Там, де культура неможлива?

Anadolu K?lt?r – одна з організацій Туреччини, що працюють із найбільш складними суспільними темами. Пам’ять про геноцид вірменів, порозуміння громадян країни зі Сходу і Заходу, курдсько-турецький конфлікт, домашнє насилля щодо жінок.

KORYDOR дізнався, як діють два проекти Anadolu K?lt?r на протилежних кінцях Туреччини: виставковий простір DEPO у Стамбулі й арт-центр у місті Діярбакир на сході країни. Розпочали розмову про культуру, а завершили, що неминуче в сучасній Туреччині, політикою.

Ревіталізація без проблем

Щоби потрапити в культурний центр DEPO, спускайтеся вузькими вуличками від площі Таксім у напрямку порту Каракьой. Там, на вулиці Люледжі Хендек побачите сіру 3-поверхову будівлю – колишній склад тютюнової фабрики. На розі стара заіржавіла табличка – «T?t?n Deposu», склад тютюну.

Це один із численних постіндустріальних об’єктів у гігантському Стамбулі, що отримали нове життя.  Серед самих тільки колишніх тютюнових складів сьогодні в місті є приватний університет, опера, готель. Програмна координаторка центру Асена Ґюналь з певною гордістю говорить про те, що, на відміну від цих об’єктів, DEPO – некомерційний майданчик: «Ми прагнемо бути незалежним простором у дуже комерціалізованій атмосфері Стамбула. Виставки, що проходять в DEPO, непросто побачити в комерційних галереях».

Асена Ґюналь, програмна координаторка центру DEPO

Будівлю, де, окрім DEPO, розташовані офіси кількох неурядових організацій, відремонтував власник із його ж ініціативи. Бізнесмену Осману Кавала приміщення складу дісталося в спадок – його дід торгував тютюном. У 2002 році Кавала заснував організацію Anadolu K?lt?r, проектом якої є культурний центр DEPO.

«У 2005 році цей простір використали як одну з локацій Стамбульської бієнале. Між 2005 і 2008 роками він працював для різних подій. Але тільки 2008 року його відновили. Структуру лишили первинну: додали опалення і кондиціонери. З 2008 – DEPO працює зі своєю програмою виставок, кінопоказів, дискусій», – розповідає Асена.

Ніколи знову

Теми проектів DEPO, як і Anadolu K?lt?r в цілому, пов’язані з правами людини, меншинами, складними питаннями минулого, міськими перетвореннями. Це теми, які замовчуються в турецькому суспільстві й обговорення яких уникає держава. Наприклад, однією з постійних тем центру є культурна співпраця з Вірменією.

Асена згадує про виставку «Never Again: Вибачення і примирення з минулим», яка відбулася в 2013 році: «Ми взяли випадки вибачень з дев’яти різних країн. Наприклад, вибачення німців щодо Голокосту чи сербів за Сребреницю. Ми обрали такі історії, щоби показати Туреччині феномени примирення в різних країнах, показати, як можна працювати з минулим. Не приховувати й не витісняти, а йти на поступки.

Ми хотіли достукатися до аудиторії поза ліберальною спільнотою. Тому обрали випадок Сербії – ті, хто загинув, були мусульманами, тому тутешні мусульмани могли б відчути зв’язок із цим. Так само й вибачення з Болгарії – за асиміляцію турецької спільноти».

Запитую в Асени Ґюналь, за що Туреччина має просити вибачення.

– На жаль, багато є таких речей.

– Оберімо три найголовніші.

– Геноцид вірменів, погром у Стамбулі проти немусульман у 1955-му, а також викрадення і вбивства людей турецькими парамілітарними формуваннями, які боролися з курдськими партизанами, у 1990-х.

“Курдське питання”

Так ми переходимо до курдської теми. І це логічно – саме зараз на першому поверсі центру DEPO триває виставка, присвячена медійній репрезентації святкування Новруза. А на курдському Сході країни – у розпалі міські бої між курдами й турецькою армією і спецпідрозділами поліції. Про ці події кажуть як про найбільше загострення курдсько-турецького конфлікту за останні 20 років.

Новруз – це Новий рік, який іранські народи, зокрема курди, святкують наприкінці березня. Але в Туреччині він є водночас потужною політичною демонстрацією. Цього року публічно відзначати Новруз в усіх містах, окрім неофіційної столиці турецьких курдів Діярбакира (який курдською називають Амед) держава заборонила.

Cвяткування Новруза в Діярбакирі цього року, по центру можна помітити прапори ЛГБТ-руху

Стіни виставкової зали DEPO вкриті вирізками з газет, а посеред кімнати – кілька чорних автомобільних шин. Ніби Майдан, але тут ідеться про традиційний ритуал розпалювання великого вогнища в день Новрузу – символу звільнення курдів від тирана. Це давня легенда.

Запитую Асену, наскільки чутливою є тема курдів в Стамбулі.

«Зараз ситуація дуже напружена, і є сильний тиск на курдський рух. Людей контролюють, що вони кажуть стосовно курдського питання. Наприклад, науковців, які підписали мирну декларацію, звинувачують у тероризмі, кілька з них перебувають у в’язниці».

Тому, готуючи виставку про Новруз, Асена та її колеги прийняли рішення не розміщувати на фасаді DEPO жодної символіки, яка асоціювалася б з курдськими національними кольорами (червоний – жовтий – зелений): «Я переживала. До виборів були атаки на офіси курдських партій, на крамниці, був випадок лінчування. Тому треба бути обережними, як ми презентуємо наші події зовні».

Стамбул – Діярбакир

Anadolu K?lt?r має тільки одну філію поза Стамбулом – у найбільшому курдському місті країни Діярбакирі. Тут, з точки зору Заходу Туреччини, взагалі неможлива культура. Напевно, саме тому арт-центр Діярбакира (DSM) засновник Anadolu K?lt?r Осман Кавала відкрив ще у 2002 році. Цей простір мав створити базу для дискусій, де молодь, студенти, курдські інтелектуали зустрічали б людей і мистецтво зі Стамбула.

DSM розташований на 6-му поверсі будинку зі скляним фасадом, типового для ділового центру Діярбакира. Мене зустрічає програмна асистентка центру Езель Їлмаз. Езель родом із великого міста на Заході Туреччини. В Діярбакирі вона через тему своєї дисертації – про культурні аспекти курдського громадянського суспільства.

Мене цікавить, чи можна взагалі взятися за таку тему в Туреччині і чи не блокує система освіти подібні пропозиції. Езель усміхається: вона навчається у Франції.

Попри те, що Езель зовсім не має курдських коренів, її зацікавила тема курдського руху, без перебільшення, найнебезпечніша нині тема в Туреччині.

«Я хотіла зрозуміти курдське питання в Туреччині в цілому. Люди, які хочуть зрозуміти, чому ми (турецька держава та курди – С.О.) воюємо, мають із чогось почати. Моя стартова точка була така – культура. Але взагалі-то я намагаюся не казати «курдське питання», хочу змінити своє мовлення. Це ж не суто курдське питання – це наша спільна, курдсько-турецька проблема».

Езель визнає, що культурна сцена Діярбакира, на жаль, не розмаїта: «Є тільки одне джерело, яке організовує культурні події. Це муніципалітет».

З іншого боку, люди з Заходу Туреччини взагалі не уявляють, що тут може існувати культурне життя. Діярбакир і курдський південний схід намертво асоціюється з військовим конфліктом. Члени її родини, каже Езель, не могли б описати, чим вона тут займається: «Їм складно уявити, що в Діярбакирі можна робити культурні проекти».

Її родину можна зрозуміти. Важко мати інакше уявлення, коли щодня чуєш новини про вбитих у цьому місті й загалом у курдському регіоні. Останні вісім місяців такі новини не припиняються. Езель каже, що всі без винятку паралізовані тим, що відбувається, в кожній сфері життя, не лише в культурі: «Ми намагаємося зрозуміти, що діється, яким буде наступний крок кожної зі сторін. Аналізуємо дискурси РПК (заборонена в Туреччині Робітнича партія Курдистану – С.О.) та кроки й атаки держави. Всі ми захоплені цими спробами». Проте культурні організації мусять підтримувати щоденне життя: «Ми знаємо, що культура не може змінити ситуацію. Але вона може сприяти мирному розв’язанню конфлікту. В принципі ніщо не може змінити щось саме по собі. Культурні проекти докладаються до роботи з минулим, до подолання ефектів травми й насилля».

Назад у DEPO

Повертаюся в Стамбул, щоб запитати Асену Ґюналь про жіночий рух в Туреччині й жіночі проекти центру. Адже політика держави щодо жінок – це показник того, куди вона рухається взагалі. Асена ж була упорядницею книжки «Фемінізм в Туреччині в 90-х».

Останніми роками Туреччина рухається в консервативному напрямку, говорить Асена. «Чоловіки в Туреччині налякані, бо жінки отримують владу», – так вона визначає ситуацію. Але жіночий рух отримує зараз нових членкинь, і тиск уряду тільки цьому сприяє.

Найбільш пекуча тема, з якою працюють жіночі активістки в Туреччині – насилля щодо жінок в родині. «Щодня в середньому три жінки помирають в цій країні через насильство з боку чоловіка чи інших членів родини. Вбивства відбуваються, коли жінка каже «ні» стосункам, подружньому життю», – каже Асена.

Активістка феміністичного руху Озлем Кая, яка приєднується до нашої розмови, каже, що сьогодні вони не наголошують на цифрах – троє чи п’ятеро жінок помирають щодня, це проблема в будь-якому випадку. Натомість намагаються показати, що йдеться саме про чоловіче насилля, і той, хто його вчинив, зазвичай дуже близький до постраждалої. Це або чоловік, або колишній чоловік, або коханець, часом – батько. Але обов’язково чоловік з родини.

«Проте зосередженість на цих убивствах обмежує нас до мови жертви. Тому ми почали обговорювати, як показати боротьбу жінок проти чоловіків і патріархального суспільства. Для цього сфокусувалися на випадках убивств чоловіків жінками. Хочемо показати, що коли жінка вбиває чоловіка – це відбувається переважно тоді, коли є загроза для її життя», – говорить Озлем.

Сьогодні в Туреччині, продовжує Асена, уряд намагається обмежити жінок до домашнього господарства, аби вони були активними піклувальницями. Але, з іншого боку, лишається вимога бути активними на ринку праці, тобто жінкам насаджується подвійний тягар. До того ж, уряд і президент відкрито говорять, що жінка й чоловік не можуть бути рівними.

«Я маю надію на молоде покоління – у вас був Майдан, у нас – протести Ґезі. Так молодь реагує на тоталітарні методи. І молодь не дозволяє себе утискати, – говорить Асена. – Поки що ця незгода не виливається у структурований політичний рух. Але я маю надію, що колись таки виллється».