Час назвати речі своїми іменами
Анастасія Платонова: Юлю, почнімо з того, як за два з половиною роки твоєї роботи в Національному музеї ім. Ханенків він змінився? Яким було твоє бачення музею восени 2021 року, коли ти прийшла туди працювати? І якими виявилися справжні виклики інституційного перезавантаження музею?
Юлія Ваганова: Мій «вхід» в музей Ханенків був стрімким – мене запросили стати виконуючою обов’язки директорки восени 2021 року, трохи згодом мав бути оголошений конкурс на заміщення посади директора музею. Я погодилась, оскільки мені цікаво працювати з музейними інституціями та їхніми командами. Конкурс і справді оголосили невдовзі. Останнім днем подачі документів було 24 лютого 2022 року.
Серед стратегій і цілей, з якими я йшла на той конкурс взимку 2022 року, є речі, які до сьогодні лишилися незмінними. Це все, що пов’язане з важливістю музею для суспільства, з відкритістю культури. Музеям і справді часом слушно закидають, що вони не завжди є відкритими до зовнішніх аудиторій. Мені видавалось (і досі видається) дуже важливим виробити в музеї Ханенків власну формулу відкритості, яка відповідала б суті музею та була зрозуміла суспільству. Ці понад два роки повномасштабної війни стали для всіх нас справжнім спринтерським забігом. Ми дуже швидко подорослішали, і мусимо ухвалювати безліч важливих рішень в експрес-режимі. Це час величезної нової відповідальності.
Як під час повномасштабної війни до тебе приходило усвідомлення трансформації музею Ханенків? Чи були конкретні моменти відчуття, що він отримав нове дихання, намацав відчуття, куди рухатися далі?
Я би розділила відповідь на це запитання на дві частини. Є оця спринтерська дистанція, яку ми біжимо вже два роки. Коли ти постійно гасиш пожежі, або коли за 20 метрів від тебе прилітає російська ракета, ти не можеш об’єктивно оцінити свій інституційний поступ. У тебе, звісно, є повага і любов до власної інституції, є ціннісна рамка, в якій ти дієш, є пріоритети (під час війни для нас це безпека команди, безпека колекції, стосунки з нашими музейними спільнотами тощо). Ти намагаєшся зрозуміти, що ця інституція може зробити тут і тепер, в епіцентрі повномасштабної війни. Після початку повномасштабного вторгнення, коли всі українські музеї були змушені зняти і сховати постійні експозиції, ми зрозуміли, що наш єдиний можливий шлях – це робота із сучасним мистецтвом. Музей Ханенків – це академічний музей класичного Східного та Західного мистецтва, з сучасним мистецтвом ми не працювали ніколи до 2022 року.
Але – і це дуже важливо – ми не почали працювати з сучасним мистецтвом лише тому, що лише воно було «доступне». Першу виставку воєнного часу ми зробили влітку 2022 року, коли Київ був напівпорожній і закляклий. Ми подивилися тоді на Харків, який не припиняв працювати попри щоденні обстріли та близькість російського кордону: харківські культурні інституції діяли дуже активно, паралельно переосмислюючи роль свого прикордонного міста як фронтиру, зокрема і в полі культури. Я бачила, що в Харківському літературному музеї та Єрмілов-Центрі постійно вирує життя, і нам стало цікаво дослідити і обговорити з аудиторією, чому жодні загрози не спиняють Харків і його жагу до життя, натомість Київ трохи завмер у той період? Нам також хотілося підтримати киян і надати їм сили для боротьби та солідарності.
Саме тому першою виставкою, яку ми відкрили після 24 лютого 2022 року, стали «Солдатики вторгнення» Олега Калашніка – виставка, що відкрилася за два дні до початку повномасштабного вторгнення в харківському ЄврміловЦентрі, який став укриттям для багатьох містян. Люди ховалися від обстрілів і ракет, перебуваючи в оточенні цих солдатиків – що може бути більш символічно? Це водночас була можливість поміркувати, в який момент виставка стає музейним об’єктом і входить в історію? І це насправді музейне завдання – говорити про музеєфікацію предмету та моменту. Про те, чи сучасне мистецтво музеєфікується просто сьогодні, чи для цього все ж потрібна часова дистанція.
Інший напрямок роботи в останні два роки був пов’язаний з розширенням меж інституції – внутрішнє дослідження музею через різні формати мистецьких проєктів. Один із найбільш експериментальних для нас форматів – опера Genesis від лабораторії сучасної опери OperaAperta – п’ятигодинне дійство в музейному просторі, де глядач і виконавці ніби помінялися ролями. Робота з новими, нетиповими для класичного музею мистецькими форматами – це про перевірку нових моделей, про тестування гіпотез, якщо хочеш. І про неймовірну роботу команди, відкритість до нового досвіду. Колеги жартують, що ми раніше працювали лише з мертвими художниками, а під час війни заговорили із живими. І я неймовірно вдячна команді за їхній внесок у всі перетворення в музеї і їхню щоденну роботу.
Опера Genesis в музеї Ханенків. Фото: Анастасія Телікова
Інституційні перезавантаження в українській культурі наразі – водночас і тренд, і вимога часу. Всім це вдається по-різному: хтось активно змінюється, хтось лише робить обережні спроби, хтось геть завмер. Що ти бачиш навколо в культурному середовищі? І на які висновки це наштовхує?
Я би тут розрізняла кілька речей: є ургентні дії (це і про програмну роботу, і про безпекові виклики), і є більш глибинний рівень. Часто, щоб дістатися до цього глибинного рівня (а це необхідно для серйозних інституційних змін), потрібно пройти довгий складний шлях. Іноді цей шлях може займати роки, а то й десятки років. Тридцять років незалежності, звісно, змінили українські культурні інституції: ми приміряли на себе різні моделі роботи, вчилися взаємодіяти з різними аудиторіями (від глядачів – до бізнесу), працювати з міжнародними партнерами та донорами. Всі ці зміни безумовно важливі, але чи вони про справді глибинні трансформації?
На мою думку, ядро наших культурних інституцій ще не змінилося. Я не кажу зараз про інституції, від початку створені за іншими підходами – як-от, свого часу ЦСМ Сороса, або «Мистецький арсенал», або ж відкритий восени минулого року львівський Jam Factory. Але все це винятки, які лише підтверджують правило: більшість українських культурних інституцій досі мають основу, сформовану ще за радянських часів. Вона побудована на недовірі, закритості, токсичній спадковості, завченій безпомічності. І, звісно, якщо нам ідеться про справжні інституційні перезавантаження, то це потребує змін. Ще одна важлива річ – старі патерни призвели до неспроможності працівників культурних інституцій ухвалювати рішення. На жаль, поки що багато українських музеїв не готові до глобальних змін, бо їх треба починати зокрема з себе.
Я згодна з тобою, що не всі українські музеї готові змінюватися, швидко «відрощувати» спроможність та перевимислювати власну практику. Чи веде це нас до музейної реформи (в результаті якої музеїв, можливо, стане менше), чи до музейної кризи?
Я думаю, що не всі українські музеї дійдуть до змін, про які ми з тобою говоримо. Принаймні, не всі зроблять це легко і швидко. Що тут важливо? По-перше, наявність успішних кейсів, які говорять про те, що зміни можливі. Також важлива і увага спільноти. Увага із цікавістю та повагою, не конкурентна, глибока, допитлива. Щось на кшталт «О, як цікаво. А як вони це зробили?». Такий фокус уваги здатен відкрити нам багато нового та цінного у практиці колег.
Друге – нам потрібен міцний «середній клас» музеїв. Ми розуміємо, що музеїв в Україні багато, і всі вони не можуть бути флагманами інституційних трансформацій. Але вони можуть бути по-своєму цінними для свого регіону та своїх спільнот. Бути носіями сенсів та осмислених експозицій, а не виставок на кшталт «Від черепа мамонта – до черепа Леніна». Як же випрацювати цей «середній клас» музеїв? Я точно знаю, що це можливо зробити навіть під час повномасштабної війни. Вимушене спустошення музейних залів дивовижним чином дозволяє тобі швидше і простіше “перепривласнити” інституцію.
Виставка Міст/Bridge в музеї Ханенків, березень 2024
Якщо ти до цього готовий. Або ж – якщо ти чітко усвідомлюєш, що зміни в твоєму випадку є питанням виживання. Чи, на твою думку, це усвідомлює більшість українських музеїв? І що буде з тими, хто відмовиться йти шляхом змін?
Вони назавжди залишаться в радянській рамці. Або трансформуються у такий вид інституції, який не є музеєм у повному сенсі слова. Все насправді залежатиме від того, наскільки команда музею та його спільнота зможуть його “привласнити” у хорошому смислі – усвідомити його важливість для себе, взяти за нього відповідальність і допомогти йому перевинайти себе. Цей шлях містить безліч дискусій, комунікації, інтелектуальної та емоційної роботи, слухання, говоріння і думання. Але це необхідність. Інакше постійні експозиції музеїв ризикують назавжди залишитись «черепом мамонта й Леніна», і музеї просто нашарують на куточок піонерів куточок героїв Небесної сотні, а зверху ще куточок полеглих бійців ЗСУ. Стануть неживим місцем, до якого байдуже аудиторії, бо там не відбувається жодних важливих подій та розмов. І, звісно, цей процес занепаду може призвести до того, що деякі музеї просто зникнуть.
Кілька років тому я була у Вільнюсі – там саме перевідкривалася частина експозиції однієї з філій Національного художнього музею, присвячена мистецтву середини і другої половини ХХ століття, так зване modern art. Підготовка до цього відкриття тривала два чи три роки: проводилися конференції, різноманітні круглі столи, нескінчені дискусії тощо. Всієї цієї роботи глядач, звісно ж, не бачив. Відкриття було чудове – прекрасна експозиція, багато публіки та преси. Приблизно так в нормі і має виглядати робота музейної інституції. Що натомість робимо ми в українських музеях зараз, у розпал повномасштабної війни? Постійно тестуємо гіпотези та варіанти рішень «без відриву» від подій. Ми не дозволяємо собі взяти два-три роки на переосмислення функції музею чи реекспозицію, всю цю роботу ми робимо паралельно зі щоденними завданнями, обстрілами, блекаутами та новинами з фронту. Це складний, але цікавий досвід. За два роки такої роботи в мене геть не лишилось страху, що щось не вийде, натомість є багато допитливості, а як може спрацювати та чи інша ідея?
Ще одним викликом для української культурної сфери за час повномасштабної війни стала тотальна неефективність держави як управлінця сферою. Проблем безліч: від збереження музейних колекцій – до відсутності культурних політик. Вочевидь, нам давно потрібне системне перезавантаження стосунків держави із культурним середовищем. Чи в ситуації, коли культурні інституції фактично заміщають собою державу, вони не мали б перебирати і бодай частину її повноважень?
Дивись, що таке взагалі держава? Це громадяни України, такі ж, як ми з тобою. Більшість із них є чудовими людьми з адекватними цінностями. Саме тому мені видається не дуже правильним цей свідомий поділ на «вони» і «ми». Так, органи управління культурою дійсно не завжди ефективні. І так, про це важливо говорити. Але заразом важливо робити це так, аби ламати вже наявні стіни між держсектором та культурною спільнотою, а не зводити нові. Як це зробити? Розбудовувати діалог, пояснювати важливі речі, шукати шляхи порозуміння, адвокатувати, доносити свою позицію, вміти говорити про себе та свої потреби. Останнє – дуже важливо, тому що дуже часто, якщо спитати культурні інституції про їхні потреби, у відповідь можна почути: «Все погано, багато труднощів, дайте грошей».
Дуже важливо вчитися говорити з державним сектором інакше. Якщо інституція усвідомлює власну суб’єктність та має стратегію, у неї завжди буде напоготові відповідь про актуальні потреби – бо вона їх усвідомлює і готова до розмови про це на позиціях дорослого. Це має бути спокійна зважена розмова та чітке розуміння власних пріоритетів.
Останні два роки в Україні багато говорять про культуру як чинник національної безпеки. Це справді важливе усвідомлення (краще пізно, ніж ніколи). Але час конвертувати це розуміння в конкретні дії. Тоді і перезавантаження стосунків культурного середовища з державою відбудеться автоматично. В складні моменти мені часом дає сили збірка есеїв Вацлава Гавела «Сила безсилих». Я регулярно нагадую собі, як важливо, за Гавелом, «робити дірки в системі». Коли ми хочемо змінити систему, не потрібно її ламати – набагато легше та екологічніше змінювати її, «встромляючись» в певні реперні точки чи «роблячи дірки» у тому, що не працює.
В українській культурній спільноті є феномен людей-інституцій, рушіїв змін, що беруть на себе неймовірно багато відповідальності. Як на цьому шляху зуміти знайти опори, не дати зжерти себе втомі та фрустрації, продовжувати рухатися в умовах обмежених ресурсів?
Тут буквально за Бертольдом Брехтом: бідна не та країна, що не має героїв, а та, яка потребує героїв. Це насправді дуже сумна історія, адже ми живемо в реальності, де нам постійно потрібні герої: нам треба весь час когось ідеалізувати, а потім розчаруватися, бо герой в реальності виявився не таким, як ми його собі придумали.
Ну, власне. Спершу створити ідола, потім – розбити на друзки.
Саме тому зміни у нас часто трапляються через «розп’яття» вчорашніх героїв. Притаманна українцям героїчність завжди дихотомічна, у неї є зворотний бік. Звісно, переживати щодня той досвід, про який ти питаєш, буває непросто. І не тому, що нам, директорам інституцій, складніше за всіх під час війни. Звісно, ні. Просто часом ти ловиш себе на думці, що без всіх цих «стрибків через вогняне коло» можна було б зробити набагато більше важливого, і не лише для власної інституції, а й для середовища і суспільства загалом. Зрозуміло, що такі думки не додають ані сил, ані оптимізму.
Але багато що залежить від твоєї власної оптики, а також від твого підходу: в інституціях якого типу ти працював усе своє життя і які в тебе ціннісні «закладки». Ще дуже важливо, що навіть в моменті прийняття складних рішень ти ніколи не сам. Часом це може бути дуже непросто. Ми справді втомлені та виснажені на третьому році повномасштабної війни. Але ми не самі – у нас є однодумці, багато роботи і важливих тем до обговорення. Ми мусимо думати зараз про стратегії розвитку, а не лише виживання. Про майбутнє, про солідарність, про розвиток спільнот. Зокрема нам нині треба приділити увагу нашим виставковим програмам в музеях, адже понад два роки великої війни ми бігли вперед в авральному режимі з виставковими проєктами. А що ж далі? Як нам планувати майбутнє у ситуації цілковитої невизначеності?
Я бачу, що багато хто зараз хоче говорити про майбутнє на рівні відновлення і «після перемоги». Але ж ми ще навіть близько не там! Наразі нам треба зрозуміти, як до цього дожити. І що буде за цей час з нашими музеями? Ми перетворимось на виставкові зали? Чи взагалі повісимо амбарний замок? Якщо ми цього не хочемо, кожна культурна інституція мусить вже зараз думати, як вона може працювати у цей надскладний для країни час. Поставити собі чіткі задачі, наприклад, переосмислювати свої завдання, позбуватись застарілого спадку в прочитанні своєї колекції, працювати з міжнародним культурним полем. Активно думати, для кого і для чого ця інституція працює.
Юлія Ваганова в музеї Ханенків. Фото: Данило Павлов, The Ukrainians
Після 24 лютого 2022 року українська культурна спільнота дуже багато зробила для присутності України в міжнародному полі. Музей Ханенків також втілив цілу низку музейних міжнародних проєктів. Як трансформувалася міжнародна виставкова стратегія музею?
По-перше, наша міжнародна виставкова діяльність так активізувалася не з доброго дива. Ти правильно кажеш – усі почали так активно працювати з міжнародним полем саме з початком повномасштабного вторгнення. По-друге, міжнародні проєкти ми робимо не за свої кошти. На щастя, ми можемо розраховувати на допомогу міжнародних партнерів та донорів. Це велика вдача, і я дуже вдячна партнерам з багатьох країн – зокрема Польщі, Литви, Франції, Німеччини, США, Канади тощо – які підтримують нас, оскільки мають спільні з нами цінності та цивілізаційний вибір.
Один із наших основних мотивів, окрім культурно-дипломатичного – це безпека. Неможливо зберегти культурну спадщину під час страшної безжальної війни, просто спакувавши її в дерев’яні ящики. Зберегти спадщину під час війни – значить показати її. Часом це значить вивезти, аби показати міжнародній аудиторії і сказати: «Подивіться, ми такі ж, як і ви. Ми виросли на такому ж мистецтві, на тих же Дюрері і Рембрандті, сповідуємо ті ж самі цінності, в нас із вами значно більше спільного, ніж ви думаєте».
Ми розуміємо, що будь-яка проєктна співпраця можлива лише за умови підходу, який дозволяє врахувати інтереси усіх залучених сторін. Саме тому, плануючи та дизайнуючи міжнародні події, ми завжди ставимо собі питання: «Де тут може бути точка перетину?».
Завдяки цьому ми навчились робити так, аби міжнародні партнери говорили з нами як з рівними. Звісно, це буває непросто, адже одна справа – надавати українським музеям пакувальні матеріали і почуватися рятівником, і зовсім інша – переосмислювати свій власний сентимент до Росії та власну оптику. Але це важливо продовжувати роботи попри всі труднощі.
Одна з таких міжнародних виставок – це наш спільний проєкт з Лувром, що відбувся влітку 2023 року. Ще в жовтні 2022 року ми дізналися, що Лувр планує запуск нового великого відділу візантійського мистецтва. Відділ в музеї такого масштабу – це як окремий музей. Тому ми розуміли, що це буде велика та дуже значуща подія в музейному світі. В нашій колекції є чотири абсолютно унікальні ранньохристиянські сінайські ікони, тож ми запропонували Лувру показати ці роботи у них та поміркувати над тим, як візантійський вплив оприявнений у нашій колекції. Колеги з Лувру відповіли інтересом та згодою, оскільки з нашими роботами їхнє дослідження візантійського мистецтва набувало більшої цілісності. Для нас це також було дуже важливо, і не лише через те, що це всесвітньо відомий музей. Востаннє ці ікони досліджувалися ще в 1976 році, і звісно, ми хотіли дослідити їхній стан на сучасній техніці. Тут також є і важливий політичний мотив, оскільки відтепер останнє дослідження цих ікон буде марковано не російськими музейниками, а Лувром і музеєм Ханенків.
Інший неймовірно цікавий наш міжнародний кейс – це співпраця з Королівським замком у Варшаві. Спершу кілька наших творів були включені до їхньої постійної експозиції. З боку польських колег це був важливий прояв політичної підтримки України під час повномасштабної війни. Ще кілька творів з нашої колекції були залучені до їхніх тимчасових експозицій. Наразі ми ведемо перемовини про те, аби зробити виставку творів з колекції музею Ханенків у Королівському замку. Також маємо домовленість, що експерти Королівського замку допоможуть нам із реставрацією складного тривимірного об’єкта – портшезу (це такий вид невеликої карети, яку переносили вручну). Він довгий час не був частиною постійної експозиції нашого музею через те, що потребував реставрації, для якої нам бракувало команди, яка могла би працювати з багатьма різними матеріалами одночасно. На щастя, польські колеги мають досвід таких складних комплексних реставрацій і готові нам із цим допомогти.
Це дуже позитивні кейси міжнародної співпраці, але вони виглядають радше як виняток. Як ти загалом оцінюєш українській поступ на ниві культурної дипломатії за ці два роки повномасштабної війни? І чи не час нам починати говорити до європейців більш тверезо?
Так, іноді нам справді треба говорити до європейців відвертіше, адже згадані мною кейси – це справді не про тенденцію, а саме про «пробивання дірок» в системі. Загалом за ці два роки ми пройшли неймовірний шлях в сенсі адвокації України в міжнародному полі. Проте нам все ще є над чим працювати: від подиву пересічних європейців, чому в Україні досі не літають літаки – і до значно серйозніших завдань. Зараз дуже важливо продовжувати цей поступ попри втому та виснаження. Вкотре нагадувати за кордоном, що війна – це не лише про Україну. Бо історія вчить, що тиранії та терористичні режими ніколи не зупиняються.
Ця дуже уявна стіна, яка відділяє ЄС від війни, може бути легко зметена російськими ракетами. Я дуже сподіваюся, що українцям не доведеться ділитися з європейськими сусідами практиками та навичками виживання під час великої війни – хоча і виключати цього не можна.
Наше завдання – постійно нагадувати світу про серйозність ситуації.
Так, музеї в Україні працюють, але це щоденна робота в ситуації високого ризику, і все задля того, аби життя тривало. Бо ми не можемо вивезти все мистецтво з країни, доки триває війна – воно потрібно нам тут, живим, людям, які виборюють свою незалежність тут і тепер. Зараз час говорити правду і називати речі своїми іменами, інакше може бути запізно.
Коментарі