Про право бути різними

Дженніфер Реммі – викладачка Європейського університету Віадріна у місті Франкфурт на Одері (Німеччина). Вона дослідниця праць Джудіт Батлер – філософині, відомої роботами про гендерну перформативність і масові протести. KORYDOR вирішив поговорити з пані Реммі про “Чорний протест” у Польщі та “Жіночий Марш” у США, аби зрозуміти, що може теорія пояснити нам про реальне життя.

Анастасія Чупринська: Гасло нещодавнього маршу жінок у США – «Наші тіла, наш розум, наша сила». Чим є ці тези в теорії Батлер?

Дженніфер Реммі: Коли поглянути на твердження та вимоги, які використовувалися у Марші жінок, це багато в чому саме те, про що писала Батлер – зв’язок тілесності й політики.

А. Ч.: Тобто питання політичної сили і питання гендеру в цьому дискурсі протесту рівносильні?

Д. Р.: Так, гадаю, це цікаво, в який спосіб люди висловлювали свої вимоги. Адже у категорії вияву себе у суспільстві, в ситуації з транс-людьми чи темношкірими, чи просто людьми, які не схожі на тебе, коли чиясь інакшість стає видимою, – у цій матриці ідентичностей завжди йдеться про владу. А також про те, як твоє тіло пов’язане з іншими. Про випадки, коли ти захищен(а)ий від насильства і коли ні.

Очевидно, що на марші у Вашингтоні люди намагалися поєднати одразу кілька питань щодо прав людини. Це був Жіночий Марш, але він не був лише про жінок. Це був вияв незгоди з дискримінацією, яка базується на сексистських, расистських ідеях.

А. Ч.: Багато відомих людей виголосили промови на марші. І в них вони ділилися особистими історіями, виносячи на загал теми, про які не часто говорять публічно. Зокрема, акторка Скарлет Йохансон почала свою промову із розповіді про свій перший візит до гінеколога. Праці Батлер мають пояснення і щодо цього, адже вона пише про цю штучну «медикалізацію жіночого тіла».

Д. Р.: По-перше, Батлер аналізує поняття так званої «приватності», бо часто те, що ми переживаємо як особисте, таким насправді не є. Завжди існують держава, інституції, система медичної допомоги, які певним чином визначають твоє тіло, впливають на його формування – хоча б на рівні того, чи матимеш ти доступ до медичної допомоги, чи ні. Ці інституції можуть допомогти, якщо твоє тіло вписується в рамку. Але вони можуть зробити зворотне і визначити твоє тіло як каліцтво, відхилення, якому слід приймати ліки, або навіть відрізати якусь зайву частину. Іноді йдеться про придушення природних нахилів людини, іноді ні. По-друге, йдеться про явище, яке трапилося і під час Чорної п’ятниці в Польщі, коли жінки починали ділитися дуже особистим. Тобто табуйованими історіями, про які ніколи не говориться публічно. Я не бачила такого ніколи раніше. Коли незнайомі люди на вулицях обмінювалися досвідом того, як до них ставилися через їхнє тіло.

Фото: Ярослава Григорчук

А. Ч.: Чим є цей східноєвропейський  випадок у порівнянні з американським?

Д. Р.: Якщо у випадку США Марш організовували здебільшого громадські організації та активісти, що професійно займаються правами людини, то у польському випадку організація фактично була стихійною. Особливість Чорної п’ятниці в стихійності і швидкості мобілізації, в участі великої кількості людей. Це досить незвично для Польщі.

А. Ч.: Яке значення мав релігійний фактор у польському протесті?

Д. Р.: Після тривалої трансформації від державного соціалізму до цієї, скажімо так, ліберальної демократії, церква суттєво розширила сфери впливу, вона почала втручатися в політику й певним чином диктувати соціальні норми.

Коли ти бачиш, як уряд визначає «польськість» за приналежністю до певної релігійної групи, то розумієш, наскільки сильний цей зв’язок церкви й політиків. Звідси починаються непорозуміння. З того, що є зараз, ми бачимо перелаштування держави згідно з конкретним релігійним порядком. При цьому втрачається право на свободу віросповідання. І якщо подивитися на Чорний протест у цьому контексті, то бачимо, що це був не протест за легалізацію абортів, і жінки, які вийшли на вулиці, не побігли би наступного дня робити аборт. Це була мобілізація проти посилення суворості чинного закону, який, окрім Польщі, є лише в трьох європейських країнах. Аборт дозволяється лише у трьох випадках, які є умовно компромісними. Проте, по суті, закон компромісом не є. 

А. Ч.: Тобто польський випадок був протестом, власне, за право вирішувати, що робити зі своїм тілом? За право, що має бути особистим, а не державним?

Д. Р.: Так. Гадаю, саме це стало однією з причин такої швидкої мобілізації. Бо це питання життя і смерті. Вагітність не завжди закінчується народженням дитини, трапляються викидні, і це випадки непоодинокі, близько 20 %.

Також є певний відсоток ускладнень, це не новина. Але цей закон фактично криміналізував би викидні. Аборт або медична допомога дозволялися б лише якщо ти вже помираєш. Тож очевидно, це вкрай ризиковано.

А. Ч.: Ці теми не є повсякденними в медіа. Втім, у США жінки говорили не лише про свої права, а й про інші проблеми.

Д. Р.: Якщо перечитати заяви та промови, то бачиш, що в Америці йшлося й про права меншин, расизм, ЛГБТ. Марш був добре організованим, бо продумали навіть те, хто його вестиме й очолить. Це були не лише білі жінки, натомість, це були просто жінки. В обох випадках усе починалося з події у фейсбуці. В Америці організували допомогу для людей на візках, були автобуси для тих, хто не міг сам дістатися.

І тут ми знову бачимо пояснення у Батлер про коріння руху: ти звичайна людина, живеш своїм життям, а тоді розумієш – вау, я можу щось змінити, зробити для інших, організувати. Апатія безсилля – ось річ, яка цілковито зникла в польському випадку. І це стало викликом. Щодо ідентифікації, то Чорний протест зробила польська жінка. І саме вона запустила процес мобілізації різних соціальних груп, навіть дуже традиційних. Я знаю багатьох людей, моїх друзів, які жодного разу не виходили на протести до цього. Було чудово побачити їх на вулицях.

А. Ч.: Які виклики стоять перед суспільствами сьогодні? Хто має визначати норми? Джудіт пише, що гендер має не лише конструювати, а й деконструювати.

Д. Р.: Політичні контексти в багатьох країнах зводяться до суворості законів. До чіткого визначення, хто й на що має право. Раніше гендер був чинником економіки, бо система будувалася на певному типі людей, скажімо, на праці селян, кріпаків чи рабів. Тому цей політичний поділ на категорії – це крок назад. І в польському випадку, зокрема, бо виходить, що закон каже: тобі можна це й це, але не більше. Звучали й ідеї про обмеження контрацепції. І про стамбульську конвенцію щодо жертв домашнього насилля, котрі можуть не отримувати належну медичну допомогу через суспільні норми та упередження. Праві не зацікавлені у розмаїтті. У заявах та законах вони апелюють до традиційних цінностей, але погляньте на біографії багатьох із них, на їхні неідеальні біографії. Багато з них розлучені. Качинський, скажімо, взагалі неодружений.

Тобто вони кажуть: живи за нормою, втім, ці ідеальні норми мало кому підходять. І це просто питання виживання.

А. Ч.: Якими є головні виклики для сучасних суспільств?

Д. Р.: Батлер говорить про ідею мобілізації навколо розмаїття. Про об’єднання довкола вразливості. Гадаю, що це єднання справді є правильним шляхом. Однак багато спільнот повертаються до політики чітких ідентичностей і «винятковості». Приклад Арабської весни й протестів попередніх років показує, як саме ця мобілізація працює. Бо ніхто не почуває себе впевнено, є загроза не вписатися в рамку, і люди йдуть на вулиці. Тоталітаризм ідентичності – так, мабуть, я це назву.

Треба думати про те, як будувати розмаїття, з якою інфраструктурою творити плюралізм. Ти завжди залежиш від інших людей, ти не можеш робити щось у суспільстві цілком ізольовано, і парадокс у тому, що свобода не існує без залежності. І на противагу ексклюзивності ідентичностей потрібно організовувати механізми втілення права бути різними.