Мілота Сидорова: Що спільного між фемінізмом і архітектурою?

Уперше ми зустрілися з Мілотою у Тбілісі, де говорили про фемінізм і правозахисні ініціативи у Східній Європі, Туреччині та кавказьких країнах. Наші шляхи невдовзі знову перетнулися в Києві на конференції «Модерністки», присвяченій гендерним питанням у архітектурі та містобудуванні. Конференція була організована ГО Urban Forms Center і Представництвом Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Мілота розповідала про свою ініціативу Women Public Space Prague. Це було не вперше, коли виявилося, що ми з кимось поділяємо зацікавлення одночасно у фемінізмі та урбаністичному просторі. Зрештою, тут немає нічого дивного, адже в обох випадках нам насамперед ідеться про справедливість і рівні можливості у соціальному та фізичному просторі. Розглядаючи з вікна агресивну забудову околиць київського вокзалу й хаотичний рух маршруток, ми говорили про зв’язки між соціальною чутливістю й ефективним містом, жінками й архітекторською професією.

Анна Хвиль: У своїй діяльності ти поєднуєш різні сфери, які на перший погляд не мають багато спільного. Як виникли ці зв’язки?

Мілота Сидорова: За освітою я ландшафтна архітекторка, але завжди була типом «да Вінчі», я не могла вмістити себе в одній професії. В університеті я почала брати курси з інших спеціальностей – наприклад, міського планування, соціологічної методології, управління персоналом. Потім поїхала в Данію вивчати кіновиробництво і графічний дизайн. Тобто я завжди шукала зв’язки.

А. Х.: Що мотивувало тебе змістити фокус від ландшафтного дизайну, який працює переважно з конкретними місцями, до містопланування, що дивиться на простір більш комплексно?

М. С.: На мене великий вплив мала екологія. Мене захоплювала думка про екосистему як відкриту і нелінеарну, де одна річ упливає на іншу й вони непостійні. Я подумала – це і є місто. Це і є урбанізм ХХІ століття. Тому я значно більше зосереджуюся на процесах. Я створюю дизайн процесу комунікації у проектах партисипації (учасництва) і благоустрою. Я розробляю способи, як говорити з громадськістю, лідерами думок, містом. Минулого року я усвідомила себе справжньою феміністкою, бо вірю в рівність, якої мені бракує, коли переходжу до практики в архітектурних компаніях.

Слайд із презентації Мілоти Сидорової

А. Х.: Тобто архітектура зробила з тебе феміністку? Як ти вважаєш, чи обов’язково для архітекторів бути соціально ангажованими й чутливими до питань нерівності?

М. С.: Для мене завжди було важливим поняття соціальної справедливості. Архітекторам потрібно бути соціально чутливими. Досі є архітектори, які вірять, що споруда є центром всесвіту. Але ера великих резиденцій і офісних споруд вже закінчується, принаймні у Центральній Європі. Більше не будують великих комплексів, бо вони досі стоять порожні. Натомість є простір між будинками, який називається публічним.

А. Х.: Як це відображається в архітектурній освіті і практиці?

М. С.: Архітекторська освіта досі зосереджена на спорудах. Ніхто не вивчає менеджмент публічного простору, догляд за ним, фінансування, партисипацію. Випускники не знають, як говорити з людьми, як вивчати їхні звички як користувачів міста. Утворюється величезна прогалина. Люди, які починають усвідомлювати ці речі, представляють громадські організації, які виконують цю роботу для архітекторів. На мою думку, архітекторам потрібно дивитися на зв’язок користувачів і споруди, а не на споруду саму по собі. Цього дуже бракує.

А. Х.: А як архітекторська практика вплинула на усвідомлення себе феміністкою?

М. С.: Коли я працювала на фестивалі reSITE та на інших проектах, то зрозуміла, що дуже мало жінок запрошені на стратегічні планування або виступи. Власне, крім мене там майже не було жінок. Це звична ситуація для архітектурних фестивалів – більшість спікерів є чоловіками, тоді як до невидимої логістичної роботи та обслуговування залучені переважно жінки. На моє питання «Чому немає жінок на сцені?» зазвичай відповідали: «Жінок-архітекторок немає». Але якщо ми хочемо створювати міста з більш сприятливими умовами для життя, ми маємо подбати про кращу репрезентацію груп людей, які в них живуть. Це змусило мене шукати жінок у цій професії.

А. Х.: Можеш розказати більше про ініціативу Women Public Space Prague? Як вона виникла?

М. С.: Минулого року залишила роботу на фестивалі. Разом із подругами, які також відчували цю асиметрію, ми започаткували платформу Women Public Space Prague. Ми працюємо над створенням онлайн-бази архітекторок, яких можна запросити на будь-які дискусії чи проекти. Просто щоб зробити їх помітними і дати доступ до роботи. Ми створили веб-сайт, де публікуємо інтерв’ю з архітекторками з Праги і за її межами. По-друге, ми збираємо статті про гендерно чутливе планування. Також працюємо в освітньому напрямку – готуємо теми для дискусій, організовуємо конгреси, навчальні візити для чиновників у Відень. Шість місяців тому було нуль інформації на цю тему, а сьогодні ми вже досить успішні в цьому напрямку. Я не хочу більше чути аргумент «Ми не знаємо жінок, які б цим займалися».

А. Х.: Чому жінки не помітні в архітектурі?

М. С.: На це є декілька причин. Сфера архітектури побудована таким чином, що жінки від початку професійної діяльності менш помітні – їх не запрошують. І якщо ти випадаєш від початку, потім усе важче вбудувати себе. Я читала дослідження, де йдеться про те, що після університету жінки-архітекторки переважають чоловіків на творчому рівні. А потім це питання практики, яке залежить від того, в кого є більше можливостей. І тут жінки йдуть вниз. Згадаймо, як нас виховували – будь хорошою дівчинкою, не скаржся, будь слухняною і спокійною. Хлопці грали у футбол і кричали, а ми мали сидіти мовчки. У жінок менше впевненості в собі – вони завжди запитують себе, чи достатньо вони здібні чи компетентні. Тоді як чоловіки думають про це значно менше. Жінки відчувають себе менш обізнаними у темі, коли доходить до презентації результатів, навіть якщо якість їхньої роботи є такою самою.

А. Х.: Що має змінитися, щоби більше архітекторок лишалися в професії?

М. С.: Зараз робота архітектора розрахована на трудоголічну людину, яка не має жодних зобов’язань перед іншим світом. Ти маєш працювати цілодобово сім днів на тиждень, що безглуздо й надумано, бо можна правильно організувати час і вкладатися в робочі години. Але це створює певне середовище, особливо у мейнстрімних великих офісах, де працюють чоловіки, які не мають жодного уявлення, що таке доглядати за дитиною, наприклад. Усі чекають, що ти будеш працювати з ранку до ночі. Ти можеш це робити, якщо ти молода, у тебе хороше здоров’я, хтось сидить із твоїми дітьми і виконує за тебе всю хатню роботу. Але коли це не так – ти розумієш, як важко втриматися в архітектурній практиці. Якщо ти вибудовуєш свою роботу інакше, відчуваєш тиск, ніби твоя поведінка є ненормальною, натомість норма формується за зразком ненормованого робочого дня чоловіків, за якими часто доглядають їхні партнерки. Коли тобі треба піти о шостій, завжди знайдеться група людей, що наділить тебе цим поглядом «Ти вже йдеш?!». Це називається процесом виштовхування з гри (sidelining).

А. Х.: Якими мають бути правила гри й альтернативні умови праці, які будуть сумісні з потребами і можливостями ширшого кола, зокрема жінок і людей із дітьми?

М. С.: Коли я проводила дослідження у Відні, то познайомилася з успішними жінками-архітекторками, зокрема Габу Хайндль (Gabu Heindl), яка має цікавий підхід до роботи. Вона працює лише чотири дні на тиждень у своїй студії. Як архітекторка вона відчуває потребу в читанні, написанні статей і викладанні в інший час. Вона не тільки працює сама так, а й відпускає своїх співробітників і співробітниць зі студії в ці дні. А їхня заробітна плата лишається на високому рівні. Деякі з них використовують п’ятницю і вихідні для власних проектів і виходять на роботу в понеділок значно більш свіжі, ніж якби вони не виходили з офісу. Габу розповідала, що звикла до такого графіку, коли навчалася у Роттердамі п’ятнадцять років тому, і він був звичним навіть для мейнстрімних студій. Вона дозволяє своїм співробітникам працювати вісім, максимум дев’ять годин і каже: «Мої колеги не повинні нести роботу додому». За таких умов і команда зміцнюється, а результатом роботи є не лише виконання замовлення. Габу бере замовлення у гнучкому форматі, щоби зберігати цю атмосферу. Я думаю, чим більше таких студій з’являтиметься в Празі, тим більше жінок і чоловіків будуть переосмислювати свої ролі.

А. Х.: А чи має такий графік роботи шанси бути комерційно успішним?

М. С.: Такий графік дозволяє залучити до роботи людей, які не можуть працювати на повний день, наприклад, матерів. Ми проводили дослідження серед активних жінок у Празі – архітекторок, кураторок, менеджерок – і на момент, коли в них з’явилися діти, 75% цих жінок уже працювали. Жінки, повертаючись на роботу з відпустки по догляду за дитиною, значно більш мотивовані. Вони дуже добре організовані й самодисципліновані, їх цього навчає досвід материнства. Ці жінки за п’ятнадцять вільних хвилин можуть зробити все. Треба використовувати це як перевагу.

Слайд із презентації Мілоти Сидорової

А. Х.: Інший напрямок вашої роботи – це гендерно чутлива архітектура. Для багатьох людей зв’язок між гендером і архітектурою не є очевидним. У чому він полягає?

М. С.: Часто вважається, що архітектура створюється загалом для людини і має бути об’єктивною. Але хто саме є тією людиною? Чоловік, жінка чи хтось іще – всі вони мають різні потреби, різні моделі поведінки. Простий приклад – дизайн ременів безпеки часто розроблений для чоловіків. Якщо говорити про містопланування – наприклад, у Відні ще 25 років тому провели масштабне дослідження щодо того, як люди використовують громадський транспорт. Чоловіки переважно працювали і ходили на роботу й додому – схема мобільності тут була досить простою. Але жінки, на яких лежав обов’язок відводити дітей в садочок, скуповуватися, рухалися, мов павуки навколо міста. Також було встановлено, що жінки більше ходять і більше використовують громадський транспорт, аніж чоловіки. Близько 60% чоловіків пересувалися на власному авто, тоді як той самий відсоток жінок використовували громадський транспорт або ходили пішки. Це було перше дослідження у Відні, що вказало на суттєву гендерну відмінність, а також дало зрозуміти, що саме жінки є основними користувачками публічного простору.

Інший приклад – район Петржалка у Братиславі, який наприкінці 1970-х почали забудовувати масовим житлом для 100 тисяч мешканців. Але крім житлової забудови там не планували культурних і рекреаційних центрів або інших місць, куди люди могли б піти. Якщо чоловіки щодня їздили на роботу, то жінки, котрі доглядали за дітьми, залишалися вдома. Відсутність місць відпочинку й публічних просторів призвела до зростання рівня самогубств серед жінок. Таке це було безнадійне місце.

Нині ситуація у багатьох суспільствах є такою, що жінки дбають про сім’ю значно більше, ніж чоловіки. Звісно, це має бути змінено й поділено порівну. Але поки цей процес іде, ми маємо усвідомити, яким є актуальний стан речей і планувати міста, що будуть слугувати потребам різних груп.

А. Х.: Що б ти побажала жінкам, які зараз вивчають архітектуру?

М. С.: Вони мають навчитися не боятися висловлювати свою думку. Їм треба боротися за свою видимість і відкидати сумніви щодо цінності власних ідей, інакше вони будуть змушені покинути професію. Також важливо, щоби досвідченіші жінки підтримували архітекторок-початківців.