Українська тема на Dok Leipzig

Протягом останнього року в європейських ЗМІ тема України поступово зникає з ефірів і шпальт. Звичайно, час від часу ще можна зустріти репортажі з фронту, аналізи Мінських домовленостей, новини під час загострення бойових дій. Але той кредит уваги європейської спільноти, який Україна здобула під час революції та – як би сумно це не звучало – під час анексії Криму та на початку війни у 2014 році, майже вичерпано. «Забутою війною» часто називають події на Донбасі зокрема в німецькій пресі.

При цьому те, що відбувається в Україні, залишається не надто зрозумілим для пересічного громадянина ЄС. Саме тут відчиняється нове вікно можливостей для української теми або навіть для ментальної інтеграції України в Європу. Це – кіно. Україна, витіснена з Breaking News та різноманітних ток-шоу, виглядає натомість надзвичайно органічною в програмах європейських кінофестивалів. Тому що саме такі майданчики дають можливість заглиблення в актуальні, болючі й неоднозначні теми. Насамперед, ідеться про документальне кіно, і чудовим свідченням цього став кінофестиваль DOK Leipzig, що відбувся на початку листопада.

Головним фокусом лейпцизького фестивалю була Туреччина, але фільми, присвячені Україні, збирали не меншу аудиторію й викликали не менш жваві дискусії.

В один фестивальний блок увійшли український короткометражний фільм Олексія Радинського та Томаша Рафи «Люди, які прийшли до влади» та французький повнометражний фільм «Вибір Олега» Єлени Волошин і Джеймса Кіо. Перша стрічка документує розвиток подій на сході України навесні 2014 року, друга – влітку 2015 року. Але якщо «Люди, які прийшли до влади» пропонує соціологічний погляд на хаотичний, переляканий, загублений Донбас на початку війни, то «Вибір Олега» не тільки хронологічно, але й перспективно переносить нас уперед. У цьому фільмі глядачі опиняються в епіцентрі вже розв’язаної війни. 75 хвилин ми спостерігаємо за одним із її типових учасників – 32-річним Олегом Дубініним, російським офіцером, який як доброволець воює на сході України, на боці «ДНР».

«Вибір Олега» – передусім, документ часу. «Ці підори ОБСЄшники там десь шаряться, тому у нас сьогодні режим тиші», – подібні цитати росіянина Олега звучать переконливіше, ніж сотні статей про «перемир’я». «Тут залишились одні росіяни. Вся місцева компанія роз’їхалась», – роздратовано каже Олег. – «Але поки кожен не помститься за тих, кого з нами немає – ми звідси не підемо». Перед нами постає війна в тому вигляді, коли вона не має  ідеологічного змісту й утілює лише принципи помсти. Її учасники давно забули, чому вони приїхали в Україну, але війна вже стала для них своєрідним наркотиком, без якого їм складно уявити своє життя. Означення сторін цієї війни авторами стрічки – України та Росії – особливо важливе в європейському контексті, де все ще часто можна зустріти висловлювання на кшталт «громадянська війна в Україні».

Друга площина цього фільму портретна. Олег, як і інший герой фільму Макс, також росіянин, відкриваються режисерам фільму, показуючи свої слабкості й страхи. Камера «ставиться» до них із емпатією, впритул показуючи їхні сумніви. У цьому подвійному дні сила фільму «Вибір Олега». Олег і Макс, врешті-решт, постають не як вороги, а як звичайні хлопці, які роблять дурнуваті помилки та живуть дивними ідеалами. На це важко дивитися, але саме тому було би дуже корисно показати цей фільм в Україні. Якщо дегуманізація ворога сприяє зміцненню абстрактної ненависті, цілком можливо, що його гуманізація повертає до реальності.

Темою фільму Віталія Манського «Рідні» теж стала війна. Але не та, що відбувається на фронті, а та, що лунає з телевізора й осідає в головах людей, руйнуючи сім’ї. Манський, російський режисер українського походження, відвідує своїх родичів у Львові, в Одесі, на Донбасі та в Криму. Він простежує лінії розуміння та ненависті, спостерігає за конфліктами між рідними сестрами та за тим, як людям стає дедалі тяжче почути одне одного. Цей фільм показує, що ідеологічна межа між Сходом та Заходом проходить не так чітко, як її бачать картографи чи пропагандисти. Родичі Манського у Львові розмовляють російською та хочуть жити в європейській Україні, тоді як інша тітка зі Львова проводить новорічну ніч під російським прапором у Севастополі. Її ж син зустрічає Новий рік двічі – спочатку за російським, потім за українським часом.

Манський, якому Росія раптово відмовила у фінансуванні цієї стрічки, зізнається під кінець фільму, що події в Україні змінили Росію та його самого. Але як саме? Це те запитання, відповідь на яке глядач (свідомо чи ні) очікує з самого початку фільму. Як ставиться режисер до предмету свого спостереження? Про це Манський, на жаль, у своєму майже двогодинному фільмі тільки натякає. В кінці стрічки закадровий голос режисера замовкає на Красній площі в Москві, біля меморіалу Борису Нємцову.

Показовим у цьому контексті є факт, що майже всі німецькі ЗМІ, які робили огляд фестивалю, згадали фільми про Україну (загалом на фестивалі було показано 309 фільмів із 49 країн). Про «Вибір Олега» написала велика щоденна газета Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ), а «Рідні» Манського опинилися не тільки в FAZ, а й у газеті «taz», на сайті critic.de та на телевізійному каналі MDR . Деякі рецензенти  критикували Манського за надмірну сентиментальність. Серед публіки можна було також почути думку, що режисер недостатньо глибоко зазирнув у причини конфлікту. Схожу думку висловив український режисер Сергій Лозниця на публічному обговоренні фільмів конкурсної програми: «Цей фільм мені не дає нічого зрозуміти про те, чому люди на екрані опинилися в цій ситуації».

Головний приз на DOK Leipzig, до речі, отримав фільм Сергія Лозниці «Аустерліц», що представляє собою сильне документально-антропологічне дослідження про те, як ми втрачаємо власну історію, перетворюючи її на місце для селфі. Там ідеться про туристичні екскурсії в концтабори.

Для актуальних же подій, на мою думку, дієвим виявляється зворотний принцип: чим більше ми намагатимемося схопити те, що відбувається з нами, тим більше у нас (та світу навколо) шансів це зрозуміти. Зараз чи з часом. А більше чесного та якісного документального кіно, зокрема «made in Ukraine», могло би нам в цьому дуже допомогти.