“Я би хотів народитися років на п’ятдесят пізніше”

Я би хотів народитися років на п’ятдесят пізніше.

Але народитися в місті, в якому живу і сьогодні.

Щоби місто, в якому живу, складалося з тиші,

щоби тихими були площі суботні. 

Щоби в крамниці привозили хліб із місцевих пекарень,

а від вокзалу сонно брели ранкові мандрівці.

Щоби діти, вибігаючи з двору, не боялись покари

і рахували птахів, що відбиваються в річці.

Сергій Жадан

Сергій Жадан жартома запитав мене, чи я не проти, щоб свою найновішу книжку оповідань він назвав «Арабески». «Але ж це і є арабески», – сказала я, прочитавши книжку. І пригадала, як видавець і великий меценат української культури Осип Зінкевич подарував назву «Арабески» моєму харківському театру і видав першу поетичну збірку Сергія Жадана з назвою «Цитатник»  у 1995 році. Це було майже 30 років тому і вже в минулому столітті. Про арабески згадував колись Микола Гоголь, але йшлося нам тоді передовсім про «Арабески» Миколи Хвильового, який колись писав: «Я безумно люблю город… Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали переді мною теплі образи, як хрустальні дороги, як прозоро-фантастичні леденці (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі».  На жаль, ми всі вже багато чого не побачимо в Харкові. Місту-фортеці зараз не до льодяників. Набагато більше втрат зазнав «город» Хвильового, якому йшлося передовсім про час, який безповоротно втрачено. У Жадана це звучить так: «Час, наче зламався, а лагодити ніхто не поспішає». Хто може полагодити час? Тільки поети. 

Осип Зінкевич, засновник видавництва «Смолоскип», який свого часу вплинув на долі багатьох поетів і письменників, згадував, що він прочитав «Арабески» Хвильового підлітком, у німецькій в’язниці під час Другої Світової війни. Тоді він не знав, що означає це слово, але перечитував текст багато разів, бо постановив вивчити його напам’ять. А багато років по тому він безпомилково розпізнав у юному, тоді ще нікому невідомому студентові Сергієві Жаданові – поета.

Харківський театр «Арабески» народився в один день з Миколою Хвильовим, тільки на сто років пізніше. Сергій Жадан написав свої «Арабески» майже через сто років після «Арабесок» Хвильового (1927). Ця назва звучить як топонім, а виглядає як візерунок сьогоднішнього Харкова. Схід. Орнамент. Неповторність. Універсальність.

Дванадцять оповідань із назвами, як рядки вірша. З елегантними новелістичними пуантами, коли після останнього рядка мусиш повернутися до назви і заново все переосмислити.

Микола Хвильовий хотів донести «запах слова». Оповідання Жадана теж мають запах. Часом військових чоловіків: «Одяг, хоч і випраний, далі пахне зброєю». Часом старих книжок чи помешкань старших людей. «Пахло книжками. Старими книжками. А старі книжки пахнуть не краще за старих людей. Особливо нечитані. Пахнуть бідністю і недолюбленістю».

Але книжка  нових оповідань Жадана переповнена любов’ю. Любов’ю до вулиць, будинків, до повітря цього міста і людей, які в ньому живуть чи колись жили. «Хотілося іншого повітря, іншої пам’яті – не обтяженої димом випалених вікон і горілого заліза, пам’яті без оглушливої чорної тиші, пам’яті без битого скла, що кришиться під зимовими черевиками. Але іншої пам’яті в нас не було». Але ми ж знаємо, що за Хвильовим, небо може пахнути горизонтом наперекір усякій міщанській логіці.

Слово має запах, а ще його можна побачити. У книжці Жадана є фото. Не картинки, але їхні літературні еквіваленти. Принаймні два з них врізаються у пам’ять. Знімки старшої померлої природною смертю  жінки з оповідання «Приклич мене до цієї брами». Розглядаючи її фото, волонтер, який вивозить тіло з обстрілюваних районів міста, подумає: «Дитина війни… Народилася під час війни, померла під час війни. Поміж тим зібрала бібліотеку. Чогось учила своїх учнів, про щось говорила з сусідами. Любила внука. Заснула в спортивному костюмі і не прокинулась».  Інший ліричний герой (Alter Ego автора) додає: «Фото було тьмяне, вигоріле, так, ніби вона стояла в ранніх сутінках. Стояла і дивилася з минулого в майбутнє. В майбутньому було довге життя, порівну наповнене добром і злом. В майбутньому була вся непрочитана література. В майбутньому була смерть».  І вже в останньому оповіданні «Ніхто нічого не буде просити» ми раптом мусимо пригадати це фото через згадку зовсім іншої, молодої і живої жінки. Ще одне фото: «Зовсім юна. Зовсім бідна. Цегляна стіна бараку за спиною, вивалені двері під’їздів обабіч. Насмішкуваті й колючі дитячі погляди поруч із нею. Дивиться в майбутнє і щось там бачить. Щось, чого не розгледиш, не ставши на її місце. Щось тривале, складне, сповнене болю, сповнене радості. Щось, чим не поділишся. Чого не оминеш. Щось, що не надто тішить. Але і не лякає».

Це друге фото роблять ті самі два волонтери, які вивозили тіло жінки з першого знімку. Тепер вони привезли гуманітарну допомогу багатодітній родині. 

У цій книжці багато смерті. «Смерть якось об’єднує, смерть, вона мов трамвай – не так важливо, як ти тут опинився, головне – де тобі сходити». Але тут також багато життя. «Зривається вітер, стає зовсім тепло, всі підставляють обличчя сонцю – на сонці добре, хочеться стояти і не рухатись. Стояти і відчувати, як триває життя – безжально і ніжно».

В «Арабесках» Жадана є також весілля і похорони, народження і смерть, кохання і зрада, вагітні жінки і діти, військові і ветерани, волонтери і ті, кому потрібна допомога. Словом, наше сьогодення – таке упізнаване, таке болюче, таке прекрасне.

Перші кілька місяців після 24 лютого 2022 року Сергій Жадан, як і ми всі, не міг творити, тобто писати, навіть читати книжки не міг. Нам усім тоді ніби відібрало мову. Сергій залишався у Харкові, деякий час ночував у сховищі Театру Ляльок, будинок якого раніше був банком. У березні ж 2022 року банківське сховище перетворилося на «лялькосховище», театр – на волонтерський хаб. Актори з родинами там і жили. Сергій спав під лялькою – Понтієм Пілатом. Вони з друзями займалися волонтерством ще з 2014 року. І тому знали, що робити в разі чого, якщо почнеться. Писання книжок у цьому списку не було. На щастя, мова не те щоби повернулася, її було віднайдено наново. На щастя, ми вже маємо поетичну збірку Сергія «Скрипниківка» (теж фактично харківський топонім), поетичну драму «Харків! Харків!» про Леся Курбаса і його театр «Березіль», збірку оповідань «Арабески». Музи не мовчать. Література можлива і потрібна підчас війни.

Хвильовий був закоханий у звуки, фарби й запах слова. Жадан закоханий у людей, які втілюють це слово. «Ми всі робили вигляд, що нам не холодно, не страшно, не самотньо, що нас не надто бентежить близька і надмірна присутність смерті. Кілька тижнів тому зламалося життя, зламався час, змінилося відчуття дихання, його розміреності і послідовності. Тепер ось ми стояли під великим світлим небом – збившись у гурт, прикриваючись одне одним, чогось чекаючи, до чогось дослуховуючись. Ховаючи страх за діловитістю й паніку за зосередженістю».

І Хвильовий, і Жадан жили і творили в Україні під час війни. Хвильовий пережив Першу Світову  війну, Жадан вірить, що ми всі переживемо цю. І тут виринає ще одне фото з оповідання «Кого ти потім згадаєш»: 

«Ми з Сашою сиділи поруч, почувались футболістами, ловили команди оператора.

– Хотів би я подивитись на це фото років так через двадцять, – сказав Саша.

– Подивишся, – запевнив я його.

– Якщо живий буду, – погодився він. – У нас удома, в сімейному альбомі, є фото старого з армії. Теж ось так сидять, десь у лісі. Старий любив розглядати і згадувати всіх.

– Ну, ось і ти будеш згадувати, – засміявся я. – Згадаєш?

– Не факт, – засміявся він у відповідь, – я й тепер половини з них не знаю.

– Увага! – крикнув оператор і всі замовкли». 

Це фото зроблено на весіллі в Україні, яка воює. І ця воєнна реальність у Жадана зовсім не романтична і не героїчна. Вона буденна і людяна, як у оповіданні «Зійде світло над містом праведників». Це оповідання про ІТ-шників та ветерана. Це ніби звичайна співбесіда двох молодих власників бізнесу з потенційним працівником. От тільки обставини незвичайні і роботодавці заздалегідь знають, що дадуть цьому кандидату роботу: «А що з ним сталося? – Міна. Міша розповідав, їхній пікап підірвався. Під Харковом. Поверталися з виїзду, не туди звернули. Усіх порвало, всю групу. А ось Сергій Станіславович наш вижив. Щоправда, не бачить тепер. Ладно, давай іти».

Книжка Жадана небагатослівна, якщо так узагалі можна сказати про книжку. Але це мала проза: «…доки їхали — переповідали один одному новини. Добрих новин не було, тому швидко замовкли». Книжка писалася поміж бомбардуваннями, волонтерськими справами у прифронтовому місті. Для великої прози потрібен час і спокій. 

Другий том «Вальдшнепів» Хвильового був знищений окупантами, ми маємо лише першу частину і не маємо продовження у вигляді книжки. Тільки політичний і трагічний жест – куля в скроню. Перед тим, як застрелитися, Микола Хвильовий нібито сказав друзям, що зараз покаже їм, як треба писати романи. У 1934 році Нобелівську премію з літератури не було вручено. І мені хочеться думати, що якби Хвильовий не застрелився 13 травня 1933, у нього був би шанс. Я добре уявляю собі його Нобелівську промову. Я також уже 30 років переконана, що  Сергій Жадан неодмінно отримає Нобелівську премію, хоча це більше потрібно усім нам, ніж йому самому.

Отже, уявімо собі, що буде років на п’ятдесят пізніше. У Харкові відзначатимуть 100-річний ювілей Сергія Жадана. Харківський літературний музей зробить виставку з цього приводу. Експонатів вистачатиме. Автор буде присутній. Молода режисерка  з театру «Арабески» поставить виставу за його творами просто в експозиції музею,  отримає стипендію для себе та своїх акторів від фонду Сергія Жадана і поїде з цією виставою в турне до США і Канади, а потім у велике європейське турне (від Харкова до Лондона). А потім у всеукраїнське турне з Кримом, Луганськом, Донецьком, Курськом тощо. Спектакль «Харків! Харків!» далі підкорюватиме сцени усього світу за участі найкращих акторів найрізноманітнішими мовами. Справдиться бажання Сергія Жадана та усіх українців: «Щоби місто, в якому живу, складалося з тиші, щоби тихими були площі суботні». І всі розумітимуть контекст. Тут не йдеться про тишу як таку, а про відсутність бомбардувань, вибухів та плачу.

Уявімо собі гіпотетичну зустріч Миколи Григоровича Хвильового з Сергієм Вікторовичем Жаданом (Микола Васильович Гоголь десь там у тлі посміхається). Як би це виглядало? Думаю, Жадан би йшов від Худпрому, повз харківський літмузей, забрав би Хвильового з Будинку Слово і вони б пішли блукати тим, ще неіснуючим, але вимріяним,  прекрасним «П’ятим Харковом» з теорії професора Шевельова. Зупинилися б на мосту через річку Лопань («Ми зупинилися на мосту. Гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари. Ніч. Весна. Міст…».) Гоголь на цьому тлі широко посміхається. Був би алкоголь. Скоріш за все міцний. Про що б вони говорили? Хто знає… може, мовчки б посміхалися перехожим, особливо дівчатам. Дійшли б до Привокзальної. Пірнули б у метро. Так чи інакше у  Жадана з Хвильовим не було «жодного шансу зустрітись чи розминутись». А в нас усіх немає жодного шансу уявити Харків без Хвильового і Жадана. Це і є арабески.