Досвід інтеграції Східної Німеччини у Західну модель та можливі уроки для України

Там, де колись височів Берлінський мур, сьогодні лиш подекуди видно його сліди. То – самотні плити, що нагадують про кордон посеред міста, який простояв тут 28 років (1961–1989). То – туристичні локації, як-от East Side Gallery: бетонна стіна, розмальована яскравими графіті, що простягається між станціями Ostbahnhof і WarschauerStraße. І все ж під час моєї навчальної поїздки до Берліна у 2025 році я мимоволі весь час наштовхуюся на тему Сходу і Заходу – в архітектурі, у розмовах із людьми, у своїх думках.

По приїзду з України мене найбільше цікавить: як насправді відбувався цей процес возз’єднання? Яким він був для тих, хто жив «по той бік» муру? Чи можна порівняти прагнення східних німців 1980-х стати частиною Західної Німеччини з бажанням українців наблизитися до Європейського Союзу? 

Таке порівняння може видатися зухвалим. І все ж, придивляючись уважніше, я бачу несподівані перегуки. Вони не роблять наш досвід ідентичним німецькому,  але змушують замислитися: які уроки можемо винести ми, українці, зі східнонімецького шляху?

Падіння Берлінського муру чи революція?

1989-1990-ті роки у Німеччині стали періодом докорінних політичних, соціальних та економічних трансформацій: мур пав, а разом з ним авторитаризм, роки замовчування, ізоляції, невиправданих очікувань і панування соціалістичного режиму. Згодом возз’єднання ФРН (Федеративної Республіки Німеччини) та НДР (Німецької Демократичної Республіки), піднесення і нова хвиля викликів. Яким був цей досвід для східних німців? 

1989 рік, вулиці Лейпцига почали заповнювати люди з протестами проти Берлінського муру. Демонстрант(к)и виступали за реформування держави, яка давно потребувала змін. Згодом такі акції стали регулярними. 

Реагуючи на протести, уряд НДР вирішив спростити процедуру отримання дозволу на візит до ФРН, проте дозвіл мав лишитися обов’язковим. 

У день оголошення деталей нового закону нічого не свідчило, що саме ця дата назавжди ввійде в історію Німеччини. Повна зала преси, представники партії – навпроти, готуючись давати свої коментарі. Аж раптом, доленосна помилка. Секретар ЦК з питань комунікації і засобів масової інформації Гюнтер Шабовський не прочитав заздалегідь текст закону, і на питання журналіста про дату, від якої східні німці зможуть їздити в ФРН без перешкод, сказав перше слово, яке побачив на сторінках – відразу, прямо зараз. 

 «Тепер ми зможемо вільно перетинати кордон з ФРН, коли захочемо», – приголомшені цією новиною люди вночі почали збиратися біля муру, щоби все перевірити. Повірити у це було важко. Мур, який тримав східних німців понад 25 років, упав, ставши символом прийдешніх змін.

У Берліні я розпитую Даніеля Шульца, відомого німецького журналіста та письменника, чиї роботи переважно зосередженні на дослідженні тем соціальних рухів, правого екстремізму, східнонімецької ідентичності та Східної Європи, про ті часи. Ми сидимо у кав’ярні, на одній з тихих вулиць Східного Берліну, де наразі ледь помітно деталі, які нагадують про минуле цієї частини міста. Проміння сонця освітлює наш стіл та стенди з книгами, а розповіді Даніеля проливають світло на події тих років. 

Для опису подій 1989 року Даніель Шульц вважає доцільнішим вживати слово революція. Адже мур не пав самостійно, це не було чимось природним, а сталося виключно через волю та спільні дії людей. Даніель наголошує: «Це важливо, тому що багато людей сьогодні вважають, що демократія — це щось пасивне». Даніель у дитинстві став сам свідком подій у Східній Німеччині 1989-1990х років.

Думки Даніеля наштовхують мене на роздуми про сучасну демократію. На мій погляд, живучи в демократичних країнах з соціальними гарантіями, громадян(к)и часто недооцінюють роль людини у житті держави, вибору її майбутнього, а інколи і боротьби за нього. Гарантії дають примарне відчуття безпеки, зникає потреба проявляти проактивну позицію. Що у свою чергу призводить до небезпек для суспільства, де активна участь громадян і є основою цієї самої демократії. 

3 жовтня 1990 року було проголошено об’єднання двох німецьких республік в єдину Федеративну Республіку Німеччини, це було абсолютним волевиявленням народу. Люди, роз’єднані протягом понад 40 років, досягли своєї мети та здобули право на спільне майбутнє.

Економіка та зміни

Радість після возз’єднання, народне піднесення, тисячі фотографій східних та західних німців в обіймах на рештках Берлінського муру, який розбирали буквально на шматки. Трохи згодом стало зрозуміло, що шлях змін ще не завершений, а тільки починається. На людей чекали тривалі й непрості процеси трансформацій. Йдеться не тільки про політичні зміни. Східні німці стикнулися з новою картиною світу, яка була позбавлена соціалістичних ідей та ідеалів, а натомість сповнена зовсім інших переконань і світоглядів. 

У країні починається криза, люди втрачають роботу, а на вулиці приходить анархія. Такі речі, як прилаштування суспільства до нових політичних реалій, системно-ціннісних орієнтирів, стають надзвичайно ускладненими. 

Східна Німеччина 1990 року опинилася саме на межі цього конфлікту між матеріальним та духовним/культурним. Адже процес возз’єднання більше нагадував приєднання НДР до ФРН, його фактичне поглинання,  ніж об’єднання двох незалежних країн. 

Невдовзі після возз’єднання у Східній Німеччині загалом було багато безробітних – 825 000 осіб. Порівняно з періодом до воз’єднання, це була величезна кількість, також через те, що НДР офіційно не визнавала явище безробіття, тому вважалося, що раніше його взагалі не існувало. 

Аби висловити свою солідарність та готовність боротися за спільне майбутнє у 1991 році в Німеччині був введений Податок солідарності (нім. Solidaritätszuschlag, у просторіччі Soli). Незважаючи на спроби стабілізувати ситуацію в країні, стан залишався складним. 

«Звісно, це була соціально-економічна катастрофа, бо багато підприємств і фабрик НДР не могли конкурувати з ФРН. А ті, що могли, були все одно згодом знищені Заходом» – коментує Даніель Шульц.

Коли я слухаю Даніеля, я думаю про наше бажання бути частиною Європейського Союзу. Процеси, про які він розповідає, нагадують мені деякі наративи, які панують в контексті вступу в ЄС. З одного боку, членство в ЄС обіцяє краще майбутнє, але чи зможе Україна вистояти економічно? Стабільний ринок є першочерговою необхідністю для України, адже тільки так вона буде здатна конкурувати з європейськими підприємствами, та дотримуватися тих умов виробництва та ведення бізнесу, які вимагає ЄС. Це те, що по-справжньому потрібно для глобальних трансформацій.

Звісно, євроінтеграція не представляє собою суто економічні чи політичні зміни, а радше ґрунтовні зміни усього суспільства. Але для готовності змін духовного характеру, ментальності, культури, люди мають бути забезпеченими матеріальними благами на достатньому рівні. Наявність гідної заробітної плати, доступного житла, медицини та якісного харчування звільняє людину від переживань про базові потреби, дає простір для думок і прагнень до найвищих ідеалів.

Що переживало німецьке суспільство у 1990-х роках

У 90-х роках люди опинилися в надзвичайно важкій ситуації, у досі незрозумілому їм контексті. Анархія, хвилі суїцидів, расизм та насилля просто на вулицях — усе це стало новою реальністю. 

«Тепер треба було пробиватися ліктями, розштовхувати інших, боротися з ними. Існувала думка, що це добре, якщо ти виштовхуєш інших з дороги, і що все це –  змагання. Але водночас люди не були готові до цієї конкуренції», – згадує Даніель. 

Все це призвело до того, що стався спалах насильства у суспільстві. Особливо він був спрямований проти тих, хто був «іншим»: проти людей з іншим кольором шкіри, проти бездомних, лівих, тих, хто не вписувався у вузькі рамки системи. Відбувався справжній сплеск расистського насильства. Горіли притулки для біженців. Даніель каже: «Це був праворадикальний нацистський бандитизм, який контролював принаймні частину сільської місцевості. Люди гинули. Людей вбивали».

Вам прийшов платіж: протерміновано на 30 років. Втрати, травми поколінь та робота з минулим

Після возз’єднання Німеччини з’явився термін Ostalgie — це поєднання німецьких слів Ost (“схід”) і Nostalgie (“ностальгія”). Воно описує специфічну ностальгію за побутом, культурою та соціальними аспектами життя в НДР після об’єднання Німеччини. Незважаючи на час, який сплинув з 1990 року, люди засвідчують, що усе ще відчувають остальгію, у тому числі молодь. За думкою Даніеля це частково відтермінований платіж за помилки та замовчування минулих років. 

«Що мені здавалося дивним у дитинстві,“ розповідає Даніель, „це те, що ніби сталося щось дуже велике, а всі дорослі поводилися так, ніби нічого. Ще учора нам у школі казали, що ми — переможці світу. А за три дні ми програли це “змагання”, але про це чомусь більше ніхто не говорив. Мені це не здавалося прямо зрадою, але я абсолютно не знав, як це висловити». Даніель шкодує, що люди ніколи не говорили відкрито про свої втрати.

«Але ж це завжди так», додає він, «після революцій чи дуже кризових періодів люди кажуть: Зараз не час про це говорити. Поговоримо пізніше. А потім ніхто ніколи не говорить про це».

Даніель переконаний, що сьогодні це мовчання повертається у вигляді реваншу: «Ми отримуємо його зараз, мов рахунок до сплати».

Під рахунком Даніель має на увазі зростання праворадикальних настроїв у Німеччині, зокрема на Сході. Він застерігає про небезпеку політичних маніпуляцій на підґрунті травми та переживань людей. Горе, яке не було висловлено, стає інструментом для маніпуляцій. За словами Даніеля Німецька праворадикальна партія AfD (Альтернатива для Німеччини) перетворює біль на «ідентичність східного німця» й експлуатує почуття меншовартості:

«Люди перетворили своє горе за НДР у проросійське, антизахідне… Людям, яким усе життя казали, що вони якісь там «селюки» тепер пропонують: можете бути нагорі. Це расистська ідентичність, яка каже: ви, люди на Сході, чистіші,  ніж на Заході. Ви не так змішані з євреями та іноземцями. Ви все ще білі та чисті в певному сенсі».

Розмірковуючи про Україну, Даніель Шульц також вважає, що робота над минулим необхідна вже зараз, навіть у найтяжчі часи.

Після початку російської війни на Донбасі у 2014 році Даніель неодноразово відвідував Україну, писав репортажі про людей, життя яких опинилося у жорстоких реаліях війни. У 2023 році він видав книжку німецькою мовою «Я більше не чую сирени – війна та побут в Україні» про його спостереження під час повномасштабного вторгнення.

Робота над минулим, розмірковує Даніель, необхідна у будь-якій країні, а тим паче з такою важкою, трагічною і одночасно героїчною історією, як Україна. Ця робота полягає у переосмисленні того, що відбувалося, та пошуку спільного рішення, що робити з цим у майбутньому. Якщо існують конфлікти, непорозуміння, ігнорування травм, втрат усередині суспільства, то це значно ускладнює не тільки внутрішнє життя і добробут, а й втілення спільних прагнень у зовнішній політиці, євроінтеграції у тому числі.

Для того, щоб справді працювати з минулим, люди мають бути максимально чесними та відкритими, неважливо у якій країні. Даніель впевнений, що має бути обмін між людьми, незважаючи на те, що він очевидно може бути дуже гарячим, спірним і неоднозначним. 

«Ти повинен прийняти, що твій співрозмовник — також людина, і що в нього є власна історія. І зустрічатися на рівних умовах, навіть якщо ти хочеш його чомусь навчити. Навіть якщо ти кажеш, що соціалістична система — це погано. Але якщо ти говориш це тільки так, ти не бачиш втрат, і ти не дістанешся до сердець людей. Вони ніколи не відкриються тобі, і не говоритимуть про те, що вони втратили», розмірковує Даніель. 

Слухаючи, я все більше переконуюсь, що відкритий діалог про минуле, про втрати, надбання, непорозуміння можуть стати міцним ґрунтом для спільного майбутнього без непорозумінь та конфліктів. В Україні існує багато тем і проблем, які варто обговорити уже зараз, щоб за якийсь час не зіштовхнутися з маніпуляціями на травмах людей. Сьогодні кожному потрібно поставити собі питання: «Чи робимо ми достатньо, щоб через 30 років не отримати платіжку за мовчання?». 

Занадто повільно чи виправдано поступово: час як обов’язковий елемент змін

Гуляючи Берліном після нашої зустрічі з Даніелем, після тривалої розмови про зміни, що раптово ввірвалися у життя німців, я думаю про час. Часто люди хочуть швидких змін, що є абсолютно природним прагненням розвитку. Досвід Східної Німеччини показує, що інколи для масштабних змін потрібен час і простір. Неможливо передбачити, що було б, якби процес возз’єднання відбувався повільніше, поступово готуючи економіку та суспільство. Але можна припустити, що цей досвід міг би бути набагато менш травматичним для жителів НДР. 

Проводячи паралель між Східною Німеччиною та Україною у контексті євроінтеграції, я усвідомлюю, що тривалий характер цього процесу обумовлений необхідністю глибоких трансформацій — як на рівні країни загалом, так і на рівні кожного громадянина окремо. Можливо, те, що більшість сприймає як «повільну» євроінтеграцію, насправді не є недоліком, а радше надає простір для поступової, безболісної адаптації інституцій та людей?

Отже, час – необхідний елемент змін, ґрунтовних, докорінних. Час, сповнений повільних, але впевнених кроків до мети. І, можливо, інколи тривале очікування не є ознакою застою чи відсутності змін. Радше навпаки – це маркер м’яких трансформацій, що в довготривалій перспективі здатні змінити життя мільйонів.

Цей текст був створений у межах проєкту YouthLink від Coopera e.V. за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

@auswaertigesamt #CivilSocietyCooperation