Внутрішні мігранти
Сьогодні на території України зареєстровано 514 000 внутрішньо переміщених осіб. Дві найбільші хвилі подібної міграції ми мали під час Чорнобильської катастрофи та 1991-го року.
«Любой у кого собственный уровень ниже уровня выживания нации является врагом этой нации. Потому что счастливая жизнь — это трудная жизнь», – на території комуни «С.П.А.Р.Т.А.» є свої теоретики, а є практики. Тут змагаються за кількість надоїв і кількість написаних віршів на день. Мета — пояснити нації та світові, що значить жити щасливо. Про цю комуну в Харківській області активно писали ще кілька років тому. Тоді ж російська режисерка Анна Моісеєнко зняла фільм «С.П.А.Р.Т.А. Територія щастя» про Сашу, яка наважується звідти втекти.
Це кіно багато в чому про ілюзії. І про ілюзії більшості українців сьогодні. У фільмі героїня Саша зізнається в одній дуже характерній речі: вона прийшла сюди тому, що тут усе просто — є кількість виконаного і невиконаного (надої, вірші, підмітання двору, миття банок, спів). А тому в такій структурі життя зрозуміле — є всього сім рівнів, і якщо розвиваєшся згідно з ними, значить, у тебе все правильно.
Якщо розглядати фільм як метафору, то подібно до нього ми теж підсвідомо створюємо сьогодні свою територію внутрішніх мігрантів. Це можуть бути і переселенці зі східних областей, і ті, хто не може виїхати з окупованих територій, але підтримує українську владу, або ж ті, хто сьогодні називає себе пацифістами. Наразі практично всі чітко маркуються — є «ми», а є «вони».
«Вы же из Донецка. Вам не привыкать», – ріелтор сміється молодій дівчині в обличчя. Вона не хоче знімати квартиру біля Ярославого Валу. До будинку треба йти через парк і вечором тут повно чоловіків напідпитку. Оце вишукування неприємної екзотики в іншій людині за територіальним принципом стає дедалі гострішим.
І чим довше триває військовий конфлікт, тим жорсткіше ми «іншуємо», приміром, людей, які виїхали із зони бойових дій. У суспільстві накопичується злість через те, що ці люди чогось, як виявляється, хочуть. А насправді — дуже зрозумілих речей. Щоб завтра була їжа і робота. А ще житло.
Наше сприйняття багато в чому структуроване телебаченням, соцмережами та інтернетом, створює світ зовсім інших образів. А тому на побутовому і на людському рівні життя перетворюється на «кіно атракціонів», коли ми ставимося до героя (читай — сусіда) як до екзотики. Але на дещо схиблений манер — «Донецким жилье не сдаем!» або «На заході одні жидобандерівці».
«Не можна узагальнювати і вишукувати один привід, щоби приклеїти тавро до певної групи… А ми бачимо, що медіа, особливо регіональні, переходять усі рамки. Наприклад, публікують заголовки, які не збігаються зі змістом. Або подають лише одну точку зору», – каже правозахисник та журналіст Максим Буткевич. З цього випливає, що сьогодні можна легко і виправдано для себе (бо ж війна) ставити тавро щодо вчинку, наприклад, одного 514 000-го мігранта на всі півмільйона. Або зауважувати, що сусід до сих пір не допоміг добровольцям в АТО. Або сказати, що хтось заради кілограма картоплі пішов на вибори в ДНР… Та завжди є нюанси, які дозволяють побачити одну й ту ж ситуацію дуже по-різному.
Якось теоретик кіно Генрі Брайтроуз сказав, що режисер має бути не мухою на стіні (вдавати, що ніяк своєю камерою не впливає на навколишню дійсність), а мухою в супі. Так от, нині доцільніше, аби не тільки режисер, а й журналіст, і навіть сусід по під’їзду були мухою в супі. Сенс не в тому, щоби знайти екзотику в цих вимушених мігрантах, а в тому щоби побачити й осмислити нарешті, що Україна не викроєна за одним шаблоном. У нас у всіх різне дитинство, різний досвід, різне уявлення про любов, страх, зраду, релігію та інші речі.
Побачити й осмислити це найкращим чином дозволяє «документалістика залучення».
«А навіщо мені золото. Кашу ним не посолиш. А вона без солі ой яка недобра», – каже на камеру маленький Іванко в документальній стрічці «Жива ватра». Ми знаємо, що він із Західної України і що це його перша ватра високо в горах. Кілька місяців тому цей бережливо-красивий фільм львів’янина Остапа Костюка про побут вівчарів у Карпатах зібрав у Києві аншлаг. Є в ньому те, що робить глядача ближчим до життя іншої людини. До її щоденної праці, до її природи і слабкості.
А ось іще один приклад — такої ж «магії» в документальному кіно. У 1998-му році російський режисер Сергій Дворцевой знімає «Хлібний день». Зимою, раз на тиждень, в закинуте село привозять хліб. Кілька кілометрів від станції вагон з булками котять п’ятеро бабів і двоє дідів. До села поїзди не доходять. Звісно, що сама ця картинка — коли старі штовхають вагон і жартують одне над одним «а давайте задницами его» — уже сама по собі кінематографічно вигідна. Але цінність фільму в тому, що він влучно зупиняється на усьому живому навколо — кози, собаки, сонце, цуценята, прирікання людей. І камера дивиться на це як є. Не маркує і не романтизує.
Щоразу переглядаючи фільм, розумієш, що він безжалісно оголює проблему, явище, саму людину.
«Гріх — це намагатися декларувати, стверджувати, нав’язувати свої переконання і принципи, замість того, щоб чесно поглянути й побачити світ. Гріх — бачити все (і знімати все) тільки білим або чорним», – по-моєму, цілком вичерпна позиція документаліста Міхаеля Главоггера щодо кіно описує і ту ситуацію, в якій опинилося нинішнє українське суспільство. Суспільство, яке, звісно, хоче розвиватися як громадянське, чесне, повне, відкрите для всіх. Але все ще не може скористатися цією свободою. Свободою дивитися на реальність «якою вона є». Висвітлювати навіть неприємні теми, які є в нашій країні з обох боків — і з боку сепаратистів, і добровольців, і луганчан, і львів’ян. І не йти за шаблонами російської пропаганди, шукаючи «екзотику» на кшталт «бандерівців, що їдять дітей», але накручену на проукраїнський манер.
Так, мало хто у цьому світі може скористатися своє свободою. Але чому б нам не зробити цей важливий крок назустріч реальності?
Текст написано в рамках семінару культурної критики та репортажу “Культура 3.0”.
Коментарі