За київським часом: путівник культурною темпоральністю

«За київським часом» Костянтина Дорошенка – це не тільки зріз мистецького часу і всіх його маніфестацій, очевидних і неочевидних (що навіть важливіше для розуміння загального контексту), а й набір інструментів для аналізу поточної ситуації. Актуалізація, зумовлена глибиною знань, розумінням і профітичністю мистецьких висловлювань як таких – те, що, власне, формує майбутнє.

Для мне це проявилося у ситуації з відмовою Одеського Національного художнього музею відкрити виставку Давида Чичкана, одного з найгостріших «культурних розділювачів» суспільства – поки мистецька спільнота і громадськість на емоціях вираховували відсоток патріотичності та зради у його творчості, борсаючись у дихотомії «праві – ліві», у Дорошенка вже був виважений аналіз того, як працює художник. Еволюція особистості, поглядів, світосприйняття, своєї місії тощо – не пусте слово, й розглядати будь-яку творчу людину в застиглому моменті, наче муху в бурштині, не розуміючи, з чого складаються її художні висловлювання, – ознака спрощеного і цензурованого мислення.

Давид Чичкан. Фрагмент інсталяції “Після червоно-чорного заходу сонця буде чорно-зелений світанок”, 2012. З експозиції виставки “Апокаліпсис і відродження в Шоколадному будинку”, Київ, куратори Костянтин Дорошенко та Анастасія Шавлохова

На виставці Олексія Зінченка “Роми – це ми” в галереї “Ў”, Мінськ, 2019, куратор Костянтин Дорошенко

Народження нової цензури з часів сумнозвісного замальовування «Коліївщини» Кузнецова має свою тяглість, якщо саме через цю оптику сприймати спроби радикальних угруповань диктувати музейним інституціям виставкову політику. Тодішній «маніфест» Заболотної «Не можна лаяти батьківщину, як не можна лаяти матір» є виправданням для людей з тоталітарним мисленням. Потужний аналіз гучних і тихих протестів у ретроспективі знайдемо в есеї Дорошенка «Гучний протест».

До речі, саме завдяки Давиду Чичкану, який у рамках «Резиденції «Вибачте номерів немає» (2022) практикував мистецтво на Радванці, ромському районі Ужгорода, в мене зруйнувалися деякі кліше щодо ромів. Й суголосні думки про етнічну упередженість, культивовану століттями «титульними» націями, знаходжу в есеї Дорошенка «Прикраса будь-якої країни», де ромам надається неочікуваний, дещо провокативний у своїй претензії на максиму, але, безумовно, такий, що спонукає до роздумів статус «унікальної самонеусвідомленої потуги антиглобалізму». Тут, здається, архаїзм номадичності вступає в конфлікт з архаїзмом суспільства, яке має когось загнати в кут дикунства як вибору і накинути роль цапа-відбувайла за негаразди «цивілізованої» осілості. Проблема Іншого як така, яку певною мірою можна екстраполювати й на фігуру Олександра Ройтбурда. Напередодні двох виставок-вшанувань пам’яті митця у 2024 році («Олександр Ройтбурд. Теорема влади» у PinchukArtCentre під кураторством автора книги, і «Колекція. Олександр Ройтбурд» – у Dymchuk Gallery) особливо цікаво було читати есей «Українець Ройтбурд» (2021), де питання «неправильного походження» набуває іншого виміру – провладної сервільності істориків-деміургів. Йдеться про великі історичні наративи на службі ідеологій, заточені не «помічати» переслідування за приналежністю до певної етнічної групи. А ми знаємо наслідки того, як такі наративи живлять амбіції «фрустрованих провінціалів», які прагнуть здобути необмежену владу.

Олександр Ройтбурд та Костянтин Дорошенко на засіданні Комісії з питань призначення державних стипендій видатним діячам культури і мистецтва при Міністерстві культури та інформаційної політики України, 2020

Інша прекрасна річ, яка сталася зі мною завдяки цьому читанню – нагадування про книгу «Шварценеггер – мій кумир» Сергія Мельниченка, яку подарував мені сам митець, але вона залишилася в окупації, адже я виїжджала з Херсона з одним наплічником. І ось, вкотре завітавши додому, я знаходжу її і гортаю з невимовним відчуттям повернення чогось особистого, дорогого, що здавалося втраченим назавжди.

Звісно, не з усіма думками й оцінками я згодна, тим цікавіше вести полеміку з автором через книгу, роблячи примітки на маргінесі, повертаючись у часи описаних подій і явищ. Й іноді кардинально ревізуючи власне сприйняття того, про що мала вочевидь поверхове уявлення. А я всіляко намагаюся цього уникати, адже поверховість притаманна популізму, про який так влучно пише Дорошенко в есеї «Манкурт сьогодні»: «Популізм – це новий тоталітаризм».

Знов і знов ця теза актуалізується на наших очах, як-от в есеї «Зґвалтування України в Люксембурзькому музеї». На прикладі виставки «Викрадання Європи» Максима Кантора автор демонструє популістську інструменталізацію української трагедії закордонними інституціями, які запрошують говорити від імені жертви представника держави-ката.

Ілюстративно про це йдеться і в есеї «Українська Атлантида» – у 2022-му деякі європейські музеї, зокрема, будапештський Людвіг та великий Берлінський музей відмовилися розмістити виставку «В епіцентрі бурі: український модернізм, 1900-1930», аби не посваритися з «Третьяковкою» (дружба з якими, напевно, квітне на ґрунті спільних реституційних оборудок). Адже остання не схвалить того, що виставка «нівелює наочно, фактологічно й теоретично підхід», за яким імперія апропріювала мистецтво своїх колоній, торгуючи ним на світовому арт-ринку під загальним брендом «російська культура». Виставку, врешті решт, прийняв музей Тіссена-Борнемісса (Мадрид). Цей прояв солідарності й розуміння нашого деколоніального дискурсу став сигналом для тих, хто вагався раніше і вагається досі. Визнаю відчуття реваншистського задоволення, коли прочитала, що згодом віддані друзі «Третьяковки» усвідомили цінність колекції і наші резони щодо справедливої атрибуції й воліли виправити власну недалекоглядність.

Питання, що виринає з логічного роздратування подібними ситуаціями: чи це щире нерозуміння, що так не можна, чи навмисний популізм, чиї підвалини були закладені за часів тісної колаборації західних країн із Росією?

Відповідь може не сподобатися тим культурним діячам і діячкам, які, чи то в омані прекраснодушної місії «розвалити систему всередині», чи то в гонитві за визнанням на міжнародній сцені, яка подекуди не гребує «російською присутністю», намагаються всидіти на двох стільцях – схвалення тут і там, і, таким чином, легалізувати подвійні стандарти. Це знов про потребу в суспільному договорі, але емоційні холівари в соцмережах нам ближче до серця, на жаль. Тому такими цінними є виважені роздуми та проілюстрована тяглість і розриви у ній, що їх можна прослідити у збірці.

Костянтин Дорошенко, автор книжки “За київським часом”

Про відкриття. Для мене – це постать мистецтвознавця Ігоря Диченка, який намагався врятувати спадок бойчукістів. Власне, саме він назвав наш модернізм «Українською Атлантидою» – світ, що майже зник через зачищення та замовчування.

Повертаючись до «Манкурта», зауважу, що в цьому есеї є ще одна корисна настанова – читати класиків, відкидаючи кліше часу і власні штампи, адже хороші письменники мають властивість бути релевантними поза межами конкретної епохи. Людське іманентне зло й людське трансцендентне прагнення до «царства божого на землі» у їхній складній діалектиці є вічною темою, чия актуальність – усталена річ.

Ревізія минулого – взагалі-то надскладна задача. Про штучність деяких мистецько-музейних практик в рамках декомунізаційної політики йдеться в есеї «Кмитівський прецедент» – яскравий експеримент, який, на жаль, не став історією успіху, але, безперечно, є обов’язковим для вивчення. Кейс про те, як «центрове» реформаторство, отруєне снобізмом, провалює комунікацію з «локальністю» – звісно, не навмисно, але показово. Колоніальність має тисячі проявів: як людина периферії, я й сама маю безліч історій про «окультурення» зверху і поблажливе ставлення до провінційних «конвульсій». При тому автор віддає належне кураторкам і кураторам мистецької ревіталізації музею – робота з колекцією проведена неабияка.

З експозиції виставки “Про самостійність” проєкту “Кмитів. Жести ставлення”, Кмитівський музей образотворчого мистецтва ім. Йосипа Буханчука, 2019

Передумови і наслідки виходу українського сучасного мистецтва зі стану реактивності щодо різних векторів – «чуйності до запиту західних інституцій» або «ревіталізації лівого порядку денного», обумовленої багатовіковим перебуванням країни під зовнішньою метрополією, є фокусом есею «Людське та людяне». І як наразі відсилка до квазіреконструкції вуличних протистоянь 90-х у «Бешкетниках» Даниїла Ревковського й Андрія Рачинського ідеально накладається на дискусії навколо російського серіалу «Слово пацана» – кристально проявляючи ментальну різницю двох «братських народів» в період начебто спільної історії, точніше, в точці її розколу. І там, і там – про культ кривавої романтики. Та «Бешкетники» його витончено розвінчують, а серіал відроджує, намагаючись наново зробити вулицю здичавіло агресивною в зручному для імперії режимі.

Мені як послідовній антиклерикалці дуже резонує об’єктивний погляд автора в есеї «Вірус Середньовіччя» на церкву як інституцію, яка справді має завелику для декларованої секулярності суспільства масмедійну трибуну. Її вплив надмірний і через це вона мусить бути надетичною в ситуаціях катастроф, де деякі люди і навіть громади втрачають людяність, цькуючи тих, хто уособлює «небезпеку». Але церква ганебно провалилася з Новими Санжарами, де її авторитети завагалися із засудженням жахливих проявів антихристиянської поведінки. Дорошенко – людина далека від войовничого атеїзму, він часто спирається у своїх культурологічних дописах на біблійський міт як на феноменологічне джерело. Однак він є досить критичним спостерігачем того, як віра іноді стає інструментом «регіональних аутодафе», якщо церква тому потурає. Зґвалтована колись Сталіним і перетворена на сексотський осередок, вона в парафіях, підбурюваних Московським патріархатом, досі працює проти України. І знову знаходимо відповідне відлуння в сьогоденні. Капеланство у західноукраїнських школах є черговою спробою втручання церкви до процесу виховання молодого покоління. Викликає відторгнення відсутність вибору і загроза булінгу для дитини, яка може не захотіти стати заручником обов’язкової ритуальності (з цілуванням рук панотців та іншими антигігієнічними обрядами) і сповідей, що мають компоненту психологічних сесій. Бентежить і те, що їх проводять священики без профільної освіти. Вбачаю в цьому той самий повзучий «вірус Середньовіччя», що вбиває паростки вільної самоідентифікації без почуття провини, толерантності до інших та нав’язує ще купу усіляких обмежень, іманентних релігії як такій, якою б прогресивною вона не видавалася.

Ця онтологічна відраза до фарисейства будь-якого штибу – у політичному, культурному, конфесійному аспектах, є характерною рисою Костянтина Дорошенка  і як людини, і як культуролога. При тому емпатичність (щира, на відміну від «маніпулятивності вірального контенту масмедій» та опініон-мейкерів з соцмереж) залишається наскрізною рисою його підходу до явищ і окремих особистостей, непроявлених, маргінальних, «периферійних», забутих чи затертих десятиліттями тоталітаризму, або через «ідеологічну» незручність. Голоси, які ми почули тільки завдяки його уважності.

Таким само щирим є його хрестовий похід проти пошлості: «Під поблажливим поглядом Сталіна могутній потік вульгарності (хоч люмпенської, хоч обивательської – байдуже) вирвався на широкий простір. І виливається на нас донині повсюдно…» («Сталін живий»).

Для мене це корелюється з творчістю Стаса Волязловського, чий шансон-арт мав схожу  місію – тролити невмирущий патерн (пост)радянської екзистенції через постмодерну іронію, яка є чи не єдиною зброєю критичного мислення у просторі ностальгії за нормованим життям і жлобського уявлення про добробут і «лакшері стайл».

Це читання є не просто гортанням вправно зробленої архівації. Кожного дня культурне поле як частина поточної турбуленції дає привід повернутися до книги і знайти або корінь проблеми, або зловити інсайт, що допоможе, нарешті, побачити ліс за деревами.