Зузанна Янін: право на задоволення

З 19 листопада по 21 грудня у Центрі візуальної культури в Києві відбуватиметься польсько-українська феміністична виставка «Що в мені є від жінки?». Зузанна Янін – одна з учасниць виставки, живе і працює у Варшаві та Лондоні. Працює зі скульптурою, інсталяцією, відео, фотографією і перформансом. Брала участь у Сіднейській бієнале 1992, Стамбульській бієнале 1992, Ліверпульській бієнале 1996, Лодзькій бієнале 2010, 54-й Венеційській бієнале 2011 року. Головні теми у творчості художниці – це простір, пам’ять і час, а також ситуації між ними. Її роботи пропонують замислитися над випадковістю соціальних ролей, їхніми текучими межами і місцем індивідуальної свободи у функціонуванні держави і суспільства.

На виставці «Що в мені є від Жінки?» Зузанна представить відео «Боротьба» (2001), у якому ми бачимо художницю у безкінечному боксерському поєдинку з професійним важковаговим боксером.  Герої фільму не тільки супротивники – вони діють як рівні партнери. Для цього проекту Янін тренувалася з професійними боксерами протягом майже чотирьох місяців.

20 листопада о 19:00 в Центрі візуальної культури Зузанна Янін зробить презентацію на тему «Поміж. Про мить і пам’ять» і покаже відео “Поміж” (2006).

Про мистецтво, фемінізм, радість і смерть із художницею розмовляла кураторка виставки Оксана Брюховецька.

Оксана Брюховецька: Зузанно, скажіть, над чим ви зараз працюєте як художниця?

Зузанна Янін: Зараз я працюю над новим проектом, це буде скульптура-інсталяція – робота про право на задоволення, радість, право на розваги. Ми боремося за багато прав, але якщо ми не маємо права на задоволення, то не маємо справжньої повної свободи. Право на працю, право на освіту, право на власне тіло, по суті, права на майже все – так, це дуже потрібно, але право на задоволення, особливо безпечне задоволення, дає нам свободу і захищеність. Наприклад, це очевидно в ісламському способі життя*: їхнє задоволення дуже контрольоване, особливо жіноче.

У деяких традиційних і фундаменталістських суспільствах танцювати і веселилися – це порушення закону! Але в західному капіталізмі все по-іншому, проте це певною мірою подвійні стандарти. Тут ідеться про контроль за вільним часом жінок – беззаперечно надається місце для задоволення і гри чоловікам, але не жінкам. Існує багато способів «безпечного задоволення», але вони, зазвичай, пов’язані з традиційними сімейними або релігійними святкуваннями – весілля, Новий рік і Різдво, приватні вечірки на день народження – це і все. Насправді, в сучасних суспільствах жінку раді бачити скрізь, але багато чоловіків сприймають її присутність як власний об’єкт – вона тут не для себе, не заради своєї вільної розваги, а щоби розважати або слугувати іншим. Популярна культура підтримує таке бачення, і це веде жінок у культурну пастку. І в таких умовах жінка може втратити своє право радіти і веселитися – у неї менше простору, щоби насолоджуватися, розважатися, відпочивати або просто проводити час там, де вона відчуває себе в безпеці і її права й потреби поважають. Ніхто не має права звинувачувати жінку чи дівчину в тому, що вона «провокує», «напрошується на зґвалтування» чи що вона потрапила в «неправильне місце» абощо.

Не повинно бути таких «неправильних місць». Насправді це цинічне виправдання: немає «неправильних місць», проте є люди, які роблять неправильні вчинки з жінками. Як поборниця рівності (equalist), я справді хотіла би бачити, що кожна людина має рівні права на свій вільний час. Парадокс у тому, що в Європі існує рівність перед законом, але, окрім цього, є ще й подвійні стандарти культури, які створюють нерівність чоловіків і жінок. Це і є проблема. «Неправильні місця» повинні бути викорінені шляхом зміни ставлення до інших людей. У цьому роль культури і суспільства: створення безпечних звичок, які заперечують те, що нав’язує нам популярна культура, щоб захистити кожного, особливо тих, над ким може бути вчинене насильство в місцях, призначених для розваг, радості й відпочинку. Тут ідеться також і про вулиці та громадські місця.

О. Б.: Ви сприймаєте себе як художницю-феміністку?

З. Я.: Можу сказати, що я феміністка, тому що я людина, і, отримавши сучасну освіту, я справді не можу не бути феміністкою. Це визначення також стосується чоловіків, тому що ми живемо в світі після емансипації, коли всі люди отримали однакові права. Коли я вчилася у школі, рівність була аксіомою й очевидністю, але зараз я бачу певний регрес. Тому поважати, постулювати і нагадувати про цю рівність є обов’язком і правом кожного. Але я не хочу маркувати своє мистецтво тільки як феміністське, тому що я дуже зацікавлена в речах, які безпосередньо не ставлять питання рівності жінок і чоловіків. Мої роботи про уразливість людини й умов її існування в цілому, про пам’ять, простір, час, значення непотрібності, про процеси, які «між». Ми рівні й різноманітні, і мені якраз ідеться про нашу різноманітність.

Я сподіваюся, що моє мистецтво може бути доказом реалізації феміністської ідеї прогресу, та воно не обмежується феміністськими темами. Є тільки мистецтво і сила мистецтва. Це те, що у мене є. Сумно, що люди влаштовують виставки сміливих художників, які порушують табу, але коли справа доходить до жіночих табу, вони ставлять їх у такому собі «феміністському кутку» чи «еротичному кутку». Як наслідок, виникає геттоїзація такого мистецтва і жінки-художниці, відсутня репрезентація цих емоцій і проблем у культурному просторі. Тому й немає мови, щоби описати пригноблення. Водночас мистецтво, створене чоловіками, все ще прочитується як центральне, як репрезентація загальнолюдських емоцій. Це не так, адже повинен бути діалог, відносини. Крім того, ми не повинні забувати, що живемо в системі, яка легко категоризує: якщо чоловіків розглядають як впевнених, то жінок – як агресивних.

Ви повинні бути дуже обережними з цим. У своєму мистецтві я надаю перевагу відкритим інтерпретаціям і видимості: я хотіла би зберігати рівновагу, бути в позиції, коли я можу говорити про різні речі. Навіть мою роботу «Боротьба» можна інтерпретувати на багатьох рівнях, тому що я тут субверсивно використовую поетику спорту і деякі трансформовані значення. І тому я хотіла би пояснити, що в цій роботі я не феміністка тільки через те, що борюся з чоловіком, який при цьому не є антифеміністом тільки тому, що він бореться зі мною. Ця робота – нескінченна боротьба: ніхто не програє і не виграє тільки тому, що хтось менший або більший, тут немає початку і кінця боротьби. Це метафорична робота: у своїй дії бійці рівні, хоча їхні особистості різні.

О. Б.: Отже, ви говорите про жіночі питання з позиції художниці в широкому сенсі цього слова?

З. Я.: Так, я обираю цю позицію. Багато моїх робіт мають широкий спектр тем. Моя «Солодка скульптура», зроблена з солодкої вати, говорить про людську ідентичність, про минущість часу, про молодість і смерть. Робота показує різницю між тим, як наша популярна мова описує нас самих, на противагу тому, що насправді відбувається з нами. Фрагментація суперечить складному процесу. У цій сфері ми, звісно, бачимо феміністські або гендерні проблеми, як, наприклад, коли людину визначають за тим, як він чи вона виглядає. Чоловік не має права відрізнятися від стереотипів, жодного права на інакшість. Знову ж таки, жінка не має права на помилку. Людей оцінюють і передбачають. Все це дуже гнітить. І те, що пригноблює жінок більше за чоловіків, – це мови і зображення.

Зузанна Янін. Солодка дівчина, 2001.

Говорячи про це право на задоволення, я хочу також сказати, що є певний спосіб бачити розваги, коли зображення об’єктивує. Ми не є власниками своїх фотографій, ми не маємо засобів захистити наші дані в інтернеті. У нашій розвиненій демократії ми маємо свої права, але не маємо повного контролю над нашими зображеннями, особливо якщо додати до цього кібер-злочинність та кібер-насильство. Ми живемо в добу смартфонів і порнографії, що є інструментами у створенні фотографій, які забезпечують володіння. Кібер-насильство – це візуальне насильство. Ми спостерігаємо запізніле обговорення того, як ми живемо в культурі реклами, що неконтрольовано зростає, комп’ютерних ігор та порнографії і які далекі вони від реальних відносин між людьми, наскільки це все руйнівне для емоційного життя цілого покоління. Зараз культура розвивається у хибному напрямку. Інтернет – надзвичайно дивовижний, але також руйнівний і жорстокий інструмент.

О. Б.: Ви говорите про мову культури в цілому. Що можете сказати про мову мистецтва?

З. Я.: Візуальне мистецтво – ненаративний спосіб комунікації. Воно має справу з нашою пам’яттю, знаннями, вразливістю, вподобаннями. Водночас мистецтво зараз існує як величезний ринок. У мистецтві є багато речей, які не зачіпають жодних складних і проблемних питань, вони просто використовують багато стереотипів і граються з ними, не борючись і не змінюючи їх, а радше фіксують ці стереотипи. Простіше використовувати зрозумілі символи в мистецтві, такі як впізнавана репрезентація, кольори і матеріали, аби пояснити, що відбувається навколо нас, аніж створювати нову ризиковану знакову репрезентацію, що зображає і візуалізує процес змін.

І, на мій погляд, це одна з найважливіших ролей мистецтва; зараз нам знову потрібне політичне і соціальне мистецтво, яке є спостерігачем, завжди на кілька кроків попереду, створює нову візуалізацію і відчуває зміни до того, як вони насправді відбулися. Коли я створювала своє відео «Боротьба», дехто висловлював певне розчарування, що це не нагадує, наприклад, чорно-білі голлівудські фільми про життя боксерів. Звісно, ні! Я хотіла по-новому використати кольори для нової візуалізації: порівняти колір штучного білого боксерського рингу з природною вразливістю шкіри і символічні червоні рукавиці з кров’ю та емоціями. Я хотіла наповнити цю роботу необмеженими інтерпретаціями; щоб вона не була пов’язана з картинкою з минулого. Тож я хотіла створити власну нову іконографію і чудово розуміла, що саме хочу отримати як кінцевий продукт.

Зузанна Янін. “Боротьба”, 2001.

О. Б.: Я згодна з вами, що мистецтво повинно говорити про суспільство, про актуальні соціальні й культурні проблеми, тоді воно матиме для нас сенс. Які інші теми (не тільки жіночі) ви розкриваєте в мистецтві?

З. Я.: Я говорю про багато проблем, які мене цікавлять. Я створила роботу «Я бачила свою смерть», це був несправжній, імітований похорон, щоби спостерігати за відходом у нинішніх «соціальних ритуалах». Було опубліковано некролог у газетах, була зйомка імітації церемонії на цвинтарі, були фотографії мертвого тіла. Нічого фізіологічного чи медичного, лише візуальне і соціальне. Я казала не «Зузанна Янін померла», а що «вона пішла» – ви ж знаєте цю мову, яку ми використовуємо, щоби зробити смерть більш символічною, нереальною і невидимою… А я сфотографувала себе як corpus delicti, «предмет злочину», в численних варіаціях смертей. Символічно, тому що не можна померти двічі.

Зузанна Янін. Я бачила свою смерть, 2003 р.

Коли люди уявляють свою смерть, то бачать дуже різні картини: автокатастрофа, смерть у лікарні, вдома, в нашій уяві все можливо. Але насправді можна померти лише один раз і тільки з однієї причини. І я показала, через які зображення нашу смерть бачать у суспільстві сьогодні. Спочатку це був скандал, а потім моя робота увійшла до двох дуже важливих колекцій, Hoffmann Sammlung в Німеччині та La Gaia Foundation в Італії, і все змінилося. Ну, тоді я і отримала «ярлик» художниці складних тем, таких як смерть. Думаю, що цей проект також змінив сприйняття інших моїх робіт.

О. Б.: Справді, тема смерті стосується всіх людей: і чоловіків, і жінок.

З. Я.: Так. Пізніше я додала деякі елементи до цього проекту: прийшла на відкриття, вдаючи вагітну жінку. Як жінка, я можу продемонструвати це коло смерті і нового життя. Для деяких перфомансів я запросила близько 20 жінок, які вдавали вагітних. Виходило, що багато вагітних жінок прийшли і ходили серед інших гостей, і це протиставлення темі виставки – смерті – створює цікаву напруженість.

О. Б.: Тобто ви говорите про смерть із погляду жінки?

З. Я.: У суспільстві, яке досить консервативне і бачить роль жінки лише в тому, щоб давати і захищати життя, вона не повинна говорити про смерть. Жінки не вмирають. Вони ніколи не старіють. Ми не говоримо про процес, якому ми належимо. І через це ми не говоримо про нашу ідентичність, просто торкаємося фрагментів, певних ролей для певних груп, але не в повному обсязі.

Зузанна Янін. “Слідуй за мною. Зміни мене. Настав час”, 1995

О. Б.: Це так само, як ми не повинні говорити про вік жінки.

З. Я.: Це сконструйоване сприйняття, яке відповідає прагненню молодості. Нам кажуть сприймати жінок лише до певного віку: отже, після 40 років люди стають невидимими, літня жінка втрачає свої ознаки цікавої жінки, виходить, що жінок розглядають лише з погляду зовнішності (хоч коли це зникає, то воно може бути і на краще). Але проблема також у тому, про що ми не говоримо: немає видимості, тому немає потреб, немає сексуальності, а також немає права на задоволення. У нас відсутня мова, щоби говорити про зміну ставлення до цього питання. Це виключає можливість у літніх людей бути щасливими.

Але знову ж таки, тут ідеться про пригноблення з боку культури і в основному мови: люди навіть не розрізняють вік тих, кому, як вони кажуть, «за сорок», – це чарівна фраза, за якою тільки невидимість і тиша. Інші вказують, що саме краще літнім людям і як їм бути «щасливими». Це створює загальну плутанину, несе розчарування і відсутність гармонії між тим, що ми насправді чуємо, бачимо і відчуваємо.

О. Б.: Це, безумовно, питання права на задоволення.

З. Я.: Саме так. Ви знаєте, що є право на щастя. Але в нашій сучасній культурі пострадянської Європи його забезпечення проблематичне. Я бачу сильний регрес демократії. Чесно кажучи, ми в гіршому становищі, аніж жінки в Західній Європі. Загалом, у них у 1960-х відбулася сексуальна революція, і ще раніше – секуляризація держави, і це був більш-менш гармонійний процес одночасно знизу, від суспільства, і згори – з боку держави. У Центральній і Східній Європі існувало апаратне управління, яке забезпечило рівноправність в ідеологічний спосіб, згори, в той самий час вбиваючи й утискаючи тих, хто вірив у демократію і прогрес у суспільстві. Отже, те, що ми тут маємо зараз, – насправді це не боротьба знизу.

Таким чином, ми тримаємо боротьбу в історичній і революційній пам’яті, але не в особистій. І якщо ми говоримо про мою роботу «Боротьба», що входить у мистецтво зі сфери спорту, то бачимо, якими були відкриття Олімпійських ігор останніми роками. Англія зобразила танець історії, який включав усіх, усі культури, іммігрантів, рок-музику і суфражисток теж, очевидно. Але в Росії шоу відкриття зимових Олімпійських ігор показало певною мірою вибрані або забуті фрагменти. Тут ішлося про те, що саме володіє баченням – сила в тому, що ми бачимо. Сила різноманітності проти влади фрагментації. Фрагментація стає інструментом контролю та маніпуляції. Я нещодавно досліджувала це у своїй роботі «Подорож у страх» про мою подорож до місця, де мого дідуся утримували як політичного в’язня, і намагалася порівняти, як переплітаються колективна та приватна пам’ять.

* Це інтерв’ю було дано за кілька тижнів до теракту в Парижі, ціллю якого були найбільш важливі західні символи свободи, розваги і культури, такі як музика, танець і спорт, місця проведення вільного часу в публічному просторі сучасного міста.