Свята земля й мистецьке лобі

Днями у PinchukArtCentre відкрилась персональна виставка переможиці премії Future Generation Art Prize Дінео Сеше Бопапе. Африканська мисткиня реалізувала тотальну інсталяцію з землі з різних континентів, землі, яка належить різним народам та переживала страшну історію. Дінео зауважує сакральність землі, яка має свою структуру, колір та запах, володіє соціальною пам’яттю. А проте художниця не розглядає українську землю в контексті політичного наративу: тут земля, як зауважив куратор виставки та арт-директор інституції Бйорн Гельдхоф, необхідне джерело енергії та почуттів. А чим стає земля для українських художників і художниць, які працюють у цілком конкретному соціально-політичному контексті, де земля – козирна карта в популістській грі? І чи зможуть вони зробити щось вагоміше у Верховній Раді, ніж земельний перформанс Олега Ляшка? 

Виставка сучасного мистецтва «Земля як не / суб’єкт» уперше відбулася у Центрі сучасного мистецтва М17, а згодом перекочувала у приміщення Верховної Ради. Адміністративна будівля архітектора Володимира Заболотного, побудована за сталінських часів (1936-1939), що прийняла «столичні обов’язки» майже одразу після перенесення столиці УРСР із Харкова до Києва, нині збирає в своїх стінах народних депутатів.

Третій поверх Верховної Ради – це свого роду галерея, адже саме там, серед помпезного декоративного оздоблення із ліпними деталями, проводять різноманітні виставки фотографії, живопису, графіки та народної творчості вже не перший рік.

Сучасне мистецтво, що говорить про землю (яка зазвичай регламентується як основна цінність країни – «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави») було розміщене саме там. Не дивно, що у якийсь момент навпроти цього проекту раптом опинилася декоративно-прикладна виставка народного умільства. Сучасність проти архаїки. Як, власне, і сама дискусія навколо «земельного питання» та спроби її вирішити. Критика державної політики щодо земельного питання (дозволу чи заборони продажу, оренди, експлуатації) була тут адресована напряму одній із ключових аудиторій – народним депутатам, тим, хто ухвалює (та лобіює) стратегічні рішення щодо землі та її використання.

Але навіть у такому консервативному, “режимному” просторі ініціатори виставки намагалися поставити під сумнів саме твердження, що земля є об’єктом: вони апелювали до її суб’єктності. Запропонувавши сучасним українським художникам виступити від імені українського чорнозему, організаторки мистецької частини проекту (мистецтвознавча експертиза – Ксенія Малих, Ольга Балашова, арт-менеджмент – Юлія Гнат) зрештою утворили своєрідне «земельне лобі» від імені «національного багатства», а не корпорацій, забудовників чи різного роду популістів. Тож земля у різних своїх іпостасях стала центральною темою дослідження 14 митців та мисткинь.

Голос землі намагались апропріювати Єгор Анцигін, Тереза та Михайло Барабаші, Віра Ганжа, Ксенія Гнилицька, Артем Волокітін та Тетяна Маліновська, Микита та Єгор Зігури, Костянтин Зоркін, Анна Кахіані, Алевтина Кахідзе, Богдан Андрійцев, Сергій Якунін, поет Артем Лоїк.

У приміщенні Верховної Ради глядачі та глядачки постійно натикалися на український ґрунт, який був частиною інсталяцій Анни Кахіані, Віри Ганжі та Сергія Якуніна. Однак прикметною стала робота Алевтини Кахідзе, української концептуальної художниці, яка останнім часом багато працює з городиною – зеленими насадженнями, травами, адже “сад позбавлений війни” (тут і далі цитується за Кахідзе) та “квіти не брешуть”, і зрештою, “сад із рослин – захід по декомунізації в Україні”. Для неї важливим питанням залишається те, хто змушує “кульбаби змагатися з газонною травою”. Сад – це політика для Кахідзе, а, отже, і земля є полем бою (причому в прямому та переносному сенсах).

Та цього разу Алевтина запропонувала інтерактивну гру, свого роду квест. Авторка розмістила невеликих комашок у кубі з умовними кабінками «за» та «проти», де комахи своїми тільцями демонстрували свою позицію щодо землі: чи готові її продавати. Комахи пересувалися з кабінки до кабінки, як депутати з крісла до крісла, у прагненні проголосувати по декілька разів. Встановлені датчики на кабінках із комахами фіксували голоси у реальному часі та демонстрували результати голосування, як на табло Верховної Ради.

Очевидно, таке порівняння поведінки нардепів із комахами – річ випадкова. Але хто би міг подумати, що жуки так буквально сприймуть свою роль і повністю перевтіляться у своїх персонажів?

Кахідзе, відома своїми перформансами, цього разу “відсторонилася”, але створила умови для того, аби комахи самі втілили роль перформерів. 

Ксенія Гнилицька представила на виставці натюрморти корінців у вигляді листівок. Раніше художниця робила акварельні замальовки місць, які через нелегальну забудову Києва вже майже не існують на карті столиці, а якщо існують, то тільки у спогадах художниці. “Портрети” корінців – це ні що інше, як корені земельних і загалом екологічних проблем, які розглядаються на вищому рівні – як ця земля використовується, яким чином ухвалюються рішення щодо її експлуатації, у чиїх руках вона перебуває.

Тему коріння намагалися розкрити й Михайло та Тереза Барабаші у роботі «Антиномія». Піднявши коріння вище землі та змінивши оптику її бачення на 90 градусів, художники представили металеве коріння, що немов привиди тягнуться до глядача із задзеркалля постіндустріального світу.

У певному сенсі оптика стала важливою і для Єгора Анцигіна й для Віри Ганжі, які запропонували глядачам інші кути зору. Але якщо Анцигін показав «плани на землю» із висоти пташиного польоту, поєднавши це з феміністичною «реакцією», то Ганжа підняла землю до рівня ока, так ніби це повноцінний опонент.

А от Сергій Якунін розмістив землю у величезному льодовому кубі, який танув протягом роботи виставки. Вражаюча скульптура експонувалася під відкритим небом, але одночасно – ніби присутня у залі, у діалозі з іншими творами. Такий метод поступового знищення роботи, зокрема танення,  на початку 1990-х був використаний Сергієм Братковим у його роботі  «Заморожені пейзажі», створеній у пам’ять про померлих у Харкові безхатченків (тоді Братков розмістив свої фотографії у льодових кубістичних скульптурах). Відеодокументація твору Якуніна у Верховній Раді звуком живого танення порушувала звичне домінування відомчого простору.

Виставка «Земля як не / суб’єкт» стала частиною великого проекту “Земельна відповідь” який мав на меті порушити питання щодо земельного реформування країни. Важливим стало те, що соціально-критичні роботи увійшли до такого консервативного приміщення, як Верховна Рада. Сотні виставок, що відбуваються в стінах ВР, часто  апелюють до народного, архаїчного, представляючи Україну переважно як «сільську традиційну культуру».

Сама держустанова побудована таким чином, що не дозволяє собі зіштовхуватися з реальним світом – бюрократія, паспортний контроль на вході до Верховної Ради, все наче налаштовано на те, щоб уже на першому етапі убити будь-який та будь-чий  ентузіазм. Та й сам інтер’єр сталінського бароко не налаштовує на критичний лад. Своїми запланованими наперед “народними” виставками Рада перевтілюється на відомчу галерею “Третій поверх” (щось на кшталт сумнозвісного арт-центру Адміністрації Президента “Другий Поверх”), де виставляються переважно близькі до цього відомства митці. Й близьке до цього відомства мистецтво. Виставка проекту “Земельна відповідь” дещо розворушила ці відносини: вона не “зламала” правила простору, але механізми цієї системи поступово змінюються.