Одиниця після нуля: хмарний архів над прірвою 

Нотатки щодо проєкту Secondary Archive. Художниці у війні

Заголовне зображення: Катя Бучацька, фотографія вирви в с. Мощун. 2022

Як захистити культуру під час війни? Як ви зберігаєте українське мистецтво?, — запитує іноземна журналістка, готуючи матеріал про війну та російську окупацію в Україні. Згадуємо про музеї Харкова і Херсона, евакуацію та грабунок, повторення сценаріїв Другої світової, про зниклого безвісти в окупації художника і засновника херсонського Музею сучасного мистецтва Славу Машницького та знищений внаслідок підриву ГЕС дім-музей Поліни Райко. Дещо раніше говоримо на цю ж тему зі знайомою художницею та архітекторкою, яка малює давно задуманий ескіз бункера, спеціально створеного для збереження мистецтва. Сьогодні, коли я пишу цей текст, російські ракети у Харкові влучають в одну з найбільших в Європі друкарень повного циклу. Є загиблі та поранені, спалено понад 45 000 примірників книг. Реальність давно і послідовно перевершує сюжети більшості відомих літературних дистопій. 

У час, коли фізичний простір стирається до основ і перетворюється на попіл разом із культурним спадком, цифровий архів постає одним із рятівних інструментів, хмарним бекапом крихкої матеріальної дійсності. Він не здатен запобігти руйнаціям, але може зберігати дані та доступ до них. Принаймні доти, поки сервери цілі.

Забезпечуючи досяжність матеріалів, відкритий цифровий архів має також суттєву перевагу з точки зору надання цим матеріалам видимості. У звʼязку з цією перевагою, у повоєнному (після Другої світової війни) світі цифрові платформи почали активно використовуватися зокрема для феміністичних архівів, спрямованих на збалансування присутності і посилення в історії мистецтва затінених жіночих постатей. Серед таких платформ, наприклад, французька AWARE, німецька Bildwechsel, американська WAAND Університету Рутґерса та інші, більшість із яких заснована в Західній Європі чи Америці, та сфокусована на мистецтві цих регіонів.

Декілька років тому в це поле підвищення видимості увійшов Secondary Archive — цифровий архів, що не лише підсвічує мистецтво жінок-художниць, але фокусується на обділеній західноцентричною увагою історії центрально- та східноєвропейського мистецтва через призму гендеру, охоплюючи практику художниць, народжених після Другої світової війни. Важлива особливість архіву також у тому, що ця історія розповідається з перспективи самих художниць, через написані ними тексти-стейтменти — primary records, одразу створені у цифровій формі. Започаткований Katarzyna Kozyra Foundation, архів спрямований на підважування наявних ієрархічних бінарних рамок в історії мистецтва та в самому феміністичному дискурсі. Присвячений повоєнному незахідному жіночому мистецтву, цей архів – про силу і крихкість, особливо відтінені на тлі того, як на наших очах повоєнний час знову стає воєнним. Непанівне і зникоме стають інструментами у боротьбі з ієрархічним та імперським — боротьбі, яка, власне, набуває кульмінації в самій цій війні.

Взимку 2022 року Secondary Archive було доповнено першими п’ятдесятьма висловлюваннями художниць із України. Онлайн-презентація нового розширення відбулася вкрай вчасно — увечері 23 лютого.

Вже за лічені години кураторки та учасниці української частини прокинуться в іншій реальності —  фрагментованій. Мова розпадатиметься на попіл та уламки разом із нею. Слова втрачатимуть попередні значення і в той самий час здобуватимуть статус свідчень, набуватимуть обважнілої достеменності, промовлені поруч із прірвою. Або, власне, в ній.

“Тексти постійно вимагають якогось визнання. Марного, невротичного визнання.

Тексту потрібно спертися на край якої-небудь дірки, або прилетіти на бомбі, сам по собі він не може встояти. При цьому він хоче відразу подолати дірку, пройти її наскрізь або вивернути, зупинити бомбу, відволікти її на себе”. (З нотатки, 25 квітня 2022. Переклад з російської, публікується без змін).

Ця нотатка Каті Лібкінд — епіграф до її висловлювання, що поповнило Secondary Archive два роки потому (під кураторством Катерини Яковленко, Оксани Брюховецької та Алі Сєгал). Цей стейтемент був написаний у діалозі з текстами інших художниць архіву та набув форми п’єси. Катя є однією з 15 сучасних українських художниць, чиї імена додалися в нове розширення архіву у березні 2024, за два роки опісля попередньої презентації та початку повномасштабного вторгнення. Проєкт Secondary Archive. Художниці у війні реалізовано спільно з галереєю Артсвіт (Дніпро) та Galeria Labirynt (Люблін). Координаторкою української частини проєкту є Ірина Полікарчук. Разом із творами й текстами нових авторок до переліку хештеґів, якими оперує архів, додається #war. Мова у стані напіврозпаду (і напівзбирання) стає інструментом фіксації перехідного стану і тих хитких обрисів теперішнього, котрі в цій нестабільності все ж здатні окреслитися.

Завдяки текстам художниць Secondary Archive не лише зберігає інформацію про їхні практики, але розширює наш погляд на них, фіксуючи від першої особи думки, позиції, стани і сумніви, трансформацію методів та, власне, мови авторок у певний момент. У цьому випадку — момент історичний.

Ці тексти — не просто коментарі до візуальної складової, але самостійні твори, і деякі з них набувають справді художньої форми. У новій едиції авторки розмірковують над зміною власних практик і пріоритетів під упливом війни, поміж чим повсякчас лунає второване ще ХХ століттям, але незмінно релевантне питання: яким є місце мистецтва під час війни, на що воно здатне поруч із життям, а особливо — поруч зі смертю?

Катя Бучацька, Чорна з нуля. 2023. Саморобна фарба на полотні, 80 х 80 см

Катя Бучацька, коментуючи “Чорний квадрат”, створений нею з ґрунту, привезеного з “нуля” (“Чорна з нуля”), підсумовує свій стейтмент словами: «Настає час, коли ідея нуля мистецтва стає точкою на мапі. Лінія зіткнення рухома, нулі стають тиловими котлами, мінуси і плюси нулями. Це як Гробар на ескізі Малевича 1913 року несе чорний квадрат як прапор, а потім ти вже і сама через 110 років копирсаєшся в чорній пітьмі землі, переданої з нуля воїном; мистецтво та життя, яке сильніше за мистецтво, змішуються разом».

Бруно Латур ¹ в одному зі своїх останніх прижиттєво опублікованих текстів, присвячених війні в Україні, пише про погляд на європейський ґрунт як торф, землю, як товщу, вщерть наповнену життям. Цей ґрунт, ресурси та компоненти якого один за одним атакуються або знищуються, обтяжений екологічною трансформацією, рематеріалізацією, найяскравішим прикладом якої, за Латуром, є зв’язок між російським газом і нафтою та військовою й екологічною стратегією”. На думку Латура, у цьому столітті для Європи настав час усвідомити себе не лише союзом, але й відчути причетність до спільного європейського ґрунту з усіма його складовими і складнощами. 

У товщу цього ґрунту зазирає Катерина Алійник, чий, недосяжний нині, рідний пейзаж Луганщини вже десятиліття як став для художниці місцем особистої зустрічі зі своєю землею і ландшафтом війни:  “Війна і споглядання природи — найбільш чуттєві, об’ємні й тривалі переживання в моєму житті, і вони поєднались у моїй практиці. […] Неможливість наблизитись до пейзажу і взаємодіяти з ним перетворилась в узріння його величі та глибоке почуття поваги. Виявилося, що моя присутність безсила вплинути на долю цього краю, а моя відсутність — лише особиста трагедія. Тоді я збагнула, що пейзаж — це не тло, а, власне, дія. З цього зсуву значень і почалася моя художня практика”. (З тексту Катерини Алійник).

Катерина Алійник. Повільний розвиток сюжету, 2023. Папір, акрил

Понівечений європейський ґрунт Луганщини у роботах Катерини родючий і плодоносить щедро: проростає мутованим коренеплодом, коренеобличчям, кісткою, фалосом, уламком чи снарядом. Катерина, а разом із нею і ми, маємо квитки в перший ряд, аби споглядати крупним планом неспішний розвиток історичного сюжету, в якому трагедія співіснує з мирним повсякденням і де в невідворотній симультанності смерть перемагає життя, а життя — смерть.

Софія Помогайбо, чия практика не представлена в архіві, але яка від першого дня повномасштабного вторгнення служить у війську та є “художницею у війні”, що пройшла шлях від парамедикині до операторки дрона, в одній зі своїх нотаток 2022 року пише:

“…і ще я відчула, що малось на увазі, що сюрреалізм — це одна з реакцій на війну. сни, особливо часто памʼятаєш сни за миті перед прильотами. іноді це морське узбережжя, часто — війна. позавчора мені вперше за довгий-довгий час наснилось дитинство і вся моя родина, і Київ, і розбудив вибух. 

сьогодні знов обговорювали неможливість, неймовірність… контрасту: спокійно-спокійно перед світанком, легкий туман, пташки переспівуються, звук крил — пролітає фазан, абсолютно божевільних тропічних кольорів бджолоїдка. раз — неподалік обстріли. все, про що думав, про що мріялось, зникло, чуєш цей звук і згадуєш, що тут, поряд, навколо, руйнування і смерть. і ніяк усвідомити не можеш, сприйняти як одну реальність. скоріше, як сни. одна ніч — різні сни. одне життя — багато реальностей, що переплелись”.

Описане Софією переплетення реальностей, які нашаровуються одна на одну, бачимо в графічних щоденниках Інги Леві “Подвійна експозиція”, серії “Як я можу пояснити Світ новонародженому” Люсі Іванової, в “ГЕС” і “Спогаді” Вікторії Розенцвейг, окупаційних щоденниках із Херсона Юлії Данилевської.

Інга Леві, із серії “Подвійна експозиція”, 27 червня 2022, День 124. Папір, олівець, 21х21 см. З колекції Emergency Art Fund (ГО МСМ)

Є цілком передбачуваним, але й трагічно і поетично промовистим те, яким чином перетинаються і повторюються мотиви/теми/хештеґи в роботах і текстах художниць. Тут раз-по-раз пустоти, прогалини, вирви і діри, кордони, втрата, травма, насильство, смерть, а також — тіло, кров, ландшафт, турбота, “ми” і “я”, пам’ять.

Катастрофи і травми теперішнього незворотно трансформують оптику і погляд на минуле та майбутнє (“Спи спокійно, це не повториться” Олі Єрємєєвої, серії “Тепла оптика” та “Назавжди змінена оптика” Люсі Іванової). Цей погляд стає апокаліптичним в обидва боки, і навіть у позалюдській часовій перспективі, як у Сани Шахмурадової-Танської:

“Переймаючись хитким майбутнім та непроговореним минулим регіону, я загортаю свої переживання у полеміку щодо неосяжного часового відрізку від найдавнішого минулого часів Тетісу до можливого майбутнього Апокаліпсису. У роботах представлені символи трансгенераційних травм: уявні мешканці глибокого моря, які несуть пам’ять про всі минулі події разом зі здатністю виживати у майбутніх катастрофах». 

Сана Шахмурадова Танська, Cпогади вапняка, з серії “Ті, що пережили апокаліпсис/Мешканці Тетісу”, 2023. 200×160 см

Люся Іванова, із серії “Як я можу пояснити Світ новонародженому (й гадки не маю)”. 2023. Темпера на папері, А3

Каріна Синиця у роботі “Всесвіт до наших прабабусь” через дитячі спогади з Сєвєродонецька теж звертається до минулого свого краю та контроверсійності памʼяті (та забуття) про це минуле, котра лягла в основу теперішньої та майбутньої долі регіону.

Пам’ять, вразлива, але далекосяжна, постає у практиках художниць не просто як засіб збереження інформації та емоцій, але й як механізм порятунку і турботи, тендітні меморіали — як форма не лише пам’ятання, але існування, подовження життя. Серед таких робіт-монументів “Швидкий, легкий переїзд памʼяті” Каріни Синиці зі згорнутою в паперовий рулон майстернею, звукові памʼятники ландшафтам Анни Івченко, зроблена з памʼє-маше мініатюра знищеної піцерії в Краматорську (“Автономний меморіал RIA”) Дарʼї Молокоєдової, зіткані зі світлотіней спогади Вікторії Розенцвейг, забетонована кімната-пам’ятник Даші Чечушкової “Тут були ми”. 

Каріна Синиця, Швидкий, легкий переїзд пам’яті. 2022. Папір, акрил, 220 х 170 см

Онлайн-презентація нової едиції архіву, яку мені випало модерувати, відбувалася на початку березня, якраз у дні демонтажу виставку “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” у Jam Factory Art Center (яку ми курували разом із Катериною Яковленко та Борисом Філоненком), і в якій брала участь низка художниць архіву. Протягом цієї виставки сталося чимало розмов про спільність і різність, означені займенником “ми”, а також про інші займенники, які, здається, стали невід’ємною складовою виставкового неймінгу цієї війни. 

Ольга Марусин, яка обрала замість особистого тексту “зайнятися маніфестацією своїх множин і обмацуванням деяких займенників”, пише: 

“Треба сказати, що підбір займенників — питання щохвилинне, чуттєво-просторове, а від постійного ствердження своїх кордонів виникає голод, який можна задовольнити тільки вбивством.

До незгасаючих зітхань: “немає ніяких “нас” і “хто такі “ми?”
хочеться тут додати: “а як це – “я”?

Під час онлайн-презентації архіву Даша Чечушкова розповідає про важливу для неї графічну серію “Скорботні прибоєм”. Серія складається з дев’яти аркушів, вишикуваних у протяжну горизонтальну лінію, і зображує узбережжя “мертвого” моря. Ця робота була створена художницею торік, після візиту до рідної Одеси на похорон бабусі, невдовзі після підриву Каховської ГЕС. Це один із Дашиних “пам’ятників звичайному життю”, кожен день якого став тепер днем скорботи. День презентації архіву — не виключення. За лічені години до нашої трансляції Росія знову атакує ракетами Одесу, наслідок –  численні загиблі та поранені. 

Даша Чечушкова, Скорботні прибоєм. Фрагмент. 2023. Графіка, АЗ

Тло (чи радше передній план) війни, робить неможливою ізольовану розмову: вирва завжди в полі зору, навіть коли вона на його периферії. Торкаючись бодай краю цієї вирви, розмова провалюється в неї і більше не може бути такою, як у час “до”. “угандошіло, обнуліло, повернуло до базових настроєй☀к” — текст на одному з аркушів Дашиних “Скорботних прибоєм”. В цьому обнуленні зяє глибина Чорного моря, чорнота землі з окопів, кінця мистецтва за Малевичем та її топографічного еквівалента за Бучацькою. 

Під час презентації Бучацька розповідає про свій досвід зустрічі з вирвою та життя і мистецтва після неї, про пігменти, зроблені з української землі, та створені з їхньою допомогою роботи, а також нагадує про важливість волонтерських зборів, які є сьогодні невід’ємною складовою воєнного повсякдення. 

Одним із найчутливіших питань щодо збереження мистецтва під час війни є питання збереження самих його носіїв — авторів та авторок. Як збереження їхньої присутності та голосу в мистецькому полі, коли йдеться про військову службу чи волонтерство, так і в буквальному сенсі — фізичного існування.

Презентація архіву супроводжується анонсом збору на медичне устаткування для ще однієї з його художниць — Маргарити Половінко. Маргарита зараз працює медикинею у складі “кейсеваку” —  першої ланки евакуації поранених із найважчих і складнодоступних ділянок фронту. У своєму стейтменті Маргарита пише: “Всі мої теми нині пов’язані з війною. Раніше мої роботи були про щезників [персонаж слов’янської міфології], про людину на периферії та поза межами культурних і соціальних контекстів. Зараз, коли ці люди помирають внаслідок ракетного обстрілу, то починають існувати, війна їх парадоксально “оживляє” в колективному сенсі. Війна навела світло, наче прожектор і зробила все видимим і об’єднаним в світлове поле: тему травми, соціальної одиниці, периферії, особистого, колективного”.

Думка Маргарити про зміни у власній практиці перегукується з задачами архіву, заявленими в його описі: “Цей архів складається з мистецьких висловлювань і невідомих сторінок біографій і практик художниць, де можна побачити імена тих, хто був маргіналізований, знехтуваний, забутий або залишається маловідомим широкій публіці, а також артефакти ключових жіночих постатей незахідного мистецтва”.

Довгий час війна в Україні також лишалася на периферії світової уваги. Останні 2,5 роки після початку повномасштабного вторгнення, ми (не) втомлюємося нагадувати іншим і самим собі, що ця війна почалася не два роки тому, а щонайменше десять. “Українські художниці, яких ми додали в архів у 2022 році, вже були уражені війною: дехто з них народжені на територіях, які були окуповані з 2014 року, і це не могло не позначитися на виборі їхніх тем” — говорить у спільній розмові кураторок архіву Катерина Яковленко. “Зараз той досвід і те переживання масштабувалися — тепер війною уражене все довкола”.

З цим перегукується текст Дарʼї Молокоєдової: “Війна в моєму житті почалась у 2014 році, але саме у 2022 вона вплелася в усе буття, пустила коріння. І навіть якщо я захочу поговорити з вами про квіти, вони виявляться вінком на могилі”. 

Тілесне, фізіологічне — ще одна з ліній, яка раз-по-раз проступає у висловлюваннях і роботах художниць. Від вибухонебезпечних коренеплодів, що мутують у голови немовлят у живописі Катерини Алійник, “Зшитих людей” і “Людей, які стали деревами” Олі Єрємєєвої до крові, що стає не лише темою, але й матеріалом для робіт Маргарити Половінко і Каті Лібкінд. В останньої кров стає також персонажем її пʼєси-замість-маніфесту, втіленням одного з аспектів особистості самої художниці. 

Оля Єрємєєва, із серії “Спи спокійно, це не повториться”. 2023. Папір, акварель.

У Маргарити Половінко власною кров’ю написана одна з нечисленних робіт, що описують її власний досвід. На ній Смерть допомагає людям вантажити чорні пакети — в той день у складі евакуаційного екіпажу Маргарита вперше мала досвід складання тіла людини у пакет. “Коли я починаю малювати, кров яскраво-червона. Так само і спогад про травму. Потім робота тьмяніє, стає коричневою чи навіть зеленою. Спогад про травму теж залишається, але змінює свою насиченість, свій колір. Якщо щось погане стається, то ми одразу хочемо це скасувати. Але з часом це стає нашим досвідом, а його ми хочемо залишити”. 

Попри свою неможливість бути фізично присутньою в художньому світі, Маргарита підкреслює, що для неї вкрай важливо “розуміти і відчувати, що в мене все ще є місце в цивільному житті, в житті, з яким я себе ототожнюю. Для мене це велика можливість – мати цей острівець, де я існую як одиниця, мисткиня”.

Маргарита Половінко, Без назви. 2023. Папір, кров

Нездатне конкурувати з життям, мистецтво у час війни, втім, обʼєднане з життям своєю крихкістю та прозорою спільною метою — вціліти. 

Тут знову можемо повернутися до маніфестації множин Ольги Марусин:

«На другому році війни я зрозуміла – єдине, що мене цікавить (над чим є сенс працювати, що варте уваги, на чому можу зосередитися), і мене варто зараз почути одразу повністю і не перебивати – це пошуки вічного життя». 

Життя і смерть, екстремуми, чия всеохопність зазвичай сильніша за метафори, у час війни стають тими неминучими і повсюдно присутніми рамками, між яких розгортається навіть найбуденніша дія — не кажучи вже про мистецтво і мову. 

У день удару російськими ракетами по харківській друкарні бачу в сторіз Каті Лібкінд фото зі стосом обвуглених книг зі згорілої друкарні, залитих водою після гасіння пожежі. Катя коментує: “Свобода від слів. Жодних слів”.

В умовах жаскої свободи від слів цей текст, як і будь-який інший, не здатен зупинити бомбу. Але, принаймні, мистецтво, створене поруч із вирвою від бомби (чи після неї), здатне протривати довше за вирву.

1. Bruno Latour (2022) Is Europe’s soil changing beneath our feet? War ecology: a new paradigm/ Issue #2, // Géopolitique, Réseau, Énergie, Environnement, Nature, Sep. 2022. Р. 92–97.