Метью Макфедьєн: “Я просто намагаюся проживати кожен момент”

6 листопада на платформі Netflix виходить американський мінісеріал “Убитий блискавкою” (Death by Lightning) з Метью Макфедьєном у головній ролі. Британський актор, відомий за роллю Тома в серіалі “Спадкоємці”, грає Чарльза Гіто, неврівноваженого, але винахідливого вихідця зі штату Іллінойс. У цьому історичному драматичному мінісеріалі, створеному сценаристом Майком Маковським за мотивами книги Кендис Міллард “Доля Республіки”, відтворено маловідомий, але надзвичайно драматичний епізод американської історії – коротке президентство Джеймса А. Ґарфілда, 20-го президента США, чия ідеалістична віра у реформи зіткнулася з політичними інтригами, корупцією та нав’язливою увагою шанувальника, Чарльза Дж. Ґіто. Саме цей фанатичний прихильник зрештою став його вбивцею. Наталія Серебрякова побувала на круглому столі з актором та поговорила про сучасну політику Білого дому, фанатизм та роботу над роллю. 

Наталія Серебрякова: Джеймс Абрам Гарфілд не є дуже відомою постаттю, а про Шарля Ґіто відомо ще менше. Як ви працювали над своїм персонажем і яке дослідження провели?

Метью Макфедьєн: Так, справді, не так багато людей знає про цей маловідомий період американської історії. Це надзвичайно цікавий час, ніби затиснутий між завершенням Громадянської війни та Першою світовою, тобто десь наприкінці XIX століття. Було справжнім задоволенням зануритися в читання. Ми зверталися до книги Кендис Міллард «Доля Республіки», на якій Майк Маковскі заснував свій сценарій. Потім я почав читати все, що міг знайти про Ґіто. Сценарій Майка, на мою думку, був просто блискуче написаний – одночасно кумедний, зворушливий, дивний і навіть більш неймовірний, ніж будь-яка вигадка. Здавалося майже неможливим, що все це – правда. І при цьому історія звучить напрочуд сучасно: позачасово і надзвичайно актуально, особливо з огляду на події останніх кількох років.

Н. С.: Робота над цим проєктом змусила вас замислитися над тим, наскільки змінилася чи не змінилася політика сьогодні?

М. М.: Важко не відчути, що, по суті, нічого особливо не змінилося. Це досить витверезливе усвідомлення, що історія рухається по колу. Людська поведінка залишається такою ж. Якщо бути цинічним, можна сказати, що ми так і не навчилися на власних помилках, ми їх постійно повторюємо. Але я думаю, що ця історія все ж має в собі надію, бо поруч із трагедією є постать Джеймса Гарфілда, варта захоплення. Він був, мабуть, найкращим президентом, якого Америка так і не встигла отримати. Я нічого про нього не знав до цього проєкту, і це стало справжнім відкриттям. Гарфілд – приклад справжнього державного служіння: він працював не заради себе, а заради людей, заради самої ідеї служіння суспільству. Його життя – це історія людини, яка піднялася з бідності, здобула освіту самотужки, воювала, обіймала державні посади, була надзвичайно розумною, емпатичною та вдумливою. У нього була рідкісна впевненість, що дозволяла йому слухати інших і намагатися зрозуміти їх. Думаю, це приклад, на який варто рівнятися. І попри страшну втрату та трагедію його ранньої смерті, його історія залишається натхненною.

Н. С.: Як англієць, як ви сприймали цю типово американську ідею – дух «self-made man» та «американську мрію», яку втілює ваш герой?

М. М.: Думаю, певною мірою ця ідея близька і для нас. Ми всі зростали, занурені в американську культуру, особливо в Англії, але й загалом у світі. Акторська робота – це завжди вправляння в уяві: моє завдання – поставити себе на місце героя, відчути його світ. І, звісно, це було захопливо. Адже саме в цьому й полягає американська мрія – у переконанні, що кожен може стати ким завгодно, досягти будь-чого, здійснити задумане. Але, як показує життя, не всім це вдається. Наприклад, Чарльз – цікавий, але трагічний персонаж. У нього були серйозні проблеми з психічним здоров’ям, що ми тепер розуміємо краще, ніж тоді. Йому бракувало стабільності: він пробував себе в юриспруденції, але не міг утриматися на роботі, не докладав достатньо зусиль. Потім невдало керував власною газетою, приєднався до спільноти вільного кохання – і звідти його вигнали. Зрештою, він звернувся до політики, але і там проявилася його нарцистична натура – він очікував занадто багато. І це виглядає сумно, коли дивишся на його життя. Але водночас це глибоко прописаний образ, і акторська робота полягає в тому, щоб втілити те, що є на сторінках сценарію, підкріпивши це власними дослідженнями. Я просто поринув у матеріал, і все набуло сенсу.

Н. С.: Ще хотіла продовжити тему, яку ви зачепили раніше. Не знаю, чи знайоме вам поняття competency porn – воно стосується фільмів і серіалів, у яких глядачам приємно спостерігати, як герої професійно вирішують складні завдання.

М. М.: Ні, не чув про це раніше, але звучить цікаво.

Н. С.: Серіал «Дипломатка» є одним із таких прикладів, і, на мою думку, цей серіал – теж. Тож хотіла запитати: як ви вважаєте, чи мають сучасні глядачі особливу потребу бачити політиків, які справді добре виконують свою роботу – з огляду на нинішню ситуацію, наприклад, у Білому домі? І чи може цей серіал стати для людей певною мірою втішним у цьому сенсі?

М. М.: Так, думаю, ви дуже точно це сформулювали. Особисто я вважаю, що люди, які обіймають відповідальні посади, мають бути фахівцями, компетентними і відданими своїй справі. У Великій Британії останнім часом побутує певне зневажливе ставлення до експертів, нібито все має бути «демократизованим». Але я цього не розумію. Ми ж хочемо, щоб державні службовці справді знали, що роблять, щоб були розумними, красномовними, чесними, щоб працювали не заради власної вигоди, а заради людей і самої ідеї служіння. І саме це втілює Гарфілд. Тож, так, як глядачам нам, мабуть, справді приємно й обнадійливо бачити таких політиків не лише тому, що вони колись існували, а й тому, що подібні люди, чоловіки й жінки, і сьогодні є у світі. Тож не все втрачено, просто потрібно цінувати таких людей і не забувати, якими вони мають бути.

Н. С.: Хотіла б запитати про один момент у серіалі. Навіть якщо ваш персонаж безпосередньо не бере участі в цій сцені, там лунає фраза: «Моя робота – давати надію». А потім: «Можливо, я нічого не можу змінити». Для мене це дуже сильний момент, бо він показує людину, яка намагається чинити правильно, навіть коли здається, що це неможливо. І хоча дія відбувається в минулому, цей серіал виходить у час, коли світ переживає кризи – в Україні, у Газі, США, Венесуелі. Люди виснажені, розгнівані, але все ще мають іскру надії. Як ви працювали з цією темою? І як зробити історичний серіал таким, що водночас говорить про сьогодення?

М. М.: Дуже гарне запитання. Хоча, якщо бути відвертим, коли знімаєшся, про це особливо не думаєш. Моя робота – це лише маленька частина великої картини. Я просто граю сцену за сценою, момент за моментом, довіряючи режисеру, сценаристам, продюсерам, що вони з’єднають усе докупи й нададуть сенсу. Потім ти лише сподіваєшся, що результат відгукнеться людям, що вони побачать у цьому щось справжнє, таке, що допоможе зрозуміти себе, своє життя, світ, у якому ми живемо, і, можливо, знайти спосіб зробити його трохи кращим. У цьому, власне, і полягає сенс будь-якого хорошого мистецтва – допомогти людині осмислити складні речі. Якщо серіал чи книжка, чи будь-який твір мистецтва це робить, отже, ми виконали свою роботу. Але, думаю, актор завжди працює у «мікромасштабі» – зосереджується на дрібних деталях, сподіваючись, що все це врешті складе єдину картину, яка торкнеться глядача.

Кадр з фільму “Death by Lightning”

Н. С.: Ваш персонаж здається суперечливим: він самозакоханий, але водночас викликає співчуття, адже, як ви зазначали, він має психічні розлади, які на той час були мало вивчені. Як ви знайшли баланс між тим, щоб зіграти антагоніста, але водночас зробити його таким, до кого глядач може відчути симпатію?

М. М.: Це питання підходу. Я намагаюся проживати кожен момент. Якщо актор починає думати в категоріях «зараз я хочу здаватися симпатичним» або «зараз я хочу виглядати покидьком», – усе швидко розсипається. Тому я граю сцену за сценою, репліку за реплікою, і сподіваюся, що історія складеться гармонійно. А далі все вирішується вже на етапі монтажу. Наш режисер Метт Росс – блискучий, ми з ним багато експериментували. Ми могли знімати одну сцену чотири-п’ять разів, іноді робили персонажа більш симпатичним, іноді, навпаки, підкреслювали його потворність, змінювали градус. Це було цікаво, ми отримували від цього задоволення. А вже в монтажній Метт міг обрати потрібну версію, щоб показати різні сутності героя – більш неприємного або навпаки, більш людяного.

Н. С.: Які у вас враження від роботи з Майклом Шенноном, який грає роль президента Гарфілда, та рештою акторського складу? Можливо, у вас залишилися якісь особливі спогади?

М. М.: Їх дуже багато. Насправді це була головна радість усього проєкту. Чудова команда. Майкл неймовірний – дуже сильний, емоційний, зворушливий у ролі Гарфілда. На жаль, у нас з ним лише дві повноцінні сцени, ну, три, якщо враховувати сцену стрілянини на вокзалі. І це було добре, але водночас трохи болісно – хотілося більше. Ми обидва відчували певну недомовленість. Я також із задоволенням працював із Ніком Офферманом, і з чудовою Бетті Гілпін, і з Шеєм Вайхемом – у нас була маленька сцена, але теж залишила по собі приємний слід. Мій персонаж Чарлі має невеликі епізоди з кожним, ніби доторкається до різних людей, і це створює цікаву мозаїку. А Пола Малкомсон, яка грала мою сестру Френні? Просто диво!

Н. С.: Чи сприймаєте ви одержимість Гіто президентом Гарфілдом як історичну курйозність, чи радше як відображення політичного фанатизму, який ми бачимо і сьогодні?

М. М.: Я думаю, це абсолютно сучасна історія. Я б не назвав це просто історичною цікавинкою. Люди й зараз здатні ставати одержимими. Ми бачимо це в культурі: люди фанатіють від знаменитостей, політиків, інфлюенсерів, подкастерів. Можна довго аналізувати, чому так відбувається, але, мабуть, справа у бажанні знайти щось, із чим можна себе ототожнити, що дає відчуття значущості. Іноді це стає хворобливою формою прив’язаності. Я, наприклад, ніколи не розумів цього, навіть коли був молодим актором, який лише мріяв про кар’єру, мені й на думку не спадало підійти до улюбленого актора і попросити фото. Це було б занадто. Але культура змінилася, тепер усе стало транзакційним: тобі потрібно селфі, аби підтвердити, що момент стався. У цьому сенсі Гіто дуже сучасний. Він відчуває, що має право бути поруч із Гарфілдом, що заслуговує на місце у його команді, вважає, що зробив внесок у його успіх. Це ілюзія, але дуже знайома: ми бачимо подібне й сьогодні. Люди ніби кажуть: «Я дивлюся твій серіал, отже, маю право на селфі з тобою». У цьому є певний резонанс між минулим і теперішнім.