Білі плями журналістики: як писати про неочевидне?

Медійна конференція агенції N_ost «Всередині білих плям. Про що ми повідомляємо і чого ми не бачимо», яка відбулася в Києві у жовтні, зібрала учасниць і учасників, медіаекспертів та активістів із різних країн світу: вони розповідали про небезпеку непомічених подій і тенденцій, яким журналісти приділяють недостатньо уваги.

Першу сесію «Ефект білих плям. Що трапляється з тим, про що нам не повідомили?» відкрила модераторка, перекладачка та фотографка Євгенія Бєлорусець. Вона запитала присутніх: чому медіа ігнорують деякі регіони та аудиторії, і до чого це призводить? На її думку, тут було би доречно поговорити про війни та заморожені конфлікти не лише в Україні, але й на всьому пострадянському просторі. Вона запропонувала поговорити, серед іншого, про несподіваний успіх ультраправих рухів не лише в Україні, але й по всій Європі. Як так сталося, що колись маргінальні ультраправі стали раптом досить звичним явищем у політиці, і яка роль медіа в цьому?

Ігнорування в медіа лише посилює радикалів

Політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Костянтин Федоренко вважає, що подібний популізм не виник на порожньому місці. Не існує людей, які раптово стали націоналістами. Всі ультраправі ідеї давно мали підтримку у Німеччині, яка вважається наразі оплотом лібералізму. У 1990-х роках було декілька досліджень, які показали, що 10-15% німецьких громадян схильні підтримувати ультраправих. Але довгий час вони голосували за більш помірні ідеологічні платформи або взагалі не брали участі у виборах. Для того, аби праворадикальний популізм переміг, потрібен був поштовх. І ним стала активізація процесу міграції із охопленого війною Близького Сходу.

На думку Костянтина Федоренка, реваншу ультраправих посприяли також і журналісти, які порушували професійні стандарти та подавали інформацію про події упереджено. Медіа завжди ігнорували людей, які підтримують правих радикалів, тому вони перетворилися на «невидиму» групу й стали помітними лише тепер, коли не помічати їх уже неможливо. Частина їх обирає шлях промоції у соціальних мережах. Саме там формуються і радикалізуються альтернативні праві рухи, де можуть дійти до справжніх фашистських поглядів.

У медіа існує певний образ прихильників правих ідей: зазвичай вважається, що це – малоосвічені та бідні люди. Це призводить до того, що журналісти часто узагальнюють образ такої людини у своїх статтях та сюжетах. «Це ми спостерігали під час виборів у США, коли журналісти повторювали заклики Гіларі Клінтон не слухати прихильників Трампа, адже вони бідні та неосвічені, а тому не розуміють, про що кажуть, – навів приклад Костянтин Федоренко. – а це є виключенням людей із діалогу».

З погляду політичної науки, таке виключення призводить до радикалізації настроїв та відчуження в суспільстві. Під час парламентських виборів в Україні у 2012 році зовсім несподівано для всіх праворадикальна партія «Свобода» набрала 10% голосів та опинилася у Верховній Раді. Дослідження показало, що багато прихильників партії «Свобода» мають вищу освіту. І вони говорили: «Так, ми розуміємо, що це – радикали. Але сподіваємось, що вони стануть справжньою опозицією режиму Януковича». Схожі процеси відбуваються і в країнах Євросоюзу.

Костянтин Федоренко каже, що в Україні існує багато партій, які на Заході вважалися б націоналістичними. У нас же їх вважають цілком помірними, «мейнстрімними», адже в масовій свідомості існує зразок «справжнього» націоналіста, сформований в медіа – Ярош, Білецький та інші.

Євгенія Бєлорусець зауважила, що ситуація, коли помірні партії починають різко схилятися вправо, як це сталося, наприклад, в Угорщині, є дуже небезпечною. «Що ж можуть зробити медіа, щоби припинити політичну корупцію, якщо більшість із цих медіа належать олігархам? – спитала вона у Євгена Глібовицького. – Як контроль олігархів упливає на упередженість журналістів в Україні?»

Громадські мовники перестають бути зразком журналістики

Медіаексперт, співзасновник Громадського телебачення та член наглядової ради Національної суспільної телекомпанії України Євген Глібовицький вважає, що, на жаль, поміж приватними, олігархічними і державними або громадськими медіа (навіть у Європі) немає вже такої великої різниці щодо упередженості висвітлення подій журналістами. «Українське громадське мовлення було щойно сформоване, і воно ще досі є реліктом, динозавром радянських часів, – сказав Євген Глібовицький, – А отже, ми маємо недостатньо критичний погляд на медіа. І ця проблема не лише українська».

Глібовицький вважає, що роль журналістів у формуванні упередженого погляду на світ переоцінюється: адже журналісти отримують настанови від редакторів, а потім редактори ще виправляють текст журналіста так, як їм здається доречним. «Саме редактори вирішують, про що буде, а про що не буде писати журналіст», – сказав медіаексперт.

Євген Глібовицький вважає, що ми досягли певного рівня, коли виборці відчувають себе у достатній безпеці, щоб гратися із обмеженням своєї свободи, голосуючи за небезпечні партії не тому, що вони поділяють їхні погляди, а лише тому, що, на їхню думку, протестувати таким чином безпечно.

Суспільство вже зараз має переглянути роль громадських мовників в Україні і в усій Європі. Наприклад, ВВС – громадський мовник, який працює вже 70 років і буде працювати ще довго. І раптом ми втрачаємо момент, коли люди змінюють свої звички у споживанні інформації. А ми продовжуємо сприймати громадського мовника як своєрідний канал передачі інформації, а не як своєрідний контент, який відрізняється від контенту інших каналів.

«Наразі в Україні молодь взагалі не дивиться телебачення, – сказав Євген Глібовицький. – Молодь дивиться YouTube. Чи це означає, що ми маємо тепер мовити в YouTube? Більшість європейських мовників не будуть цього робити, адже вони завжди мовили по телебаченню і мають там бути».

Ще одна біла пляма в Україні – це середній клас, вважає Євген Глібовицький. Середній клас – одна з найбільш ігнорованих у наших медіа аудиторій. І ця аудиторія не має жодного медіа, яке би цілком задовольняло їхні інтереси. «Медіа презентує інтереси патерналістів, екстремістів, політичних активістів, але середній клас, який виробляє найбільший соціальний капітал, не є презентованим», – каже співзасновник Громадського телебачення.

«Ми маємо реформувати наше громадське мовлення, щоб глядач мав певний критерій оцінки. У нас ніколи не було проблем із дебатами на телебаченні, оскільки ми маємо плюралізм політичних сил та релігійних конфесій. Кожен має свою правду і можливість її презентувати. Але наявність плюралізму, який нам запропонували олігархічні медіа, не дорівнює свободі. Це різні речі. Свобода дозволяє вам зачіпати будь-які теми. А плюралізм означає, що ви просто обмежені певними правилами і можете дискутувати, не порушуючи їх. Це призводить до хибних дебатів на хибні теми у хибний час та з хибними учасниками. Громадський мовник має дуже консервативні підходи у подачі інформації, але водночас він є значно вільнішим у виборі тем. Звісно, приватні медіа подають новини у значно привабливішій формі, але ж нам йдеться не про веселощі, а про те, що важливо».

Крім того, Євген Глібовицький звернув увагу, що олігархічні медіа використовують бізнес-модель громадських мовників. Всі великі приватні медіа в Україні з 2008 року є збитковими, і ніхто не був звільнений, ніхто не збанкрутував. «Все це відбувається тому, що вони отримують гроші не від підписки або ж реклами, а від політичної корупції. І саме медіа допомагають своїм власникам,  політичним корупціонерам, перебувати у політичних колах. Можна сказати, що ми маємо безліч громадських мовників, громадськість яких представлена лише однією людиною. І всі ці медіа є бездоганно законними, мають ліцензії на мовлення: це 1+1, Інтер, ICTV, СТБ. Лише увімкніть телевізор, і ви побачите їх всіх. А справжній громадський мовник – телеканал UA:Перший – справді може закритися, якщо парламент або Кабмін вирішить скоротити його бюджет на 50%, як вони пообіцяли це зробити нещодавно».

На думку Євгена Глібовицького, громадський мовник у Польщі також працює зі значними порушеннями журналістських стандартів, але при цьому залишається громадським мовником. «Це схоже на фільм “Від заходу до світанку”, де головний герой виглядає, мов людина, хоча насправді він – вампір, – сказав Євген Глібовицький, – спитайте себе: чи є насправді медіа тим, що ви звикли вважати медіа?»

За словами медіаексперта, Громадське телебачення вважається улюбленим дитям донорів та всіх ліберально налаштованих глядачів, які прагнуть бачити на екрані гендерний баланс та правильну презентацію меншин. І от сьогодні громадський телеканал UA:Перший дійшов до того, що виживання для нього набагато важливіше, ніж дотримання своєї  мети, місії. Члени наглядової ради кажуть, що краще закритися, але дотриматися своєї місії до кінця. Ніхто не розуміє небезпечних наслідків цієї події.

Євгенія Бєлорусець поцікавилася, як саме медіа працюють в умовах гібридних чи заморожених конфліктів. Журналістка ВВС у центральній Азії Райхан Демітріе розпочала свою відповідь із зауваження, що побачила на Майдані великий банер «Свобода – це наша релігія». Це, на її думку, дуже відповідає місії громадського мовника в Україні. На це Євген Глібовицький відповів: «Не варто звертати уваги на цей банер. Це залишки маркетингу Євробачення».

Журналісти зловживають популярними образами та не помічають деталей

Райхан Демітріе нагадала, що місія ВВС із 1920-х років полягає у трьох словах: «Інформуй, навчай, розважай». На думку журналістки, білі плями – це дуже важливі речі, які залишилися непоміченими. Це особливо помітно на Сході, де є три заморожених конфлікти: два у Грузії – це Південна Осетія та Абхазія, і один – поміж Азербайджаном та Вірменією. «Я би сказала, що все, пов’язане із замороженими конфліктами, є білими плямами, – сказала Райхан Демітріе, – І ці регіони на Сході значно далі від центру уваги медіа, ніж Україна, яка ближче і територіально, і значно більш насичена подіями для новинних агенцій країн ЄС. Саме в Україну зараз їдуть західні журналісти».

Журналістка ВВС розповіла, що коли вона заповнювала для себе білі плями в етнічних конфліктах, то найважчим для неї було зрозуміти, хто з ким воює, у чому полягає суть конфлікту. І тут величезні проблеми полягають у тому, щоби взагалі відвідати цю територію. Всі пам’ятають історію російського блогера Олександра Лапшина, якого затримали у Мінську у грудні 2016 року та екстрадували до Баку. Влада Азербайджану звинуватила його в тому, що він відвідав Нагорний Карабах без згоди із нею. Крім того, його звинуватили у пропаганді сепаратизму невизнаної республіки. Суд присудив йому шість років ув’язнення, але пізніше його помилували, і в результаті Лапшин дев’ять місяців відсидів у слідчому ізоляторі в Баку, а потім виїхав до Ізраїлю.

Райхан Демітріе розповіла, що влада Азербайджану має чорний список журналістів, політиків та активістів які відвідали Нагорний Карабах без дозволу. Цей список налічує близько семи сотень осіб, і вона також перебуває там. «Баку таким чином повідомляє весь світ: не втручайтеся в наші справи, бо це небезпечно. Але мені таки вдалося потрапити у Нагорний Карабах».

Спочатку Райхан відвідала Баку та зібрала думки всіх причетних до конфлікту з азербайджанського боку. Владі Азербайджану дуже сподобався її репортаж, його навіть показували по державному телебаченню. Після того у 2015 році Райхан вирушила до Вірменії, щоби показати, як виглядає все з погляду Єревана. Вона спілкувалася навіть із міністром оборони невизнаного Нагорного Карабаху. Після тривалого інтерв’ю він спитав Райхан: чому саме ВВС так зацікавилася цим конфліктом? Яка тут прихована інтрига? «І я відповіла: ВВС зовсім не цікавиться цим, я особисто цікавлюся, – сказала Райхан, – Я приїхала сюди і хочу з’ясувати, що ж тут відбувається?»

Репортаж був закінчений, через рік у Нагорному Карабасі знову активізувався конфлікт, і ним знову зацікавилися журналісти. Кожне медіа вважало, що треба обов’язково зробити звідти репортаж. «Проблема в тому, що журналісту дуже важко переконати редактора у необхідності робити репортажі з небезпечних регіонів, де не вбивають людей, тому вони й залишаються всередині білих плям. Таким чином увага аудиторії відволікається від них, і повертається лише тоді, коли війна розпочинається знову», – сказала Райхан.

На думку Райхан, журналісти мають переконувати редакторів робити репортажі з регіонів «білих плям», знаходячи нестандартні шляхи висвітлення теми. «Біла пляма – це не щось нове, це просто наявна проблема, про яку не варто забувати».

Євгенія Бєлорусець запитала Райхан Демітріе, яким чином увага західних медіа впливає на перебіг конфлікту. «Коли міжнародні медіа цікавляться конфліктами у віддалених регіонах, це дуже важливо для місцевих мешканців та урядів, – відповіла журналістка ВВС, – Я пам’ятаю, як ми робили репортаж із Грузії через декілька років після російсько-грузинської війни. Ми перебували поруч із Південною Осетією, через яку виник цей конфлікт, та зустріли місцевого чоловіка Дато. Росія постійно просуває кордон захопленої землі у бік Грузії. Це називається «бордеризація». І от врешті будинок Дато опинився за колючим дротом на захопленій території. Історія цього чоловіка потрапила у західні медіа, він опинився у центрі уваги». Весь світ облетіла фотографія рукостискання з ним через колючий дріт. На жаль, це призвело до того, що Дато став обличчям конфлікту, журналісти зосереджують увагу саме на ньому, а інші дуже важливі деталі часто проходять повз їхню увагу.