Наноактивізм у культурі

Інтернет-культура охоплює різноманітні сфери, починаючи від бездумного споживацтва, яке часто асоціюють з практикою “перепостів”, закінчуючи радикальним соціально-політичним активізмом, прикладом якого може зокрема слугувати існування організації WikiLeaks, діяльність Партії Піратів або руху групи Анонімус. А тому здається, що неможливо однозначно дати визначення терміну кіберактивізм. Більше того, коли ми говоримо про питання кіберактивізму, варто замислитися над доцільністю використання префікса “кібер”. Переглядаючи сучасні публікації, ми дедалі частіше знаходимо слово “кібер” не в сполученні, як раніше, з поняттям простору, а радше в критичному контексті, у поєднанні з поняттям утопізму.

Якщо припустити, що сам префікс “кібер” походить з історії, яку популяризував починаючи з 90-х років ХХ століття футуристичний, ура-оптимістичний, зорієнтований на споживацтво  журнал “Wired”[1], то без сумніву можна казати, що цей термін не адекватний. Варто ще взяти до уваги той факт, що кіберактивізм не є поєднанням складних навичок та пропаганди завчасного міфологізування людей (наприклад, хакерів). Сьогоднішня буденність  інтернету вже не є кібернетичною. Вона звичайна. Така ж звичайна, як матеріали, зібрані Рабіхом Мруе, що демонструвалися в роботі “The Pixelated Revolution” (2012) на всіх останніх важливих виставках.

Так, як  відома фраза “революція відбудеться у Твітері” (revolution will be twittered [2]), яка говорить про безпосередність зв’язку з місцем подій за допомогою популярного додатку. А формулою, що найкраще пасує для опису дійсності, в якій за революціями (малими та великими) можна слідкувати в Твітері, є поняття розумного натовпу (smart mob), що був запроваджений вже в 2002 році Говардом Рейнгольдом у книжці “Розумний натовп: наступна соціальна революція» (Smart Mobs: The Next Social Revolution)”. Беручи активну участь протягом багатьох років у вивченні різних форм комунікаційної діяльності в мережі, яка постійно змінюється, Рейнгольд вводить це поняття для опису автономних, самоорганізованих структур, робота яких спирається на технологію.

Однак не варто повністю ігнорувати префікс “кібер”, тому що у мові активно вживається таке поняття як “кіберкультура” [3]. Але його колись наукове значення змінилося за останнє десятиліття, в якому домінують насамперед такі поняття, як соціальні медіа, зміщення акценту з інформаційних навичок на створення контенту та участь у мережевому потоці, в якому важко визначити кількість усіх учасників. Чи в такому розумінні кіберактивізм не є ближчим до непомітних тактик повсякденного життя, про які влучно писав Мішель де Серто?

Якщо припустити, що префікс “кібер” належить до передових навичок, і пам’ятати про те, що він почав використовуватися для опису культурної діяльності в 90-х ХХ століття, що в певному сенсі так і було, то адекватність цього терміну та його здатність описувати сучасний стан речей є тільки частковою. Схоже на те, що сьогодні кіберактивізм функціонує на двох рівнях: на першому розмістилися більш просунуті митці, наприклад, хакери, які можуть навіть обійти цензуру. На другому – діють звичайні користувачі, які не мають спеціальних навичок, але які звикли до інтуїтивного вирішення питань. Однак вони хочуть діяти свідомо.

Кіберутопія або критика Мережі 2.0
Наскільки можна розуміти субверсію після стількох досліджень, які підводять до не дуже втішних висновків – там, де опір з’являється на ринку, кожен є виробником змісту та одночасно ціллю рекламодавців, а єдиний вибір, за словами Пітера Луненфельда – “Купи  зараз або пізніше” [4]. Чи не доступність та стабільність має бути характерною ознакою справжнього кіберактивізму? Можливо, до її ознак входить також відкритість, під якою вона мається на увазі не лише в контексті відкритого доступу, але і в контексті своєрідної прозорості.

Необхідно однак пам’ятати про те, як про відкритість пише Євген Морозов, коли оцінює її критично й указує, що вона є “новими зеленими”, або іншими словами, минущою та поверхневою модою, так само, як колись виникла мода на екологію [5]. Морозов – один із найрадикальніших критиків сучасної мережевої культури, і об’єкт його критики – головні соціальні платформи [6]. На його думку, двадцять років існування мережі докорінно переглянуло всі утопії і що не можна вже плекати жодних ілюзій. Він одночасно закликає до дискусії про майбутнє інтернету, ставлячи питання про те, чи має інтернет перетворитися на торговельний центр чи публічний майдан [7].

Нано- чи кіберактивізм?
З огляду на вищесказане, перед нами стоїть відкрите питання: чи митець може бути кіберактивістом? Чи він ще залишається митцем [8]? Якщо навіть так, то від чийого імені він виступає? Прикладом може слугувати діяльність Ай Вейвея, який використовує носії реєстрації та розповсюдження інформації, будучи переконаним у тому, що потрібно боротися за свободу слова. Але хіба мистецтво може зберігати повний нейтралітет, якщо воно існує в мережі у тому самому середовищі, що й інформація чи розваги? Як наслідок, митці та аматори мають у своєму розпорядженні однакові інструменти.

Більш того, цей поділ, підтриманий такими теоретиками, як Ендрю Кін [9], переважно штучний. Його критерієм виступає не тільки професіоналізм, але також і мінливі мотиви інтернет-лайків та доступів. Чи доступ та передача можуть оцінюватися критично? Здається, що так, особливо у таких ситуаціях, як численні приклади з Арабської весни – уникнення цензури та спостереження через інтернет в Єгипті, або також в Ірані, спроби отримання доступу до мережі в ізольованій Сирії. Просто спроба вразити картинками дає небагато і за великим рахунком не відрізняється від того, чим бомбардують своїх користувачів звичайні засоби масової інформації. Однак в ситуаціях, в яких розкриття нейтральної, на перший погляд, інформації має політичну вагу, доступ до неї має фундаментальне значення.

Так сталося у випадку Ай Вейвея, чиї пригоди почалися тоді, коли він почав висвітлювати правду про жертв землетрусу в провінції Сичуань в 2008 році. Підтримка репресованого Вейвея з боку простих людей полягала в простих діях, наприклад, в читанні списку загиблих учнів під уламками школи. У фільмі “Ai Weiwei. Never Sorry (2011)” артист підкреслює, що фундаментальною цінністю, якою він переймається, є прозорість. В китайському контексті це означає доступ до інформації, яка, здавалася б, є нейтральною, але має політичний відтінок. Тим не менш, прозорість є свого роду палицею з двома кінцями, бо сприяє втраті конфіденційності та контролю над власними даними, що і відчувають прості користувачі. Чи не тому опір з обох сторін означає силу, яка одна одну знищує?

Постає питання компетенції самих учасників – чи, наприклад, протест на захист Ай Вейвея  – фільм “Gangnam for Freedom” (2012), створений завдяки співпраці Аніша Капура та співробітників американських музеїв, а також активістів у сфері захисту прав людини, не можна назвати кіберактивістичним? З інтернетом поєднує його те, що він розповсюджений через найпопулярнішу фільмову платформу, а образ постав на тлі актуального хіта, що дозволяє “перевизначити” зміст популярної пісні. Він натомість не вимагав від учасників, які взяли участь у цій акції, жодних глибоких технічних знань.

Принципову роль зіграли саме ті, хто переглядав та розповсюджував матеріал серед інших. Ця подія отримала імпульс, характерний для наноактивізму, і сила якого полягає в здатності до кумулятивності. Таким чином шукаючи різницю між поняттями кіберактивізму та наноактивізму, її можна побачити у шкалі діяльності – відповідно: макро та мікро. Невелика, на перший погляд, шкала діяльності може, однак, принести на диво ефективний результат.

Критичний краудсорсінг
Окрім регулярних кібервоєн, тісно пов’язаних із політикою, про які пише Євген Морозов [10], існують також дії в меншому масштабі. Використання таких інструментів, як Фейсбук та Твітер для того, щоб продемонструвати свою підтримку або опір – така діяльність стала невід’ємною частиною різного типу кампаній. Сам Морозов її називає наноактивізмом і не знецінює його потенціалу, однак зауважує, що його можна використати з огляду на силу групи активістів. Така практика описується також в книжці “Digital Activism Decoded: The New Mechanism of Change”  як методологія активізму, яка полягає в розбитті на малі та легкі для реалізації завдання з використанням технології в інноваційний  спосіб, наприклад, підписання інтернет-петицій, участь у відповідних групах на Фейсбуці чи невеликі пожертвування грошових коштів від багатьох донорів через інтернет.

Цей термін  іронічний і припускає, що реальний вплив таких діянь є досить невеликим, як і кількість, пов’язана з префіксом “нано” – непомітно невелика [11]. Можна тоді погодитися з тим, що справжньою рисою так названого активізму є не стільки невеликий її масштаб, скільки розпорошення, яке не дає її учасникам можливості реально оцінити силу групи, в яку вони входять. Однак з погляду історії мистецтва видно, що більшість термінів, які спочатку були принизливими (наприклад, кубізм, фовізм), втратили з часом свій іронічний відтінок і набули нейтрального значення. Тому можна припустити, що наноактивізм є поняттям, яке може змінити  своє значення на відміну від чітко зневажливого “слактивізму” або “кліктивізму”. Цей наноактивізм можна побачити в краудсорсингових ініціативах (наприклад, Kickstarter), але його також проявляє і звичайний китайський народ, який допомагає сплачувати податковий борг Ай Вейвея невеликими частинами.

Іноді, однак, порушення меж прозорості має протилежне значення, аніж те, про яке каже Ай Вейвей. Прозорість у рамках механізмів влади та політичної сцени є чимось зовсім іншим, аніж беззахисна прозорість звичайного автора контенту. Сценарії, про які часто йдеться в категоріях антиутопії, перевіряються через мистецтво. Прикладом можуть слугувати перформативні дії Константа Даллаарта [12], митця, відомого не тільки через своє особливо яскраве ім’я та прізвище, що не є псевдонімом, але як автора робіт “Poser”(2010) або “The Revolving Internet” (2010) [13], в яких він відтворив характер нет-арту, працюючи безпосередньо в середовищі інтернету. На запрошення Нового музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку пан Даллаарт поставив виставу “The Terms of Service” [14] (2012), предметом якої стало втілення страху втрати приватності.

Своє гасло він опублікував у статусі на Фейсбуці, тим самим віддавши його в руки випадкових користувачів. Механізм таких дій нагадує чимось такі акції, як “Cut Piece” (1965) Йоко Оно або “Rhytm 0” (1974) Марини Абрамович. Незважаючи на відсутність фізичної загрози, реальним залишається введення в дію механізмів психології натовпу, діяльність яких можна було неодноразово спостерігати в ЗМІ. Розкриття даних замість їх захисту стало також темою Паоло Чіріо в проекті “Persecuting Us” [15] (2012), в якому митець перехопив більше мільйона повідомлень з Твітера. Вони стосувалися президентських виборів у США, і таким чином їх сортування уможливило приписування політичних поглядів конкретним особам та індикацію поділу американського суспільства на дві опозиційні групи.

Іще далі зайшла група IOCOSE, в проекті “A Crowded Apocalypse” (2011–2012), який базувався на механізмі створення міських легенд, теорії змови та параноїдальних мрій [16]. Поєднуючи фантастику та активність у реальному просторі, проект викликав – у невеликому масштабі – наслідки, які можна порівняти з радіопостановкою “Війни світів”. Використання формули краудсорсінгу для створення моделі глобальної теорії змови полягало власне у використанні наноактивістських механізмів. Учасникам було запропоновано написати гасло на аркуші паперу, на якому була загадкова емблема, вийти з ним на вулиці та задокументувати все на фото. Усе це мало справити враження участі в якійсь формі конспірації.

Учасники не були однак повністю залучені в акцію, вимовляючи гасло, з якими вони не відчували себе пов’язаними, як це насправді відбувається у роботі над краудсорсингом. Естетика “революції домашньої праці” була тут використана, щоб проілюструвати апорію. У попередньому проекті артисти з групи IOCOSE зробили свого роду жест апропріації  щодо роботи Ай Вейвея. В Трікстерському проекті “Sunflower Seeds On Sunflowers Seeds” [17] (2011) вони розкидали по Турбінній Залі справжнє насіння соняшника, стріляючи ним із рогаток. В такий спосіб наявні в цій роботі питання експлуатації, авторства, нерівноправних відносин та оплати праці стали ще більш неоднозначними.

Проект “Unlike Us” – пошук альтернативи
Критичні роздуми над соціальними медіа-платформами, аналіз механізмів їхнього функціонування та небезпека маніпуляції, якими змушені займатися їхні користувачі – все це можна знайти в проекті “Unlike Us”, який реалізується зокрема Гертом Ловінком з нідерландського Інституту інтернет-культур. Проект реалізується шляхом організації конференцій, публікацій (Unlike Us Reader) та особистої участі дослідників у критичних суспільних структурах. Більшість із них неможливо оцінити окрім як за участю з огляду на специфіку мережі, яка будується в певному контексті, навколо конкретного користувача. Це призводить до певного парадоксу, оскільки науковці, бажаючи висловити своє ставлення до проблеми втрати приватності, самі ризикують своєю приватністю.

Проект “Unlike Us” за своєю суттю є проектом міждисциплінарним та об’єднує навколо себе не лише теоретиків, але також митців-активістів, які експериментують з можливостями пошуків альтернативного шляху домінуючим соціальним медіа. Як пояснюють ініціатори проекту, бажаючи “вийти поза рамки культури скарг на втрату приватності” [18], треба спочатку розглянути принаймні декілька питань, які з’являються в межах цієї проблематики. До них належать, окрім інших: діяльність в рамках соціальних медіа і критика того, що ховається під назвою „Liberation Technology”.

Це явище, яке асоціюється власне з “революцією Твітера” і вірою в силу створення простору свободи за допомогою нових комунікаційних технологій, піддається критичному аналізу. Зрештою, це роблять не лише науковці, які працюють в проекті “Unlike Us”. На думку авторів антології “Digital Activism Decoded”, існують не тільки два рівні відносин через нові технології, що представлені оптимістами та песимістами, але існує також третя група, назву якої у вільному тлумаченні можна розуміти, як “вперті” (The persistents) [19]. Вони є послідовниками малих кроків, незалежно від приватних поглядів, які наближають їх то до оптимістів, то до песимістів. Рисою, яка може допомогти у визначенні такого погляду, є переконання, яке Давід Вейнберг описує як “мережева винятковість”. Воно полягає у вірі в творчу силу змін завдяки такій технології, як інтернет. У той час як “вперті” не вірять в так звану винятковість та припускають, що мережею керують ті ж самі механізми, що і в позамережевому світі.

Євген Морозов у рецензії до книжки Клей Ширкі “Here Comes Everybody: Organizing Without Organizations” (2009), опублікованої на сторінках “Boston Review” (2009), пише, що нове покоління протестів є радше ad-hoc, спонтанним та негайним (ще один натяк на “розумні натовпи” Рейнгольда). Технологія дозволяє групам використовувати різні рівні активної участі. Обробка даних у Вікіпедії, згідно з яким рахується кожна кома, зробило можливим збирання врожаю з енергії як активних, так і пасивних учасників. Зараз рахується навіть електронна пошта, перенаправлена далі. Такий “наноактивізм” має значення в глобальній шкалі [20].

На практиці можливі дії мають вимір спільноти, а знання часто втілюються та передаються у формі відкритого доступу. Прикладом може слугувати авторська модифікація браузера, відома як “augumented browsing” [21], яку під час проекту “Unlike Us” у 2013 році, в рамках семінару Facebook Resistance презентував Марк Стумпель та Тобіас Лейнгрубер [22]. Ще більш  надихаюче дослідження тактики презентувала критик та арт-кураторка Сімона Лоді, вказуючи на факт, що митці стають не стільки посередниками естетики, скільки більше соціальними посередниками [23].

З вищевикладеного видно, що спільною рисою сьогоднішніх активістських практик, що використовуються в мережі, є простота діяльності,  пов’язана з партизанським етосом, тривалістю та стабільністю, а також вірою в силу інформації. Незалежно від того, чи ціллю є прозорість в навколишньому середовищі, яке відрізане повністю від доступу до інформації і яке зазнає цензури, або ж, навпаки, припинення прозорості у світі, в якому користувач перетворюється на товар, механізм опору залишається подібним. Тактика полягає в поширенні інформації та безперервному угрупуванню сил. Митці виступають тут не лише у ролі прибічників свободи слова, але також в якості творчих та інноваційних винахідників рішень, які і слугують підтримці свободи. Їхня діяльність не мала б однак сенсу в ізоляції – в цьому процесі важливу функцію виконують  прості користувачі, які розповсюджують інформацію. Імпульс цих дій не є однак виразним, а перемоги не є чимось ефектним. Хоча більшість критичних зауважень, спрямованих на мережеву діяльність, мають слушні підстави, але це не означає, що її потрібно припиняти.

Єва Войтович – доктор гуманітарних наук (Університет Адама Міцкевіча, 2006 рік), випускниця Академії Образотворчих Мистецтв у Познані (2000 рік). Викладає в Університеті  Образотворчих Мистецтв в Познані. Авторка книжки “Net art” (2008) та десятка текстів, присвячених медіа-мистецтву в колективних виданнях та пресі. Сфера наукових інтересів: нет-арт, мистецтво зв’язку, ремікс / повтор / оновлення в мистецтві нових медіа. Більше можна дізнатися тут:  ewa-wojtowicz.net

Примітки:
1. Цей журнал зазнавав критики за тзв.”каліфорнієцентризм”, або ж за інтелектуальний елітаризм. Насправді він представляв лише частину мережевої культури, пов’язаної з конкретними заможними споживачами, пропагуючи дещо фантастичний погляд на майбутню кіберкультуру.
2. Зустрічаємо два варіанти: will be twittered / tweeted. Авторство першого варіанту приписують репортеру Ендрю Суллівану, статті  Іран (2009 рік). Друга версія є назвою книжки, присвяченої використанню соціальних мереж під час тзв. Арабської Весни, див. Б. Ліберт The Revolution Will Be Tweeted, 2011. Незалежно від цього, в цій фразі використано неологізм – дієслово, утворене на підставі назви сервісу Твіттер.
3. В контексті саме сучасності найбільш точним визначенням поняттям кіберкультури вважається визначення, описане в книжці Петра Завойского «Syntopia sztuki, nauki i technologii», Poltext, Warszawa 2010.
4. P. Lunenfeld, The Secret War Between Downloading And Uploading, The MIT Press, Cambridge, MA, 2011, стр. 83.
5. Морозов іронізує на тему поверхневої моди на екологію, яка відома в Польщі під назвою „екошахрайство”. Відповідний англійський варіант – greenwashing можна перекласти за допомогою виразу brainwashing (промивання мізок).
6. Див E. Morozov, The Net Delusion. How Not to Liberate The World, Public Affairs, New York, 2011 та друге видання, доповнене, The Net Delusion: The Dark Side of Internet Freedom, Public Affairs, New York 2012.
7. E. Morozov, Two decades of the web: a utopia no longer, “Prospect Magazine”, 22.06.2011, http://www.prospectmagazine.co.uk/magazine/morozov-web-no-utopia-twenty-years-short-history-internet/#.UZzOGNioGSo (data dost?pu: 08.06.2013).
8. Прикладом можуть слугувати постулати Артура Жмієвського та критика активних дій підчас Берлінського бієнале, де він виступав куратором.
9. Див. A. Keen, Kult amatora. Jak internet niszczy kultur?, prze?. M. Bernatowicz, K. Topolska-Ghariani, Вид. Akademickie i Profesjonalne, Warszawa 2007.
10. E.Morozov, Marching off to Cyberwar, „The Economist” 04.12.2008  http://www.economist.com/node/12673385?story_id=12673385 (data dost?pu: 21.05.2013).
11. M.C. Joyce (red.), Digital Activism Decoded: The New Mechanism of Change, International Debate Education Association, New York 2010, s. 219.
12. http://www.constantdullaart.com/
13. http://therevolvinginternet.com/
14. На базі цих подій було також знято документальний фільм «Crystal Pillars» (2013).
15. http://persecuting.us/
16. http://www.iocose.org/
17. http://www.iocose.org/works/sunflower_seeds_on_sunflower_seeds/
18. http://networkcultures.org/wpmu/unlikeus/about/
19. M. Joyce, Introduction: How To Think About Digital Activism, w: M.C. Joyce (red.), dz. cyt., s. 10
20. E. Morozov, Texting Towards Utopia. Does the Internet Spread Democracy?, “The Boston Review”, March/April 2009, http://bostonreview.net/BR34.2/morozov.php Por. C. Shirky, Here Comes Everybody: Organizing Without Organizations, Penguin Books, London 2008.
21. Augumented browsing- це термін, який походить від назви augumented reality, використовувався в 90-ті рр. для опису «розширеної» реальності для віртуальних елементів.
22. Ініціатива «Facebook Resistance» має науковий і практичний характер: http://fbresistance.com/ Девізом є парафраза цитати з Лоуренса Лессінга: „The code is the law. Let’s hack it!”.
23. S. Lodi, Illegal Art and Other Stories About Social Media, w: G. Loovink, M. Rasch (red.), Unlike Us Reader: Social Media Monopolies and Their Alternatives, Amsterdam 2013, s. 239-253. E-book online: http://issuu.com/instituteofnetworkcultures/docs/unlikeus.

Уперше надруковано в журналі Fragile.

Переклад з польської Тетяни Яценко.