Аліна Максименко: «На тлі війни»

Документальний фільм української режисерки «Зшиті кроки» (In Limbo) Аліни Максименко номіновано на приз Європейської кіноакадемії. Наталя Серебрякова поговорила з режисеркою про створення стрічки. 

У «Зшитих кроках» режисерка майстерно досліджує співіснування буденного та надзвичайного під час війни, розкриває людські історії життя на межі хаосу. Фільм починається зі сцени, де Аліна одужує після операції в освітленій сонцем кімнаті. Однак розбите віконне скло та метушня на вулиці натякають на реальність, позбавлену спокою. Це лютий 2022 року.

Оповідь змінюється, коли режисерка виїжджає до своїх батьків — літньої пари, яка живе у тривожних ритмах повсякденності війни Росії проти України. Їхні буденні справи — приготування їжі, миття посуду, догляд за тваринами, що їх залишили сусіди, — виглядають оманливо звичайними. Але за цими простими моментами домашнього життя криється постійне відчуття тривоги, викликаної віддаленим відлунням обстрілів і всепроникною невизначеністю майбутнього.

Наталя Серебрякова: Як і чому ви вирішили знімати цей фільм?

Аліна Максименко: Фільм починався зі щоденника. За кілька днів до початку повномасштабної війни я впала на вулиці і зламала ногу. Потрапила до лікарні. Мене встигли прооперувати. Війну я зустріла в нашій київській обласній лікарні. Мала з собою диктофон, записувала розмови людей. В принципі, форма щоденника – це моя форма. Мій перший фільм «Ptitsa», який я зробила в рамках курсу DOC PRO у Wajda School, також був побудований у формі щоденника. Я відчуваю себе більш впевнено, коли маю під рукою засоби фіксації. У лікарні в мене був старенький зумчик,  який не шкода десь залишати. Я записувала розмови, вела  аудіощоденник того, що відбувалось. Мене терміново виписали з лікарні, тому що очікували, що будуть поранені з фронту. 

І я повернулася до свого будинку в Ірпені. Одним з останніх літаків (як виявилося пізніше) мій чоловік полетів грати концерт, він був упевнений, що війна не почнеться. Донька не встигла до мене доїхати, от я і залишилася в своєму будинку сама з котом. Чесно, було страшно. Гриміло. І, власне, моя безпорадність із цією ногою… Моя камера працювала, допомагала в різних, навіть нібито простих ситуаціях. Скажімо, треба зробити собі укол, а це страшно і боляче. Медсестра в лікарні, виписуючи мене, казала: слухайте, це так легко – в стегно собі коліть. А на ділі… Спочатку я думала, що не впораюсь, але ставлю камеру – і щось таки змінюється. Начебто хоробрості додається. 

В мене залишилося багато матеріалів, які не увійшли до фільму. Та я й не планувала, що вони стануть фільмом. Просто фіксувала все, що відбувається навколо. Це було порятунком: у дисплеї камери все відбувається ніби не насправді, а як в кіно. Вже пізніше, коли мені вдалося втекти з Ірпеня до батьків… 

На щастя, в мене машина-автомат, а нога була поламана ліва, значить, я могла їхати. Збиралася довго, як в заповільненому кіно. Довго носила речі. Все, окрім рішучості їхати, начебто було готове. Але в останній момент щось таки клацнуло в голові: біжи! Камера, штативи, кіт, документи – і поїхали. 

Вже у батьків, пізніше, ми почали розглядати фільмування як нашу спільну справу, і я зрозуміла, що маю важливі матеріали, які можуть стати фільмом. 

Н. С.: А батьки далеко від вас живуть?
А. М.: Батьківський будинок — це хутір у селі  Музичі. Це біля 25 кілометрів від Ірпеня. Район навколо Києва — зі сторони Житомирської траси. Десь пів годинки їхати машиною, і я вже у батьків. 

Я пам’ятаю, як я виїжджала, пам’ятаю цей чорний дим – справа, зліва. Згорілі заправки. Пам’ятаю репортера з камерою біля дороги. Машину, що їхала мені назустріч, і шофер махав руками хрест-навхрест, показуючи, що їхати сюди не можна. А я розуміла, що мушу вискочити. Я виїхала з Ірпеня 5 березня. 6-го березня сталася трагедія на Ірпінському мосту, через який люди рятувалися пішки і де досі висять білі прапорці, білі смужечки, як пам’ять. Там розстріляли людей. Наступний місяць Ірпінь був під російською окупацією.

Н. С.: Ми бачимо у фільмі, як це село, в якому живуть ваші батьки, також обстрілюють досить сильно, але ваша мама дає урок музики по телефону. Тобто були такі люди, які хотіли попри війну займатися музикою?

А. М.: Наша історія — це історія про те, як людина намагається в страшних обставинах продовжувати нормальне життя, підтримувати цінності, які були у кожного з нас завжди. І це не тільки про нашу родину. В кожному селі є бабуся, яка опікується своєю коровою, городом. Мої батьки живуть на хуторі в кінці села, це раніше були дачні ділянки. На той момент сусіди з хутора майже всі виїхали.

На початку фільму, коли я пробую умовити батьків виїхати, мама каже: “Ні, сюди ніхто не дійде, тому що далі дороги немає. Центральна дорога йде саме селом”. 

Російські війська не дійшли 5 кілометрів до села Музичі. Дороги були перекриті блок-постами, на Житомирській трасі були взірвані мости. Було чутно і видно, що бої йдуть дійсно дуже-дуже близько. Потім росіян відкинули. Для мене й досі це залишається неймовірним фактом.

Годинами не було електрики. Пізніше мені вдалося добути акумулятор. Притягую: «Мама, треба зарядити телефони». Виходжу з будиночка, а як повертаюся, то вже чую: «Лєвая рука, лєвая рука!» – мама проводить урок, намагається наздогнати час без електрики.

Мама – викладачка музики все своє життя. Це велика частина її буття, частина її натури. Вона пам’ятає всіх своїх  учнів: звідки, як, хто продовжує, де вчиться… Часами мама починає згадувати: «А ось у цьому творі треба було так грати, а Саші треба було пояснити в інший спосіб». 

Тато живе тваринками, яким допомагає, годує, лікує. Мені здається, після того, як він вийшов на пенсію, – це найбільше його захоплення. Він з ними розмовляє, має сосунки, подібні до тих, що мама має зі своїми учнями. Якоюсь мірою ці тваринки — його діти. Його зона відповідальності. Тато не поїде, не залишить це місце, будинок – навіть страшні воєнні обставини не можуть змінити його думку.

Н. С.: Мене вразило, що ваш тато годує десь п’ятнадцять котів. Я не полічила, скільки їх там було.

А. М.: Трохи більше… А скільки? Теж не рахувала. Та й всі, хто є – це не стала величина. У той момент люди виїжджали, багато хто залишав тварин. Собак в більшості ще вивозили, якщо поміщалися в машину. А котів залишали. Вони й приходили до тата годуватися. В той час їх було, думаю, до тридцяти. І собаки, що залишились. 

У фільмі є сцена, де мама перебирає ключі: виїжджаючи, сусіди залишали батькам ключі від своїх будинків, підвалів. Залишали також їжу, можна було прогодувати тварин. Можливо, ви пам’ятаєте з фільму пса, якого тато приходить годувати. Це Боня. Вона померла рік тому від інсульту. Не витримала самотності та страху. 

Н. С.: Питання, яке мене дуже хвилює: ваш тато не виїхав за кордон?

А. М.: Тато не виїде, я не можу собі цього уявити. Він не виїхав тоді, коли ракети просто над головою літали, коли російські війська стояли майже під дверима. Що зараз казати на третій рік війни?

Ні, він не виїхав. Батьки залишаються вдома. Мама вже не викладає, вийшла на пенсію. Це сумна радість, але я тішуся, що встигла задокументувати її навчальні години в таких дивних умовах. На тлі війни – уроки музики онлайн. 

З дивних згадок того часу: ще до того, як всі роз’їхалися, прийшов сусід, залишив татові зброю. Про всяк випадок зброя тоді з’явилася у кожному будинку, але не кожен до кінця розумів, як цією зброєю користуватись. Як от мої батьки, навіть уявити когось із них зі зброєю в руках вкрай важко.  

Н. С.: А мама з вами теж не виїхала до Польщі?

А. М.: Я й сама поїхала в Польщу значно пізніше. Як і тоді, зараз мама залишається з татом, немає мови про від’їзд. «Я його не залишу. Ну як я його залишу?» – її слова. 

Думаю, це універсальна історія для дуже багатьох сімей. 

Батьки залишаються, життя йде далі. Не дуже що змінилось, хіба те, що мама вже не викладає, їй тяжче рухатися, здоров’я підводить, певно, все разом дається взнаки – і нерви, і напруження.  

Тато зараз має, може, біля двадцяти котів. Достатньо, щоб на кожен день мати жвавий робочий графік: прокинувся, зварив кашу, нагодував, почухав, перевірив, чи хто не захворів. Бо хтось із котів живе в будинку, хтось – надворі. Тим, що хворіють, найслабшим, дозволено жити в будиночку.  А ті, хто дає собі раду, живуть у дворі в облаштованому сарайчику. Боня пішла. Залишилися ще дворові пси, що живуть на вулиці. 

Якось ми розмовляли, тато каже: «Знаєш, ми б зараз цей фільм вже не зняли». Щось таке тяжке в повітрі висить, немає того надлишку енергії чи ентузіазму, щоб додатково до денної рутини ще щось зробити, довести. Додати.

Відбудовується Київська область, Ірпінь, вже відновили та запустили той взірваний міст, що у фільмі я проїжджаю вночі. Відновлено багато будинків, навіть таких, що, здавалося, йдуть тільки під знос. В Ірпені зараз багато дітей, собак, всі заправки відновилися, навіть нові з’явилися. Місто живе, нагадує неймовірний за життєздатністю мурашник. 

Н. С.: Ви навчаєте маму української мови у фільмі. І ваша мама каже, що єдина мова, яку вона знає, це – російська… Чи змінилося в неї ставлення до мови з того часу? 

А. М.: Чесно, мало що змінилося. Я бачу, як у неї немає надлишку сили та енергії, щоби  радикально щось змінити. 

Сама по собі сцена навчання мами української мови значно більша. До фільму з неї увійшов невеликий фрагмент. Далі у тій же сцені мама пояснює, що вона чує якусь неправдивість своєї вимови: «Я чую, що слово звучить не так, як мало би, що воно таке неприємне, як скрегіт по склу». Це той бар’єр, що її зупиняє у розмові і який я пробувала разом з нею пройти. На жаль, без великого успіху. Мама читає, слухає, розуміє, але з мовленням все складається так само важко, як і було. Мама родом з Білорусі.

Н. С.: А як ви вважаєте, чи потрібно перенавчати російськомовних українців? 

А. М.: Я думаю, що людина, яка живе в Україні, мусить володіти українською мовою. Мусить знати,  вивчати, читати і говорити. Мова – це спільний простір, в якому ми живемо.

Але, дивлячись на своїх батьків, я розумію, наскільки тяжко пройти крок за кроком певний шлях. Я проти того, щоб ламати людину, примножуючи її непевність у кожному своєму дні. Додавати хоч би щось до того непідйомного багажу зі страхів, нервів та стресу. Це “перевчати” дуже мені тхне радянщиною. 

Я проти мовного насилля. Зміни відбудуться не в два, не в три кроки. Треба зробити багато зусиль для того, щоб люди зрозуміли, прийняли, використовували.

Для таких, як моя мама, потрібен час. Скільки?  Мама прожила в Україні більшу частину свого життя. І все одно, зміна мови дається їй тяжко. Як викладач, вона вона навчила дітей відчувати музику. Якою мовою вона це робила, російською чи українською? А скільки російськомовних хлопців зараз в ЗСУ? 

Н. С.: Можна сказати, що ваші батьки відносяться до генерації радянської інтелігенції?

А. М.: Безумовно. 

Н. С.: Сцена з молитвою була постановочна? 

А. М.: Абсолютно ні, вона не була постановочна. Моя бабуся таємно хрестила мене в Могильові в Білорусі, коли я була малою. А вже мою сестру мама хрестила, коли тій було 16 років. Це значить, що між хрещенням мене і моєї сестри лежить проміжок біля 15 років. Для мене це відстань до повернення зрадянщеній людині своїх  цінностей.

Я хотіла про це розповісти. Той день видався насправді дуже нервовим, стресовим. Обстріли та  напружена розмова за столом вдень забрали всі сили. Ввечері теж було дуже неспокійно. Ми з мамою лежали, розмовляли про одне, про друге, і якось розмова повернула на молитву. До фільму ввійшла саме вона.

Н. С.: У цьому фільмі польський продакшн, українського немає взагалі, так?

А. М.: На початку війни у нас в Україні було багато ініціатив стипендіальної підтримки за участю Українського інституту, фестивалю DocuDays. Я подавалась усюди, де могла податися, і, на жаль, отримала тільки відмови. Пізніше я звернулася до Wajda school@Studio у Варшаві, де навчалась на курсі Doc Pro.

Свій перший фільм «Ptitsa» я зробила за їхньої участі та підтримки. Школа Вайди — це кінематографічна сім’я. Ми постійно підтримували дружні стосунки. З перших днів війни мені дзвонили, писали з Варшави чи не кожного дня: як ти, чим допомогти? Тож я вирішила звернутися до них. Продюсери Філіп Марчевський і Катажина Козловська мене підтримали, пізніше ми отримали фінансування від PISF Польського Інституту на пост-продакшн фільму. 

Н..С.: А буде прокат в Україні або якісь покази?

А. М.: Один закритий показ фільму для українських членів EFA відбувся в рамках кампанії, пов’язаної з номінацією до нагороди European Film Academy. Далі, напевно, будемо подавати фільм на конкурсну програму на Docudays UA.