Станцювати в Ризі

Дмитро Десятерик 6 Квітня 2024

Запрошений на фестиваль документалістики, вперше їду за межі України за два з половиною роки.

За спиною – купе в нічному, дуже ранній сніданок у Львові з місцевою інкарнацією Юлії Тимошенко, що рекламувала кінець світу, проїзд у трамваї, де один за одним сиділи троє галичан в однакових кепках (один із них підняв кепку, коли проїздив повз церкву), синьо-жовта пам’ятка на митниці зі зловісним першим рядком “Якщо ви втечете від збройного конфлікту в Україні, вас допустять до Польщі”, мазовецькі лани, втоплені в тумані, покинутий КПП десь посеред Литви, назва “Сувалки”, яка мимоволі напружує.

Мій номер у готелі – двохсотий.

Анархія

Кажуть, латвійські панки збирають гроші для України. Панки. Збирають гроші. Для України. Хоча для кого їм ще збирати?

Колись я, наївне радянське хлоп’я, називався панком, навіть не слухавши жодного разу “Секс Пістолз” і нічого не знаючи про зачіску-ірокез. Але все одно мене з ганьбою витурили з інституту. Щось відчували.

We’re the flowers

In the dustbin

We’re the poison

In your human machine

Нестор Іванович не дасть збрехати.

Нитки

Неподалік від мого готелю – крамниця пряжі. На вході велосипеди, обмотані вовною. Всередині радість кольорів і ниток. На верхній полиці стоїть біла прядка, зроблена в Швеції в 1941 році. Грає Wonderful tonight Еріка Клептона – пісня з найбільш заспокійливим гітарним рифом в історії світової музики. Доброзичлива мойра середніх років виходить з комори: “Звісно, ми підтримуємо Україну, адже маємо кордон з росіянами”. А німці, вирішили ми хором, нічого не розуміють.

З дитячою жадобою фотографую інверсійні сліди від літаків у небі.

Лакан казав, що реальне є об’єктом тривоги. В цьому місті немає тривоги. Чи воно реальне?

Карміновий, білий, жовтий, синій

У Бастіонному парку гранітні брили на місці убитих у 1991 році людей з викарбуваними іменами жертв. Коли мені розповідають про ризьку ніч 20.01.1991, я думаю про київський ранок 20.02.2014. Безжальна і безглузда стрілянина по цивільних, яка вже нічого не вирішує і нічому завадити не може. Один і той самий малюнок дій. Криваве безсилля.

Російське посольство розташоване на вулиці Української свободи. Напроти посольства інсталяція з повішеним Путіним; меморіал пам’яті Навального, втім, там теж є. З другого боку біля вікна амбасади витріщається велетенське обличчя Путіна-зомбі на червоному банері. Наші прапори – на офіційних і приватних будівлях, на кожному трамваї та тролейбусі, у кафе, крамницях, готелях. В соборах Домському та святого Петра українців пускають безоплатно, в решту музеїв – зі знижкою, а ось посла України в Міністерство оборони пускати припинили, бо обов’язково якусь гаубицю з собою забере.

В парку Еспланада монумент латвійському полковнику Оскару Калпаксу, росіянину за походженням, одному з командирів, які врятували країну від більшовизму в 1919: чорна гранітна хвиля прорізана металевою стелою-вітрилом, портрет героя нанесений штрихами – дуже точно, бо кожну історичну постать ми й бачимо у множині окремих часток – свідчень і контраргументів. Як це трапляється в Ризі, є ще задній план – в парі десятків метрів ерегований з усім можливим імперським пафосом істукан прихильника тактики випаленої землі і блюдолиза Барклая де Толлі.

За ким зрештою лишилася перемога – питання риторичне.

Небеса

Біля Монументу Свободи нема голубів. Біля Монументу Свободи нема ворон. Горобців немає теж. Район тримають чайки. Професійні рекетири. Одна з них підходить до мене впритул, розглядає неситим оком з таким видом, наче я їй заборгував 999 євро, не кажучи вже про відсотки. Розуміє, що користі від мене нуль. Неквапно пензлює до іншого лоха.

Кінотеатр Splendid Palace. Торжество декору. Сиджу в залі в очікуванні технічно обумовлених групових галюцинацій. На стіні ближче до екрану ліплене янголятко здіймає руку чи то вітаючись, чи то погрожуючи. Трохи нижче світиться зелений прямокутник з фігуркою людини, що похапцем вибігає через напівпрочинені двері. Алегорія вигнання з раю. Але я поки що лишуся. Я ще не согрішив.

***

У протестантських соборах через голі стіни, не прикриті католицьким або православним самовираженням, особливо відчуваєш, наскільки ці арки схожі на ребра. Наче входиш усередину колосального чудовиська. Пропп пише, що в доісторичну добу хлопчиків поміщали усередину імітації тварини задля ініціації – перетворення на мисливців і воїнів. “Він наче ковтався цією твариною і, пробувши деякий час у шлунку чудовиська, повертався, тобто вихаркувався чи вивергався. Для здійснення цього обряду інколи вибудовувалися спеціальні будинки чи курені, що мали форму тварини”. Яким чудовиськом є Домський собор? А собор святого Петра? На кого вони нас перетравлюють?

Мистецтво ризького руху

На Домській площі кларнетист награє під фонограму “Я не здамся без бою”. Не раніше ніж позавчора в старомісті я двічі бачив одну й ту саму людину, трохи схожу на Павла Гудімова. Рухалася вона в одному й тому самому напрямку по одній і тій самій вулиці з інтервалом 5 хвилин. Можливо, вона встигла обійти мене по паралельній вулиці і знову потрапити на очі, а може, Рига смикнула килим часу піді мною.

Старою дерев’яною вулицею Авоту назустріч нам просувається гуманоїд у спортивному костюмі, з рюкзаком, у навушниках. Людина йде і при цьому танцює. Потім танцювати припиняє і хреститься. Потім знову танцює. Потім знову хреститься. Її ноги при цьому продовжують іти. І ми, ми теж ідемо, але не танцюємо. З нам щось не так.

Одна за одною мчать четверо юних дівчат, чимось до вереску втішених, волосся розмаяне від бігу. Чотири антивершниці антиапокаліпсису.

Кварталом далі повз нас котиться велосипедистка в хутрах. Шуба, шапка, все хутряне, але ровер не в хутрі, ровер у пряжі, ні, то інший велосипед, а в цього велосипеда ззаду в’ється хвіст, ні, це не хвіст, а батіг, бувай, Венеро.

Протилежним хідником пробігає спортсмен з прожектором на лобі. Біжить розмірено, рівно, знаючи, чому світить.

Еспланаду на чорному велосипеді перетинає людина в чорному одязі і в чорних окулярах, у випростаній руці тримаючи букет котиків. Венера буде задоволена.

Вулиця Калку. Неподалік від Макдональдса кілька хлопів гоцають під щось ритмічно-дискотечне. З’являється поліцейська машина. Гоцалки припиняються. Заходжу в крамничку купити вечірній бутерброд, тим паче що флейтист на Домській площі якраз грає Soli Адріано Челентано про “З’їли ми бутерброд один”. Навпроти касирки стоїть дівчина в кольорах і зірках американського прапора і танцює. Геть поліцейську державу.

Виходжу на вулицю. Один з хлопців, які щойно танцювали, стоїть з мікрофоном і проголошує російською:

– У нас є вибір.

Моя ти ляля.

Десь за собором, за Даугавою раптом бахає. Салют. ХТО ЇМ ДОЗВОЛИВ?

Тіло тексту

Поруч з готелем, стінка в стінку, є артгалерея, напхана полотнами в агресивному стріт-поп-арт-стилі. З написами англійською. Наприклад:

“Хороші дівчата потрапляють у рай, але ми, погані дівчата, потрапляємо всюди, сцуко”.

Хочу познайомитися з авторкою, але галерея стабільно зачинена.

Голова кам’яного ідола у дворі-галереї Домського собору. Хто, коли і з якою метою її витесав – невідомо. Найімовірніше, це якийсь бог. Чим більше дивлюся на його здивовану й достоту кумедну гримасу, тим більше мені до серця цей кам’яний хлопець. Якби мені вклонялися й приносили жертви, мав би таке саме обличчя.

***

Національна бібліотека на іншому березі Даугави схожа на хвилю і на картину Чюрленіса “Серенада”.

Я заходжу в хол.

Я задираю голову.

Наді мною за скляною стіною каскадом один за одним нависають сім поверхів книжок. Так могла би виглядати Вавилонська бібліотека, про яку писав Борхес.

Можна я тут і буду? Перетворюся на книжкового хробака.

Приємна ворожнеча

На фестивалі показали фільм, режисер якого знайшов чоловіка, що зґвалтував його в дитинстві, і, записавши з ним кілька розмов, зробив доволі нудне кіно. Стикаємося в кулуарах:

– Скажіть, тільки чесно: ви собі уявляли, як саме його вб’єте чи що саме йому спочатку відріжете?

– Звісно, уявляв – відповідає режисер.

– То чому не відрізав? – питаю я себе.

***

У старомісті зупиняюся сфотографувати вхід у нічний клуб, який так і називається “Нічний клуб”: над дверима висить дюжина дзеркальних куль, які підсвічуються кольоровими ліхтарями, й оці кольоровиверження хочу спіймати я на фото, бо заради чого ми ще живемо, як не заради яскравих моментів буття, клятий Хайдеггер, хай би тебе крутячка в пеклі вхопила? В цю мить відчиняються двері і з них виходить пара дівчат. Одна з них, молодша і тонша і більш броваста, пропонує зайти всередину та випити з нею. Я так само англійською пояснюю, що вже ледь ноги переставляю і взагалі сам з України і насолоджуюся тут тишею, а ще я, звісно, був радий зайти до вашого клубу і купити тобі пляшку за сотню євро, щоб ти змогла заробити на черговому телепню-туристові, але не сьогодні.

– Я теж з України – зізнається дівчина.

– О! А звідки?

– З Броварів.

– Йой! А я з Києва! Але Бровари рулять! Давай п’ять!

Ляскаємо одне одного по долонях, дзвін від нашого дотику прокочується над Даугавою, здіймаючи легкі брижі. В двох кроках від клубу на театральній афіші написано: “Що краще: приємна ворожнеча чи неприємна розмова?”

Міськбуд

Вулиця Альберта, парад ар-деко авторства вихідця з Білої Церкви Михайла Ейзенштейна. Кам’яні обличчя й мармизи, люди, тварини й демони. Ар-деко – архітектурний десерт Європи між бійнями.

***

Гуляю з К. та її батьком районом вулиці Латгалес, раніше Маскавас. Латгалес – князівство дерев’яних будинків, часто двоповерхових, населених доволі екзотичними людьми. Отам на розі стояв будинок, де жив фотограф-віщун, що самому президенту прорік дату смерті. А в 1990-ті отут був чудовий клуб “Боб Марлі”. Коли для клубу знайшовся західний інвестор, то директор з полегшенням сказав: “Чудово, не треба буде холодильник тримати”. Холодильник не для пива і не для м’яса. Ну, точніше, для м’яса. Але є нюанс.

***

Гребенщиківська старообрядницька церква. Всередині доволі стандартні стіни та сходи, але в молитовні – шість ярусів ікон, схованих за срібними іконостасами. Приходить чоловік у чорному з сивою борідкою і читає лекцію про те, хто є істинними православними. Ікони подивитись дозволяє. Багатьом з них по 300- 400 років. Архангел Михаїл на червоному коні схожий на якогось індійського бога.

***

На одній з вулиць Маскаваса стояли трактир і лазня. Коли народ, помившись, вирушав до трактиру, попереду біг хлопчик і кричав “Чисті йдуть!”

***

В колишньому гетто Риги є безіменний провулок. По ньому єврейські поховальні церемонії підіймалися на цвинтар, бо інший шлях збігався зі стежкою, якою переганяли свиней. Оцей схований між старими стінами прохід, де суспільство одним гамузом ховало мертвих і живих від самого себе – найкращий символ іншування, який я знаю.

На місті цвинтаря – парк. Під час Другої світової там розстрілювали юдеїв і юдейок, зокрема, вивезених з гетто Угорщини. Тепер у парку стоїть монумент страченим єврейкам. За кілька метрів – сталінський будинок з барельєфами, на одному люди люблять шестерню, а другому – грають на гармошці. Дуже монументальна нісенітниця. СРСР треба було всюди вимити чоботи.

Мадонна з кулеметом

Фраза дня, що виникла з помилкового прочитання слова depart:

“Я не міг померти, не змалювавши ці розкішні й раніше не бачені комбінації кольорів”

Авжеж, мрець – найкращий мистець.

В Національному художньому музеї розкішний латвійський модерн, 1920-30-ті. Ті самі 20 років відносно вільного міжвоєнного життя, яких забракло нам. Чомусь – сталий мотив гри в карти: на полотнах ХІХ століття, на початку ХХ, в класичних, авангардних і реалістичних композиціях. Гра на удачу на фронтирі з людожерами.

Мій ризький триптих:

Яніс Розенталс. “Чорна змія, що меле борошно”, 1903. Олія, полотно. Посеред моря сидить похмура жінка-змія з чорним хвостом і тре зерно брилою.

Яніс Заріньш. “Курбадс і дев’ятиголовий диявол”, з серії “Про що шепочуть латвійські ліси”, 1911. Графіка. Добрий молодець лупашить дубцем по головах, кожна з яких завбільшки з нього.

Карліс Падегс. “Мадонна з кулеметом”, 1932. Полотно, олія. Красива, світловолоса, з кулеметом. А з чим іще може бути Мадонна, якщо гадюки мелють борошно, а в диявола виявилося дев’ять голів?

Шостий день

Шостий день починається з “Нью-Йорк, Нью-Йорк” Сінатри, а закінчується його I love you baby. Десь посередині – бітлівська Yesterday: трохи недоладний хлопець у парку тулумбасить Леннона й Маккартні на гармошці, дуже незграбно, але з настільки щирою посмішкою, що вибачаєш всі криві акорди. Тим паче що мелодію впізнати можна.

Виявляю, що міська телевежа міняє колір залежно від часу доби.

К. з мене сміється.

В китайському кафе, де годують небувало дешево й смачно, дивлюся у вікно і думаю, що оце він і є, той ризький момент, за яким я сюди приїхав: їм локшину за смішною ціною в китайському кафе на модній дерев’яній вулиці Авоту в місті, де люди танцюють на ходу, де водонапірні вежі виглядають як середньовічні замки, де бібліотека – водоспад, а телевежа –хамелеон.

А саме місто – просторова обманка. В Ризі живе 600 тисяч людей, але здається, що не менше мільйона. Кожного разу, коли наче вже чіпляєш ліктями за міські кордони, варто зробити пару поворотів і вплутатися в незнані квартали й квартали.

Ввечері дивлюся фільм, де Арво Пярта в 2020 році питають про майбутнє. Він, схожий на худорлявого святого, говорить раптом: “Буде потоп”.

Тиша

Музей Голокосту в старій промзоні. Двоповерхова рипуча єврейська хатинка, перенесена з гетто. Господи, де всі ці юдейські мільйони золота? Натомість цитата зі Старого Заповіту: “Хіба ця людина – не палаюча головня, вихоплена з полум’я?”

***

Тихий парк. Він так і називається – Тихий. З одного краю – православна Церква всіх святих, з другого – костьол Франциска Асізького, прямо – кришнаїтський храм, а тут, посередині – невеличкий камінь, знак пам’яті жертвам Голодомору.

У Ризі тихо. Багато безлюдних кварталів. Я не знаю, що робити з цією тишею. Я міг би накритися нею як ковдрою, набрати повні кишені, обмотати нею голову. Але я не знаю, коли саме вона перетвориться на отруту.

Останній

Пора туди, куди літаки не літають. У таксі грає щось, що називається The Last Dinner Party, Nothing Matters. Навпроти через річку – базар, циклопічні ангари, де колись будували дирижаблі, а тепер продають кленовий і березовий сік, фігурки з воску й величезну камбалу, запечений з фруктами чорний хліб і будиночки-дзвіночки. Люди йдуть у своїх негучних справах. Чайки зчинили ґвалт. Хмарно. A sailor and a nightingale dancing in convertibles. Буде потоп.

Рига-Київ 1-8 березня 2024 року

Плейліст:

Sex Pistols. Anarchy in the U.K.

https://www.youtube.com/watch?app=desktop&v=qbmWs6Jf5dc&

Ерік Клептон. Wonderful tonight

https://www.youtube.com/watch?v=UprwkbzUX6g

Океан Ельзи. “Без бою”

https://www.youtube.com/watch?v=bbkEVJgrBUs

Адріано Челентано. Soli

https://www.youtube.com/watch?v=yY-uzK71U-w

Френк Сінатра. New York, New York

https://www.youtube.com/watch?v=le1QF3uoQNg