Фабрики мрій Біргітти Перссон

У постіндустріальну епоху приміщення закритих заводів і пустирі дедалі частіше стають осередками культури завдяки спільним зусиллям митців та мешканців міст. Однією з організацій, яка поєднує такі осередки, є європейська мережа культурних центрів Trans Europe Halles, сьогодні до неї входять близько 50 учасників з 27 країн. До Києва на запрошення CSM нещодавно завітала генеральний секретар ТЕН Біргітта Перссон з розповіддю про успішні історії створення таких центрів “Factories of imaginatoin – Do It Yourself!». Досвід учасників мережі ТЕН доводить: якщо громада дійсно потребує простору для творчості і взаємодії, є місце, яке потребує змін, ідея і активісти, готові її втілити попри всі перешкоди, – мрії перетворюються на реальність навіть за відсутності стартового капіталу.

Марія Бєляєва: Які особливості культурних центрів, що входять до Trans Europe Halles?

Біргітта Перссон: Наша мережа об’єднує центри, які виникли передусім з ініціативи громадськості, «знизу догори». І для нас це найголовніше – звідки походить ініціатива створення подібних закладів і як вони потім управляються. Більшість центрів займають приміщення, в яких колись були заводи. Це приклад того, що мистецтво може бути гарним аргументом для розбудови і «ревіталізації»  навіть занедбаних районів.

М.Б.: Чи існує якийсь механізм створення таких центрів?

Б.П.: Універсального немає, кожен із них має свою унікальну  історію. Наприклад, в  Люксембурзі (KulturFabrik, містечко Esch sur Alzette) митці самовільно зайняли приміщення старої закритої бійні й відкрили там галерею, репетиційні зали.  І коли через 15 років влада намагалася відібрати будівлю, громада виступила на її захист і відстояла культурний центр. А ось в Лондоні дизайнер Ауро Фокскрофт, щоб створити у східній частині міста простір для креативу і культури Village Underground, мав заснувати власну компанію і отримати всі потрібні офіційні дозволи. Якщо існує співпраця між громадянським суспільством, громадськими організаціями та владою, можна досягти найбільшої синергії та ефективності в досягненні цілей, розвитку цих культурних центрів. Іноді буває, що приватний власник вже нерентабельного заводу зацікавлений мати мистецьку діяльність на своїй локації: він встановлює низьку плату за оренду в обмін на те, що там буде відбуватися щось цікаве.

М.Б.: Як залучати громаду до роботи центру, як вибудовувати з нею комунікацію?

Б.П.: Жодного разу не було такого, щоб громада відмовилася від культурного центру. Хіба що вечірні концерти можуть заважати сусіднім районам. Але потрібно спілкуватися з людьми, домовлятися з ними. Зазвичай ініціатори створення центрів самі є місцевими мешканцями і знають проблеми громади, взаємодіють із нею. Такі центри часто є більш політичними і соціальними, ніж інші, але всі їхні соціальні проекти пов’язані з потребами громади.

Лекція Біргітти Перссон в Києві.

Проекти зазвичай починаються з художніх виставок і культурний центр має сформувати власну аудиторію. Багато центрів проводять «Дні відкритих дверей», у рамках яких пропонують відвідувачам взяти учать у безкоштовних заходах. Також вони часто об’єднуються з освітніми проектами, які організовують в центрах свої заходи. Ще однією формою залучення людей є проведення фестивалів на центральних площах для всіх мешканців міста.

М.Б.: Як взаємодіяти з місцевою владою, яка може перешкоджати діяльності центра і навіть може його закрити?

Б.П.: Якщо у вас корумпована місцева влада, то, певно, немає сенсу з нею співпрацювати. Вам потрібно піднятися на рівень вище, до міністра. Але якщо вся політична система корумпована, це не спрацює. Тоді єдиним виходом стає робота з місцевою громадою, яка складається з виборців, а отже, може впливати на владу. І цьому варто приділяти увагу.

На жаль, інколи трапляються випадки конфлікту інтересів із місцевою владою. Центр в Сан-Антуані на півночі Парижа має проблему з міською радою – будівля належить місту, і коли влада змінилася, вона намагалася вигнати громадську організацію і керувати ним самостійно. Таке вже трапилося в Німеччині – в Нюрнберзі громадська організація була виселена з будівлі, яка перейшла під державний контроль. Проблеми з владою пов’язані також з браком культурної політики, відсутністю фінансування або його запізненням на кілька місяців, що унеможливлює стратегічне планування.

М.Б.: Як культурні центри можуть заробляти кошти на свою діяльність і реалізацію проектів?

Б.П.: Зазвичай вони мають великі площі і можуть здавати в оренду приміщення  – не лише під мистецькі проекти інших організацій. Креативний простір можуть використовувати освітні проекти, медіа, концертні організації і наукові установи, а також івент-агенції, що продають квитки і для яких встановлюється комерційна вартість оренди. Деякі центри також мають магазини та кафе. Це може бути ще й продаж власної продукції, наприклад, центр, який має музей друку, виготовляє власні книжки.

М.Б.: Чи втілюються благодійні проекти?

Б.П.: Так. Один і наших центрів допомагає бездомним, які працюють офіціантами в його кафе. І це ще одна причина, чому владі невигідно його закривати.

М.Б.: Які, на вашу думку, особливості роботи культурних центрів у мегаполісах і невеличких містах?

Б.П.: У великих містах, як Лондон чи Київ, щодня відбувається багато різних заходів, існує конкуренція, і центрам доводиться боротися за свою аудиторію. З іншого боку, тут мешкає багато людей. Якщо ж це невелике місто з 50-60 тисячами мешканців, цінність центру більша, але і відвідувачів, звісно, буде менше. Втім, досвід наших центрів у невеличких містах свідчить, що розташування на периферії можна використовувати і на свою користь. Зокрема, вони влаштовують резиденції для митців, які можуть залишитися там і довше, насолодитися красою краєвидів.

М.Б.: Як центри працюють з різними віковими категоріями населення?

Б.П.: Програма більшості центрів розрахована на людей різного віку. Для дітей проводяться освітні програми. А  в одному з наших центрів, у Кельні, організували  для пенсіонерів комп’ютерні курси. І це дає центру перевагу, оскільки ці люди його підтримують і можуть виступити проти закриття центру місцевою владою. Також цей центр має власний соціальний театр, вони ставлять на своїй сцені «історії сусідів», які розповідають їм мешканці.

М.Б.: Які переваги мають учасники мережі культурних центрів Trans Europe Halles та як до неї приєднатися?

Б.П.: Двічі на рік ми влаштовуємо міжнародні зустрічі, на яких представники різних культурних організацій мають шанс зустрітися та обмінятися досвідом – вони вважають ці зустрічі найкориснішими подіями року. Також ми обмінюємося кадрами і волонтерами, лідерами та кураторами. Наші партнери можуть звертатися до нас за допомогою. Коли було захоплення «Ізоляції» в Донецьку, яка є нашим членом вже 4-5 років, вони звернулися до нас і ми розпочали кампанію «Звільніть Ізоляцію»: зателефонували міжнародним партнерам і ця подія отримала реакцію на національних каналах Великобританії, Норвегії, Швеції, Австрії, Німеччини. Схожі події колись відбувалися і в Бєлграді, найголовніше – не здаватися і продовжувати свою діяльність. Зі свого боку, ми будемо і надалі надавати міжнародну підтримку. Також ми можемо виступати медіаторами в перемовинах, в тому числі і з міською владою, щоб знайти вихід зі складних ситуацій.

Завдання TEH – об’єднувати культурні ініціативи з різних міст, показувати, як вони можуть взаємодіяти між собою, сприяти створенню нових проектів. Основними цінностями мережі, які поділяють наші учасники, є культурна рівність (рівний доступ до культури, свобода слова і мистецького висловлювання), розширення прав і можливостей (завдяки розвитку, підтримці, зв’язкам), активна участь громадян і створення стійких, у тому числі й економічно, проектів. Як приєднатися до Trans Europe Halles вказано на нашому сайті www.teh.net, там є і мої контакти – можете звертатися з питаннями та за детальнішою інформацією.

М.Б.: Які подальші плани Trans Europe Halles?

Б.П.: Останнім часом ми переймаємося складною економічною ситуацією, яка впливає і на культурні центри. Ми подали до Європейської комісії заявку на чотирирічний проект-дослідження щодо ефективної та стабільної бізнес-моделі для культурних центрів без компромісу з їхніми ідеями і цінностями. Чи профінансують цей проект – будемо знати навесні.

Розпочали ми з пілотного дослідження серед наших центрів (46 центрів у 27 країнах Європи), щоб з’ясувати  рівень їхнього фінансування і прибутку. Зокрема, згідно з першими результатами, в середньому більшу частину бюджетів центри заробляють самостійно, важливу роль відіграє місцеве фінансування, а бюджети центрів Північної і Західної та Східної і Центральної Європи суттєво різняться (у перших бюджет в 10 разів більший).

Мати стабільну стійку систему – означає не лише достатнє фінансування, але й інвестиції в освіту. Ми хочемо створити Академію, яка буде використовувати досвід нашої мережі, що існує вже 30 років. Культурному менеджменту навчають у багатьох європейських університетах. Ми хочемо, щоб люди, які приходили до нас, здобули передусім практичний досвід – брали участь у реальному проекті, вирішували проблеми разом із нашою міжнародною командою.

Текст написано в рамках семінару культурної критики та репортажу “Культура 3.0″.