Свобода проти терору

«Говоритимемо про межі свободи слова…» – чую поряд. Редактор запрошує гостей на ефір і в перервах між дзвінками голосно полемізує сам із собою на тему атаки редакції «Шарлі Ебдо». Щось про близький схід і кризу мультикультуралізму. «Кого можна запросити з мусульманської общини?» Я слухаю краєм вуха і думаю, що у наше обговорення паризької трагедії закралася певна хиба – і що це тривожно.

Чи не намагаємося ми знайти виправдання вбивцям, обговорюючи теракт у контексті свободи слова? І фокусуючись на правах вільної преси, чи не ініціюємо ми цілком штучну дискусію, яка викривлює наше бачення дійсності? Мені видається, тут сплутались слова і діяння: як критика і як пряме насильницьке втручання.

На початку 18 століття одним із найбільших нахаб британської журналістики був Даніель Дефо. Підприємець за професією, він стояв на захисті прав буржуазії і за свої глузливі памфлети проти аристократії і духовенства був арештований і засуджений до ганебного стовпа. Утім, люди приносили прикутому Дефо квіти і співали «Гімн ганебному стовпу» – чергову сатиру письменника, яку той встиг опублікувати із в’язниці. Журналісти «Шарлі Ебдо» бачаться мені нині на його місці, із тією лише різницею, що триста років тому цей символічний ганебний стовп називався цензурою, то тепер його іменують іноді толерантністю і політкоректністю – вихолощуючи самі ці поняття.

Чи існують правила для публіцистичного висловлювання? Адже карикатура, послуговуючись строгою термінологією теорії журналістики, є невербальною публіцистикою  – а цей жанр передбачає суб’єктивність і має найбільшу свободу від редакційних стандартів. Те, що робили «Шарлі Ебдо», було різновидом соціальної критики – у формі публіцистичної сатири. Тижневик точно не був першим, хто посміявся з церкви і влади, і після нього знайдеться ще чимало охочих це робити. І так має бути – інакше усі потонемо в океані лицемірного моралізаторства, нездатні до творчості, самоіронії і прекрасних легкодумних вчинків.

Сайт Радіо Свобода, де я працюю журналісткою і карикатуристкою майже три роки, поставив банер із гаслом «Je suis Charlie» на вшанування пам’яті загиблих у Парижі. Утім, у жодному з матеріалів про трагедію не з’явились карикатури «Шарлі Ебдо» – таким було рішення редакції.

«Це занадто жорстко». Кілька разів редакція відхиляла мої малюнки саме з такими поясненнями. Якось довелося прибрати хрест із карикатури на Кирила, щоб її опублікували. Чи йдеться тут про порушення свободи слова? Навряд. Кожне видання може бути настільки обережним або зухвалим у формулюванні власної картини світу, наскільки вважає за потрібне, допоки не замовчує факти і не поширює брехню. Адже кожне медіа – це лише метафора реальних процесів, призма, що заломлює реальність.

Для мене як для авторки немає заборонених тем. Я вільна жартувати про що завгодно – питання лише в тому, наскільки вдалим буде жарт. Свобода слова ж полягає у тому, що моє висловлювання може бути схвалене, засуджене або проігнороване, але ключове тут – може бути.

Тобто карикатури «Шарлі Ебдо» – це цілком площина слів. Ми ж, коментуючи паризькі події, неминуче опиняємося у площині діянь.

Можна заперечити, що мова ненависті породжує насильство. Але це маніпулятивна заява. По-перше, журнал був однаково нелагідним до дуже різних ідеологічних таборів, і конфесіям діставалось від нього порівну. По-друге, не «Шарлі Ебдо» сформував європейський стереотип хоча б про кількість мусульман у Європі (у Франції, наприклад, їх – вісім відсотків від загальної кількості населення, тим часом більшість цього населення переконана, що цифра сягає 31 відсотка). Не «Шарлі Ебдо» розпочинає політичні кампанії з гаслом «Вони відбирають вашу роботу» чи забороняє мусульманкам носити паранджу. Метою журналу, зрештою, не було святотатство. Журналісти – декларуючи ліві погляди – критикували обмеженість та несвободу – настільки відкрито, наскільки могли собі дозволити.

Одним із доказів цього є твіт, що з’явився після теракту, із тегом #JeSuisAhmed. «Я не Шарлі, я Ахмед, загиблий поліцейський. «Шарлі» висміював мою культуру та релігію, і я помер, захищаючи його право робити це». Європейці давно пережили часи, коли свободу слова виборювали життям. Саме тому жертва «Шарлі Ебдо» не може бути виправдана, а будь-яке обговорення їхньої етичності видається мені недоречним.

Адже воно неодмінно втягує нас у нескінченне пережовування конфліктів, найчастіше гіпертрофованих зусиллями тих, кому це вигідно, і відганяє від думки про те, що насправді важливо. Дуже небагато карикатур із тих, що стрімко з’явились після трагедії на знак солідарності, насправді стосувалися мусульман. Більшість була єдина у засудженні насильства.

Ален Бадью у своїй «Етиці» – такому собі посібничку з сучасної моралі – гостро критикує так звану «ідеологію прав людини». Ця книжка була опублікована на початку 90-х і стала однією з пізніх реплік філософії антигуманізму, поширеної у Франції у 60-х, суть якої полягала у тому, що турбуючись про права, ми цілковито ігноруємо свободи. Бадью говорить про поверховість культуралізму (як захоплення багатоманітністю звичаїв та традицій) і експорт демократичних цінностей, заснований на максимі: «Будь таким, як я, і я поважатиму твою відмінність». І тут же постулює іншу максиму як контраргумент: кожен є іншим – тобто відмінностей між людьми набагато більше, ніж очевидних, маркованих релігією або політичними уподобаннями. Насправді «між китайським селянином і молодим норвезьким управлінцем стільки ж відмінностей, скільки між мною і будь-ким ще – включно із мною самим».

Тому «Я – Шарлі» не означає «Я – француз» або «Я – лівий». «Я – Шарлі» означає «Я – людина». І якщо ми й досі потребуємо універсальних ідеалів, то чому б нам не вірити в людське життя як найвищу цінність? Я вірю – і так, мої почуття ображено.

Прикро лише, що наші почуття так часто ображають слова і набагато рідше – усе решта.