Чеська танцювальна платформа 2026: молода авдиторія та український слід

Чеська танцювальна платформа – щорічний фестиваль сучасного танцю та танцювального театру. Подія включає найцікавіші чеські прем’єри попереднього року й працює як міжнародний нетворкінговий майданчик для організаторів та митців.

Тридцять два роки поспіль Платформа відбувається у Празі навесні (квітень-травень) на базі театру “Понец” (Ponec) під незмінним керівництвом Івони Кройцманнової (очільниці фестивалю сучасного танцю “Танець Прага”).  У чеській столиці діє понад сорок стаціонарних театрів, на базі яких працює понад сотня команд. “Понец” — єдиний спеціально перебудований (колись тут був перший у місті кінотеатр) і обладнаний до потреб сучасного танцю.

Основна тема цьогорічної “Платформи” — робота з молодими авдиторіями, від дошкільнят до молодих дорослих (22-30 років). Адже саме знайомство з танцем у дитинстві дозволяє збудувати міцний зв’язок з цим мистецтвом й у дорослому віці. “Танець Прага” та “Платформа” докладають до цього чимало зусиль – підтримують програму співпраці митців зі школами, “Ponec” має свою програму уроків та майстерень для дітей, експертизу педагогів та терапевтів задіяна у програмуванні фестивальних продукцій та заходів.

З перших днів повномасштабного вторгнення “Танець Прага” розгорнула потужну програму підтримки для українських танцівників, хореографів та митців, які опинилися в Чехії через війну. Основні напрямки їхньої допомоги – це співпродукція, резиденції та проєкт “Focus Ukraine” — організація спеціальних подій, показів та створення відеоархіву українського сучасного танцю та рефлексій митців про війну.

У програмі “Платформи 2026” було дві роботи українських хореографок – “Childhood Time” Яни Реутової та “Swind” Аліни Цховребової та Дарії Коваль. Саме на них я б хотіла зупинитись детальніше.

“Childhood Time” — cтворена для юної авдиторії. Молодші школярі, запрошені на фестивальну виставу, активно й сміливо йдуть експериментувати та грати в ігри, які їм пропонують танцівниці Жанета Мусілова (Žaneta Musilová), Адріана Штефанакова (Adriana Štefaňáková), Тереза Мусілова (Tereza Moulisová) та Анастасія Павловська. Авдиторія прихильно оцінила роботу Реутової та команди.

Головною темою вистави є Різдво та його магічні моменти. Перформерки постійно перебудовують як конструктор м’які поролонові декорації, створюючи то дитячу спальню, сніговика, освітлений будинок чи ігровий майданчик. Текстура “конструктора” та активна, часом несподівана трансформація простору, захоплюють не тільки дитячу, а й дорослу уяву, нагадуючи про відчуття Різдвяного дива попри те, що надворі яскраво світить сонце та буяє пізня весна.

У постановці використовуються аранжування українських колядок, ритм яких підхоплює перформер-перкусіоніст Томаш Керле (Tomáš Kerle) й перетворює на супровід для активних рухливих ігор для дітей у просторі вистави. А пізніше колядки стають приводом Яні трошки поговорити з дітьми й розповісти їм про українців, які зараз мешкають поруч з ними у Чехії та співають своїх пісень на Різдво.

Яна з донькою переїхали до Чеської Республіки у 2022 році. “Childhood Time” – одна з численних вистав, створених унаслідок її співпраці з празьким танцювальним середовищем. Народжена у Чорноморську, Реутова тривалий час працювала в Одесі, де заснувала театр танцю “Пластилін” (2013-2022), організувала кілька фестивалів, багато працювала з дітьми.

Перша її робота “чеського періоду”, створена для дня Focus Ukraine (червень 2022) – триптих “Разом наодинці”. Вона виникла зі співпраці хореографки з танцівницями з України, які опинились у Чехії як біженки й випадково познайомились на заняттях з танцю. Робота торкається теми індивідуального проживання досвіду міграції, невизначеності та сили творити простір довіри й творчості попри фрустрацію. Виставу кілька раз показували на фестивалях танцювального театру, а в листопаді 2025 року на події української Платформи сучасного танцю у Львові перформерки зіграли її востаннє. Кільком танцівницям довелося повернутися до України, тож вони не могли продовжувати співпрацю, а крім того, наголосила Реутова на зустрічі після вистави, твір ретравматизував групу й вони вирішили завершити його історію.

Наразі Яна Реутова продовжує працювати у Празі та концентрується на інтерактивних, арт терапевтичних проектах, роботі з дітьми та молоддю, а також  створює вистави для авдиторій аутистичного спектру та нейровідмінних авдиторій.

Фото: Andrea Jircova

Друга робота Платформи 2026, безпосередньо пов’язана з Україною – тріо “The Swind”. Хореографка вистави, Аліна Цховребова – мисткиня українського походження, що працює в Парижі. Аліна почала танцювати у Дніпрі, отримала фахову освіту в Центрі сучасного танцю “Нанта” й тривалий час живе у Франції, де співпрацює з численними європейськими митцями та мисткинями. Співавторка роботи, Дарія Коваль — також з Дніпра, до Праги приїхала з Іспанії, де тривалий час працює, виїхавши після повномасштабного вторгнення. У своїй роботі Дарія торкається тем пам’яті, травми та стійкості; поєднує елементи традиційного українського танцю з вуличними стилями та сучасним танцем; розробниця методу Safe Space – імпровізаційної практики, що базується на соматичній роботі та травматерапії. У “The Swind” Яну Реутову можна побачити у ролі танцівниці.

Темою роботи вказано ідентичність. Про це точаться обережні розмови на зустрічі з митцями. “Ми багато обговорювали це питання й можливі підходи.. навіть зустрічалися із дослідниками, що фахово займаються питанням ідентичності”, – каже Цховребова. Натхненням для роботи стала спадщина американської хореоргафки Тріші Браун.

Хореографія спрацьовує з перших моментів. Вона дозволяє відпочити (від відеопроекцій, приголомшливого електронного ритму, реквізиту, світлових ефектів і монологів) і зосередитись на тілі, що танцює. Перформерки починають рухатись у тиші. Ковзання стоп по сцені, стрибки й приземлення, шурхіт одягу. Все це повертає в реальність, дозволяє увазі зачепитись за тут-і-тепер.

Фото: Andrea Jircova

 Мене як глядачку захоплює геометрична збалансованість і точність ліній, віртуозний словник, який грайливо маскується під імпровізацію (засоби, якими Тріша Браун звільняла танець від театральності). Рух ініціюється у будь-якій частині тіла, він контрольований, розумний, вишуканий і абстрактний. Танцівниці легко заходять у дуети, висловлюються індивідуально, деколи створюють тріо. Мінімалізм ліній та яскраві кольори костюмів (робота Marjetka Kürner Kalous) надають роботі якості твору візуального мистецтва. Справжня глядацька насолода від танцю.

“Перформерки досліджують ідентичність як плинний, багатовимірний та постійно змінний процес. Через рух, лінії та геометричні форми вони створюють візуальну мову, яка дозволяє глядачеві споглядати як “я” поступово складається, трансформується та розпадається, без збереження сталої форми; воно плинне, мобільне, багатошарове. Відображає внутрішні зміни, що відбуваються з кожною людиною упродовж життя. Ідентичність проявляється як слід — постійно змінна, невловима, втім відчутна та реальна” — читаю в описі.    

Розумом погоджуюсь, відмічаю вдалий вибір словника для відображення ідей. І водночас мене тривожить абстрактність цих тверджень та їх інтелектуальна віддаленість від поточних історичних процесів.

“Глядач стає співучасником у цьому просторі: він бачить, як особистість народжується, росте, зустрічається з собою, розчиняється та перетворюється на інший образ. Вистава пропонує не відповіді, а запитання; не сталі форми, а постійне становлення. Це візуальна й емоційна рефлексія над варіативністю людського існування, яка наголошує, що особистість ніколи не є завершена а життя є постійним рухом, потоком та трансформацією”.

Фото: Andrea Jircova

Як співучасниця у просторі милуюсь віртуозністю руху. Та думки не дають спокою: чи дійсно так безболісно й елегантно відбувається ота зміна постійно плинної форми? Як щодо важких, деколи непідйомних станів, які завершуються анігіляцією форми, що терпить фіаско під вагою обставин, нездатна до інтеграції нової реальності? Чому деякі люди обирають захищати форму своїми життями? Виходить, це помилка ідентифікації?

Припускаю, що за чотири останні роки напрацювала певні очікування від вистав, у яких українські перформер_ки працюють з темою ідентичності (якраз час їх переглянути).

Багато з них на запитання “хто я?” відповідає: “я український/а танцівник/ця”. На мою думку, творчині “The Swind” запропонували піднятись на один рівень узагальнення вище і відповіли: “я — танцівниця, танець — мій дім, а рух — моя ідентичність”. Відповідь на яку вони мають повне право. Та все ж, контраст між між ретравматизованими перформерками “Разом наодинці” Реутової та стрункою абстракцією “The Swind” Цховремової і Коваль продовжує мене тривожити.

Можливо, просто цільова авдиторія цієї вистави – не українська, а європейська публіка, балувана безпекою, для якої тема ідентичності передбачає зовсім інші питання. Можливо, побоюючись реакції втоми й відрази, українські мисткині цією роботою натякають на модну тепер резильєнтність та “незламність”, обираючи не говорити про їх реальну ціну.

Скручена в автобусному кріслі довгою дорогою з Чехії, думаю про складність і непевність (прекарність) роботи українських танцівників й хореографів (довгі мандри, часті переїзди, грантові цикли, очікування авдиторій та інше). А також про те, чи не втрачають щось українські митці, стаючи осторонь особистого, цінного знання, здобутого через важкий досвід? Чи справедливо від них цього очікувати? Ціную роботи, що провокують так багато запитань.