«Венери»: Розмови про секс

«Венери» – документальний фільм про сексуальне життя молодих жінок, знятий данськими режисерками Леа Ґлоб та Метте Карлою Альбрехтсен. Зовсім скоро його можна буде побачити на фестивалі Docudays UA в спеціальній секції феміністичного кіно «Три речі, які я не знаю про неї» (до якої також увійшли «Ама-Сан» Клаудії Варежау та «Ґулістан – земля троянд» Зайне Акйол). «Венери» знято як низку інтерв’ю з мешканками Копенгагена, в яких вони відповідають на питання про секс та сприйняття власного тіла.

Протягом майже всієї історії європейського мистецтва зображення жіночого тіла та жіночої сексуальності створювалися чоловіками і підпорядковувалися чоловічому погляду та чоловічому бажанню. Жінкам була відведена роль пасивних сексуалізованих об’єктів. Хоча сьогодні жінки мають більше можливостей реалізуватися як в мистецтві, так і в публічному просторі, в сучасній популярній культурі, попри її показну свободу самовираження та сексуальну емансипованість, продовжують домінувати патріархальні кліше щодо жіночої сексуальності. На початку «Венер» про історію об’єктивації жіночого тіла в культурі нагадує антична скульптура, – застигле, «пристойне», цивілізоване, міфологізоване чоловіками жіноче тіло, на контрасті з яким постає подальший набір документальних фрагментів про реальне сексуальне життя мешканок сучасного Копенгагена.

Фільм представляє досвід молодих (близько 20-35 років) білих цисгендерних жінок без інвалідності, лише одна з яких імовірно є емігранткою (говорить англійською). Вони мають різну сексуальну орієнтацію, різне ставлення до інтимності, різні тіла та фантазії. Фрагменти їхніх розповідей об’єднані лише загальними темами: перший сексуальний досвід, перший оргазм, ставлення до власного тіла, використання порнографії, сором тощо. Леа Ґлоб та Метте Карла Альбрехтсен не намагаються узагальнити ці фрагменти в якісь типи чи моделі сексуальної поведінки, як це робить популярна культура. Натомість вони шукають можливості для жінок самим визначати свою сексуальність, отримати власний голос і власну оптику для розгляду своїх тіл та бажань на противагу тим, що запропоновані патріархатом. До таких спроб режисерки вже вдавалися в попередніх роботах. Наприклад, в короткометражному фільмі «Моя кімната» Матте Карла Альбрехтсен зображає мастурбацію як щоденну приватну та банальну активність, вивільняючи її від спектакулярного еротизму порнографічного дискурсу.

«Венери» продовжують традицію феміністичного кіно, метою якого є підваження онтологічних, культурних та інституційних проявів сексизму. В фільмі використано типовий для реалістичної феміністичної документалістики стилістичний прийом персональної оповіді про власний досвід, що походить від «сінема веріте» та практики груп росту самосвідомості, характерних для другої хвилі фемінізму. Оповіді героїнь «Венер» є особистими, але водночас політичними: вони критично розглядають стосунки між індивідами та гендерними і соціальними нормами, критикують тілесну об’єктивацію та фетишизацію, політики сорому, спрямовані на контроль над жіночою сексуальністю, чоловіче домінування. Така форма самосвідомої оповіді, як пише Джулія Лісейдж (1978) в есеї про ранню феміністичну документалістику, надає «давнішій формі жіночого субкультурного опору, діалогу, нову соціальну силу як інструменту звільнення», оскільки закликає інших жінок долучитися до осмислення своєї підпорядкованої позиції і протистояти їй.

Говорячи про «давнішню форму субкультурного опору», Лісейдж має на увазі дружні жіночі розмови в приватному просторі, які часто були єдиною формою колективної взаємодії жінок, яких патріархальна система виключала з простору публічності. Такі розмови режисерки практикували на підготовчому етапі роботи над фільмом, обмінюючись листами, фотографіями та відео, що фіксували їхній власний сексуальний досвід. До певної міри атмосфера дружньої розмови задається і ситуацією зйомок фільму. Вони відбувалися у вітальні Альбрехтсен, що мало на меті створити відчуття довіри та близькості між режисерками та героїнями. Проте від початку із цим форматом довірчої приватної розмови виразно контрастує спосіб запрошення жінок на зйомки: публічне оголошення кастингу, на який відгукнулося близько сотні охочих. Процедура кастингу є патріархальною ієрархічною моделлю, яка передбачає конкуренцію між жінками. Хіба місце їй у феміністичному кіно?

Як говорять самі режисерки, ідея кастингу була запозичена з мейнстрімної порнографії, яка, на їхню думку, стала головним джерелом нереалістичних стандартів жіночих тіл та сексуальності завдяки поширенню інтернету. В порно часто використовується сюжет інтерв’ювання на позицію секретарки чи моделі, протягом якого жінок змушують роздягатися і починають сексуально експлуатувати. Цю патріархальну форму Ґлоб та Альбрехтсен несподівано використовують для того, щоби повернути жінкам активність, агентність, контроль над своїми бажаннями та задоволеннями. Вони перевизначають стилістичні прийоми порнографії в такий спосіб, щоб зробити їх інструментом сексуальної емансипації.

Кадр з фільму “Венери”

Сама процедура кастингу вже спрямована на те, щоби відібрати найбільш активних жінок, мотивованих говорити про свої сексуальні досвіди та фантазії. «Під час підготовки ми думали про це як про повільне зваблення. Початкова ідея полягала в тому, щоб провести цей кастинг як дослідження для фільму, в якому ми мали реінтерпретувати та розіграти сексуальні сцени, засновані на фантазіях та історіях реальних жінок», — пояснює початковий задум Альбрехтсен. Про те, як могла би виглядати реалізація цієї ідеї, можна судити з епізоду про інцестуальну фантазію, який відчутно відрізняється від інших. Жінка в ньому виступає сценаристкою, акторкою та костюмеркою власної сексуальної фантазії, попри її цілком патріархальний сюжет, в якому вона пасивно приймає зваблення владного чоловіка.

Кастинг мав бути лише першим етапом, але дав достатньо матеріалу, щоб на ньому і зупинитися. В результаті фільм вийшов ближчим до соціологічного дослідження, а мистецький експеримент з формою відійшов на задній план. Проте запланована суб’єктна трансформація, — перехід від пасивності до активності через «зваблення», — відбулася. Режисерки починають розмову з героїнями з дещо домінантної позиції: говорять учасницям, як їм краще сісти, несподівано пропонують роздягнутися перед камерою. Героїні переважно одразу погоджуються, проте виглядають знервованими, і камера фіксує моменти їхнього збентеження крупними планами. В процесі розмови жінки виступають активними суб’єктами рефлексії над власною сексуальністю, ставленням до соціальних норм, бажаннями. В кінці вони вже не соромляться, а презентують свої тіла з гордістю: в малюнку, в танці, в позах, що відсилають до античної фігури на початку фільму. Вони самі стають мисткинями, що активно створюють репрезентацію власної сексуальності.

Перепривласнення жінками сексуальності, перехід від пасивного слідування патріархальним нормам до активного моделювання є питанням влади. Як говорить Леа Ґлоб: «Секс це влада. Коли ти зустрічаєш людину, яка є дуже доброю в сексі, ця людина може легко отримати над тобою деяку владу». В іншому інтерв’ю Метте Карла Альбрехтсен зауважує: «Я думаю в жінок є реальна потреба відчувати те, що вони відчувають і не чути при цьому інтерналізованого негативного голосу чи осуду з зовнішнього світу та медіа. Жінки безперечно є сильними, прямими, сором’язливими та вразливими одночасно, а також усім, що посередині. Ми складні, безумні істоти з таким самим лібідо і потребою в сексі, як і в чоловіків». Такий погляд на співвідношення влади та сексуальності продовжує політичну інтенцію сексуальної революції 60-х дати жінкам право на сексуальну агентність на рівні з чоловіками. Причина, з якої він досі не втратив актуальності, в тому, що надбання сексуальної революції зрештою пішли на користь капіталізму більше ніж жінкам. «Звільнена» від заборон сексуальність швидко перетворилася на товар, зокрема в Данії, де вперше в світі було легалізовано порнографію. Тож тепер сексуальність необхідно звільняти вдруге, уже від порнографічних стандартів.

Проте невідрефлексованим у такому підході лишається той тиск, який чинить на жінок (і чоловіків) сама секс-позитивна культура, що на нього неодноразово звертали увагу критики сексуальної революції. Примус до сексуального «звільнення» сам перетворюється на форму регуляції, на нову норму, що диктує жінкам мати багато й різного сексуального досвіду, бути завжди готовими до сексу, а для цього – розділяти секс та емоції. Одна з героїнь фільму звертає на це увагу, коли говорить: «Я багато разів збиралася зайнятися сексом з кимось не з бажання, а щоб набути досвіду чи щоб сказати, що я це зробила. Не тому, що ти набуваєш статусу, коли говориш, що в тебе з багатьма людьми був секс, але досвід надає тобі статусу. Це важлива річ для людей і правильний секс надає тобі статусу, коли ти молода».

Загалом «Венери» є цікавим експериментом з пошуку жіночої мови та жіночої точки зору на сексуальність як на рівні змісту, так і на рівні форми. Як і їхні героїні, Леа Ґлоб та Метте Карла Альбрехтсен намагаються знайти мову, яка б не знецінювала, не патологізувала, не об’єктивувала жіночу сексуальність. Попри політичну настанову на сексуальне звільнення, виголошену в інтерв’ю, сам фільм не містить приписів чи оцінок. «Цей «душ» із різних точок зору є тим, що ми хочемо запропонувати аудиторії. Дзеркало, а не порнографія, кальвінізм, капіталізм чи романтицизм». Дзеркала, як показали жіночі групи росту самосвідомості, також можуть бути інструментом політичної боротьби: розглядаючи в дзеркало свої тіла та тіла інших жінок, феміністки другої хвилі вивільняли їх з-під контролю патріархальних інститутів.

Дзеркало виступає інструментом ідентифікації, але й також інструментом, що дозволяє виявити приховані відмінності між жінками. Навіть між героїнями фільму, які належать до приблизно одного соціального середовища, такі відмінності дуже помітні, але були б іще більшими для людей із різних соціальних контекстів. З огляду на відсутність сексуальної освіти в школах, нерозвинену державну політику гендерної рівності, високий рівень гомофобії та загалом нижчий рівень економічної забезпеченості, сексуальний досвід українських жінок імовірно надто відрізняється від досвіду їхніх данських ровесниць. В Україні не всі жінки мають навіть базову фізичну безпеку, необхідну для реалізації сексуальної свободи, навіть серед тих, які живуть поза зоною бойових дій. Але попри всі відмінності глядачки та глядачі «Венер» неуникно впіймають себе на тому, що подумки розповідають власні історії у відповідь на універсальні запитання данських режисерок: яким був мій перший раз? Скільки в мене було партнерок/партнерів? Які мої еротичні фантазії?