Одіссея Донбас

 Анна

г. Луганск

34 года

«Как-то это все воспринималось, как будто это все происходит не с твоим городом».

«Я когда приехала в Киев и поняла, что, Боже, насколько можно жить без всего-всего, что там осталось, и быть нормальной, счастливой, потому что главное, что ты взяла – это своих детей… Мама передала вещи, я с воодушевлением развернула, понюхала, а оно никак не пахнет. Как не свое. Я так даже больше расстроилась. Расстроилась, что жила  без этих вещей и запаха, и еще буду жить, расстроилась, что не нашлось тех воспоминаний».

«Последний год страшно было видеть сны, потому что когда мы приехали сюда, у меня начали всплывать сны мои, которые я видела до начала всего этого. И поняла, почему мне так много раз снилось, что я нахожусь в каких-то зданиях, где много вещей, я копалась в этих вещах…магазины – не магазины… Один сон мне приснился, что улица такая…не то, что разрушенная, но люди выезжают. Вы знаете, как в старых фильмах – лошадь, брычка, на брычке люди едут. А я говорю: «Что такое?». – «Война». Вот это настолько мне запало. А потом я поняла, к чему все эти магазины – это гуманитарки».

«Город хороший, но до которого никому не было дела»

Алексей

34 года

г. Макеевка – г. Донецк

«Ожидания были немножко другие. Люди – это люди, они дальше своих интересов ничего не замечают, как правило. Мы ожидали, что Киев будет ближе и роднее, в плане реакции людей, но оказалось совершенно не так, и до сегодняшнего дня я встречаю людей, которые живут в каком-то своем мире… (…) Если ты выходишь за рамки их понимания той ситуации, которую я наблюдал там, они в лучшем случае прекращают разговор, в худшем – начинают меня же переубеждать, что там все не так. Реакция бывает либо агрессивная, либо равнодушная, либо человек пытается вообще избежать этого диалога».

Вы собираетесь остаться в Киеве? «Не знаю. Моя Родина – там. Киев – это  очень добрый город, с большими возможностями, с большим потенциалом, но если ты потерял Родину, то принципиально уже подбираешь место по критериям неэмоциональным».

«Есть медийные мифы, что люди обязательно должны покинуть этот регион. Но, например, если это старики, то как они его покинут? Это равносильно умереть, потому что там вся жизнь».

«Авдеевский карьер. Он вообще, как из рекламы про bounty, там голубая-голубая вода. Вы  даже себе не представляете. Метров 100 ниже колена глубина, идешь – песочек белый и голубая-голубая вода».

Ирина Николаевна

56 лет

г. Донецк

«Тяжело было то, что ты не можешь вернуться домой, просто не можешь вернуться домой».

«Единственное, чего мне не хватает – это детских книг. Внук мне говорит: «Бабушка, а ты помнишь, у тебя такая книга, я хотел бы ее почитать». Я говорю: «Иди, внучек, в библиотеку».

«Недалеко от моего дома стояли три дома подряд, их называли три поросенка».

«Одіссея Донбас» – це мистецький проект CSM, що розповідає історії міст і містечок Донбасу. Автор(к)и проекту: Дар’я Цимбалюк, Юлія Філіп’єва і Віктор Засипкін, кураторка – Людмила Скринникова. Художники провели глибинні інтерв’ю з вимушеними переселенцями зі Сходу України. Під час інтерв’ю колишні мешканці й мешканки Донбасу власноруч створили ментальні мапи місць, які їм довелося залишити.

Людмила Скринникова, кураторка проекту:

“Це дуже особистісний проект, щирий і дещо сентиментальний. Про втрату і про пам’ять, про цінності, усвідомлення яких часто відбувається лише в кризових ситуаціях. Ми можемо багато говорити про причини, які призвели до того, що тисячі людей змушені були покинути свої домівки, можемо закидати їм звинувачення або ж навпаки – співчувати. Але «Одіссея Донбас» хоче створити ситуацію співпереживання на людському рівні. Розповісти маленькі історії одних людей, яким не завжди легко говорити, тим, іншим, людям, які захочуть їх почути. Ми доволі довго шукали форму, через яку хочемо це зробити, продумали багато варіантів. Вирішили просто почати говорити з людьми і просити їх малювати.

Серед нотаток інтерв’ю особливо запам’яталися слова жінки, яка згадувала, що сумує за магнітиками, які привозила з подорожей і які вже не повернути. Здавалося б, не найбільша цінність із тих, за якими можна шкодувати. Але саме вона стала символом втрати домашнього затишку, який насправді й складається з таких дрібничок, часто банальних, але від того не менш дорогих”.

Юлія Філіп’єва, культурна менеджерка:

“Для мене найбільшою несподіванкою стала позитивність наших співрозмовників. Перед проектом нас усі застерігали, що це дуже складна й делікатна тема, що люди пригнічені й чутливі, і що не варто їх зайвий раз травмувати. Звісно, був страх відповідальності. Але спілкування показало, що вони дуже відкриті й позитивні. Навіть якщо людині важко, вона довіряє тобі й відкривається, бо це художній проект.  Вони набагато сильніші, ніж ми собі уявляли. Загалом ми провели 22 глибинних інтерв’ю і будемо продовжувати свою роботу далі.

Мені здається, дітям набагато легше говорити про свої спогади. Вони часто говорили, що давно хотіли переїхати до великого міста. У літніх людей більше прив’язаності до своїх спогадів і дому. Практично всі – і малі, й дорослі, і старші люди запевняли в першу хвилину, що не вміють малювати. Але коли вони бачили мапи, намальовані іншими переселенцями, це їх одразу надихало. Їм було цікаво малювати те саме місто, але зі своїми спогадами. Коли одна родина взяла до рук мапу, намальовану хлопцем із Донецька, вони зрозуміли про нього все, “прочитали” її як резюме!

Ми брали інтерв’ю в подружньої пари з Луганська, їй 28, йому 41. Це були абсолютно різні мапи одного міста. Вона зобразила всі домівки, пов’язані з родиною – будинки батьків, родичів. Він намалював усі культурні локації, де йому доводилося робити свої проекти – кіноклуб, перформанси і тд.

У проекті “Одіссея Донбас” кожен може побачити себе на цих мапах. Це про практики міських мешканців, не важливо, звідки вони – з Алчевська, Луганська чи Києва, ці досвіди містян дуже схожі й упізнавані. Ти можеш уявити себе на його місці – що було би важливим для тебе? На картах можна побачити наші спільні цінності й інтереси. Завдяки постійній комунікації під час малювання люди не відчували якоїсь ієрархії, малюнок завжди виходив несподіваним. У цьому дуже важливий процес саморефлексії людини”.

Дар’я Цимбалюк, художниця:

“Кожного разу, коли роблю проект, який передбачає інтенсивне спілкування з людьми, мені завжди страшно. Дзвонити людям, підходити, розпитувати, знайомитися. Боюся навіть не їхньої реакції, а того, що вони просто не відгукнуться, не підуть на контакт. А люди, виявляється, відкриті й охоче вони включаються в спільну роботу. Ти маєш переступити через страх перед іншою людиною. І тоді ти заново відкриваєш світ.

Я відчувала себе дуже живою, поєднаною з людьми. Найважливіше – це те, що люди довіряють, дарують дуже інтимні спогади. Вони часто блокують свої спогади й не хочуть зачіпати минуле. Але попри травматичність досвіду, люди запрошували нас додому, пригощали й довго не відпускали.

Перед проектом нас консультував психолог, який попередив: якщо людина травмована, то в будь-якому вашому питанні вона шукатиме образу й біль. Натомість ми зустрічалися з людьми, які цілковито нам довіряли.

Кожен із наших співрозмовників переживав, що не вміє малювати. Але потім дивували нас,  наскільки вони творчі! Щойно люди бачили фломастери й олівці, бралися малювати мапи, не маючи попередніх «ідеальних» зразків чи уявлень про своє місто. Я помітила два методи малювання міст, один – дуже реалістичний і точний,  другий – дуже вільний спосіб, коли люди малювали уявний світ із важливими місцями.

Вимушені переселенці проходять кілька фаз, одна з яких – неприйняття, відчуження від міста. Під час малювання вони поєднують своє критичне ставлення зі спогадами дитинства. Ми просили намалювати неприємні місця й локації, які асоціюються зі щастям. Серед болісних місць були будівля СБУ, бомбосховище (в Дебальцевому), розбомблений район.

Наша модерація й інтерв’ю стали дуже важливими не лише в психологічному плані, а ще й з мистецького погляду. Адже саме творчість співрозмовника виявляла часом такі важливі речі, про які в іншій ситуації людина ніколи б не заговорила. Малювання «включало» в них глибинні шари спогадів.

Двічі люди приходили зі «шпаргалками» про свої міста, і це було дуже зворушливо і мило. Вони готувалися до розмови і розворушували в своїй пам’яті речі, про які цілий рік намагалися не думати. Для них це була психологічно важлива робота. Люди просили дозволу сфотографувати свою мапу: “Я ніколи не думала, що так бачу місто!”

«Одіссея Донбас» є частиною проекту «Мозаїка міста», спрямованого на розвиток партисипативних стратегій мистецької взаємодії з містом. Це освітня і практична програма, що складається з низки воркшопів у Києві, літньої академії в Рурському регіоні (Німеччина) та етапу реалізації проектів учасниць і учасників у Києві. «Мозаїка міста» здійснюється CSM / Фундацією Центр Сучасного Мистецтва у партнерстві з Goethe-Institut Ukraine та за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.

Проект «Одіссея Донбас» також підтримано УВКБ ООН в Україні.