Поліна Піддубна: “Берлінський космополітизм стимулює бути продуктивною”

Анімаційний короткометражний фільм Поліни Піддубної «Моя бабуся – парашутистка» потрапив до списку обраних у програмі La Cinef, секції Каннського кінофестивалю, присвяченій студентському кінематографу. Поліна – режисерка, художниця й активістка, родом із Харкова. Її родинне коріння тягнеться до татарських і башкортських громад Середньої Азії, а нині вона мешкає в Берліні.

Фільм створено у формі особистої розповіді. На першому плані – бабуся режисерки Альфія. Вона залишається у Харкові від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Її онука, схвильована та безсила перед війною, намагається з нею зв’язатися. Проте телефонний дзвінок несподівано з’єднує не лише простір, а й час: слухавку піднімає молода версія бабусі – студентка-медикиня та парашутистка, яка живе в Таджикістані 1960-х.

Фантастична подорож між двома реальностями – війною сьогодення й минулим – перетворюється на символічний діалог між поколіннями. Ця розмова розгортається крізь шари спогадів, культурної спадщини та внутрішніх пошуків. Через парадоксальний зв’язок між онукою і її бабусею авторка ставить питання про родинну пам’ять, особисту ідентичність і те, як досвід предків формує наші рішення в момент кризи.

Кінокритикиня Наталя Серебрякова зустрілась із Поліною в Берліні та поговорила про фільм і враження від каннського фестивалю.

Наталя Серебрякова: Розкажи про історію створення фільму. Це ж історія твоєї бабусі?

Поліна Піддубна: Так, ідея фільму з’явилася на початку 2022 року, у січні. Я почала більше цікавитися життям своєї бабусі, бо вона – башкирка з Центральної Азії, дуже цікава жінка. Вона була спортсменкою, займалася волейболом, стрибками з парашутом, тоді це було дуже популярно в Таджикистані. Вона вчилася, працювала, взагалі дуже світла, активна людина.

Я хотіла зробити фільм із фокусом саме на феміністичному прочитанні цієї історії. Але потім почалося повномасштабне вторгнення і сенси змістилися. Я побачила, що кожне покоління в нашій родині страждало від імперських політик — від переселень, війн, репресій. Спочатку Російської імперії, потім СРСР.

Тому фільм став не просто портретом моєї бабусі, а хронікою колективної історії. Це історія сильної жінки, але також і спроба зафіксувати досвід цілих регіонів: Східної Європи, Кавказу, Центральної та Північної Азії. Людей, які пройшли через колоніальну травму, і я хотіла це об’єднати у фільмі.

Н. С.: Можеш детальніше розповісти, що пережила твоя родина в часи Російської імперії та Радянського Союзу?

П. П.: Родина мого батька зі східної України. Були і Голодомор, і розкуркулення, і Друга світова війна, а після неї – ще одна хвиля репресій та знову голод. Моя бабуся з батькового боку іноді згадує ці події.

З боку мами мої прабабусі і прадідусі були або вимушено переселені, або самі переїхали, на жаль, ніхто точно не знає цих деталей, оскільки вони, за словами бабусі, не ділилися цим досвідом. Вони приїхали з територій Башкортостану й Татарстану до Таджикистану та Узбекистану. А в 1990-х роках почалася громадянська війна в Таджикистані, де на той час жили мама, бабуся та дідусь – і це був теж дуже травматичний період. А тепер повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тобто кожне покоління в моїй родині переживало якусь форму насильства через війни, переселення, репресії. І я відчуваю, що це стосується не лише моєї родини, а й багатьох людей з колишнього радянського простору. Це колективний досвід.

Н. С.: А бабуся зараз живе в Харкові?

П. П.: Так, зараз уся моя родина живе у Харкові.

Н. С.: Ти використовуєш голос бабусі у фільмі?

П. П.: Так, її голос звучить в одній із фінальних сцен, вона говорить там дуже важливу фразу. В інших епізодах я використовую голос дикторки з Ірану, яка озвучує молодшу версію бабусі. 

Н. С.: А бабуся бачила фільм?

П. П.: Так, я показувала їй фільм ще на ранніх стадіях, і їй завжди дуже подобалося. Вона впізнавала себе в героїні. Зараз я мрію приїхати до Харкова й організувати українську прем’єру саме там, щоби вона змогла побачити фільм на великому екрані, бо поки що вона бачила його лише з телефону.

Н. С.: Минулого року ти була в журі кінофестивалю Docudays UA.

П. П.: Так, я була в складі студентського журі. Усе було наживо, офлайн. Цьго року я сама подавала свій фільм на фестиваль, але вони його не взяли. Прикро, бо я вважаю, що фільм важливий, його мала би побачити українська аудиторія. Можливо, вирішили, що цей фільм не вписується в цьогорічну прогаму.

Н. С.: А можеш поділитися своїми враженнями від поїздки в Харків під час повномасштабного вторгнення?

П. П.: Я регулярно їжджу до Харкова. Це зараз місце, де справді відбуваються важливі речі, центр, від якого розходяться хвилі по всьому світу. Там я завжди відчуваю і натхнення, і силу. Вперше я поїхала туди восени 2022-го, коли вже звільнили Харківську область і закінчились обстріли градами. Тоді я провела там чимало часу, багато для себе відкрила й емоційно наповнилася, це також сильно вплинуло на фільм.

Н. С.: Ти зараз навчаєшся у Бабльбергзькому унівеситеті в Потсдамі?

П. П.: Так, я зараз навчаюся в магістратурі. Фільм, який я показала в Каннах, був моїм бакалаврським проєктом. А зараз продовжую навчання вже на магістерському рівні.

Загалом враження дуже хороше. У нас є вся необхідна апаратура, техніка, комп’ютери – все, щоб створювати професійні роботи на високому рівні. Викладачі дають повну творчу свободу. Звісно, коментують, критикують, але не змушують підлаштовуватися під їхнє бачення. Я почала навчання під час ковідного карантину, тож спочатку це був не надто приємний досвід, я переїхала до Німеччини, і одразу почався локдаун. А потім ще й повномасштабне вторгнення. Тож багато всього навалилося, але загалом враження позитивні.

Н. С.: Ти знала мову, коли приїхала?

П. П.: Я її вивчила, щоб вступити до німецького університету. Ще в школі вирішила, що хочу здобути освіту за кордоном, а Німеччина – логічний вибір: тут навчання безкоштовне. Спочатку я вступила до Карпенка-Карого, провчилась два роки, а потім, коли виповнилось 18, переїхала до Берліна.

Н. С.: Повертаючись до фільму. Чому ти обрала саме таку графіку? Це твій звичний стиль малювання?

П. П.: Уся графіка – це не мої особисті малюнки. Я працювала з ілюстраторами: ми разом розробляли стилістику, обговорювали, як виглядатимуть фони, анімація тощо.
Я взагалі дуже люблю яскраві кольори, форми, які додають роботі відчуття магічного реалізму. Ми орієнтувалися на багато різних референсів: архівні фото, сценографію в театрі, мозаїки, тканини, скульптури. Наприклад, іноді мене надихала якась сережка чи гобелен – і ми використовували це як відправну точку. У мене на Google Drive просто цілий архів із купою папок, повних візуальних посилань. Це була дуже глибока робота – і в драматургії, і у візуалізації. На написання сценарію пішов рік: спочатку треба було знайти цю історію, а потім її оформити. Ще десь пів року ми працювали над стилістикою, багато експериментували, щось відкидали, пробували знову.

Н. С.: А на скільки сторінок виглядає сценарій до фільму на 13 хвилин?

П. П.: Це цікаве питання. Я взагалі не пишу сценарії лінійно, не можу просто сісти й викласти події від початку до кінця. У мене все формується з образів: бачу якусь картинку, відчуваю ритм, чую звук – і додаю це до загальної мозаїки. Можу надихнутись кольором, фразою, поезією, і все це збирається у щось цілісне. Мій мозок працює через символи: я одразу думаю про рух, колір, форму, персонажів, звуки, фрази – й обов’язково про глибину кожного елементу.

Н. С.: А цей сценарій потрібно було подавати офіційно в університеті?

П. П.: Звісно, згодом я оформила все як трітмент або сценарій. А щоб працювати з аніматорами, робила таблиці з поясненнями: що, як і скільки триває, як рухається. Потім усе це розбили на окремі кадри. Кожен ілюстратор або аніматор працював над конкретною сценою, надсилав мені свої варіанти, а я вносила правки. Тобто все відбувалося паралельно і синхронно.

Н. С.: Ти прицільно подавала фільм у Канни?

П. П.: Ні, насправді я взагалі не очікувала, що мій фільм потрапить у Канни. Я більше сподівалася, що його візьмуть на Берлінале, бо маю там багато знайомих. Я показувала їм фільм ще на етапі задуму, і вони були в захваті: «Класно, надсилай». Але в результаті – ні. Також я сподівалась, що він може підійти на Vision du Réel або Hot Docs – вони теж беруть анімаційні документалки і навіть мають окремі студентські секції. Але і туди не пройшов. А те, що Канни його обрали, для мене було абсолютною несподіванкою. Одного дня мені зателефонувала програмерка фестивалю й особисто сказала: «Ми беремо твій фільм». Я якраз тоді стояла в черзі до кафе «Київ», просто на вулиці, й розридалась. Бо я вже була в стані розчарування, думала: «Цю історію ніхто не сприймає, вона надто складна». Мені здавалося, що все, нікому не треба. А тут Канни. Це для мене стало переломним моментом. Я відчула: ось є я «до» і є я «після». І це, водночас, дуже заслужено, бо ми з командою вклали в цей фільм колосальну кількість праці й любові.

Я вважаю, що Канни – це найкраще місце, де ця стрічка могла мати свою премʼєру. Вона отримала там і увагу, і зворотний звʼязок. Звісно, шкода, що нічого не виграла. Але ніколи не знаєш, що там у журі, які в них політичні погляди, настрій, чи вони поїли, чи холодно в залі, чи дивляться фільми на ноутбуці, а може, взагалі на телефоні.

Н. С.: Так, вони ніби й підтримують Україну, але при цьому запрошують Кирила Серебреннікова.

П. П.: Отож. Це така подвійна реальність. І я зараз як молода мисткиня думаю: окей, як мені далі з цим жити, як будувати карʼєру в такому світі? Як продовжувати робити чесні й політичні роботи?

Н. С.: А в Каннах ти встигла щось подивитися?

П. П.: Трошки. У мене був дуже щільний графік, приорітет був на промо фільму, налагодження контактів. Я сама собі і режисерка, і продюсерка, і дистриб’юторка. Але кілька фільмів встигла. Дивилась Eddington – спочатку захопив, а під кінець втомив. Sentimental Value – він узяв Гран-прі – взагалі не зайшов. Здавалося, що вже бачила це сто разів: ніби зібрано з кліше. Дивилась і фільми з моєї конкурсної програми — сильні були, але я все одно вважаю, що мій фільм був одним із найсильніших.

Н. С.: Каннський фестиваль цього року оголосив, що 20% фільмів зняли жінки. У тебе теж фільм на жіночу тему. Як ти бачиш ситуацію з правами жінок у світі та в творчості?

П. П.: Для мене це дуже контекстуальна тема. Особисто я – привілейована. Я з добропорядної родини, мій тато завжди мене підтримував. Завдяки цьому я мала змогу навчатися, працювати. Це рідкісна ситуація. У мене є можливість їздити, подаватися на гранти – і це не те саме, що в більшості українських митців, особливо чоловіків, яким зараз набагато складніше.

Я майже не стикалася з сексизмом чи мізогінією – ні в університеті, ні в індустрії. У нас в універі більшість студентів, які реально роблять кіно, – жінки. І більшість кураторів, програмерів, культурних менеджерів, з якими я працюю, – також жінки. Тобто я бачу, що молодше покоління фільммейкерів – це передусім жінки.

Інше питання – хто зараз перемагає. Переважно це чоловіки старшого віку, бо вони довше в індустрії. Але змінюється все, дуже багато можливостей відкривається для жінок. Все залежить від країни, контексту, але я реально відчуваю підтримку. Я навіть була номінована на нагороду від L’Oréal, її вручають жінкам-режисеркам. Так що можливості є, і їх дедалі більше.

Н. С.: Як взагалі враження після Канн? Як сприйняли фільм? І як тобі результати, переможці?

П. П.: Враження… трохи гірко-солодкі. Сам фестиваль був для мене дуже інтенсивним. Звісно, для мене як для режисерки, яка тільки входить в індустрію, – це велика честь брати участь у події такого масштабу.

Фільм прийняли дуже добре. Після показу до мене підходило багато людей, дякували, казали, що робота їх сильно зворушила. Дехто вже запрошував з фільмом на інші фестивалі. Загалом дуже позитивна реакція, на показі було багато емоцій, у залі навіть плакали. Це була світова прем’єра і перший показ для великої аудиторії, і я залишилася дуже задоволена.

Але після церемонії нагородження з’явилося сильне розчарування, фільм не отримав жодної нагороди. У нашій програмі (La Cinef) було три призи. Перший отримав корейський проєкт, другий – китайський, а третю нагороду поділили між японським і російсько-естонським проєктом, режисерка якого з Росії.

Ми з командою щиро засмутилися. Особисто я навіть не хотіла дивитися цей фільм «про нещасних росіян-біженців у Європі», щоби не псувати собі настрій. Уже після анонсу я критично сприйняла його концепцію, і перемога такого фільму стала для нас справжнім шоком. Добре хоч, що це було не перше місце. На жаль, така ситуація типова для західної Європи, там досі часто з «теплом» сприймають історії російських «страждань».

Я ще до оголошення програми дуже переживала, щоб наш фільм не поставили поряд із чимось проросійським. Але так і сталося – найгірший сценарій, якого я боялася, справдився. І тепер ми думаємо, як із цим працювати далі.

Н. С.: Розкажи трохи про своє життя в Берліні, про роботу в галереях, в одній з яких ми зараз зустрічаємся.

П. П.: Я вже живу в Берліні п’ять з половиною років, постійно працюю над якимись творчими проєктами, над фільмами. До стрічки про бабусю я зробила короткий фільм про еміграцію у Берліні під час корони. Тривалість три хвилини, але його дуже тепло сприйняли. Він багато де показувався, на невеликих фестивалях у Німеччині, в Україні, і загалом мав дуже хороший відгук.

Над «бабусиним» фільмом я працювала три роки. Але паралельно постійно брала участь у локальних проєктах. Веду воркшопи для дітей і підлітків. Працювала в бібліотеках, у таборах для біженців. Один із найцікавіших досвідів – це психологічні воркшопи в Потсдамі. Там підлітки обговорювали важливі теми з психологом (наприклад, сепарацію, тривожність), писали сценарій зі сценаристом, а потім разом зі мною створювали анімацію. Цей проєкт виграв головну інтеграційну премію міста Потсдам, ми навіть отримали нагороду від мера. Я також працюю в трьох берлінських галереях. Це дуже цікава робота, бо я залучена до різних класних ініціатив.

Паралельно я підробляю барменкою в клубі, раніше також працювала ньюд-моделлю на курсах малювання, але, здається, вже час із цим зав’язати, бо мене почали впізнавати, і якось уже ніяково. Ще я співпрацюю з анімаційними фестивалями в Берліні, допомагаю з українським кінофестивалем, цього року була його резиденткою, робила офіційний трейлер. Також періодично працюю з фестивалями Interfilm та KUKI – це великі заходи в Берліні.

Загалом моє життя дуже інтенсивне, насичене, але я цим дуже задоволена. Берлінський космополітизм стимулює бути продуктивною. Хоча, звісно, питання фінансів завжди залишається актуальним, життя дороге, і доводиться працювати на кількох роботах. Це не фултайм, бо я роблю свої проєкти, але грошей все одно часто не вистачає. Ну, якось так. Живу й працюю.

Н. С.: У фільмі Міли Жлуктенко «Критичне становище» багато про те, як важко українським воєнним мігрантам адаптуватися в Німеччині. Там і тема діаспори в Мюнхені, і це дивне відчуття між поверненням додому і залишенням. Ти відчуваєш на собі цей емігрантський тягар?

П. П.: Якщо чесно – ні. Я переїхала до Німеччини в 18 років, і адаптувалася доволі легко. Берлін мене сформував як особистість, я тут виросла. Але, звісно, є тригери – передусім пов’язані з російською пропагандою і тим, як Німеччина сприймає війну, українців. Це іноді боляче. Але я часто їжджу в Україну, тож не відчуваю якоїсь глибокої ностальгії. У разі чого я завжди можу повернутись.