Роман Бондарчук: «Ми їздили з колгоспу в колгосп, знімали там інтерв’ю і діставали за це їжу»

Цього року на Берлінському кінофестивалі відбулася прем’єра фільму «Редакція» Романа Бондарчука. Його головний герой, музейний робітник Юра (Дмитро Багненко) шукає у степах Херсонщини зникомий вид байбака і стає свідком лісових пожеж. Прагнучи знайти винуватців, він звертається до редакції місцевої газети й несподівано для себе стає журналістом. Але це лише початок історії, у якій йому доведеться боротися з корупцією не лише у місті, але й у самій газеті. Прокат фільму “Редакція” в Україні планується в листопаді. 

Наталя Серебрякова: Романе, чи можете ви розповісти, коли саме виникла ідея фільму «Редакція» і як ви працювали над сценарієм?

Роман Бондарчук: Ідея завжди була зі мною, тому що журналістика була частиною мого життя. Мама працювала в газеті довгий час, а батько працював на обласному херсонському телебаченні ведучим випусків новин. І я після школи ходив, дивився на цю кухню. Йому ніколи не приносили вчасно прогноз погоди, тому тато мусив заповнювати паузи, вигадувати, всі ці прогнози в нього були імпровізаціями. Потім почалися часи розпаду, телебачення перестали фінансувати, зарплатня була в купонах, які треба було вирізати біля каси. Словом, усі були на межі виживання, почалися відключення світла, і єдине фактично джерело їжі в сім’ї –  це були поїздки батька по колгоспах.

Тоді телебачення складалося переважно з репортажів з колгоспів. У привітальній програмі людей поздоровляли з днем народження, бажали всього найкращого і ставили пісню Поплавського чи Алли Кудлай.  І батько займався власне цими новинами. Вони виглядали так: цей колгосп виростив стільки-то голів свиней, стільки-то курей, і як подяку за репортажі колгоспники завантажували машину телевізійників м’ясом, овочами, продуктами. Коли ще телебачення якось трималося купи, туди їздив мікроавтобус із повноцінною знімальною групою. А потім цей «Рафік» зламався, і репортери перегрупувалися в банди, які на власних машинах їздили по колгоспах. Це були багатоденні відрядження, щоб назбирати побільше їжі. Я вже тоді цікавився фотографією і знімав на відео, мене іноді брали як оператора, щоб не ділитися ще з кимось. Тобто у нас із батьком була одна квота, і ми їздили з колгоспу в колгосп, знімали там інтерв’ю, діставали їжу і, по суті, це була абсолютно галюциногенна подорож, бо репортажі не відрізнялися один від одного.

А потім батько працював у газеті. Це була, мабуть, перша комерційна газета в Херсоні. Його запросили працювати редактором. Це був період, коли газети переходили з аналогової верстки до цифрової, з’являлися комп’ютери, вся ця офісна техніка, інтернет, мене це страшенно приваблювало. Спочатку я там пропадав після уроків до пізньої ночі, а потім взагалі майже перестав ходити в школу. Там була можливість фотографувати, ці знімки друкувалися в газеті. Вся редакція займала кілька кімнат у готелі, й атмосфера була дуже пригодницькою, там збиралися яскраві зухвалі люди.

Під час ковіду я повернувся до цієї історії. Усі пандемійні фейки з постправдою, з тим, що люди діляться на бульбашки і готові повірити в пласку землю повернула мене до думок про редакцію. З’явилися певні аналогії між цими провінційними журналістами і тим, що відбувається в усьому світі. Вибори Трампа тоді дуже вразили.

Ми взяли грант на розвиток сценарію із Дар’єю Аверченко, і запросили Діму Багненка, який потім зіграв головну роль. Опитували всіх журналістів Херсона, кого ми знали і не знали, про їхню роботу, про якісь їхні відкриття, практики, найбільш вдалі матеріали. Таким чином зібрали їхні історії і вже разом з Аллою Тютюнник писали сценарій.

Наталя Серебрякова: Хочу зауважити, що я теж на початку двохтисячних працювала в регіональній газеті, і у фільмі дуже впізнавана фактура. У нас теж була державна газета, геть розвалена, як оцей ваш «Степовий вісник». І була комерційна газета, в якій я, власне, працювала, там були комп’ютери, дорогі прес-тури, де депутати щось розповідали. Але це, мені здається, фактура з початку двохтисячних. Невже на Херсонщині все це залишилося аж до війни?

Роман Бондарчук: Ці всі місцеві політтехнологи і політичні консультанти, журналісти, які займались політикою і виборами, – по суті вони самі створили цю практику. Журналістам навіть складали меню, як їх треба годувати. І це все успішно функціонувало. Перелом стався з кампанією Зеленського. З приходом Зеленського у 2019 місцеві журналісти були розгублені, тому що в нього навіть не було представників регіону. Для місцевих журналістів це був новий формат, вони навіть не змогли знайти, з ким контактувати. Зеленський був популярним коміком, всі його і так знали й любили, тому його команда висунула майже нікому не відомих людей в регіоні і за них проголосували просто тому, що кандидати були з цієї партії. Тобто до цієї кампанії Зеленського традиції чудово собі існували і зберігалися. Журналістів приймали, поїли, накривали поляни, все це жило й функціонувало.

Наталя Серебрякова: А чому ваш головний герой, репортер, прийшов з іншої сфери – з музейної?

Роман Бондарчук: Потрібен був якийсь контраст до цієї круговерті абсурду і безумства, в яку він потрапляє. Тобто він нормальна людина, яка цікавиться наукою, щезаючим видом тварин, людина, яка вболіває, щоб не палили ліси і внесли їх в смарагдовий пояс Європи. Це ознака нормальної людини, яка займається в принципі нормальною справою, значно більш важливою, ніж репортаж про відкриття газової труби.

Один із місцевих журналістів, яких ми розпитували, колись писав для центральної преси і йому замовляли якісь кримінальні гарячі історії, що гарно продавалися. Він їх вишукував, завів контакти в міліції, в службах, у нього були всюди інформатори. Він першим дізнавався про всі найжахливіші злочини і писав про них, але їх все одно було замало. І тому в якийсь момент він почав їх просто вигадувати, щоб заповнити цей простір. І таким чином він фактично сформував імідж взагалі Херсона і Херсонщини як супер кримінального регіону, у якому існують лише вбивства й пожежі. Хоча насправді там були і є різні люди, в тому числі ось такі співробітники природничого музею, які шукають зникомі види і хочуть їх захистити. Тому нам хотілося зробити нашого героя більш об’ємним. Хотілося зробити його нормальним.

Наталя Серебрякова: Лєра, героїня Жанни Озірної – це представниця нової генерації, яка використовує фемінітиви та допомагає волонтерам. І вона, здається, єдина некорумпована людина в газеті. Тобто це все ж корумповане місце?

Роман Бондарчук: У виборчих кампаніях це симбіоз між редактором і такими людьми, як Лєра. Їм потрібен майданчик, а вона в цьому вбачає свою боротьбу. А редактору кожна копійка важлива, в тому числі потрібен імідж того, що вони теж не якісь там повні дикуни, а все таки відповідають стандартам, їх запрошують на якісь тренінги, як це буває у провінційній газеті, привозять тренерів. Лєра – це абсолютно зрозумілий персонаж, мені зрозуміла її мотивація.

Наталя Серебрякова: Мені здалося, фільм дуже меланхолійний і має песимістичний фінал. Може, виправте мене, але мені здалося, що коли закінчиться війна, у владі залишаться ті самі люди і та сама корупція.

Роман Бондарчук: Я б не сказав, що я так його відчуваю. Це було би дуже безнадійне трактування фільму. Насправді ідея цього фіналу народилася з розмови з іншим журналістом, херсонським розслідувачем, дуже принциповим і активним. Ми записали з ним довге інтерв’ю. І в якийсь момент він сказав: “Місто маленьке, я не можу бути тут аж занадто радикальним. Щойно я починаю бути дуже різким, виявляється, що фігурант мого розслідування – батько однокласника мого сина, або племінник моєї матері. Спільнота дуже маленька. Я борюсь на своєму рівні, але  розумію, що інших людей не буде. І доведеться працювати з тими, які є. Повільно їх перевиховувати, переконувати”.

І якось я за цю думку зачепився. З одного боку, ми були достатньо толерантні, знаючи, хто такий Володимир Сальдо, допускали, щоб він відкрито сидів у кав’ярнях і всі знали, що це погано закінчиться, але не могли нічого зробити чи не робили. Але з другого боку, інших людей справді не буде. Тут є якийсь сюжетний парадокс. У фіналі там не ті самі люди в кадрі, немає мера, немає якихось основних негідників. Один із журналістів вчиться говорити фемінітиви. Що це насправді для нього? Мабуть, велика зміна і трансформація.

Буде складно. Але щоб розірвати це коло, ми маємо уважніше ставитись до того, кого ми вибираємо і чому.

Наталя Серебрякова: А чи не надихалися «Сонцестоянням» Арі Астера, коли зображуєте екопоселення?

Роман Бондарчук: Я не дивився, але мені вже казали, що є аналогії.  Подивлюсь, тоді буду коментувати.

Зараз розповім, як виникла ця ідея. Було справжнє екопоселення, яке один херсонський бізнесмен збудував в Олешківських лісах. Він там довгий час займався виготовленням вареників і заморожених продуктів, а потім зрозумів, що йому треба займатись якимись іншими практиками і переїхав до лісу. Почав будувати там хижини класу люкс, запрошував майстрів з Голландії, які йому крили ці хати соломою, і привозити туди вчителів з духовного розвитку. Ну і для херсонців влаштовував якісь фестивалі. Ми поїхали подивитися на такий фестиваль. Це була трансформація бізнесмена, який був депутатом міської ради, дуже конкретний і дуже практичний, і в якийсь момент він раптом стає гуру, виходить босий в білих одежах до покупців своїх пельменів і розказує про те, як треба гартувати дух.

У форматі цього фільму хотілося сягнути градусу того рівня абсурду, коли ти розумієш, наскільки недолугі ці виборчі технології. Просто цей ритуал дав можливість змінити жанр фільму. Хотілось перейти якусь межу, зробити це цілковитим фарсом, щоб він дав ці відчуття недоречності того, що відбувається і того, що ці люди собі дозволяють.

Наталя Серебрякова: Доля багатьох людей з команди фільму пов’язана з війною. На війні загинув монтажер Віктор Онисько, а Дмитро Багненко пішов у лави ЗСУ…

Роман Бондарчук: З Віктором Онисько ми встигли змонтувати більше половини фільму, і потім почалось повномасштабне вторгнення. Ми вивозили родини на Західну Україну. І він одразу пішов у ТЦК добровольцем, сказав, що в нього є борг перед тими людьми, які захищають Україну з 2014. Ми багато листувалась, і я його намагався схилити до того, що треба доробити фільм, він казав, що зараз є важливіші справи, і що ми всі, звісно, можемо сподіватися на якусь західну підтримку, на якусь чудо-зброю, на те, що хтось прийде і наведе тут порядок, але хтось має цю зброю тримати в руках. Віктор доволі швидко став командиром, брав участь у звільненні Херсонщини. І потім їх перекинули на Схід, у Соледар, і він там загинув у бою в грудні 2022 року. Також Василь Кухарський, актор, який у нас зіграв, отримав поранення, боровся за життя і теж загинув.

Я не знаю, як тут можна коментувати. Це просто неможливо усвідомити. Насправді вся більша частина чоловічої команди фільму воює. Я не знаю, якщо завтра доведеться зібрати знімальну групу, то чи це в принципі можливо. Чи є в Україні люди, які не на війні, які можуть робити цю справу на високому рівні.