Могіканки у кривих дзеркалах

Минулого року в широкий прокат вийшов фільм «Гніздо горлиці» (Україна-Італія, реж. Тарас Ткаченко, 2016) – перша художня стрічка про жіночу міграцію в країні,  картина наполовину профінансована з державного бюджету. Зйомки завершилися у 2016 році, у новому міграційному контексті, ніж до початку анексії Криму і військового конфлікту на Донбасі, тому питання про те, як сконструйована основна оповідь, на чому зроблений акцент, виглядають резонними. Як і питання про те, які соціальні норми репродукує українське телебачення і кінематограф щодо сучасної жіночої української міграції в ЄС, і як мобільності українок репрезентуються західними режисерами.   

Головна героїня «Гніздо горлиці» Дарина – мешканка буковинського села, яка, за спільним із чоловіком рішенням, мігрує до Італії, залишивши під його опікою доньку-студентку. Потреба у додаткових заробітках виникає через недобудоване нове обійстя. Опинившись в Італії, Дарина потерпає від підступної господині-італійки, і, в якийсь момент, емоційно знесилена, стає коханкою її сина, від якого вагітніє. З її донькою Мирославою відбувається схожа історія: від самотності дівчина погоджується на секс із малознайомим хлопцем, і згодом розуміє, що вагітна. На Великдень Дарина  повертається в село і застає занедбану стару і майже завершену нову хати, п’яного чоловіка, вагітну доньку в депресії.

Додаткова жіноча лінія – історія односельчанки Дарини, яка виглядає у фільмі «вже італійкою», мешкає разом з італійцем, попри те, що в селі у неї є чоловік, який постійно нарікає на «українських жінок, які казна-що роблять в тих італіях».  Галина (яка в Італії змінює своє ім’я на Ліну) демонструє Дарині свою нову набуту незалежність, вона елегантно вбрана, особливо на фоні Дарини в звичайному потертому светрі, і в кількох моментах фільму показана як збайдужіла до реальних проблем подруги. Пізніше, у своєму телеінтерв’ю журналістці Яніні Соколовській режисер фільму скаже, що Галина і Дарина – це дві паралельні історії, але одна жінка не може покинути родину, зректися батьківщини, а друга намагається проклинати все, що її тримає в Україні, хоч і продовжує надсилати туди гроші.

Жодна з трьох героїнь не вербалізує причини свого життєвого вибору, навпаки: все, що стається з ними – ніби поза їхньою участю, для Дарини і її доньки – в тумані душевного холоду, зневіри, самотності, а для Галини – начебто з протесту проти злої свекрухи, від якої вона втекла в Італію. Герої фільму начебто непогані люди, кожен зі своєю неозвученою вголос правдою, але вони наче застрягають всередині своїх ситуацій і не намагаються ставити прямих питань ні собі, ні близьким, а навпаки – усіма способами уникають рефлексії про власну роль у житті.

У фільмі немає нарікань на Україну, але оскільки відсутній будь-який інший суб’єкт мовлення/дії, то глядачу нічого іншого не лишається, ніж апелювати до відповідальності колективної влади і держави за «ганебний стан речей».

Лейтмотив фільму також до болю впізнаваний: жінки, поїхавши на заробітки, зраджують своїх чоловіків (і почасти – батьківщину). Чоловіки в селі, п’ють, займаються будівництвом, провадять свій побут як у стайні і нарікають на зрадливість жінок. Покращення добробуту здобувається ціною зради і втрати стосунків; мігранткам немає куди повертатися в Україну, навіть якби їм дуже хотілося, бо емоційні зв’язки надто пошкоджені.

Ну добре: а що нового? В чому суть цієї так званої узагальненої історії для суспільства, в якому майже шість мільйонів уже чверть століття живуть і працюють на всіх континентах світу, причому не тільки у статусі трудових мігрантів, але і як мігранти «за способом життя», або через сімейні, освітні, бізнесові причини?  Що привабливого тут для спільноти, яка вже понад двадцять років має справу з феноменом транснаціональних родин, члени якої живуть відразу у двох чи більше фізичних просторах, і не з літератури знають про масу нових викликів, власне цим транснаціоналізмом і спричинених? Для людей, які по кілька разів втратили і віднайшли своїх близьких, досвідчили реальну ціну цієї близькості? Зрештою, чому героями стрічки знову стали селяни, а основною рамкою – норми традиційного суспільства? Невже це єдина/головна українська соціальна ідентичність сьогодні в країні після двох Майданів?

Тарас Ткаченко  майже в кожному інтерв’ю наголошує на тому, що фільм не моралізує, а лише закликає людей укотре подумати й зважити – їхати чи не їхати. Проте ця, сотні разів повторена формула, виглядає просто наївно: люди зазвичай думають, зважують і діють. І ніякі заклики  не змінять того, що може бути змінено тільки колективно, структурно. Щось схоже сформулював режисер Володимир Тихий у проекті соціально-сатиричних малобюджетних короткометражок «Україна, Goodbye!» (2012): 70% українців не задовільняє життя й вони обирають міграцію замість того, щоб об’єднати зусилля й спробувати змінити країну разом.

Берегині роду з валізками

Міграція часом спричинена тільки складними матеріальними умовами (і це, до прикладу, чудово показано у документальному фільмі «Familia»  (Швеція, реж. Мікаель Вістрьом, Алберто Герсковіц, 2010). Проте досить часто, і в пострадянській Україні також, рішення про міграцію є не лише потребою покращення матеріального стану, але й утечею від екзистенційних вакуумів, які люди тут переживають у різний спосіб, і які описуються через поняття самотності, неможливості справжнього контакту і поваги близьких. Люди їдуть також і тому, що це видається їм єдиним способом втечі з ситуації, в якій вони не можуть знайти виходу, і гроші у цій матриці відіграють лише деяке значення. Не головне.

Україна не є унікальною країною масової жіночої міграції. Що є принципово новим для України, то це автономність жіночих мобільностей, оскільки саме зараз, після 1990-х, українки виїжджають самостійно, без чоловіка, дітей і батьків, і самі долають безліч нових соціальних викликів, – від перетину українського кордону (часто вперше у житті) до вивчення мови, контакту з новим соціальним оточенням, входження у нову родину, життям у неврегульованому правовому статусі, контактах із місцевими владами, поліцією, медиками.

З часом вони отримують постійний дозвіл на проживання, і навіть можуть претендувати на отримання громадянства, полагоджують безліч проблем в Україні—від ремонтів до купівлі нового житла і машин, заробляють гроші на освіту дітей, інколи навіть відкривають власний бізнес. Ідеться про мільйони українок і мільйони їхніх родин, залишених в Україні. Мігруючи у фізичному просторі, більшість жінок проходять через внутрішні трансформації, змінюючи свої соціальні та індивідуальні ідентичності, повсякденні практики, способи бачення світу, і цим, звичайно, активізують нові соціальні виклики для тих, хто лишається в Україні.

Що у своїй суті означає міграція мільйонів жінок? Як на це явище реагує та частина українців, яка залишається в Україні? В якій соціально нормативній рамці репрезентується міграція українок, хто її витворює, через який ресурс?

Частково відповідь на це можна пошукати, проаналізувавши медіа-проекти останнього десятиліття: у вже згаданому раніше  проекті «Україна, Goodbye!» героїня одного з фільмів «Та поїду!» вирішує повернутися на заробітки саме тоді, коли і чоловік, і син ігнорують її запрошення пообідати разом, після того як вона півдня провела на кухні, випікаючи пироги і варячи борщ. Тут багато натуралізму, без патетики.

У двадцятихвилинному фільмі «Мати й мачуха», який був знятий у рамках передвиборної політичної кампанії Юлії Тимошенко, жінки 50-60 років, плачучи на камеру, розповідають про те, що вимушені залишатися в Італії, і якби могли, то повернулися б того ж дня. Алюзією у стрічці є кам’яний хрест – з однойменної новели Василя Стефаника, покликаний акцентувати тяглість української еміграції з минулих століть.

Діти, які живуть з бабусею, а з мамою лише по скайпу – тема спецпроекту «Жінка-банкомат», знятого студією 1+1, у традиційно сентиментальному, жалісливому форматі.  Одинокий момент, де присутній батько – чоловік, який роками живе у літній кухні будинку, звідки його колишня жінка з дітьми виїхала до Італії багато років тому: у нетверезому стані перед камерою, він розповідає, що мріє побачити цю країну, але наразі його туди не запрошували. Єдиний експерт, якого запрошено до розмови впродовж 52-хвилинного відео  – священик УГКЦ, який говорить про те, що до церкви люди приходять не тільки на сповідь, але й з багатьма іншими проблемами. «Може жінка, яка в Україні, але працює зранку до ночі в офісі, і далі біжить за продуктами – побачить тут себе у фільмі і встигне все змінити», – каже одна з режисерок проекту Ганна Яровенко. І ця репліка видається вкрай симптоматичною «обмовкою по Фройду»: невже саме ця умовна жінка, яка і без того крутиться як білка в колесі, може і повинна «встигнути щось змінити»?

22-літній режисер Стас Пуздряк у своєму першому фільмі «Immigraniada» включає свою камеру лише для розмов з українцями 20+, які вже працюють, навчаються і живуть в ЄС, проте фільм  досі не вийшов на великий український екран і невідомо, чи це колись станеться.

Якщо ж поглянути на менші жанри – інформаційні новинарські сюжети й спеціальні репортажі, то досвід чоловіків-мігрантів для телеканалів не цікавий взагалі, а про мобільність жінок йдеться найбільше в контексті виховання і розвитку дітей мігрантів, яких найчастіше називають «соціальними сиротами». Цим терміном не гребують навіть академічні кола, не кажучи вже про медіа.

До прикладу, один із інформаційних сюжетів на каналі  1+1 (мова оригіналу збережена),  починається з фрази: «більше семи мільйонів українців виїхали за кордон горбатити спини на іноземців. У 90% з них (джерело статистики не вказано – С.О.) мета більш, ніж благородна – вдома залишилися голодні діти». Далі в сюжеті показують підлітків, один із яких каже, що мама не приїжджала додому вже 5 років (очевидно, це також можливо, але більшість українок, у яких впорядковані документи (а за 10-15 років міграції вони таки впорядковані) повертаються додому принаймні двічі-тричі на рік: на Різдво, Великдень і в літню відпустку). Опісля йде кадр напівоголених тінейджерок на дискотеці: мовляв, ось як витрачають діти «заробітчанок» ті сотні євро, які мігрантки пересилають в Україну щороку. Далі – розповідь та інтерв’ю з хлопцем і дівчиною, чиї матері в Італії: він розповідає про свої майже щоденні гулянки з наркотиками та алкоголем, вона – про те, що після сварки з мамою перестала брати її гроші і почала займатися проституцією. Ще одне інтерв’ю з 30-літньою «дитиною» мігрантки – чоловіком, який відсидів у тюрмі. Підсумовує це журналіст такою реплікою: «У всіх без винятку дітей мігрантів – великі проблеми, навіть якщо  (sic!) вони не алкоголіки і не наркомани», і пряма мова психологині, яка говорить, що «ці діти запрограмовані на нещастя», оскільки вони втрачають рольові моделі батька і матері, і не вчаться комунікувати, будувати стосунки у «нормальному сімейному житті». По цьому – пряма мова координаторки міжнародного фонду: «Якби ці люди, які поїхали, витратили свою енергію на пошуки роботи, на свою самореалізацію тут [в Україні – С.О], уявіть чого б вони досягли». Висновок журналіста на завершення: «Якщо ви не хочете, щоб ваша дитина втратила нормальні сімейні цінності – просто не їдьте від неї за кордон»/…/ в країні росте ціле покоління безпритульників із повними кишенями євро/…/ cоціальні сироти мають такі проблеми, які навіть не снилися дітям з інтернатів звичайних».

Матеріал містить фактичні помилки (в оцінці статистики), стигматизацію дітей та їхніх батьків через поширення досвідів кількох молодих людей з девіантним сценарієм на широку спільноту, навмисну драматизацію (зокрема, через згадки про «голодних дітей»), а коментарі психологині й координаторки програм виглядають щонайменше вибірковими та інфантильними: саме неможливість реалізуватися в Україні, знайти роботу, яка б відповідала освіті та здобутим навикам людини, попри всі спроби й зусилля, і зумовлюють масштабні виїзди з України. І саме відсутність адекватного спілкування в родині та брак взаємоповаги в подружжі стають однією з основних причин міграції жінок. Проблеми, про які згадують експертки, найчастіше є не наслідком, а причиною міграцій. При цьому в сюжеті відсутні будь-які експертні пропозиції для поліпшення ситуації, і загалом нема жодного мовця, який би говорив про можливі конструктиви, запровадження нової соціальної політики тощо. У сюжеті, як і в багатьох інших, цілковито відсутня фігура батька.

Інший контекст, в якому з’являється тема міграції на телеекранах – через ситуативні інформаційні приводи, на зразок голосування українських мігрантів за кордоном, або способів їхнього відпочинку після роботи, на українських «територіях» Риму – станції метро Piramide і в районі Ребібії, або сюжети про будні українців, зняті здебільшого у 2010-2012 роках часто з елементами «жовтизни» та зворотами про міграцію як «чужинські прийми»[1][2][3]

В ютубі можна знайти немало аматорських відео у стилі «поради бувалих», а також телевізійні комерційні проекти у стилі лайф-сторі, в яких українська міграція показана як одна з «родзинок» країни [4]. Хоча, попри переважно примітивізацію теми, автори цих проектів також знайшли кілька цікавих індивідуальних прикладів успішної інтеграції українців в Італії, що на українських екранах можна побачити вкрай рідко.

Жіноча міграція як об’єкт гумористичних теле-шоу, аматорських кліпів навколо «мігрантки як грім-баби», або сльозливі пісні про нещасну жіночу мігрантську долю, і берегиню роду.  До прикладу такий: « Берегиня роду, мати-українка/ Втратила свободу…За кордоном гірко/ Коротає вік свій на чужій землі/…/Без матері-жінки ми втратимо і Україну/Не нація та, що так легко втрачає святе!».

У іншому кліпі під назвою «Заробітчанка», зі вставками з відомої «O sole mio», чоловік, співаючи, просить повернутися свою «зіроньку» додому, бо вона «поїхала далеко, а він сумує», захоплюючись її силою, і вміннями «робити тисячі справ, і не втомлюватися».

У публічній репрезентації практично відсутня фігура відповідального батька і партнера. І взагалі не дискутоване питання про розподіл обов’язків та гендерних контрактів (якщо жінка на заробітках, то чому чоловік не вважає себе зобов’язаним виховувати спільних дітей і впорядковувати побут?), як і те, чому відповідальність за дітей беруть на себе бабусі, а не їхні біологічні тата.

Немає також широких, добре продуманих, телевізійних дискусій, із залученням експертів і фахівців, які реально працюють із родинами мігрантів, і мають нові раціональні й конкретні варіанти для поліпшення ситуації, а не приходять в аудиторію, лише щоб укотре поплакати над долею нації. Якщо проблема залишених дітей існує, то чому вона транслюється як чергова соціальна «полуничка» – з видавлюванням сліз і посипанням голови попелом? Де спроби пошуку виходу з ситуацій на рівні самої спільноти, настільки запечаленої долями «сиріт»? Чому всі ці слізні історії, зняті як на ксероксі, викидаються в ефір заради розголосу, але ніхто не несе за них відповідальність? Із цих питань могло би початися кіно, якого ми ще не бачили. Але ще краще, якби з цього почалася зміна практик. 

Аналізуючи рецепцію тексту і проблему авторства у колоніальній культурі, Оксана Забужко виділяла три ознаки, якими наділяється «колонізований» в очах «колонізатора»  (і, можливо, вони також доречні в аналізі інших типів владних стосунків): розважальний екзотизм, потенційний дискомфорт (прихована загроза) і комічність. Аналізуючи те, як сприймається жіноча міграція в суспільстві, нескладно побачити, що це явище не сприймається як своя, внутрішня проблема, яка потребує спільного колективного розв’язку. Навпаки – проблема поміщається в ієрархічну вертикаль, де ті, хто не мігрували, вважають за можливе розповісти і повчити тих, хто виїхали, або покивати пальцем у їхній бік. Тема жіночої міграції чудово слугує нам всі ці роки приводом для чергового самооплакування і саможаління, подекуди репрезентується як «загроза нації» або ж просто є об’єктом насмішок, телешоу і любительських відео. Немає лише серйозної зрілої готовності ситуацію якось вирішувати. Жінки, які мігрують, позбавлені  в українському публічному дискурсі своєї суб’єктності, але від суб’єктності себе звільняє і спільнота left behind.

«Я не хочу, щоб мене експлуатували»

Ця репліка належить головній героїні фільму «Марія» (Німеччина-Швейцарія, реж. Міхаель Кох, 2016), яка починає з роботи покоївкою у німецькому готелі, і має чітку життєву ціль, але опиняється в багатьох складних і небезпечних ситуаціях, також і продаючи себе за гроші.

Фільми про українок на Заході загалом творяться інакше. Тут головна героїня – це молода жінка, віку 30+, яка, зокрема, мала досвід роботи (примусовий чи добровільний)  у секс-індустрії, проте найчастіше – не основний; вона вслухається у власний голос і здійснює свій особистий вибір, часто помилковий, проте ніколи не зрікається відповідальності за нього. Звичайно, в обох підходах проглядаються колективні габітуси української «віктимності» й західного «індивідуалізму» (який також не заслуговує на ідеалізацію), проте різниця  між ними очевидна.

В українському сценарії українки залишаються бранками власної долі навіть після того, як реалізували всі мислимі й немислимі цілі. Щось подібне нам також продемонстрували польські режисери – скандальним серіалом «Дівчата зі Львова», головні героїні якого зациклені на готуванні борщів і розмовах про пошук чоловіка. Фільм хоч і зібрав тримільйонну аудиторію у Польщі, побивши усі глядацькі рекорди, проте отримав чималу негативну критику польських та українських рецензентів. 

Із західних фільмів варто також згадати фільм «Імпорт-Експорт» (Австрія, реж. Ульріх Зайдль, 2007) і психологічний трилер «Незнайомка» (Швеція, реж. Джузеппе Торнаторе, 2006). В обох фільмах жінки працюють у сфері секс-послуг, щоправда, якщо у першому фільмі це ситуативний заробіток героїні, то в другому – центральний сюжет. Перший фільм про українську медсестру Ольгу з міста Сніжного Донецької області, молодої мами, з немовлям на руках (про батька у фільмі – жодної згадки), яка живе разом із мамою в багатоповерхівці, далеко від транспортного сполучення, в давно неремонтованій квартирі, з відсутністю гарячої й холодної води в крані. Отримавши третину своєї медсестринської зарплати, героїня спочатку пробує заробити гроші у порно-зйомках, а згодом залишає дитину матері і виїжджає у Відень, де влаштовується прибиральницею в місцевий будинок догляду за літніми людьми. Паралельна лінія фільму – безробітний охоронець із Відня, який у пошуках заробітку опиняється в Україні.

Героїня другого фільму – українка Ірина Ярошенко, яка проходить через 12 років жорсткого сексуального рабства, в якому вона 9 разів народжує, і всіх її дітей забирають від неї і продають. Їй чудом вдається вирватися з полону, після спроби вбивства сутенера, і основною енергією, на якій побудовано фільм, є бажання Ірини почати життя спочатку, і її любов до маленької дівчинки, яку вона помилково вважає своєю донькою. Емоційна напруга фільму не спадає ні на секунду, і попри складну психологічну атмосферу, фільм залишає дуже світле враження.

В цих сюжетах багато соціального дарвінізму, порушення загальних правил моралі і зрада власних цінностей, але в ці історії віриться. Героїні жертвують частиною своїх поглядів, мрій, очікувань, проте не собою. Вони потрапляють часом у божевільні, небезпечні для життя ситуації, але вони ніколи не діють всередині них як жертви, навіть якщо грають саме таку роль: це завжди роль, а не внутрішній вибір.

З акцентом на антропології міграції і агентності українок дослідниця міграційних процесів Олена Федюк зняла також два короткометражні фільми, презентовані на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. У стрічці «Заробітчанський шлях» (2015) авторка показує, як працює фактично єдиний соціальний інститут, що системно опікується мігрантами – Українська греко-католицька церква; у другому – «Ольжин італійський щоденник» (2015), українка, близько 60 років, розповідає про свої щасливі, але короткотривалі (через його смерть) стосунки з італійським чоловіком, кількома словами говорячи про своє ставлення до життя та значення любові. Таким чином у фільмі зачіпається тема інтимного життя українок, які перебувають далеко від дому.

Замість висновків

У дискусіях про міграційні політики і транснаціональні міграції існує консенсус щодо того, що  міграції одних членів суспільства завжди становлять виклик для тих, хто залишився. Мігранти першого покоління (а саме до таких належать українки, які мігрували після розпаду СРСР) і їхні суспільства  походження – в одній зв’язці, з’єднані в єдиний механізм, і успішність процесів, запущених міграцією (як і їхня неефективність), завжди обумовлена діями обох сторін. Причини, з яких триває міграція, і з яких вона не триває, а також наслідки вибору – є зоною впливу цілої соціальної спільноти, і в нього включені (але чи свідомі цього?) і ті, хто перетнув кордон, і ті, хто цього не має наміру робити.

Мільйони українців на стику епох мігрували стихійно, тому навряд чи можемо тут говорити про усвідомлений обома сторонами, добровільно укладений колективний договір. Ті, хто їхали, нечасто проговорювали зі своїми родичами в Україні раціоналізовану стратегію чіткого поділу обов’язків і відповідальності (винятком тут є лише обов’язки щодо виховання дітей, але також не у 100%). У загальних рисах переважно йшлося про вирішення певних проблем за рахунок майбутніх мігрантських переказів, як-от ремонт чи будівництво нових будинків або освіта дітей. Так відбувалося тому, що самі мігранти не мали достатньої інформації про те, що на них чекає за кордоном, і навіть скільки часу вони там пробудуть. Йшлося про  невизначений період часу, і як бачимо сьогодні – ті, хто виїхали, залишилися за кордоном на 10-15 років, і, очевидно, лишатимуться там і далі. Але причиною відсутності договору було також і те, що в родині не завжди знаходилися ті, хто був готовий до розмови про планування на роки.   

У темі про міграції одних членів суспільства важливо говорити також і про відповідальність та обов’язки тих, хто лишився. Якщо основні апеляції і претензії з боку української спільноти до мігранток ідуть по лінії їхнього емоційного, нематеріального, чуттєвого «боргу» перед тими, хто залишився, то чи не варто також поставити питання про те – а чи тут, в Україні, ми достатньо інвестуємо свій час, любов і енергію у ті ділянки, які потребують змін? І що, власне, є нашим зобов’язанням перед ними?

Масові жіноча і чоловіча міграції – це досвід всього українського суспільства, і потребує колективної рефлексії. Можливо, ми близькі до її початку.

Примітки:

[1] Телеканал 1+1 “Проблеми українських заробітчан в Італії”, 20 травня 2012, https://www.youtube.com/watch?v=HDzk4psfBVI

[2] Телеканал 1+1 “Українці в Італії”, 28 лютого 2010, https://www.youtube.com/watch?v=veK0M_FMQZs

[3] Телеканал 1+1 «Як святкують Великдень українці в Італії”, 7 квітня 2012, https://www.youtube.com/watch?v=X2ei8tYWj1k

[4] Італія. Частина 1, 28 лютого 2011, http://inter.ua/uk/video/program/nashi/2011/02/28/italy

Коментарі