«Порозуміння вимагає часу»: Культурні перетворення у Вроцлаві

«Ревіталізація Надоджа. Гарні фасади на тлі людської драми», – заголовок однієї з численних статей, які виходили у вроцлавських газетах у 2010-2013 роках, коли жителі цієї дільниці переживали активні трансформації міського простору. Як у цей час змінювалися стосунки між місцевими мешканцями, громадськими активістами та міською владою? Про це ми поговорили із Майєю Забокжицькою, координаторкою проекту «?okietka 5 – Infopunkt Nadodrze. Вона приїздила до Львова, де презентувала свій проект і поділилася своїм досвідом того, як культурні ініціативи та освітні проекти перетворюють людей і світ навколо.

Люба Куйбіда: Розкажи про вашу ініціативу. Чому вона так називається, і з чого усе починалося?

Майя Забокжицька: «?okietka 5 / Nadodrze» – це наша адреса у Вроцлаві, на вулиці ?okietka (від імені польського короля Владислава Локетка, котрий отримав таке прізвисько через невисокий зріст – по лікоть) у дільниці під назвою Надодже. У команді – семеро осіб, хоча все починалося із двох-трьох ентузіастів. ?okietka 5 – це частина процесу ревіталізації Надоджа і водночас реакція на нього. Ми спостерігали за змінами, які тут відбувалися, і з якогось моменту вирішили долучитися до них, а саме – допомагати мешканцям дільниці налагоджувати зв’язки і комунікацію. 2009 року ми зініціювали діалог із муніципальною владою, і переконали їх у необхідності створення інформаційного і соціального центру для громади.

В цілому наша фундація «Будинок миру» (Dom Pokoju) існує з 2005 року, і є наполовину польською, наполовину голландською. Засновник фундації – Едвард Скубіш (Edward Skubisz) родом з Дрогобича, він є сином польського військового, котрий емігрував до Нідерландів після Другої світової війни. Невипадково «Будинок миру» у перші роки діяльності фокусувався на освітніх проектах, які стосувалися проблем біженців і повернення на батьківщину після війни. У такий спосіб Едвард намагався, з одного боку, дослідити власну родинну історію і віднайти своє коріння, а з іншого – створити інституцію, яка би допомагала іншим. На подібний крок його надихнув Будинок Анни Франк в Амстердамі, і сьогодні цей музей є нашим партнером, з яким ми радо співпрацюємо.

Л. К.: Наскільки ваша “прописка” в Надоджу дозволяє втілювати проекти, важливі як для місцевої громади, так і для міста і суспільства загалом?

М. З.: Це все доволі проблематично, і мені здається, тут не уникнути протистояння. Як з’явилася ?okietka 5? Муніципалітет оголосив конкурс серед організацій, які мали представити свої ідеї та стратегії розвитку дільниці. Ми виграли, але після цього нам довелося працювати в нових умовах, пристосовуватися до їхніх правил та відповідати їхнім очікуванням. Це виглядало приблизно так: «Ви встановили інформаційні кабінки? Молодці! Вистачить». Але ми завжди прагнемо робити щось значно більше, і це такий живий динамічний процес, де ми намагаємося будувати діалог з міською владою, підтримувати позитивний імідж Надоджа як привабливого, модного місця і водночас захищати інтереси спільноти.

Я часто говорю на різних презентаціях про бажання муніципалітету перетворити Надодже на мистецький район, хоча ця ідея видається мені доволі штучною і нежиттєздатною, оскільки не відповідає потребам спільноти і характерові самого місця, а також несе у собі явну загрозу джентрифікації. Але з іншого боку, ми активно залучені в цей процес – зараз над проектом «Мистецьке Надодже», який починала невелика група людей, працює 50 учасників, і він дуже добре розвивається. І що ми можемо робити у такій ситуації, це покращувати зв’язки між людьми – робити паралельні освітні проекти у галереях за участі художників, щоби діти і всі мешканці дільниці могли скористатися такою можливістю і сприйняли її не як щось чуже, а як створене для них самих. Але це не дається легко.

Л. К.: Влітку у Львові в районі Підзамча, де зараз активно здійснюється процес ревіталізації, відкрилась соціальна кав’ярня «У сусідів», однак уже після трьох місяців діяльності проект довелося «заморозити» через спротив мешканців. І це непоодинокі випадки, коли гарні і добрі ініціативи не знаходять підтримки серед ширшого кола людей, а самих активістів, зазвичай – це молоді люди, починають сприймати за диваків, хіпстерів або просвітителів. Як ви даєте собі раду з цим?

М. З.: Порозуміння вимагає часу. Один із наших проектів стосувався ревіталізації двориків на Надоджу. Ми хотіли допомогти мешканцям із облаштуванням цього простору, організовували зустрічі та обговорення. Але іноді ми наштовхувалися на таку стіну нерозуміння, яку були не в силах подолати. Бюджет проекту був доволі обмежений, так що ми могли дозволити собі лише невелике втручання, а не повну реконструкцію подвір’я. Інакше кажучи, у нас було 20 тис. злотих проти необхідних двох або навіть трьох мільйонів. А тому дуже часто початкова реакція мешканців на нашу пропозицію була така: «Що ви взагалі тут робите? Це нам не треба. У нас є набагато важливіші проблеми, які так просто не вирішуються». По суті, усе, що ми могли запропонувати – це була тільки вершина айсберга: ми могли прикрасити подвір’я, покращити його вигляд, але не установити парковку чи дитячий майданчик, або змінити покриття усього двору. Для нас цей проект був можливістю зробити перший крок, об’єднати мешканців і показати їм шляхи для подальшої співпраці. Передовсім, це були соціальні консультації і різного роду воркшопи, завдання яких було переконати мешканців і залучити міську владу. Коли чиновники помічають невеликі зміни, вони готові йти назустріч, скажімо, допомагають з освітленням, вивісками чи навіть парковкою. Але перед цим нам довелося докласти багато зусиль, щоби подолати негативне ставлення і недовіру самих мешканців.

Л. К.: Є ще шлях так званих «тимчасових перетворень», яким пішли культурні активісти у Кременчуці. Замість тривалої і дорогої реставрації будинку вони вирішили заповнити його людьми, їхніми ідеями та ініціативами. Такий підхід не пропонує жодного готового продукту, а лише створює можливість для спілкування і взаємодії, а значить – самі люди у перспективі вирішують: залишатися і обживати заданий простір чи рухатися кудись далі.

М. З.: Це якраз те, що ми намагаємося практикувати в роботі над двориками і те, що забирає найбільше часу. Наївно думати, ніби за два тижні можна зацікавити людей і заслужити їхню довіру. Це дуже довгий шлях, який включає цілий ряд попередніх зустрічей і невеликих фестивалів для місцевих мешканців, і тільки після цього є сенс починати щось робити разом. І найбільш успішним у цьому проекті було якраз спільне висаджування дерев і рослин у подвір’ї. Звичайно, були випадки, коли нам не вдалося порозумітися із людьми. Завжди знаходився хтось, хто казав: «Нічого не чіпайте. Все одно це вкрадуть, а ми не будемо це пильнувати, бо в нас є важливіші справи».

Л. К.: Я думаю, у проектах, де роблять щось дуже красиве і модне, є певна небезпека. Так ніби люди їх бояться або просто уникають. Особливо це стосується людей похилого віку. Як ви працюєте із цією аудиторією?

М. З.: Один із наших проектів називався «Senior na Nadodrzu», і був адресований старшим людям. Спочатку ми планували організовувати зустріч для 40 пенсіонерів, і вибрати 12 з них, котрі би стали офіційними представниками групи. Але минуло понад три місяці, перш ніж ми знайшли цих 40 зацікавлених осіб. Ми розвішували плакати, роздавали флаєри і використовували всі конвенційні методи інформування, але це не спрацювало. Виявилося, що єдиний спосіб вийти на таку аудиторію – це безпосереднє спілкування.

Ми залучили аніматорів, котрі «полювали» за людьми на вулиці і в парках; ходили в бібліотеки, де збирається багато літніх людей; а також просили священиків робити оголошення після служби. Це не означає, що після цього до нас кинувся натовп, але з’явилося принаймні кілька осіб, які були готові нас вислухати. Також нам довелося зважати на мову, якою ми зверталися до старших людей, щоби їх не відлякали слова «організація», «проект» і так далі. І, нарешті, ми вигадали кілька маленьких “трюків”, якими заманювали до себе людей – безкоштовні курси з комп’ютерної грамотності та англійської мови. Саме вони привернули найбільше уваги, і допомогли нам розпочати діалог із місцевими пенсіонерами. В цілому, це був дуже складний та амбіційний проект, метою якого було посилення активності мешканців та зміцнення громадянського суспільства на Надоджу.

Л. К.: Що відбувалося після того, як ви зібрали необхідну кількість людей?

М. З.: Ми створили раду, до якої увійшли три департаменти – кулінарний, історичний та ремінісничий, які допомагають людям реалізувати свої творчі нахили, боротися за свої права і повірити, що вони можуть щось змінити. Так, один із наших «сеньйорів» запропонував провести зустріч, присвячену історії, і ми допомогли йому з пошуком фінансування та вирішенням організаційних питань. У результаті з’явилося «Nadodrze z pami?ci» – проект, який досліджує поняття ідентичності через усну історію. Він є дуже успішним якраз завдяки тому, що ініціатива його створення походила від представника громади. Щоправда, знайти людей, охочих поділитися своєю історією, було нелегко. Коли ми розмістили повідомлення в газеті, то відгукнулися радше мешканці інших районів Вроцлава; вони радо розповідали про своє життя і навіть приносили речі, привезені з Колими або з територій, які раніше належали Польщі.         

Л. К.: Які ваші плани на найближчі два-три роки?

М. З.: Ми будемо продовжувати нашу співпрацю з муніципалітетом у сфері економічного розвитку, надаючи підтримку малим підприємствам, що займаються традиційними ремеслами і мистецтвом на Надоджу. Також наступного року ми плануємо організувати щось на зразок memory walks або audio walks, – прогулянок по дільниці, де маршрут пролягатиме через особисті історії мешканців. У цьому проекті з локальної історії ми будемо використовувати уже зібрані аудіозаписи, і поряд із тим працювати спільно з жителями Надоджа у форматі воркшопів, щоби пізніше поширити цей досвід на інші райони Вроцлава. Окрім того, у наших планах розширювати освітню програму з медіації та конфліктного менеджменту в школах і гімназіях. Її мета – пояснити вчителям та учням, як поводитися у конфліктних ситуаціях, уникати агресії в спілкуванні та досягати згоди. Цей проект розпочався з трьох шкіл на Надоджу, але зараз він охоплює також інші навчальні заклади у Вроцлаві і в Польщі.

Л. К.: Що би ти порадила культурним менеджерам в Україні?

М. З.: Цінувати успіх. Коли робота важка, і забирає багато зусиль, навіть найменше зрушення вперед може принести величезне задоволення від того, чим ти займаєшся. Я не знаю, як це описати. Мене мотивує успіх людей, котрим ми допомогли знайти фінансування і розвивати свою справу на Надоджу. І так з усіма нашими проектами. Бачити людей, які роблять щось разом і діляться з іншими своїми речами, ідеями або спогадами, – ось що по-справжньому надихає.

Усі фото – зі сторінки проекту ?okietka 5 – Infopunkt Nadodrze.