, напередодні параду оранжистів – щорічного протестантського вшанування перемоги принца Вільгельма Оранського над католицьким королем Яковом у 1690 році. Марші історично є джерелом конфлікту та загострення з католиками. Я бачила, як оранжисти будували конструкцію з палет для багаття – символу перемоги.

Для католиків це – «вшанування» сектантства і ганебного тріумфу. Комісія з парадів щороку намагається примирити обидві сторони. Але марно: протестанти стверджують, що вони мають право маршувати будь-де – це свято їхньої культури й ідентичності, яку католицька громада не визнавала довгі роки. Католики вимагають, щоб вони не тягли свою «ідентичність» до їхніх територій. Звісно, спалахують суперечки, незважаючи на потужний поліцейський супровід. Хроніка руйнувань і насильства підігріває екстремістів з обох сторін весь наступний рік – до чергового параду.

До речі, більш усіх потерпає поліція. По приїзді в Белфаст цього року, я прочитала в новинах, що МІ 5 оголосила стан серйозної небезпеки (передостанній до катастрофічного) – знов почастішали «акти політично вмотивованого насильства». Минулого тижня підірвали поліцейського, тимчасова ІРА взяла на себе відповідальність.

В ці дні до Белфаста навідався президент Байден, за ним – подружжя Клінтонів. Преса жваво це коментувала, висловлюючи надію, що «послання миру та економічного процвітання будуть превалювати над місцевими політичними чварами». Але тут усе непросто – графіті солідарності з Україною сусідують із листівками No Biden, No War. Цитуючи The Guardian, «Минулої тижня Байден розмахував перед лідерами Північної Ірландії морквиною вартістю 6 млрд доларів, пообіцявши підняти економіку країни інвестиціями США, якщо розподіл влади буде відновлено». Тобто складнощі нікуди не поділися і назвати успіх тотальним не візьметься ніхто.

Угода обіцяла мир, але це радше «відсутність конфлікту».

Власне, Угода – це не про справедливість, адже все одно залишаться ображені. Це привід до діалогу про можливість рухатися далі на міжнародному рівні. Адже внутрішні розмови – це суцільна ретравматизація. Фірмовий ірландський гумор і тут працює дотепно. На презентації «Sounding Conflict: A Performance in Five Acts» в Sonic Arts Research Centre (Університет Квінз) хор HIVE з молодих докторів філософії та студентів «співав» текст Угоди, навмисно переплутавши глави, і в місті про повагу до права Північної Ірландії мріяти про об’єднання з Республікою Ірландія зависла пауза і дівчина з потужним голосом проспівала «Тут мав бути текст ірландською».

Це болючий процес, що досі триває, і культурна дипломатія тут є чи не єдиним способом говорити про травму без взаємних обвинувачень. На відкритті програми Peace and Beyond 2023 нам запропонували дослідити наявні практики і подумати над альтернативними шляхами цього діалогу, що відбувається за рахунок постійних компромісів – заради дуже крихкого балансу.

Troubles and Beyond – досвід музееєфікації травми

Так працює виставка «Troubles and Beyond» (декади з 1960-х по 2000-і) в Ольстерському музеї, відкрита до 20-ї річниці Угоди.

Це передусім майданчик для того, щоб усі могли ділитися своїми історіями. Умовний слоган експозиції: «В нас є спільне минуле, але немає спільної пам’яті».

Директор колекцій національних музеїв Північної Ірландії Вільям Блер (William Blair) розповів, що люди часто донатять особисті речі до колекції, навіть вибухові пристрої чи особисту зброю. Жодній стороні не надається якихось преференцій – розкажіть нам про свій біль і ми зробимо його частиною експозиції. За словами Блера, неможливо вимагати емпатії, адже не всі спроможні її відчувати. Давайте почнемо зі спроби зрозуміти мотиви дій інших. Там культивується дійсно інклюзивність вищого рівня. Це не спроба пояснити конфлікт, що неминуче наразиться на упереджені погляди і «фанатичну» думку, не кажучи вже про інтерпретації, оскільки у політиків, журналістів, істориків та учасників різні точки зору. Ми маємо справу з наративом, що працює з враженням про те, як це було – пережити Заворушення. Інформаційні панелі сформовані максимально обережно і збалансовано щодо термінології та опису подій. Особливо зачепила історія 12-річного іспанського школяра, який розписався у книзі відвідувачів Американського фольклорного парку Ольстера всього за кілька годин до того, як загинув внаслідок вибуху бомби разом із 28 іншими людьми.

Ми якраз обговорювали банер з архівною фотографією, де зображені діти з саморобними іграшками-зброєю, які імітують пози комбатантів, коли до плазми з текстом про історію Угоди підійшов хлопчик і почав слухати його в навушниках – з тим самим серйозним виразом обличчя, з яким хлопчики з 70-х наводили свої «автомати» на уявну ціль.

Особливі почуття викликав і робот-знищувач бомб, вперше розроблений у 1972 році підполковником Пітером Міллером і який з моменту появи в Північній Ірландії використовується в усьому світі.

Виставка, звісно, висвітлює не тільки боротьбу, а й рутинне життя. Є артефакти, що ілюструють кампанії проти безробіття чи за права геїв, а також спортивні досягнення і розквіт кіномистецтва. Уявлення про «альтернативний Ольстер» надає й історія місцевої панк-музики. Така виставка є гідною відповіддю на факт, що переважна більшість меморіалів у Північній Ірландії присвячена колишнім учасникам бойових дій. До того ніхто послідовно не опікувався вшануванням пам’яті невинних жертв.

Культурні рушії миротворчого процесу

Амбітні задачі у Belfast 2035 – план потужного культурного і урбаністичного розвитку з залученням усіх місцевих спільнот.

Цьому передувала чергова травма, адже до брекзиту Белфаст і ще кілька міст Північної Ірландії претендували на статус Європейської столиці культури 2023. Не склалося, але новий лорд-мер Белфаста Тіна Блек (Tina Black) від республіканської партії «Sinn Féin», що виступає за об’єднання з Ірландією, не збирається здаватися. До речі, Sinn Féin тепер є найбільшою партією в місцевому уряді. І подейкують, що референдум про єдність Ірландії до кінця десятиліття має великі шанси відбутися.

Загалом, мистецька спільнота Північної Ірландії, зокрема через діяльність Belfast International Arts Festival (BIAF), довела і свою миробудівну спроможність, і велике бажання інтегрувати ірландське мистецтво в глобальний арт-дискурс не тільки як таке, що рефлексує травми (тобто «екзотизує» локальний контекст), а й таке, що репрезентує нове покоління сучасних художни_ць.

Не можу не сказати пару слів про BIAF на чолі з Річардом Вейклі (Richard Wakely), який блискуче презентував фест і окремих художни_ць. Це міжнародна мистецька подія в місті, заснована ще в 1962 році, що охоплює театр, танець, класичну та фольклорну музику, візуальне, кіно- та цифрове мистецтво та літературу. Він проходить щорічно в жовтні. Цього року в рамках фестивалю відбувся симпозіум Creativity + Conflict, учасниками якого стали й українці: Ярина Шумська (перформанс як засіб привернення уваги до реалій втрати та руйнування) і Андрій Гелитович (співзасновник колективу «Забіг», розмова про переживання війни в Україні та труднощів творчої підтримки серед реалій конфлікту та соціального виснаження).

З помітних явищ – найбільший фестиваль стріт-арту «Hit the North» в Північній Ірландії, який щорічно наповнює Белфаст яскравими муралами і графіті. Адам Теркінгтон, директор Seedhead Arts (організація, що опікується фестом) влаштував для делегатів екскурсію локальним стріт-артом і розповів, що HTN було створено 10 років тому як частину зусиль з відновлення району Норт-стріт. Десята річниця фестивалю припала якраз на події Угоди 25 і відбувалася помпезно – у квітні тут зібралися 75 місцевих та міжнародних стріт-артистів.

 

Урбаністика як документація травми

Втім, коли починаєш занурюватися в вглиб історії, бачиш разючу різницю між атмосферою страху тих часів і живим вайбом міста сьогодні. Белфаст, месмеричний у своєму розмаїтті, підкуповує шаленою строкатістю. Розкішний історичний центр, з купою автентичних магазинчиків і пабів, і колючий дріт, що несподівано вискакує де-не-де, червоноцегляна індустріальна архітектура, вікторіанські будинки з напівстертими вивісками-архівами сімей, які колись «інвестували» сюди свою кров і енергію, маргінальні райони-літописи невдалих спроб джентрифікації…

З багатьох точок і перспектив нас переслідувала потужна залізна голка, яка буквально виростає з романського Кафедрального собору св. Анни – «Шпиль надії». Видима висота – 40 м, що дорівнює висоті кельтського хреста собору (найбільшого в Ірландії). Шпиль встановили у 2007 році. Жорстке видовище – наче шип із христового вінця із символу страждання перетворився на зброю віри. А вона, як відомо, споконвічний привід для вбивства.

Вразив Кафедральний квартал, де вирує культурне і розважальне життя. Тут розташований Metropolitan Arts Center (MAC), неймовірний архітектурно і змістовно, відкритий в 2012 році. Об’єми формують внутрішній простір, який є алюзією на щільне міське середовище, з його переходи між тісними вуличками. При вході ви відразу побачите інсталяцію ірландського художника Марка Гаррі – The Permanent Present, що складається з 400 різнокольорових дротів і тягнеться через відкритий простір тонкою павутиною, натхненною ефектом веселки. Її створено в пам’ять про вбитого підлітка Томаса Девліна, з думкою про марність насильства. 10 серпня 2005 року Томас із двома друзями (всі з католицьких сімей) повертався зі школи додому, коли на них напали два чоловіка. Друзям вдалося врятуватися, а Томаса зарізали ножем. Це сталося лише за 300 метрів від до його будинку (на півночі Белфаста). Було доведено, що вбивці належали до UVF (Ольстерські добровольчі сили – протестантська напіввійськова організація). Її лідери усіляко протидіяли слідству, загрожуючи батькам, але ті домоглися того, що через 5 років вбивць нарешті засудили.

Центр Белфаста вважається успішним прикладом створення «загального несектантського» простору, але за ним прогрес стрімко йде на спад. Це дуже відчутно в сегрегованих районах, розділених так званими «стінами миру» (peace walls або peace lines), до 6 м заввишки, зі знаменитими муралами, що увічнюють героїв і жертв з обох боків. Спитали у гіда, як автори малюнків змогли отримати дозвіл на такі гострі «політичні висловлювання», і він пояснив, що це, звісно, нелегально, але уряд то ніколи не контролював. Всі стіни комусь належать і власники (ними опікуються переважно профспілки та республіканці) вирішують, кому тут висловлюватися. Громада сама розбирається з вандалами, якщо такі з’являються, поліцію ніхто не кличе.

Перші стіни були зведені в 1969 році. Найвідоміша зі «стін миру», як їх тепер називають, розділяє Фоллз і Шанкілл-роуд у західній частині міста. Вона тягнеться на кілька кілометрів і переривається на кількох перехрестях металевими воротами. У розпал Заворушень вони використовувалися як контрольно-пропускні пункти. Відразу після підписання Угоди їхня кількість зросла, наприклад, з’явилася стіна висотою 45 футів, утричі вища за Берлінську стіну. Менше з тим, постійно точаться розмови про знищення цих бар’єрів і дуже повільно, але процес іде. За останнє десятиліття було демонтовано близько 18 стін і стільки ж зменшено. Наразі їх біля 60, загальною довжиною в 34 км.

Дуже влучно про «кореляцію» тутешньої історичної архітектури й ірландської натури зауважила Олена Гончарук: «Після всіх розмов про поточну ситуацію в Північній Ірландії і як на неї впливають травми минулого, у мене народилася архітектурна метафора. Північна Ірландія – це цеглина, що стирчить зі стіни. Тотальний Вікторіанський стиль. І вони намагаються це все прикрасити, обтесати, але цеглина залишається цеглиною. Так і ірландці. Неможливо їх «обтесати» до того рівня політичної зручності, коли вони перестануть мріяти про незалежність…».

Ревіталізація архітектурної спадщини

Втім, тут є яскраві приклади ревіталізації занедбаної архітектурної спадщини. Чого тільки варта будівля Банку Ірландії, один із найкращих зразків стилю ар-деко в Північній Ірландії, спроєктований архітектором Джозефом Даунсом (1929–1930). У 2021 влада, придбавши будівлю і прилеглу ділянку площею 4000 кв. м, заявила про її реставрацію та перетворення у 2028 році на музей, який розповідатиме історії Белфаста, людей і місця через інтерактивний досвід. Проєкт «Belfast Stories» вартістю 100 мільйонів фунтів стерлінгів є одним із семи проектів, включених до плану розвитку туризму та відновлення міста Белфастського регіону (BRCD). Також тут буде ультрасучасний кіноцентр, з доступом до цифрового кіноархіву Northern Ireland Screen.

Повели нас на концерт у дуже симпатичну церкву Святого Йосифа в Сейлортауні – історичному районі докерів і моряків. В оригінальних інтер’єрах відбулася світова прем’єра кантати «Ellipses», присвячена 25-річниці Угоди – з чудовим сопрано у супроводі струнного квартету Arco.

Виявилося, у церкви непроста історія. Сейлортаун був першим селищем на набережній Белфаста, що утворилося після осушення болота, і мало змішане протестантське та католицьке населення з понад 5000 людей, які жили в цегляних будинках на брукованих вуличках. Періодично там спалахували страйки докерів. Також тут жили відомі профспілкові лідери та бойовики.

Жвавий був райончик, але наприкінці 1960-х влада почала реконструкцію міста і одним з наслідків стало знесення Сейлортауна – на його місті планувалося будівництво автомагістралі М2. Людей розселили в інші райони, пообіцявши відбудувати тут соціальне житло для них. Та ані магістраль не було закінчено, ані людям так і не дали змоги сюди повернутися. Нові багатоповерхові будинки та парковки були по кишені тільки заможним. Від колись галасливого прибережного анклаву залишилися лише дві церкви, один паб та три автентичні будинки («маленькі палаци», як їх називали). Майже всі пристані, про які ходили легенди, зникли. Залишився пустир під автомагістраль.

Люди це проковтнули. Та ось у 2000 році влада замахнулася на церкву св. Йосифа – її позбавили права правити служби через скорочення парафіян і оголосили про закриття. Це стало останньою краплею. Жителі Сейлортауна об’єдналися, щоби боротися за церкву. Сформували культурно-історичний комітет, провели широку агітацію та триденний протест. Паралельно збиралися фотографії, історії, робилися фільми та виставки про багату історію району.

У 2006 команда добилася 150-річної оренди церкви і парафіяльного будинку, і зуміла отримати близько 30 000 фунтів стерлінгів для екстреного ремонту від міської ради Белфасту та Департаменту у справах спільнот. Зробили все грамотно, запросивши експертів для надання консультацій щодо використання, збереження та проєктування простору.

Офіційно деконсекрована, церква не може проводити релігійні служби, але вона поступово перетворилася на публічний простір, з низкою культурних подій для громади. Керує усім Террі Маккеоун, енергійна жінка, чия місія полягає в тому, щоб те, що колись було живою спільнотою, знову повернулася до життя. Комітет час від часу дістає пропозиції від різних інвесторів, зовні привабливі, але всі мають на меті щось перебудувати – у місці, де й так майже все зруйновано.

Нині в Сейлортауні є нова громада, і є багато дітей. Вони називають себе «Sailortown Kids», і для них створили тут щотижневий клуб. Але їм бракує зеленої та ігрової зони. Їм та їхнім батькам доводиться перетинати сім світлофорів, щоби дістатися до найближчого магазину чи школи. Аби виправити урбаністичну катастрофу, розробили City Quays (Міські набережні) – багатоцільовий проєкт регенерації цієї зони.

Ірландський прорив

У Музеї Ольстера ми подивилися проєкт «The Druthaib’s Ball», що отримав у 2021 Turner Prize (25 тис. фунтів). Створений Array Collective: 11 художни_ць з півночі та півдня Ірландії, Англії та Італії, які працюють разом з 2016 р. в одній з останніх студійних будівель, що збереглися в центрі Белфаста. Їхні спільні практики фокусуються на темах соціальної справедливості, психічного здоров’я, мовного права, абортів, права робітників, соціального житла, джентрифікації та права ЛГБТК+.

Це імерсивна інсталяція, що реконструює síbín (паб, де продавали неліцензійний алкоголь) – «вітрину» політичних та соціальних проблем у постконфліктній Північній Ірландії. Síbín – напівкругла споруда, повністю покрита фотографіями неолітичної архітектури, що відсилає до дольменів і кам’яних стін, розкиданих по всій Ірландії. Великий «плаваючий» навіс зроблений з банерів для протестів. Всередину потрапляєш, пройшовши через коло своєрідних флагштоків, що імітують стародавні ірландські ритуальні місця.

Druthaib’s Ball перекладається як «бал блазнів». Спочатку це був фільм про подію, що відбулася в Белфасті в липні 2021, описану як «вечір виступів і творчості, щоб оплакувати та відзначити сторіччя поділу Ірландії», де зібралася спільнота художників і активістів у власноруч зроблених костюмах: «Ми провели фантастичну ніч музики та вистав у Black Box, мистецькому просторі міста. Кожен відвідувач прийшов у маскарадному костюмі, кожен по-своєму відгукнувся на тему сторіччя. Їхні персонажі та маскарадні костюми стали центральними у фільмі… Від абсурдного до дуже смішного, до глибоко пронизливого та скорботного, а потім знову оптимістичного!» Запам’яталася історія про «релігійну гомофобію» у формі параної щодо спільного використання чаші в церкві під час епідемії СНІДу 1980-х рр.

Вже пізніше фільм виріс в повноцінну інсталяцію для премії, де його показують як триканальне відео. Сама виставка включає понад 250 артефактів – атрибутів різних подій, гарних і поганих, та місцевого фольклору, але більшість все ж натякає на буремні роки протистояння. Понад 80 творів – авторства учасни_ць Array. Тут є двомовний каталог-газета (англійська та ірландська), де можна прочитати про кожний компонент виставки. Дуже промовистий предмет – bata scoir, «ціпок для підрахунку». Діти у школі мали носити той ціпок на шиї на мотузці. Щоразу, коли вони розмовляли ірландською, на ціпку робили надріз. Увечері їх карали за кількістю отриманих надрізів. Впродовж своєї промови на врученні премії, частково ірландською, представники колективу тримали такий ціпок перед собою – доволі товстий натяк.

Музей придбав роботу для своєї колекції, що дуже потішило автор_ок, які не могли уявити, що їхнє хуліганське висловлення може стати частиною поважної інституції.

Це – перша робота з Північної Ірландії, що отримала Turner Prize. У 2021 р. журі вирішило обирати переможця серед колективів – теж  уперше. Як переможний проєкт, його спочатку показали в Herbert Gallery, Ковентрі. Для Array це був повний сюрреалізм, вони подавалися на премію, аби привернути увагу до Північної Ірландії.

Але ще більшим сюром це виявилося для британських критиків, які не могли осягнути «рівень падіння» премії, яку дають не за високу естетику, а за «соціалку» й активізм. Аргументи про зв’язок проєкту з «генеалогією перформансу в образотворчому мистецтві», «про художній жест, коли життя перетворюється на мистецтво і навпаки» були відкинуті як недоречні.

В Guardian окрім нейтральних репортажів з відкриття негайно з’явилася розгромна стаття «Якби в ньому справді подавали пінти» Джонатана Джонса, де автор дуже презирливо відгукнувся про недолугу театральщину, та й ще нудну – воно б трохи краще спрацювало, якби в пабі подавали пиво, а не показували оці всі «кіношки», що мають до справжнього мистецтва дуже примарний стосунок: «Важко розглядати це як суто мистецьку перемогу. Зібравши в короткому списку лише колективи з сильними соціальними відсилками, цьогорічна премія помістила естетичні досягнення досить низько у свій список «цінностей».

Джонс цінує премію за відкриття зухвалих талантів, далеких від конвенційності, і розуміє, що вони рідко заробляють мільйони, тому так важлива місія премії. Але ж не можна виключити мистецтво з мистецтва так нахабно! «Це культурний глухий кут» – давати нагороди за «поганий шкільний спектакль». Його фраза «a thin smear of artistic meaning» (тонкий мазок художнього змісту) розлютила багатьох.

Одна з «кіношок», якими так нудився критик, «Як інші бачать нас» (2019), розповідає про те, як 40 жінок щотижня подорожують із Північної Ірландії до Британії, сплачуючи 2000 фунтів за аборт. Незважаючи на його легалізацію в 2019 році, регіональна виконавча влада не забезпечила відповідні медичні послуги. Тут є й предметна «цитата» – швабра та відро у формі порома Stena Line (зберігаються за барною стійкою), яким жінки дістаються місць цих послуг, та пісні Waterboys, яка фоново грає: «Прапор, ганчірки, пороми… … широкі океани, повні сліз». Поряд – плакат із зображенням Шили на Гіг, язичницького божества народження дітей.

«Вони мене не зачепили», пише Джонс про відео. Дійсно, що цікавого? Жодного бажання заглянути за лаштунки декорацій «пабу» і побачити, як емпатично і водночас дотепно розказано про життя і смерть в Північній Ірландії. Нарочита простота інсталяції є алюзією на реальність без прикрас: «Ми створили простір для людей із травмою. Ми знали, що фільм важкий. І навіть ті частини, які не здаються важкими, насправді є такими. Цей простір дозволяє людям сидіти з усією цією вагою. У пабі це зробити простіше, ніж у галереї» (Array).

Опонент Джонса – Деклан МакГонагл – назвав його ремарки «зверхнім поплескуванням по голові»: «По суті, Джонс каже: «добре для вас, але це погано для мистецтва» — начебто мистецтво — це протиотрута від життя, тоді як справжнє питання полягає в тому, що мистецтво може зробити у житті…Зусилля Аrray Collective щодо створення спільного художнього процесу слід оцінювати з погляду їхніх намірів, а не просто як повторення «фірмового» художнього процесу, що так цінується ринком та деякими критиками… Джонс неспроможний розпізнати поворот, що триває у художньому процесі загалом, до суспільного імпульсу і взагалі до іншої естетики. Він відмовляється користуватися інструментами, які потрібні для більш тривалого читання історії мистецтва та спільної художньої практики, і підтримуватиме естетику як свого роду обнесений стіною сад, у якому мінова вартість мистецтва має перевагу над його споживчою вартістю».

Згадую аналогічне відношення до Британського павільйону на Венеційській бієнале 2019. Тоді ще читала рецензії в Guardian типу «народжений у Белфасті скульптор – не скульптор, якщо не творить щось «косе криве» (про проєкт Кеті Вілкс, яка народилася в Ірландії, працює у Глазго). І тоді мене вразило це далеке від якогось аргументованого аналізу «заперечення» усього ірландського.

А тепер уявіть собі, наскільки тонко і продумано колектив підібрав і розмістив 250 артефактів в невеличкому просторі, де кожна деталь – це історія, я вам навіть передати не можу, як я зачиталася їхнім описом в каталозі. Переді мною відкривалася країна, яку сприймають як мем (суміш тероризму і пивної вакханалії). І головне, що Array цього абсолютно не боїться, а це велике мистецтво – бути одночасно релевантним і в драмі, і в сатирі.

Свіжа новина: вони – в короткому списку на участь в Venice Biennale 2024.

Жінки і Заворушення

Дискусії про історію Північної Ірландії дуже довго були суто «чоловічою» історією: «Історія «Жіночої коаліції» (NI Women’s Coalition) здебільшого невидима не тому, що жінок викреслюють з історії… їх ніколи не записують», – каже Бернадетт Девлін МакАліскі, активістка, колишня політикиня.

Показова історія перемовин щодо Угоди. Це тривало впродовж декількох днів, таємно, в будівлі парламенту в Стормонті, де засідала Асамблея Північної Ірландії. Серед політичних лідерів і радників, включно з сенатором США Джорджом Мітчеллом, який виконував роль арбітра, тодішнім прем’єр-міністром Тоні Блером і прем’єр-міністром Ірландії Берті Ахерном, була єдина жінка – державний секретар Мо Моулем (Marjorie “Mo” Mowlam). Навіть представниць «Жіночої коаліції» не допустили до розгляду. Їхня роль обмежилася передачею повідомлень та записок між «чоловіками в костюмах».

Хто знає, що Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 щодо жінок і розбудови миру була введена в дію через внесок жінок Північної Ірландії в мирний процес? Донедавна про це не розповідали ані в школах, ані в медіа. Як сказала художниця Ханна Старкі (Hannah Starkey) на своїй виставці Принципові та революційні: жінки-миротвориці Північної Ірландії, яку ми відвідали у Страсну п’ятницю в Ольстерському музеї, «багато чоловіків були проти участі жінок в політичних процесах, тому маємо такі провали в історії».

Ханна вирішила їх закрити за рахунок створення галереї з 21 портрета легендарних ірландських активісток, у супроводі їхніх історій. Це перше таке масштабне вшанування через мистецький проєкт (на замовлення Belfast Photo Festival) – в буквальному сенсі, адже це великі, 2-х метрові роботи, «котрі начебто огортають тебе». Вони дуже нестандартні: Ханна використала кольорові фільтри, майже жодна жінка не дивиться на нас – погляд кудись в даль, в минуле, сповнений спогадів; всі сидять за скляним столом і чітка лінія краю стола унизу відділяє основний портрет від відображення в склі. Все це було заради естетичного ефекту, що нівелює пафос офіціозного «омажа» і перетворює політичне замовлення на мистецьке бачення воістину героїчних особистостей.

 Ханна Старкі, народившись в Белфасті і, ставши зіркою британської фотографії, з початку своєї кар’єри намагається привернути увагу до жінок, змінюючи те, що вона вважає традиційними та патріархальними уявленнями: «Коли я починала, панувала культура принижувати жінок фразою «Wimmin’s». Це змусило мене, молоду фотографку, відчути, що це був, мабуть, «клуб», який не дуже вітав жінок, відчуваючи загрозу з їхнього боку. Мій активний опір полягав у тому, щоб зробити жінку моєю темою, а також навмисно розглядати або називати себе фотографом-жінкою з feminine gaze».

До теми жіночих голосів, що повинні звучати більш впевнено, додає напис на підлозі «Уявіть собі світ, яким керують жінки. Чи було б усе по-іншому?»

Кураторки вочевидь були збуджені цією «провокацією». Ми з колегами вже не бачимо в таких заявах надпровокативного, особливо в великих містах і культурних центрах. Але стало зрозуміло, наскільки патріархальність, про яку ми чули від художниць, є тут домінуючою частиною світосприйняття. І ця спроба ініціювати дискусію має викликати повагу, бо каже про сміливість і готовність до боротьби.

Абсолютно нетривіальним виявився й фільм-опера «History of the Present», прем’єру якого ми відвідали в Queen’s Film Theatre. Це результат спільного експерименту письменниці Марії Фуско (Maria Fusco), американсько-британської режисерки Маргарет Салмон (Margaret Salmon) і композиторки Анне Локвуд.

Фільм, знятий на вулицях Белфаста, зосереджується на голосах жінок із робітничого класу. Така собі ода колективній травмі очима маргіналізованих спільнот. А починається все з божевільних звуків, що продукує французька оперна співачка Eлоїз Вернер (Héloïse Werner, сопрано). Вона ніби давиться ними, хрипе, булькає, робить фіоритури, раптом замовкає і до чогось прислухається – і ти нарешті помічаєш маленькі навушники, котрі, й поставляють їй «матеріал» для імітації. А потім до цієї «палітри» додаються шуми міста, прогладжування металевих стін листком дерева, стукіт по них камінцем, розкачування важких замків на воротах для створення резонансних, гучних звуків – так звучить матеріальність сегрегації. Також задається певний ритм та динаміка для інших для інших шарів відео. Анне Локвуд на пост-дискусії зауважила, що в неї виникло відчуття «ніби на стіні відбиті звуки досвіду спільноти».

Твір є напівавтобіографічним, адже Марія Фуско народилася в часи Заворушень, біля «лінії миру» у робітничому району Ардойн на півночі Белфаста – сумнозвісне місце, де лоялісти тероризували католицьких школярок. Вже дорослою, вона опинилася по інший бік «лінії миру» і відчула необхідність розказати історії жінок через створення полізвукового ландшафту: «Для мене опера здається очевидним вибором».

Марія з командою почала збирати «звуки Заворушень», включаючи як архівні, так і польові записи: у фільмі є жіночі голоси з її сімейних записів, її голос можна почути в архівних записах поряд з голосом її матері: «Лібрето базується на певних моментах часу та місці. Голос моєї матері – це певний час… Голос дитини, мій голос, наслідує тембр маминого голосу».

Є «історичні» воєнні звуки Белфаста, з якими, власне, й імпровізує співачка: гелікоптер, Saracen (бронетранспортер), постріли. Марія аргументує такий формат тим, що в дитинстві, під час заворушень, всі тікали і ховалися, а не стояли, роздивляючись.

Отже, її досвід насильства значною мірою звуковий. Тож і відео значною мірою спирається на емоції, а не імітує суху документалістику. Це поетичний мікс з голосу, звуку, зображення та руху, що відображає емоційний стан життя в постконфліктному місті та його відчуття. Але не тільки через драму, а й через гумор, невід’ємну частину ірландського характеру. За словами Фуско, її намір полягав у тому, щоб дослідити, «як історія входить у ваше тіло, стає частиною вашого тіла та виходить з вашого тіла через голос, пісню та усне слово». Вона відверто визнала «імператив» голосу. Глядач тут – «сучасний свідок» імпровізацій Елоїз Вернер на тлі саундтреку Заворушень.

Режисерка Маргарет Салмон – родом із Північної Америки, тож вона була найменш «заангажованою» і досліджувала локальну історію з холодною головою. Їй важливо було створити певний візуальний лексикон без надмірного впливу зацікавлених сторін, уникнути підігравання емоціям, але з достатньою часткою емпатії. До речі, фільм знятий на 35-мм плівку – найпоширеніший кінематографічний формат.

Це – вочевидь концептуальна річ, і люди зізнавалися, що без пояснень їм мало що зрозуміло. Але на емоційному і візуальному рівні відгукнулося багатьом.

Символічно, що того ж дня, майже поряд, в Університеті Квінз, британський прем’єр-міністр Ріші Сунак, Клінтони та ірландський прем’єр-міністр Лео Варадкар зустрілися, щоб «підкріпити офіційні наративи постконфліктної Північної Ірландії», в той час як фільм ці наративи деконструював.

Саме це й є найціннішим для нас – як мистецтво надає голоси тим, хто до сьогодні був позбавлений можливості додати до історії Заворушень власні спогади, травми, міркування і надії. Це, звісно, не про протистояння двох оптик – провладної і культурної, це про те, що формує більш цільну і правдиву тканину колективної пам’яті.

 

Участь у візиті підтримав Сезон культури Велика Британія/Україна. До складу делегації увійшли Ілля Заболотний, менеджер мистецьких проєктів Британської Ради в Україні, Олена Гончарук, в.о. директора Національного центру Олександра Довженка – Українського державного кіноархіву (Київ), Аліна Ханбабаєва, очільниця ГО «Культурна Агенція Ɐ», кураторка культурних проєктів (Харків), музична редакторка, та я, Юлія Манукян, кураторка мистецьких та урбаністичних проєктів у ГО «Urban Re-Public» (Херсон).