Документальний активізм – кіно, яке говорить до емоцій і розуму

Photo by Clay Banks, Unsplash

Чому магія кіно незмінно захоплює нас? Де закінчується кіно і починаємось ми? Де емоція героя, а де наша реакція на неї? Сила кіно та його незмінна величезна відповідальність – не скотитися в повчальну риторику, не принизити мистецтво пропагандою, не оскотиніти глядача маніпуляцією. Створена режисером кінореальність чіпляє та змінює нас, а якщо це не вигадана історія, а частина нашого життя, вхоплена допитливою камерою та показана під певним кутом? Трансформації неминучі.

З історії документального активізму

Документальне кіно як культурне явище пройшло протягом століття через тривалі пошуки та експерименти, в ньому сформувалися класичні, звичні для кожного жанри: освітні фільми, хроніка, наукові дослідження, пропаганда. Дехто з режисерів виступав за «чистоту» документалістики, акцентуючи увагу на радикальному, майже без самоцензури брутальному зображенні дійсності; інші вважали, що документальний фільм може і повинен бути вибудуваний як художнє явище, певний естетичний месидж режисера глядачеві.

Але чи не найглибші еволюційні процеси торкнулися мотивації до створення документалістики. Перші фільми (наприклад, легендарне «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьота» 1896 року) фіксували й архівували дійсність, показували технічні можливості кіно; сучасні стрічки стають інструментом впливу на реальність. І в контексті цього на перший план виступає відносно нове явище документального активізму.

На відміну від звичних документальних фільмів, стрічки цього напрямку мають на меті не лише відтворити художнє бачення автора та задокументувати явища чи події, але передусім націлені спонукати глядачів до більш активної громадянської позиції. Викликаючи емоцію, нерв, загострену реакцію, ініціюючи дискусію щодо суспільно-важливих питань, стрічки можуть стати інструментом адвокаційних кампаній, рушіями громадських ініціатив і навіть змін у законодавстві чи міжнародній політиці.

Власне, у мистецькому дискурсі це явище з’явилося завдяки авторам книги «Транслюючи правду через екран: гід з документального активізму» (Езра Вінтон та Светла Турнін). Понад 16 років їхній продюсерський центр Cinema Politica представляє так звану «канадську школу» й системно виступає за проактивну позицію документалістики, певною мірою політизовану за змістом та радикальну за художніми прийомами. «Британська школа» документального активізму більше акцентує увагу на питаннях соціальних, відстоюючи ліберальні цінності та виступаючи за подолання дискримінації, порушення прав людей та дегуманізації суспільства.

Документальний активізм. Пострадянський вимір

Набагато складніша ситуація на пострадянському просторі. З одного боку, в суспільстві існує запит на соціальну справедливість, з другого – досі діють закріплені поколіннями кліше про те, що така справедливість неможлива, і, відповідно, поодинокі виступи окремих митців та активістів сприймаються як дивацтво, утопічне донкіхотство.

В Україні донедавна документальний активізм був теж явищем рідкісним – можна згадати окремі покази таких фільмів у проєктах фонду «Ізоляція», кінопоказах руху «С.Т.А.Н.» та на фестивалі «Docudays.ua». Відмежовуючись від традиції радянського пропагандистського документального кіно, більшість українських режисерів, представлених у згаданих ініціативах, акцентували увагу на глибоких внутрішніх процесах особистості, екзистенційних пошуках та творчих експериментах.

Але життя не пересидиш у сховку і системне згортання свободи слова в країні, цензурування незручної правди та переслідування активістів не могли не зачепити і мистецтво.

В травні 2011 року вступив в силу Закон України «Про доступ до публічної інформації». Згідно з ним набули чинності багаторічні вимоги громадських активістів щодо підзвітності чиновників у питаннях професійної діяльності, в тому числі – і щодо використання бюджетних коштів. Та чи працює цей закон на місцях і чи можуть відстояти свої права звичайні громадяни – дослідили автори альманаху «Відкритий доступ».

Стрічка складається з 5 частин-новел, кожна з них – це історія небайдужості та боротьби. Афганець, батьки дітей закритої селищної школи, кандидат наук та жителька маленького села – кожен з героїв фільму стикається з тим, що неповороткий та млявий апарат управління робитиме все, щоб мінімально взаємодіяти з людьми. Листи-відписки, рішення сесій, прийняті «заднім числом», використання бюджетних коштів не на утримання шкіл, а на премії чиновникам та службові машини – типова стратегія громіздкої державної машини всіх рівнів.

У кожного з героїв альманаху свій маленький фронт і своя історія перемог та поразок, але чи найбільший на той час резонанс мала перша новела – «Межигір’я», створена Володимиром Тихим (в майбутньому, співзасновником кінооб’єднання Вавилон 13). Історія про житловий комплекс чинного на той час президента України Віктора Януковича у Межигір’ї з його розкішними кортами, спортивними спорудами, зонами відпочинку, розказана засобами документального кіно, сколихнула суспільство і була однією з іскор, яка запалила в Україні Майдан.

Світова прем’єра альманаху відбулася в березні 2013 року на фестивалі Docudays.ua, а одна з новел – «У кутку» (автор Дмитро Тяжлов) була номінована на спеціальний приз Filmpreis Leipziger Ring як найкращий документальний фільм, присвячений темі демократії.

Покази альманаху, котрі протягом 2013 року відбулися більш ніж у 20 містах України, супроводжувалися систематичними спробами зриву сеансів. Вимкнення світла, «ремонтні роботи», розливання отруйної речовини, фейкові замінування та розрив угод оренди залу – прогнозовавна реакція влади на подразливі питання, прояв остраху системи бути викритою та знищеною. І як показало життя – боялися чиновники цих сеансів немарно.

Український доку-активізм

Події на межі 2013-2014 років кардинально змінили Україну, відбулося здавалось би неможливе – зближення та взаємодія мистецтва й громадянського суспільства. Революція Гідності, російсько-українська війна, волонтерство та рух добровольців стали одночасно викликом та відповіддю на цей виклик. Запит на соціальну справедливість, пройшовши етап протестних акцій, трансформувався у бажання конструктивних системних змін у державі. Антикорупційний рух, рух за відновлення гідності національної мови та культури, рух за рівні права та можливості всіх громадян об’єднали передусім  цінності – повага до людини, верховенство закону та дієвий патріотизм. І документальне кіно як реакція та відповідь на соціальний запит в певній мірі переживає разом з країною етап дорослішання та пробудження.

Продакшн DocNoteFilms, кінооб’єднання Вавилон 13, чисельні індивідуальні журналістські проєкти вже на сьогодні мають свою сталу глядацьку аудиторію, свої історії успіху, свою візію майбутнього української документалістики. В умовах інформаційної війни саме стрічки режисерів-документалістів презентують Україну світові, саме через них наша держава розповідає правду про свій біль, про втрати та травми війни, про намір відстоювати демократичні цінності та свою незалежність.

Проривом у представленні України світові став фільм «Зима у вогні: Боротьба України за свободу» режисера Євгенія Афінеєвського. Номінована у 2016 році на премію «Оскар» стрічка, одночасно документально-чесно та емоційно донесла закордонному глядачеві велич і трагічність нашої революції, нівелювала негативні міфи, створені російською пропагандою, яка розповідала про нібито маргінально-кримінальний характер боротьби українців проти авторитарного режиму.

В сучасних реаліях документальний активізм – це голос українського суспільства в міжнародному діалозі. Важливим етапом в українській документалістиці став вихід у 2017 році стрічки про ветеранок АТО «Невидимий батальйон». Створений композиційно як 6 кіноновел про 6 ветеранок і розказаний трьома режисерками, фільм дозволяє не тільки ввійти через неспішну розмову, діалог-рефлексію в долі та сьогодення героїнь, але і відтворює реалії війни навколо них та повернення з неї.

Майже постапокаліптичний інтер’єр знищених бойовими діями жилих масивів, порізаних лініями воєнних укріплень степів та естетика невибагливого фронтового побуту вступає у внутрішній конфлікт зі звичайними жіночими мріями. «Ми дуже дітей хочемо з чоловіком, а війна все тягнеться і тягнеться» – говорить одна з героїнь, і в цій фразі, як і в посаджених  коло польового шпиталю петуніях, котиках, що гріються на руках жінок у камуфляжі, співові під гітару прихована висока антивоєнна глибина стрічки. Бо воюють ці жінки не задля війни, а задля миру після її завершення.

Пострадянська спадщина – патернальність мислення та гендерна несправедливість відносно жінок в армії у «Невидимому батальйоні» ємко та переконливо наражається на думку про те, що професіоналізм не має гендеру. Ці жінки, котрі до війни були філологинями, дизайнерками, вчительками, зараз нарівні з чоловіками проводять заняття з тактичної медицини, вивозять ранених з поля бою або служать як снайперки. І тому закономірно виникає питання, чому ж офіційно вони оформлені в армії як прачки або кухарки, а наражаючись на загрозу загибелі чи каліцтва, не мають ніяких гарантій правового захисту з боку держави, котру відстоюють зі зброєю в руках?

«Якщо ти хочеш прав, треба за них боротися і триматися з гідністю» – власне, ця фраза однієї з ветеранок-героїнь фільму стає рефреном та гаслом тих значних соціальних ефектів, які мала стрічка. «Невидимий батальйон» не тільки зробив видимою проблему правового нігілізму щодо жінок в армії, але і став потужним адвокаційним інструментом та сприяв розширенню прав жінок в армії. Зокрема було збільшено список бойових посад, доступних для жінок, на 63 позиції та прийнято ЗУ «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях».

Фільм не тільки об’їхав всю країну, також його показали в штаб-квартирі НАТО, Раді Європи, Парламентах Канади, Уельсу, України. Всі перегляди супроводжувались обговореннями безпекових викликів у зв’язку з російською агресією та питаннями гендерної рівності в армії разом із українськими ветеранками та очільниками міжнародних організацій, парламентарями, чиновниками, депутатами.

Як підкреслила виконавча продюсерка стрічки Оксана Іванців, «Невидимий батальйон» – наш спосіб захищати українські інтереси за кордоном».

«Явних проявів немає» – типове медичне визначення, котре описує постравматичний розлад в його неактивній та неагресивній фазі. От і героїня однойменного документального фільму (реж. Аліна Горлова; 2018 р.) – ветеранка АТО, практично на очах оператора та глядачів проходить шлях від війни до себе, від проявів «неявного» ПТСР до пошуку сенсів та способів жити на «гражданці». М’яко та делікатно камера супроводжує героїню, торкаючись її долі і разом з нею проходячи через емоційне напруження, сльози, тривалу реабілітацію.

Саме ця стрічка вперше в Україні підняла питання ресоціалізації ветеранок. «Жінка у горілку не полізе. Вдома на неї чекають діти, чоловік. Там потрібна мама, там потрібна дружина. І ти повинна стати тим, ким була до війни. Але ж всередині, у голові, вже все змінилось. І тобі потрібно все якось з’єднати, щоб не стати тягарем для своєї родини»,вголос думає героїня і разом з нею глядач замислюється про те, яким же чином допомогти жінкам-військовим знайти своє достойне та комфортне місце у повоєнному житті.

В Україні фільм отримав 4 нагороди на фестивалі «Docudays.UA»: спеціальну відзнаку від дистрибуційної компанії «Letter to fest», спеціальну нагороду Української Гельсінської спілки для героїні фільму, спеціальну нагороду від партнера фестивалю Currenttime.tv, а також нагороду журі міжнародного конкурсу фестивалю доку/право. А після світової прем’єри на Міжнародному кінофестивалі документального кіно «DOK Leipzig», стрічка була нагороджена як видатна східноєвропейська картина.

Але насправді головним призом і головним результатом стало те, що показ «Явних проявів немає» супроводжувався якісною адвокаційною кампанією й послугував поштовхом для виникнення Жіночого Ветеранського Руху.

Та чи «один в полі воїн» і чи буде мати глибокий та сталий ефект кожна окрема картина, кожен окремий прояв громадської діяльності – питання дискусійне. Чи, можливо, об’єднання зусиль різних спільнот – митців, правозахисників, журналістів – матиме більший ресурсний потенціал та сприятиме посиленню реального впливу документального активізму на соціальні процеси в країні? Відповідаючи ствердно на це питання, команда міждисциплінарного проєкту «Arts & Rights» на чолі з Оксаною Іванців в червні 2020 року ініціювала створення мережі документальних активістів.

Вже зараз до неї долучилися кілька десятків активістів, режисерів, медійників, і на початку серпня вже відбувся перший публічний захід – онлайн-марафон документального активізму. Фокусними темами цього року обрано такі питання, як декомунізація, політичні переслідування та напади на активістів, права полонених, історична пам’ять, проактивна молодь до 20-ти років та дражливі теми булінгу, акушерського насилля, паліативної медицини.

Панельні дискусії, «живі історії», тренінг зі сторітелінгу та банк історій – лише частина задумок команди. Після завершення марафону буде обрано 5 команд, які за організаційної, інформаційної та фінансової підтримки проєкту «Arts & Rights» знімуть 5 тизерів до майбутніх фільмів і представлять їх у жовтні 2020 року широкому загалу і профільним конкурсним журі.

Дуже хотілося б, щоб тенденція сучасного відповідального мистецтва розвивалася, а подібні програми й мережі сприяли цікавим мистецьким проектам українських режисерів та представленню їхньої творчості в рідній країні і за кордоном.

                                                                                                           

Коментарі